Внутрішні переселенці та українські біженці за кордоном: історії порятунку та життя з чистої сторінки

Автор: Свирида Наталія, bilozerka.info

Через повномасштабне вторгнення рф мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Станом на середину березня 2023 року в Україні щонайменше 5 мільйонів осіб є переміщеними, кількість незареєстрованих переселенців сягає 7 мільйонів, а понад 8 мільйонів – розкидані по різних країнах світу. Серед них – мешканки Херсонщини, про яких йтиметься у цій статті.

Життя на острові

Мешканка Музиківської громади Марина живе сьогодні в Ірландії. Після 100 днів окупації та трьох переїздів всередині області родина вирішила виїжджати. Ірландію обрали, оскільки з березня 2022 року туди переїхали друзі сім’ї. Вони ж і допомогли з оформленням необхідних документів Марині, її чоловіку та донечці.

"В аеропорту Дубліна нас зустріли представники громадської організації, яка займалась перевезенням людей з України до розподільчого центру Citywest в Дубліні. Там ми отримали лист-дозвіл, який підтверджує, що нам надано тимчасовий захист відповідно до директиви ЄС і чекали на подальше розселення. Потім ми отримали PPSN – ідентифікаційний номер, який потрібен для отримання соціальної підтримки, державних послуг, працевлаштування тощо”, – розповідає пані Марина.

Найбільшою несподіванкою для родини у цій країні стало отримання житла. Ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Ірландії була житлова криза, зараз вільного житла не вистачає. Тож для розселення новоприбулих використовуються усі наявні ресурси – готелі, корпуси госпіталів, монастирі тощо. Далі можливе самостійне орендування житла. Хоча це досить непростий процес, бо через попит ціни високі, потрібні фінансові гарантії платоспроможності. Безкоштовне житло, як правило, надають один раз. Для багатьох людей може стати неприємним сюрпризом віддаленість усіх благ цивілізації (магазини, пошта, школа) від місця проживання і дуже нерегулярний маршрут громадського транспорту (якщо він взагалі наявний). Тож водійське посвідчення та наявність автомобіля зробить життя набагато простішим – і це не розкіш, а життєва необхідність в цій країні.

"Ми жили в студентському гуртожитку з моменту розселення до середини серпня, потім – 9 місяців у приймаючій сім’ї, зараз проживаємо окремо”, – продовжує пані Марина.

Жінка розповідає, що в країні широкий спектр соціальної допомоги, в тому числі по безробіттю. Максимальна сума серед усіх щотижневих виплат соціальної допомоги на дорослого старше 25 років становить 220 євро. Особи віком до 25 років із зниженою виплатою допомоги по безробіттю отримують 129,7 євро на тиждень. Розмір тижневої допомоги на дітей становить 42 євро для дітей віком до 12 років, та з 50 євро – для дітей старше 12 років. Якщо в сім’ї двоє і більше дорослих старше 25 років, то на кожного наступного виплата становитиме 146 євро на тиждень.

Ірландія досить бюрократична країна, а також це – держава сертифікатів. Майже для будь-якої роботи потрібні сертифікати – від підйому вантажів до роботи з дітьми. Багато з цих курсів можна закінчити за підтримки Центру соціального захисту Intreo або шукати самостійно. Правильно оформлені документи відкривають усі робочі права для українців. Багато спеціальностей потребують підтвердження тут або перекваліфікації.

“Люди тут здебільшого підтримують українців, бо країни мають схожі історії боротьби за незалежність. Ірландці надзвичайно ввічливі та терпимі. Коли чують, що ви з України, запитують, чи можуть чимось допомогти. Я не стикалась особисто з негативними проявами. Але не скажу, що зовсім немає дискримінації. Багато людей не готові брати на роботу українців через невпевненість, чи надовго людина тут затримається та через дуже низький рівень володіння англійською”, – ділиться жінка.

Пані Марина зазначає, що перший час перебування у новій країні був досить складним для її родини, адже не полишало почуття невпевненості у своєму виборі. Також відчували тиск через незнання законів, правил, мови та звичаїв. Впоратися зі стресом сьогодні родині допомагає розширення кола спілкування, відтворення того, що було важливим вдома – вирощування рослин, подорожі, керування авто.

“Зараз я волонтерю 5 годин на тиждень в благодійній організації. В Україні я була донором, після півроку зі мною нарешті зв’язались стосовно можливості донорства крові тут. Саджаю квіти та зелень у саду, можу підтримати діалог англійською та допомогти іншим новоприбулим співвітчизникам трохи легше адаптуватись. Я все ще не можу планувати на кілька кроків вперед, бо вибивають новини про нові звірства в рідній країні, але після року перебування за кордоном вже не почуваю себе беззахисною”, – ділиться Марина.

Непереможні духом

Родина Наталі з Білозерської громади Херсонської області пробула в окупації до кінця червня 2022 року. Вони до останнього сподівалися, що неволя буде тимчасовою. Терпець увірвався, коли до будинку з обшуком прийшли російські військові. В той час в оселі ще спали їхні та діти з сусіднього села. Останніх вони взяли до себе тому, що на той час у їх селі було більш-менш безпечно. Після візиту непроханих гостей, вирішили більше не наражати дітей на небезпеку та виїхати. Так опинилися в Німеччині.

“Нічого не планували. Зібрали речі, сіли в машину і виїхали на захід України. Там ми пробули 10 днів. Західна Україна була переповнена. Мені зателефонувала рідна сестра з Німеччини, яка вже на той час виїхала туди і запропонувала їхати до них. Самим було б дуже важко інтегруватися в чужій країні, в якій абсолютно нічого не знаєш – інші закони, інша ментальність, інша мова”, – розповідає пані Наталя.

Чоловік посадив усіх у Кривому Розі на евакуаційний потяг до Львова, а звідти волонтери довезли родину до Польщі. Наразі сім’я Наталії проживає у маленькому місті Райне. Десь через місяць після приїзду жінка зареєструвалася на мовні курси. Тоді по всій країні відкривали дуже багато мовних шкіл, учителі безкоштовно проводили заняття для українців. Минулого тижня Наталія отримала сертифікат про закінчення мовного курсу. У серпні починаються інтеграційні курси, від яких не можна відмовитися – інакше скасують всі виплати, оплату житла і людина повинна буде терміново шукати роботу. Це дуже дороговартісні мовні курси, які також оплачуватиме Німеччина. Після закінчення – іспит. У Німеччині діти до 16 років зобов’язані навчатися. З 17 років вже можуть навчатися та паралельно працювати. Літні канікули тривають всього шість тижнів.

“Нашим дітям було дуже важко. Ввечері навчалися онлайн в українській школі, а зранку ходили у німецьку. Зараз до кінця червня діти тут ще вчаться. Виходять з канікул 6 серпня. Тут не дозволяють користуватися мобільними телефонами. Але українцям зробили велике послаблення – дозволяли користуватися електронним перекладачем. Видали потужні планшети, де вся програма є на всіх мовах світу. В школу ми не купували абсолютно нічого. Всі витрати на книжки та зошити компенсувала Німеччина” – продовжує пані Наталя.

Жінка розповідає, що за рік перебування там не зустрічала з боку німців зверхнього ставлення. Хоча зауважує, що такі випадки іноді трапляються. Здивувала Наталію німецька бюрократія. Наприклад, використання для офіційного листування пошти.

“Дістаю документи і листи з поштової скрині двічі на день, вже зібрала їх теку… З ностальгією згадую цифровізацію та додаток “Дія”, де зібрані всі документи. Тут такого немає – все у паперовому вигляді.Однак тут взагалі відсутня корупція. Для українців це незвично, все одно шукають якісь шпарини. Але кумівства немає, все по закону”, – ділиться жінка.

Підтримувати психічний стан жінці допомагає спілкування з однодумцями у соціальних мережах та місцях, де волонтери та прості жителі збирають допомогу для українських військових та цивільного населення. Пані Наталя розповідає, що нещодавно зібрали фуру гуманітарної допомоги – матраци, інвалідні візки для постраждалих військових, а також продукти харчування, гігієни – для мешканців Херсонщини. На заклик Наталії допомогти відгукнулося дуже багато людей, які телефонували, писали, дізнавалися контакти волонтерів.

“Допомагаючи своєму краю відчуваю, наче стаю ближчою до свого дому. Сподіваюсь, що скоро повернемося назад”, – каже вона.

“Як раніше, вже не буде”

На відміну від родин пані Марини та Наталі, сім’я Людмили із села Музиківка вирішила залишитися на території України. Активна й перспективна секретарка місцевої ради та щаслива мама двох дітей до 24 лютого стала емоційно виснаженою жінкою після року вимушеного переселення.

З початку окупації родина жила у батьківському будинку, пізніше всі разом переїхали до дідуся з бабусею. В одному приміщені, без світла, зв’язку і води з колодязя жило 14 людей, з яких троє пенсіонерів віком 80+ та семеро дітей від півтора до восьми років. Але всі готові були чекати стільки, скільки треба, щиро вірили, що окупація ненадовго. Потім крізь інформаційний вакуум почали просочуватися новини про Ірпінь, Бучу… Головним ініціатором виїзду родини Людмили стала її мама, яка почала вмовляти врятувати дітей. Виїхати родина змогла лише з другої спроби, на початку квітня 2022 року.

“Нашу “маломобільну” групу прийняли у Волинській області, місто Володимир. Тут живуть багато наших близьких родичів по маминій лінії. Мамин двоюрідний дядько надав для нас половину свого будинку”, – розповідає пані Людмила.

Будинок невеликий – дві кімнати, кухня, маленький санвузол, душова кабінка в коридорі за шторкою – всі умови для двох родин із чотирма малолітніми дітьми. Розраховували, що житимуть тут тимчасово, тому умови повністю влаштовували. Окремим благом, як сільських жителів, став город – це і безкоштовна психотерапія, і овочі для малечі.

Жінка розповідає, що після реєстрації в місцевому ЦНАПі та гуманітарному центрі кілька разів отримували допомогу. Найколоритніша з якої – заморожені кури по одній на кожного члена родини. Також одержували стандартні виплати для ВПО – дві тисячі гривень на дорослого і три на дитину. Допомогли власнику житла оформити документи для програми “Прихисток” для компенсації від держави на комунальні платежі.

“У вересні ми обрали місцеву школу, бо тут вже було навчання змішаної форми – кілька уроків онлайн, кілька в школі очно з періодичними спусками до укриття під час повітряної тривоги. Останні були навіть в перші дні навчання, пізніше вони стали звичними і очікуваними. Не впевнена, що діти тут знайшли собі друзів на все життя, але новий досвід отримали. Для доньки найприкрішим було, що на відміну від Музиківського ліцею тут практично не було творчих конкурсів, в яких би вона могла брати участь. Для неї такі позашкільні активності виявились важливішими, ніж сама освіта. Племінники пішли до садочку”, – продовжує вона.

Так маленький будиночок з душовою кабінкою в коридорі за шторкою з тимчасового прихистку перетворився на постійне житло більше ніж на рік. З важкого психологічного стану жінку майже силою витягла давня подруга, яка запропонувала участь у реалізації маленького проєкту.

“Саме в той момент я тонула в морі провини і точно не могла нікому допомогти, але погодилась. І мінімальними кроками, простими малюнками і примітивними текстами повернулась до чогось схожого на життя. Звільнилась з попередньої роботи, почала водити машину, посадила в чужому саду омріяні гвоздики, реалізувала маленький проєкт в маминій школі, поїхала з дядькового дому ближче до півдня… Але життя вже ніколи не буде таким, як було раніше”, – з сумом говорить пані Людмила.

Згідно з результатами опитування, проведеного ООН, більшість українських біженців та внутрішньо переміщених українців мають надію повернутися до своєї батьківщини, коли ситуація в Україні стабілізується. Але якою тоді буде країна – покаже лише час…