4 березня британська газета The Daily Telegraph надрукувала розповідь про херсонських жінок, які під час окупації міста шпигували за російськими військовими й передавали здобуту інформацію українським партизанам та військовим. Журналіст видання поспілкувався з власницею кафе Анастасією Бурлак, домогосподаркою Іриною Кабичевою та депутаткою Херсонської міськради Оксаною Погомій.
Далі – адаптований переклад цієї статті, опублікованої на сайті The Daily Telegraph під назвою «Я шпигувала за росіянами – з невеликою допомогою "Негроні"». Автор публікації та фотографій – Колін Фрімен.
Газетна версія статті про херсонських шпигунок
Анастасія керувала популярним кафе-баром у Херсоні. Але російські окупанти, які приходили в кафе, не знали, що вона стежить за кожним їхнім рухом.
Для російських військових, які окупували український Херсон, кафе-бар Анастасії Бурлак був популярним місцем відпочинку. Піца була смачною, випивка текла рікою, а господиня – усміхнена татуйована 30-річна жінка – завжди була гостинною...
Озброєні до зубів «гості» трохи розслаблялися, коли пляшками розпивали віскі й намагалися фліртувати з Анастасією та офіціантками. Ніхто з них не усвідомлював, що коли погляд жінки час від часу зупинявся на їхній формі, це було не через захоплення чоловіками, які її носять.
Бо, напоївши своїх відвідувачів, Анастасія шпигувала за ними на користь херсонських проукраїнських партизанів. Дані про будь-якого офіцера з високопоставленими жетонами на формі вона передавала своєму військовому куратору. Таким чином жінка допомагала партизанському руху, який теж сприяв звільненню Херсона від окупації минулого року.
Анастасія Бурлак використовувала кодове слово «Негроні», коли передавала інформацію своєму куратору. Фото: Колін Фрімен для The Telegraph
«Я пам’ятаю, коли вперше зайшли якісь росіяни, у мене тремтіли руки, коли я їх обслуговувала. Мені було так страшно! – розповідає Анастасія. – Але я також була зла. Як вони сміють приходити на нашу землю і намагатися вирішувати наші справи за нас? Я передавала будь-яку інформацію, яку могла: скільки було солдатів, скільки техніки, та будь-яку інформацію про командирів».
Це була небезпечна робота. Анастасія спілкувалася зі своїм куратором за допомогою приватних повідомлень на власній сторінці в соцмережі Instagram, де також були розміщені фотографії котів, знімки нічного та святкового міста. Вона обрала кодове слово, яке мала надіслати, якби російські агенти ФСБ одного разу постукали би в її двері: «Негроні». Це означало би, що жінку забрали в полон, тому її куратор мав би стерти всі сліди їхнього спілкування.
«Якщо росіяни починають катувати полоненого за інформацію, вони можуть зламати найсильнішу людину», – каже Анастасія.
Минулої середи виповнився рік відтоді, як війська Володимира Путіна захопили Херсон, зробивши портове місто із 300-тисячним населенням першим великим українським містом, яке потрапило під контроль Кремля. За 8 місяців окупації тисячі людей було заарештовано й ув’язнено, ще сотні вбито, чимало й досі вважаються зниклими безвісти. Український прапор нарешті знову замайорів у місті в листопаді після контрнаступу, який значною мірою стався завдяки наводкам таких інформаторів, як Анастасія.
Ейфорія, якою зустріли звільнення міста, виявилася недовгою. Відійшовши на той берег Дніпра, російські війська тепер просто здалеку обстрілюють Херсон. Хаотичний мінометний вогонь нині накриває міські вулиці 24 години на добу, забравши життя 90 мирних жителів за останні три місяці. Місто стало ще більш порожнім, ніж під час окупації, коли дві третини населення виїхало. Площа Свободи, де в листопаді відбувалися масштабні вуличні гуляння, сьогодні безлюдна.
РОЗВІДНИКИ ПАРТИЗАНІВ
Проте Анастасію та багатьох інших, хто працював розвідниками партизанів, усе ще тішить усвідомлення того, що вони зробили свою невелику частку для повернення Херсону свободи. Більшість, як і вона, не були досвідченими шпигунами. Це були звичайні жителі міста: працівники кафе, готелів, таксисти та домогосподарки, які жили в щоденному страху бути спійманими. Навіть зараз лише деякі з них бажають говорити, і вони досі не мають уявлення, хто ще був залучений до такої роботи в окупації.
«Це не була система – більшість із нас діяли лише за власною ініціативою, і тому росіяни не могли цього зупинити», – каже Анастасія.
До повномасштабного вторгнення Росії Анастасія мало цікавилася політикою і була переконана, що якщо Путін все-таки вторгнеться, він задовольниться захопленням невеликого шматка додаткової території на сході України.
«Я просто сприймала росіян як своїх сусідів і двоюрідних братів. Тепер мені соромно, що я не приділяла цьому більше уваги», – каже вона.
Тому окупація Херсона так сильно шокувала Анастасію – особливо коли одного дня російські військові вперше зайшли до приміщення її кафе та замовили каву.
«Увесь бар тоді замовк, – згадує вона. – Вони намагалися бути дружніми: запитали, чи можна заплатити рублями, і коли я відповіла, що ні, вони не сердилися».
Нові «володарі» Херсона не довго демонстрували свою найкращу поведінку. Незважаючи на їхні заяви про «визволення» міста, Анастасія вже чула про арешти друзів. До квітня повідомлення про звірства надходили також із Бучі, передмістя Києва, яке зазнало основного удару від російського нападу на столицю.
«Ця новина мене дуже розлютила – я повинна була щось робити», – розповідає вона.
Серед тих, хто вже тікав від росіян, був її друг Влад, боєць територіальної оборони Херсона. Він попередив, що вона піде на «великий ризик», стежачи за своїми російськими клієнтами. Але їхня дедалі хамська поведінка в її барі прогнала будь-які сумніви.
«Вони приходили, багато пили, іноді з повіями, – каже Анастасія. – Вони не любили довго чекати на обслуговування, і одного разу сказали офіціантці, що якщо вона не поквапиться, то відведуть її на підвал. Мені довелося сказати: "Будь ласка, не погрожуйте моєму персоналу". Я боялася, що сама опинюся у в'язниці з офіціанткою».
В інший час вона ловила себе на тому, що розбороняє суперечки між росіянами та місцевими українськими клієнтами, які іноді намагалися говорити своєю національною мовою. Один російський офіцер, якому відмовили в обслуговуванні, бо він прийшов одразу після закриття кафе, погрожував розстріляти всіх, хто ще був у приміщенні.
«Я була така зла! Я просто сказала: «Чому ви лякаєте людей?» – і він відступив».
Анастасія так і не дізналася, яким чином українські куратори скористалися її інформацією, і не хотіла знати.
«Сподіваюся, це було корисно, але я хотіла простого життя, – каже вона. – Я не дуже хотіла брати відповідальність за загибель людей».
Бути навіть просто інформатором було досить напружено. Ідучи на роботу та з роботи, жінка постійно перевіряла, чи не стежать за нею. Також у неї почався нервовий тик. На запитання, як вона впоралася із цим, вона відповіла: «Алкоголь допоміг».
КОДОВЕ СЛОВО – «НЕГРОНІ»
Те, що Анастасії так і не довелося застосувати кодове слово «Негроні», могло бути пов’язано зі стереотипами російської армії, таким собі поєднанням лицарства та шовінізму. Російські військові, як правило, розглядали як загрозу лише чоловіків, натомість жінок на вулиці рідко зупиняли й розпитували.
Ірина Кабичева, яка шпигувала за російськими військами під час прогулянки з сином, тримає вітальну грамоту, яку вона отримала від Збройних сил України. Фото: Колін Фрімен для The Telegraph
Навіть якби вони це робили, то ймовірно, все одно проігнорували б Ірину Кабичеву – 42-річна домогосподарка була ще однією учасницею шпигунської мережі. Виходячи в місто на розвідку, вона брала із собою 10-річного сина Тимура, створюючи картинку материнської наївності.
«Я водила його на заняття з дзюдо, іноді разом із чоловіком. І ми виглядали як сім'я, яка йде на прогулянку, – розповідає вона. – Нас узагалі ніхто не підозрював».
Насправді жінка спостерігала за різними готелями та товарними складами, помічаючи коли росіяни перетворювали їх на свої казарми чи склади боєприпасів і техніки.
Якось Ірина передала своєму керівникові, що російські офіцери люблять відвідувати ресторан «Дон Марко», який також популярний і серед місцевих жителів. Проте її куратор відповів, що завдати удару по цьому об’єкту не можна через ризик для цивільних. А от у готель під назвою «Нінель», за словами жінки, у жовтні таки влучила американська ракета «Хаймарс», убивши кількох російських чиновників, які жили там.
59-річна Оксана Погомій, депутатка прозахідної партії в міській раді Херсона, передавала інформацію про українців, яких підозрювала у співпраці з росіянами. Фото: Колін Фрімен для The Telegraph
Інформатори стежили не лише за росіянами. Так, 59-річна Оксана Погомій, депутатка прозахідної партії в міській раді Херсона, передавала інформацію про українців, яких підозрювала у співпраці з росіянами.
Деякі з них були членами міськради, яка загалом складалася з 54 депутатів. Когось вона бачила на проросійських демонстраціях, інші допомагали в організації вересневого сфальсифікованого Кремлем референдуму про приєднання до Росії.
«Я передавала інформацію через чат-групу Signal – лише внутрішнє коло кількох людей», – каже вона.
Сама Оксана переховувалася в травні після того, як її будинок шукали російські війська. Вона продовжувала публікувати відео із засудженням окупації через закриту сторінку у Facebook, видаливши з друзів усіх, у чиїй лояльності вона не була впевнена.
Минали місяці, шпигунська кампанія принесла результати. Було вбито кількох чиновників керованої Кремлем адміністрації Херсона. Місцеві розвідники також допомогли українським військовим визначити цілі для своїх ракет «Хаймарс», знищивши бази постачання, від яких залежали росіяни.
БЕЗЖАЛЬНА ГРА
Коли військові колони під українськими прапорами вперше з’явилися в місті 11 листопада 2022 року, багато хто спочатку побоювався, що це російська пастка, спрямована на затримання тих, хто вийде зустрічати прибулих. Лише через кілька днів Анастасія та її родина святкували звільнення з шампанським і тортом.
Пізніше куратор Ірини надіслав їй листа з привітанням, подякувавши за «вчасне надання важливої інформації про ворога».
Тим часом друзі Оксани у Facebook подякували їй за опубліковані нею виступи.
«Вони сказали, що раніше були надто налякані, щоб ставити на них «лайк», – сказала вона.
Згодом Анастасія також дізналася, що вона стала учасницею безжальної гри. Її друг Влад розповів, що однієї ночі він пішов слідом за п’яним російським солдатом з іншого бару та зарізав його до смерті. Але почуте не викликало в неї тих емоцій, яких можна було б очікувати після такого зізнання.
«Це було абсолютно нормально – чути про таке, – каже вона. – Я знаю, що росіяни люди, але після всього цього я їх ненавиджу».
Сумління не мучать ні Ірину, ні Оксану. За 8 місяців російського панування в Херсоні вони теж втратили співчуття до окупантів. Як сказав чоловік Ірини:
«Вони не люди, вони прийшли й забрали наше майно, катують людей, викрадають людей. Я пам’ятаю, як забирали батька на блокпосту, а його маленький син просто дві години сидів сам. Як ти думаєш, що було в голові цієї дитини?»
Ненависть породжена не лише серйозними порушеннями прав людини, а й дрібними образами. На блокпостах російські військові зупиняли й обшукували цілі автобуси місцевих жителів, якщо ті не казали «Доброго ранку» досить весело.
«Бувало, що солдати гортали фотографії на чиємусь телефоні й знаходили знімки сексуального характеру, які людина робила для своєї половинки, – розповідає один із херсонців. – Вони показували ці фотографії іншим солдатам. Такі речі дуже розлютили людей – це було так принизливо».
МІСЦЕВІ КОЛАБОРАНТИ – З РОСІЯНАМИ?
Гіркота нікуди не поділася. Росіяни тепер пішли далі, проте чимало місцевих жителів, яких звинувачують у колабораціонізмі, залишилися. Декого навіть підозрюють у керуванні мінометним вогнем, який зараз щодня ллється на Херсон.
За кілька будинків від дому Ірини знаходиться двір, на стінах якого фарбою нанесений символ «Z», який використовують російські війська. Поруч написано «рашистка» – українська гра слів «Росія», «расизм» і «фашизм». Тут живе 74-річна Валентина Гарас, прибиральниця, яку кілька місцевих жителів звинувачують у підтримці росіян, коли вони прийшли в місто.
Графіті біля будинку 74-річної Валентини Гарас засуджує її як «рашистку» – українська гра слів «Росія», «расизм» і «фашизм». Фото: Колін Фрімен для The Telegraph
«Вона ходила з російським прапором у руках і приймала російську гуманітарну допомогу, – стверджує Ірина. – А тепер вона намалювала українські прапори поруч із «Z», щоб показати, що вона патріотка. Але вона завжди підтримувала Росію».
Чи правда це? Відповідаючи на запитання The Telegraph, Валентина наполягає, що графіті намалював образливий сусід.
«Я не проросійська – у мене є дочка, яка живе в Каліфорнії, – каже вона. – Мені немає чого соромитися».
Щоб підтвердити свою правоту, вона навіть розмахує невеликим американським прапором. Водночас вона підтвердила, що українська поліція побувала в неї та забрала її телефон для перевірки.
«Вони запитали, чи складала я списки місцевих жителів для росіян. Складала, але тільки для того, щоб люди похилого віку могли отримати гуманітарну допомогу».
Чи визнає поліція Валентину винною за висунутим звинуваченням, чи просто жертвою злісних пліток, залишається тільки з'ясувати. Однак наразі в Херсоні панує таке обурення, що багато хто вже, здається, усе вирішив.
«Вона точно співпрацювала, – каже інший сусід, який стоїть на розі з двома іншими чоловіками, які кивнули на знак згоди. – Утім, вона повинна бути покарана в судовому порядку, а не сусідами».
Чи могли б вони, як сусіди, тоді їй пробачити? З такою самою впевненістю, як щойно кивнули, усі троє похитали головами.
Тэги: