Фоторепортаж зі звільнених сіл Бериславського району — Гаврилівки, Новоолександрівки, Миролюбівки, Нововоскресенського, страшні історії місцевих жителів, які пережили 7 місяців російської окупації.
Осіннє лагідне сонце пригріває із високого синього неба. Побита роками і війною дорога веде на Південь. На узбіччі — руді металеві покручі серед сухої трави. Колись вони були військовою технікою «другої армії світу». Обабіч — іще більша кількість цивільних автівок, викрадених росіянами в місцевих. Машини помальовані «зетками». Довкола пил. Багато пилу. Ми їдемо у звільнені від російської навали села Херсонської області, пише «Ґрунт».
Підрозділи Збройних сил України, Національної гвардії та інших сил оборони ретельно й довго готували цю операцію. Під час успішного контрнаступу на початку жовтня вдалося звільнити низку населених пунктів у Бериславському районі. Золота Балка, Гаврилівка, Новоолександрівка, Українка, Біляївка, Нововоскресенське, Хрещенівка, Архангельське…
Поки Збройні сили продовжують рух на Південь, у бік Берислава і Херсона, мешканці відвойованих територій намагаються вирішити нагальні проблеми, спричинені в їхніх домівках росіянами. Людям, які пережили сім місяців окупації, допомагають військовослужбовці, волонтери, поліція, влада — які повертаються разом з українським стягом.
«Найбільше запам’ятався обстріл на день народження. У цей день звільнили наше село»
Дорога йде понад Дніпром. Ми спускаємось до Гаврилівки. За Осокорівкою минаємо славнозвісний пам’ятник херсонському кавуну. Для кожного, хто чекав деокупації Херсонщини, коротка фотосесія на фоні монумента — обов’язкова. Обстріляний і пошматований осколками він став символом вільної Херсонщини. Символом, за який віддали життя багато українських воїнів.
Випадково минаємо потрібний поворот і ледь не доїжджаємо до села Дудчани, де якраз тривають перестрілки із російськими військами. Про активні бої свідчать стовпи чорного диму на горизонті. Над окупованим лівим берегом удалині — кажуть, за кількадесят метрів — помічаємо ворожий літак, що нарізає білі смуги за чітким маршрутом. Можливо, розвідник.
У Гаврилівці люди чекають делегацію на чолі з головою Херсонської обласної військово-цивільної адміністрації Ярославом Янушевичем. Волонтери везуть гуманітарну допомогу. Селяни сповнені й радості, і гіркоти водночас. Чекають, коли відновлять електропостачання, налагодять хід транспорту. Хтось критикує владу, бо «довго їхали». Просять розв’язати проблеми з роботою, забезпечити пенсіями та іншими соціальними виплатами.
При дорозі біля зібрання людей сидить хлопець.
«Найбільше запам’ятався обстріл на день народження. У цей день звільнили наше село. Вийшов такий подарунок для мене», — каже мені 12-річний Єгор Климчук.
Попри юний вік, Єгор серйозно й чітко розповідає, як йому жилося останні пів року. Небагатослівний. Каже: був удома, нікуди не виїжджав, допомагав мамі на господарстві.
Єгор Климчук
Матір хлопця Тетяна Климчук розповідає, що росіяни в селі базувалися переважно в спорожнілих будинках. Самі селяни намагалися з окупантами не контактувати.
«За ці місяці постійно чули вибухи. Боялися. На щастя, руйнувань тут не дуже багато. Шкода училище (Гаврилівське професійно-технічне училище було зруйноване під час обстрілів, — Ред.). До відсутності світла можна звикнути. А от психологічно — важко. Ти думаєш: виживеш чи ні? Прийдуть до тебе? Коли? Але ми знали, що все повернеться. Як це, щоби нашу Україну, нашу Херсонщину не звільнили?!» — ділиться Тетяна.
«Мамочка, я за 50 кілометрів від хати, не плач, скоро приїду по цибулю»
У чорній хустині серед односельців стоїть Марія Бриляк. Жінка розповідає про свого сина. Не стримує сліз. Євгеній воював із 2014 року на Донбасі; після початку широкомасштабного вторгнення став на захист свого дому в складі 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Марія Бриляк
Євгеній неодноразово обіцяв мамі, що звільнить рідну Гаврилівку від окупантів. І за це віддав своє життя — загинув у херсонських степах поблизу Костромки в бою з росіянами. Жені було 34 роки.
«Він уже поряд був. Дзвонив, казав: “Мамочка, я за п’ятдесят кілометрів від хати, не плач, скоро приїду до батька по цибулю…” Шуткували так. Він був командиром кулеметного взводу. Росіяни нарвалися на їхні позиції. Розповідають, що двох він одразу поклав, а інші обійшли ззаду й розстріляли», — пані Марія кожне слово промовляє з болем.
Марія Акимівна переконана: росіяни навмисно прийшли нас вбивати. Вона ніколи не пробачить загарбникам своєї втрати.
«Кажуть, що вони не знали, куди йшли, не хотіли вбивати… Брехня! Вони прийшли нас знищити! Для них не хвате котлів, щоби варитися в пеклі, не хвате котлів наших материнських сліз!.. Тільки через 10 днів я змогла поїхати на могилу сина. Люди навіть співчуття не могли висловити, тільки стискали мене за руку. Усім нашим хлопцям я кажу: гребіть їх аж до Росії або нехай тут і ляжуть», — каже крізь сльози жінка.
«Нам сказали, що наш хлопчик у Придніпровському. А нашого хлопчика вже не було»
Родина Ніни Устянівської у квітні пережила біду: російські солдати розстріляли в Гаврилівці внука, 16-річного Михайла.
«Сказали, що привезуть гуманітарку. Він у нас був хлопчик слухняний, каже: я піду бабусину і свою заберу. Вони тільки з другом вийшли в центр, до магазину — і тут росіяни на бетеерах заїхали, почали стріляти. Не знаю чому. Діти злякалися, стали бігти в сусідський двір… Нам сказали, що наш хлопчик у Придніпровському, а нашого хлопчика вже не було», — ділиться горем пані Ніна.
Ніна Устянівська
Пізніше родині довелося перейматися ще й тим, щоби забрати в окупантів тіло хлопця.
«Наступного дня ми зв’язалися з комендантом із Берислава — був такий Сурен там. Боялися, щоби вони його у воду десь не викинули, щоби можна було похоронити по-людськи. Він сказав: приїжджайте, ми вам хлопця віддамо. Дякуючи нашому священнику ми змогли поїхати в Каховку, забрати й похоронити Мішу», — говорить бабуся вбитого хлопця.
Окупанти спочатку виправдовувалися, що цілили по якійсь вогневій позиції українських снайперів. Хоча на той момент село вже було окуповане півтора місяці.
«Наше завдання — нагодувати людей»
У Новоолександрівку підрозділи ЗСУ та Національної гвардії зайшли у перших числах жовтня. Нищівних зіткнень тут не було — руїн від обстрілів порівняно небагато. Проте проблем вистачає: електрика, вода, транспорт, наповнення крамниць, скраплений газ. Новоолександрівка — центр громади.
«Щодо відновлення електроживлення — ситуація важка. Працює кілька бригад. З Дніпропетровської та Миколаївської областей заходить чотири лінії, їх зараз піднімають. Одна бригада йде на Нововоронцовку, там у лікарні ми вже подали світло. Друга — на Високопілля. Також працюємо в напрямку Нової Калуги з Миколаївської області», — розповідає селянам голова Херсонської ОВА Ярослав Янушевич.
Його з усіх боків обступають люди. Якраз під час розмови чуємо «виходи» нашої артилерії десь з околиць.
Голова адміністрації каже, що ситуацію ускладнили масові ракетні удари по електрогенеруючих підприємствах на Заході України. Бригади енергетиків із західних регіонів мали приїхати допомогти мешканцям Херсонщини, але їм довелося залишитися у своїх областях, аби ремонтувати завдані Росією пошкодження. Працюють і вдень, і вночі.
Чиновника закидують запитаннями про пенсії та соціальні виплати. Янушевич терпляче пояснює, хто на яку допомогу може розраховувати, як її отримати. Обіцяє, що гроші будуть і на банківських картках, і в готівці.
У забезпеченні продуктами харчування, засобами гігієни й медикаментами допомагає низка волонтерських об’єднань та добровольці, зокрема, «100% Життя», UNICEF, World Central Kitchen.
«Наше завдання — нагодувати людей. Чим більше, тим краще. Я сам місцевий, з Великої Олександрівки, дороги знаю. У деяких селах справжня біда. Усе зруйновано, а люди в підвалах сиділи. Ми спочатку їх шукали, думали, нікого нема», — розповідає волонтер World Central Kitchen Андрій Власенко, показуючи набір продуктів у великому білому пакеті.
«Їхні лиця надоїли. Відраза до них»
Чоловік на інвалідному візку запалює цигарку. Поруч із ним песик. Леонід Дикуха, мешканець Новоолександрівки, розповідає: за собакою попросила погледіти сусідка, коли виїжджала із села.
Пан Леонід радіє українським військовослужбовцям. Він чекав на них із найпершого дня окупації. Посміхається до солдатів, як до рідних. Його старший син — зараз на фронті.
«Їхні лиця надоїли. Чесно кажу, відраза вже до них. Їздять машинами по селу, вимахують руками, а у відповідь із ними й вітатися не хочуть, — ділиться Леонід Андрійович. — Чого бракувало? Та в селі якось трималися. А от цигарки “стріляв”. Грошей не було. Росіяни своїм роздавали в обмін на паспортні дані. Але для них у мене документів немає. Для України є, а для них – немає. І гуманітарку їхню теж не брав».
День звільнення Новоолександрівки Леонід Дикуха пам’ятає добре. Згадує, як усю ніч слухали «стрілкотню».
«Наступного дня нам кажуть — прийшли! Ми вискочили, а тут уже машини заходять», — каже чоловік та із задоволенням випускає черговий клубок білого диму.
Розповідає, як односельці берегли український прапор, скинутий росіянами.
«Люди його забрали, а зараз знову вивісили. Наші прийшли. Тепер дихати легше стало. Тепер буде Україна», — посміхається Леонід Андрійович.
«Вашего мужа больше не ждите, его задушил украинец»
Окупанти влаштовували «полювання» на колишніх військовослужбовців, працівників українських правоохоронних органів, активістів, а також на місцевих старост, які не хотіли з ними співпрацювати.
Олена Ковалик із Миролюбівки шукає тіло свого чоловіка Олега. Він був у теробороні й передавав дані про загарбників Збройним силам України. Від полонених, яких тримали разом із чоловіком у школі в Біляївці, знає, що Олега росіяни закатували 9 квітня. Відтоді про нього — жодної звістки.
«Вони потім приїхали до мене додому і сказали: “Вашего мужа больше не ждите, его задушил украинец”. Але я знаю, що це брехня. Це вони його закатували. Інші хлопці розказували, як над ними знущалися: підводили струм до тіла, заливали йому рідину для омивача, — Олена заплющує мокрі від сліз очі й додає: — Вибачте, я не можу про це більше говорити, дуже тяжко».
Жінка сподівається, що їй допоможуть знайти тіло Олега, написала офіційне звернення до поліції.
«Вбили теля, задні ляжки забрали, і машину теж»
У кожному звільненому селі люди наввипередки розповідають, як росіяни грабували місцеве населення. Особливий попит серед окупантів був на побутову техніку і транспорт.
У Нововоскресенському підходжу до чоловіка, що сидить за кермом мотоблока. Починаю розмову з питання, як жили в окупації. Володимир Яровий відрізає: «Нічого хорошого. Ні світла, ні води».
«Машини забирали, трактори, пральні машинки, коври. Їдуть, як із базару — коври з вікон сторчать. У когось мотоцикл, у кого велосипеди ледь не позабирали, — розповідає Володимир, нахилившись із водійського сидіння в камеру мого смартфона. — Прийшли, кажуть: “Треба машина”. А люди не дають. Вбили теля, задні ляжки забрали, машину теж. І бичка, і машину».
Одній мешканці в селі росіяни в’їхали своєю БМП прямо в будинок. І ще повалили кілька електроопор.
«Зараз люди повиходили, ожило село, а то ж не було нікого, по хатах сиділи, боялися. То там прихід, то там», — каже Володимир. Він сподівається, що тепер правоохоронці покарають тих, хто допомагав росіянам.
У селі зруйновано школу, будинок культури, приватні садиби.
Віктор Іщук розповідає: він сам був свідком, як окупанти викрадали сільгосптехніку, автомобілі, меблі.
«У мене нічого не забрали. Тільки дві корови снарядами вбило… Хотіли машину, мотоцикли. Але все було зламане, то не взяли, оминуло. Та й ховали ми, закопували все. Телефон он тільки недавно дістав. По селу ходили без нічого, бо могли просто зупинити й забрати. Навіть гроші з кишені могли взяти», — пригадує Віктор.
Місцевих мешканців окупанти ще і змушували ремонтувати техніку. Хоча були й ті, які людям великої кривди не робили, «відбували номер» і навіть давали якісь продукти, зізнаються селяни.
«Це українці, з “ДНР”», — гадає Віктор.
Фото: Іван Антипенко
Тэги: