23 грудня щоденна нідерландська газета de Volkskrant опублікувала статтю про нинішнє жахливе життя в Херсоні, який російські окупанти обстрілюють майже безперестанку і вдень, і вночі. Матеріал «У звільненому Херсоні залишився страх» починається на першій шпальті й продовжується на трьох сторінках всередині видання.
Пропонуємо читачам Гривна.UA адаптивний переклад публікації із фотографіями, розміщеними в газеті de Volkskrant. Переклад здійснив член Ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси, медіа-експерт Сергій Чернявський.
Перша сторінка газети de Volkskrant від 23 грудня 2022 р.
У ЗВІЛЬНЕНОМУ ХЕРСОНІ ЗАЛИШИВСЯ СТРАХ
Що війна робить з українцями, мабуть, найкраще видно у Херсоні, місті, звільненому минулого місяця. Росіяни пішли, але загроза стала більшою.
Репортер Майкл Персон і фотограф Джуліо Пісцителлі зображують місто, що бореться. «Невже росіяни колись зупиняться?»
Підпис під фото:
Восьмирічну Альону втішають на похоронах її матері Вікторії Яришко, яка загинула під час російського обстрілу Херсона 15 грудня.
Україна перебуває в стані війни вже майже 10 місяців. Що це робить із українцями, мабуть, найкраще видно в Херсоні, що є центром Херсонської області, місто було звільнене минулого місяця. Росіяни пішли, але й ейфорія пішла. Репортер Майкл Персон і фотограф Джуліо Пісцителлі подорожують містом і бачать тугу за нормальним життям.
КРАМАР
Змирившись, Олександр Іванов струшує останні уламки скла з рами вітрини свого магазину. Залишки вітрини магазину одягу Le Form віддзеркалюють торговий центр на іншому боці вулиці та розруху навколо нього. Пів години тому російська ракета пробила дах. Зовні на тротуарі – балки даху та шматки цинку, усередині до вішалки прилипли залишки одягу.
«Ми відкрилися лише три дні тому, – каже чоловік. Він показує на інвентар. Сім пальт. – Нам якраз вистачило, щоби знову приймати клієнтів. Окупанти пограбували й залишали місто зовсім порожнім. Тепер ми маємо розпочати спочатку».
Херсон, місто на півдні України, яке було звільнене минулого місяця, є, мабуть, найбільш типовим місцем для країни на даний момент. Ейфорія виявилася тимчасовою. Росіяни пішли, загроза ще далека від усунення. Життя продовжується, смерть теж.
Цієї середи внаслідок ракетного обстрілу загинули літня жінка та 8-річний хлопчик. Через день 39-річну волонтерку була смертельно поранено під час обстрілу приміщення Червоного Хреста. Наступного дня – двоє загиблих на вулиці. Ще один хлопчик наступає на міну...
За оцінками, із 280 тисяч мешканців, які жили тут до російського вторгнення, у місті проживає ще третина. Хтось утік, коли прийшли окупанти, хтось виїхав після визволення міста. Щось уже нормалізувалося? Чи це нова нормальність, війна з усіма супутніми жертвами, горем, героїзмом та свавіллям?
Після ракетного обстрілу, який потрапив до його будинку вранці, один із мешканців каже: «Стоятимемо до кінця, тільки так... завжди».
Олександр Іванов все ще має надію.
«Буду шукати новий одяг. Коли знайду, відчиню знову. Невже росіяни колись зупиняться?»
КОЛИШНІЙ СОЛДАТ ТА ТОРГОВЕЦЬ НА РИНКУ
«Це був звичайний лютневий день, коли прийшли росіяни, – каже Євген, колишній військовий, який живе в західній частині міста. Він сидить поруч із нами в холодному приміщенні кафе – поодинокі відвідувачі сидять у верхньому одязі. – Було рано, дружина гуляла із собакою. Потім посипалися бомби».
Його квартира виходить вікнами на аеропорт Чорнобаївка на північ від міста, важливу вертолітну базу.
«Я почув вибухи і зрозумів: почалося».
«Спочатку мало що змінилося, – каже Євген. – Але вже за кілька днів вони почали стріляти по мирних жителях, які розмахували українськими прапорами. Вони почали мародерствувати. Вони сказали, що прийшли звільнити нас, але єдине, від чого звільнили нас, – це речі з магазинів».
Українська їжа поступово зникла, її місце зайняла російська. Навіть «Віскас» і «Кітекат», які продаються на ринку, тепер були з Криму, а не з Одеси.
«Смак був іншим, – каже продавець на ринку Валерія Мусієнко (37 років), яка тепер, крім корму для тварин, також продає теплі шкарпетки. – Деяким тваринам це не сподобалося».
Жителі Херсона під час окупації ще могли розплачуватися українськими грошима, але банкомати вже не працювали. Росіяни давали кожному по 10 тисяч рублів, це близько 150 євро.
«Я не зміг прийняти ці гроші, – каже Євген. – Я краще їстиму траву, ніж прийматиму гроші від окупанта».
Стоп, каже він і прислухається до звуку вибуху. Він виходить, прислухається. Потім продовжує говорити.
Аеродром «Чорнобаївка» був окупований росіянами, які використовували його як вертолітну базу, штаб та склад військової техніки. Місяцями його нещадно бомбили українці, які перебували за 40 кілометрів на північ. Росіяни мали величезні втрати: гелікоптерів, автомобілів, боєприпасів, пального, сотні солдатів, два генерали.
Удари були надто сильними для дружини Євгена.
«Через два тижні вона сиділа в коридорі й тремтіла. Вона мала виїхати звідси. Вона проїхала через черги машиною. Всім потрібно було трохи удачі, щоб виїхати. Нині вона в Нідерландах».
У Херсоні треба було залишатися непоміченим – росіяни шукали таких ветеранів, як Євген, а татуювання чи фото могли його видати.
«Я ходив вулицями зі старим телефоном», – розповідає він. Але йому ставало все важче їздити до своїх прикутих до ліжка батьків, що живуть у центрі міста. Тоді він забрав їх до себе.
За словами чоловіка, зараз він боїться більше, ніж під час окупації. Насильство у вигляді обстрілів є більш випадковим. Але він вільний. Йому більше не треба боятися людей, які можуть доносити на нього. Уперше за 9 місяців він знову вдягнув армійську зелену сорочку.
ДВІРНИК
Дощ ллє з неба, коли Віктор Христенко (65) закриває за собою ворота гімназії № 1. Христенко – чоловік із таким же міцним потиском рук, як і його вуса, він доглядає за великою шкільною будівлею позаду нього. З паркану звисають порожні інформаційні щити – російські тексти вже прибрали, але ще не замінили на українські.
«У школі знову чисто, – каже чоловік. – Тепер її просто потрібно заповнити».
Майже одразу після окупації Херсона прийшли нові вчителі. Христенко не знає, звідки вони взялися, що вони хотіли зробити зі школою, яку хотіли перейменувати на школу № 1. Коли прийшли ящики з новими книгами, чоловік роздивився одну. Це був підручник з історії.
«Я не впізнав цю історію. Це було зовсім не схоже на те, що я вивчав по історії».
Він не може точно згадати, у чому відмінність.
«Я не хотів, щоб ця нісенітниця займала місце в моїй голові, — але це був останній день, коли він пішов до школи. – Я не хотів мати нічого спільного із цими співробітниками. Також було мало дітей, які ходили до них на уроки».
Тепер нові вчителі зникли так само безвісти, як і прийшли. Деякі колишні співробітники повернулися до школи, але діти ще не повернулися.
«Ми готові їх прийняти, але просити не збираємося. Ракети можуть впасти щодня. Це рулетка. Ми не збираємося змушувати їх робити це».
ПОВЕРНЕННЯ
«Люди» написано червоним на вказівнику вздовж дороги з Миколаєва до Херсона, на північ від міста. Люди. Чоловік і жінка сутуляться у дворі будинку, що постарів за 9 місяців. Химерні дірки в стіні, дах, покрівельне покриття якого зникло, сарай.
«Цим знаком ми хочемо дати зрозуміти, що люди знову тут, – каже Наталія Єлбатович, підбираючи гільзи із садової доріжки разом із чоловіком Олегом. – Але також закликаємо до їхньої людяності. Щоб нам дали їжі, а можливо, і будматеріалів».
Поруч із вхідними дверима – клумба, повна того, що вони вже зібрали в саду. Окрім сотень гільз, ще й гранатомети, протигаз, невикористана міна.
«Ми не можемо дозволити нашому 9-річному синові грати тут. Він не може повернутися додому, допоки ми не будемо впевнені, що у нас все є».
Їхній будинок у Посаді-Покровському кілька місяців знаходився на передовій. Саме тут росіяни були відкинуті після того, як у березні їх наступ було зупинено під Миколаєвом. Навколо цих сіл вони тримали Херсон, свою перлину – єдиний обласний центр, який їм удалося захопити. Усе зламане. Дахи – обвуглені клітини, вікна порожні, навіть бетонні автобусні зупинки зрешечені кульовими та снарядними отворами. У пошкоджених лісосмугах можна побачити глибокі ями, в яких стояли російські танки.
Але Наталя та Олег хочуть знову там жити.
«Куди ще ми можемо піти? Це лише коробка, але це наш будинок, і це все, що в нас є».
За оцінками Олега, із 2300 місцевих жителів зараз повернулися близько сотні.
«Ми не маємо ні грошей, ні роботи. Я чесно не знаю, що ми можемо робити тут. Але тепер я знаю, що можу зробити. Тобто відремонтувати дах. Закрити вибиті вікна. Викинути промоклі від дощу меблі. Усередині є дров'яна піч, яка обігріває одну кімнату. Їжа зберігається в покинутому ящику з боєприпасами, захована від щурів».
Далі в селі, посеред колишньої нейтральної смуги, з бункера піднімається клуб диму. На стук у сталеві двері виходить Тетяна Туршина (69 років), яка зайняла бетонний притулок, бо від її власної квартири нічого не залишилося. Вона переїхала сюди наприкінці лютого, потім жила тут із десятками інших мешканців села. Поміж боями вони поступово виїжджали. А Туршина, нащадок родини гаражних слюсарів, лишилася.
У бункер іде провід від високовольтного кабелю, а поруч із димарем на даху – ще й телевізійна антена. Усередині, униз сходами, комфортно та тепло. Є килим, є кухня та спальня. Її син Сергій сидить, поклавши ноги на стіл, і дивиться телевізор.
«Я не хочу нікуди їхати, – каже жінка. – Мені не подобаються комунальні будинки. Тут у мене є дах, тепло та світло. Чому я мушу їхати?
ДИРЕКТОР ДИТЯЧОГО БУДИНКУ
У прифронтовій смузі між Херсоном та Миколаєвом зникли 15 дітей, які перебували в дитячому будинку. У липні їх доправили до Херсона, до будинку на півночі міста. Там про них дбав директор Володимир Сагайдак (61 рік) та його співробітники.
На початку війни під його опікою було 52 дитини, яких він хотів евакуювати. Коли це виявилося надто небезпечним через бомбардування розташованої поряд Чорнобаївки, йому вдалося розмістити більшість із дітей в укриттях.
Навесні біля воріт зненацька з'явилися семеро «кадирівців» – ополченців чеченського лідера Кадирова.
«Вони мали жахливий вигляд, з їхніми бородами та зброєю, – каже Зоя, одна зі співробітниць центру. – Я запитала, чи не могли б вони прибрати зброю, коли зайдуть сюди. Вони сміялися з цього. Потім вони пішли шукати дітей.
Вони допитували дітей та виймали карти пам'яті з комп'ютерів. Вони бачили малюнки жовто-синіми фарбами, де українські танки стріляли по російських танках. І одна дітина каже їм... ідіть на*уй. Це насправді був один із найм'якших наших хлопців. Ніхто не міг повірити, що він таке сказав».
Потім був другий візит у червні з групою російських «журналістів» разом із солдатами. Дітей допитували у загальній кімнаті. Росіяни знімали фільм про цей «націоналістичний» будинок, де дітей «воспитывают» і вони «грубят». Матеріали з'явилися на різних російських телеканалах.
Через три місяці, 19 жовтня, російські солдати прийшли втретє, забравши із собою 15 дітей для «евакуації».
«Вони були єдиними, кого я не міг заховати, – каже Сагайдак. – Росіяни знали, що вони там. Вони самі їх привезли».
Дітей вели, вони плакали. Пізніше з'ясувалося, що їх везли в Краснодар, у Росію. В останні тижні за допомогою місцевих волонтерів їх вдалося звільнити й переправити до Грузії, де вони зараз перебувають у посольстві України. Сагайдак не може сказати, як це відбувалося, можливо, вони спробують повторити цей трюк з іншими дітьми, депортованими до Росії, каже він.
Чи повернуться діти до його центру, неясно – небезпека від ракет велика, як і раніше, проблема браку тепла та електрики.
«Ми намагаємося організувати генератори, – каже Сагайдак. – Але зараз найголовніше, щоб вони повернулися до України».
СВЯЩЕННИК
Росіяни забрали із собою ще одну «людину», коли покидали Херсон. Із собору Святої Катерини винесли останки Григорія Потьомкіна, першого губернатора цієї області та засновника Херсона, також коханця Катерини Великої, яка колонізувала цей край наприкінці XVIII століття і перейменувала його на Новоросію. Він є обличчям російського імперіалізму.
Церква розташована неподалік річки Дніпро, нинішньої лінії фронту. На іншому березі ховаються російські снайпери – щоб дістатися церкви, місцевим жителям доводиться перебігати одну із безлюдних площ.
Коли ми стукаємо, священника Іллю Бологу виводять із обідні. Згортають килим і потім піднімають люк у підлозі церкви, після чого 39-річний Болога спускається сходами у вузький склеп. Там при світлі свічок на кам'яному ложі зяє порожнеча відсутньої труни.
«Я не розумію, – каже Болога. Він повторює це кілька разів. – У цьому немає жодної логіки».
Він пояснює: під час російської революції більшовики викинули кістки цього царського героя на вулицю, а за Путіна старий Радянський Союз був відновлений у своїй пишності. Але вони також із повагою ставляться до старої імперіалістичної доби. Це не може поєднуватися, чи не так? Про що вони думали, коли вивозили останки Потьомкіна? Вони хочуть поклонятися йому чи зневажати його?
«У цьому немає жодної логіки, – знову каже він. – Потьомкін, людина, яка, за традицією, будувала фасади, щоб показати, як добре йдуть справи в селах його колонії, сам став порожньою оболонкою, якою росіяни хочуть щось показати. Але що? Це просто неправильно. Я думаю, слід залишити минуле в минулому. Якщо ви спробуєте перенести це в сьогодення, ви потрапите в халепу».
ВОКЗАЛ
Пожвавлено на Херсонському вокзалі, де людей «фільтрують» перед посадкою на нічний поїзд до Києва. Це не поїзд на Херсон, повний людей, що повертаються, це потяг в інший бік, подалі звідси, повний людей, які їдуть. Наскільки довго?
«Ми не збираємося повертатися», – каже Людмила Бондаренко (43 роки), яка стоїть у черзі зі своєю родиною.
За три дні торговий центр знову бомбардують. Олександру Іванову з магазину одягу Le Form, можливо, доведеться розпочинати все спочатку.
Тэги: