Московські попи-втікачі, жалюгідні ДНРівці й заціловані бійці ЗСУ: як Херсон приходить до тями після жахів окупації

11 листопада Збройні сили повернули Херсон під контроль України. На звільнення міста чекали понад дев'ять місяців.

Російські військові перетнули кордон Херсонської області 24 лютого з території тимчасово окупованого Криму. 1 березня ворог зайшов в обласний центр. На підступах до міста обстрілювали населені пункти на об'єкти критичної інфраструктури.

Сотні людей виходили на акції протесту й без зброї кидалися на броньовану техніку, солдатів з автоматами. Згодом мітинги почали розганяти російські силовики, стріляли в людей і кидали світлошумові гранати.

У Херсоні Росія встановила окупаційну владу. 23 вересня у місті провели незаконний референдум про приєднання Херсонщини до складу РФ.

Збройні сили України розпочали контрнаступ. 9 листопада російське військове керівництво заявило про відведення військ з Херсону. Уже за кілька днів українські захисники звільнили місто.

За дев'ять місяців окупації росіяни в Херсоні облаштували катівні, де знущалися з волонтерів, активістів і молодих чоловіків, яких підозрювали у співпраці із ЗСУ. У місті почали працювати російські служби й магазини, харчові продукти завозили з Криму. Ціни встановлювали в рублях, однак вартість не відповідала якості.

Після звільнення ворог почав нещадно обстрілювати Херсон. На більшості території міста немає світла, води й опалення.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Херсоні й дізналася, як люди повертаються до життя після окупації.

До Херсону рушаємо потягом. В обласний центр людей везуть вагони "До перемоги", які розмальовані українськими митцями. До міського вокзалу поїзд прибуває о 9:15. Перон миттю заповнюють пасажири з великими валізами й малими дітьми.

На вулиці падає дрібний дощ, ранковий туман починає помалу розсіюватися між вагонів. У вестибюлі вокзалу стоять довгі деревʼяні лаковані столи, до яких проведені переноски й підставлені стільці. Це – точка, де херсонці можуть заряджати телефони, бо більшість з них досі не має електрики й води.

На алеї навпроти вокзалу чисто, але зовсім порожньо. Небагато містян стоять тільки біля зупинки – очікують на автобуси. Біля генератора під вуличними лавами комунальники згрібають пожовкле листя, гілля та порвані дроти.

– До центральної площі вам хвилин 20 пішки, – каже робітник у синій вологостійкій куртці.

– Прямо підете і сразу площадь.

Херсон важко назвати прифронтовим містом. Бо що ближче до центру, то на вулицях більшає людей. Усі охайно вбрані, із сумками або пакетами продуктів у руках. Але всі вони мають спільні риси – синці під очима від втоми й пережитого.

– Дайте грошей на лікарство, – зупиняє нас сива жінка посеред тротуару й простягає руку.

– Нема за що купити від серця.

Майже всі аптеки й магазини зачинені. Деякі власники позабивали вікна й двері фанерою та дошками. Місцевий кіоск із шаурмою "Донер" окупанти перейменували на "Дон". Моторошно стає від низки кавʼярень з розбитими вікнами й пожовклими вивісками. Якби не натовпи людей довкола, Херсон цілком би нагадував місто-привид.

На центральній Площі Перемоги навколо памʼятника встановили намети – два пункти незламності й один для адміністрування міста й звернень громадян.

Щоб підзарядити телефон або скористатися інтернетом херсонці стають у черги. Всередині жовтого намету тхне собаками – їх також пускають погрітися, а деколи й годують. Усі столи вкриті дротами, що стирчать з переносок. Місця на лавках і стільцях зайняті, люди заряджають пристої стоячи або пʼють каву, сидячи на підлозі.

Херсонці, яким набридло стояти в чергах, намотують кола площею з піднятими догори телефонами. Шукають мобільний зв'язок. Щойно він десь "проривається" – відразу телефонують комусь з рідних. Розмови виходять короткі, але емоційні – зі сльозами на очах.

До бетонного памʼятника на площі підходить літня жінка низького зросту у вʼязаній шапці й теплому пуховику кремового кольору. Схиляє голову перед квітами й підносить до обличчя ситцевий платок. Усі девʼять місяців прожила в окупації, зізнається Євгенія.

– Тут правильно написано (на пам'ятнику. – Gazeta.ua) – у страху, у рабстві. Коли вони (росіяни. – Gazeta.ua) пішли – зовсім друге місто стало! Люди звідкілясь взялися! А то ж все місто було пусте. Вранці вискочать на базар, поїсти куплять і сидять по хатах, – розповідає жінка. – Літо було, а після двох-трьох годин – пусто. У мене родичі живуть біля Антоновки, то я їздила інколи. Поверталася о четвертій вечора, а вже нікого і ніде немає. А коли наші прийшли – люди розцвіли.

Усі місяці окупації Євгенія отримувала на банківську картку українську пенсію. Попри те, що росіяни почали вводити в обіг рублі – у частині магазинів продовжували приймати гривні.

– У супермаркеті все було дуже дорого. То в основному на ринку люди скуплялись. Там про рублі взагалі й мови не йшлося – тільки гривні, – продовжує жінка під звуки вибухів, які роздаються від берегів Дніпра неподалік.

Євгенія зовсів не реагує на цей гул.

– Бахають, то й бахають. Я вже й не помічаю. Коли наші їх вибивали і теж бахало – ми лише раділи, – пояснює.

Найбільше в місті з приходом окупантів подорожчали засоби гігієни й мʼясо. Курятину на ринку можна було купити за 250 грн за кілограм, у магазині – від 300 грн. Дитяче харчування матері купували за 1500 грн.

– Овочів було море! Такий урожайний рік! Продавали майже даром, – Євгенія різко починає плакати, щемливий стогін виривається з її грудей. – Це вже нервове. Один раз була на мітингу (херсонці на початку окупації практично щодня виходили в місто з українськими прапорами та вимагали в окупантів, щоб вони покинули Херсон. – Gazeta.ua) коло "Юбілейного". Там уже стояли солдати, стріляли й не підпускали близько. Мужчину поранили. Після такого уже на протестах мало було людей. Боялися.

Після звільнення Херсону розпочалися роботи з відновлення комунікацій. Попри це більшість житлових районів міста досі не мають світла й води. Але люди щодо цього не особливо переживають. Готові чекати, поки українські спеціалісти відновлять усе, що зруйнували окупанти.

– Нема опалення, холодно. У мене на кухні 10 градусів, а в хаті було 12. Добре, що в мене електрика з'явилася і можна включати обігрівач – стало тепліше. Але якби не було, зараз нам краще жити, ніж під орками, – каже наостанок Євгенія, щиро усміхається і йде в бік підземки.

За останні кілька тижнів росіяни посилили обстріли міста. Вибухи тут лунають майже цілодобово. Сигнал повітряної тривоги не працює. Тож херсонці ховаються у підвалах тільки тоді, коли чують обстріли.

Навпроти Херсонської облдержадміністрації, яку місцеві називають "Білий дім", через дорогу приймає в кавʼярні відвідувачів кінотеатр "Україна". Всередині холодно, але майже всі місця зайняті. Бо тут теж можна підзарядити телефони.

Каву продають за 50 грн. Курячий стейк – 68 грн за 100 г, а ковбаски пропонують приготувати за 60 грн.

Якщо спуститися вниз сходами – потрапляєш у продуктовий магазин. Тут досі можна знайти російські товари. Наприклад, молочні коктейлі "Чудо", крупи, лимонади й цукерки. На російські ковбаси роблять знижки, щоб скоріше продати.

Людей у магазині майже немає, бо поруч з кінотеатром вже відкрили "Сільпо". До супермаркету від ранку вишикуються черги.

Не менший ажіотаж біля офісів мобільних операторів. Їхні зали ще не працюють, тому сім-карти можна отримати просто на вулиці. Стартові пакети роздають безплатно. Хто має можливість – платить 130 грн за тариф з усіма послугами зв'язку.

Під генератором, на який встановили підсилювач звʼязку, стоїть 56-річний Володимир Манілко. Він одягнутий у лижну куртку кольору хакі й кепку з логотипом BMW. Обперся на кермо спортивного велосипеда.

– Я памʼятаю день звільнення, – каже Володимир і нервово переступає з ноги на ногу. – Напередодні 9 листопада у місті взагалі зникло світло і вода. Ми були вимушені шукати точки, де зарядити телефони. Спочатку було важко знайти і воду, але українці вміють самоорганізовуватися. Вишукували скважини. Я знайшов воду на іншому кінці міста. Спочатку в церкві на Тавріческом, але потім там були великі черги і я став їздити на Острів (район у Херсоні. – Gazeta.ua). 11-го числа я вже знайомою дорогою туди направився, постояв у черзі. Коли їхав, то було таке відчуття, що всі містяни разом роблять великий вдих.

Того ж дня Володимир о 12:00 повертався велосипедом додому. Звернув увагу, що в місті зʼявилося багато машин, хоча бензину майже не було. З'явилося якесь передчуття, згадує херсонець.

– Коли приїхав додому, сусіди спитали: "Ти українських військових бачив? Вони вже в місті!". Я сів на велосипед і знову виїхав. Побачив, що по мікрорайону йде демонстрація. Ішли люди з нашими прапорами і скандували: "Слава Україні!". Це було нерадаваєме відчуття. Поїхав у центр. Там на весь здоровий натовп було два чи три військових. Усі радувались, кричали переважно російською: "Слава Україні". А от "Смерть ворогам" взагалі без акцента.

Манілко працює столярем. До повномасштабної війни їздив на заробітки здебільшого в Польщу. У березні цьогоіч планував чергове відрядження. Коли почув у новинах, що Володимир Путін визнає незалежність так званих ЛНР і ДНР, то одразу зрозумів – буде війна. Херсон не покинув, бо тут лишалися старі батьки.

Чоловік згадує, що перед захопленням міста, росіяни обстріляли територію навколо Херсону. 24 й 25 лютого били по аеродрому. Тоді ми всі зрозуміли, що почалася війна, згадує Володимир.

– Мене здивувало те, що у нас не зник інтернет і мобільний звʼязок, коли вони зайшли, – веде далі херсонець. – Дочка виїхала у перший же ж день на Хмельниччину. Бо різна інформація ширилася, було страшно. Коли ти живеш у ХХІ столітті й раптом несподівано починають місто ракетами (обстрілювати. – Gazeta.ua) та літають військові літаки – не знаєш, чого чекати. Були різні відомості, багато було фейків. 25 лютого я сів на ровер і поїхав на Антонівський міст, щоб самому побачити, що діється. Зрозумів там, що готується спротив і українці свою землю не віддадуть.

Першими в Херсон зайшли окупанти, які не знали, як їхній прихід сприймуть місцеві. Вони бачили й відчували, що до них налаштовані вороже, упевнений херсонець.

– Я так розумію, що їм дали вказівку вести себе неагресивно до місцевого населення, – розповідає. – Прийшли вороги на нашу землю, тому містяни виходили на протести. Сама масова демонстрація була 13 березня – на день звільнення Херсону від німецьких загарбників. Росіяни провели офіціальний мітиг возлє вічного огня, а українська спільнота зібралася тут. Коли взнали, що росіяни там збираються, то пішли до них. "Асвабадітєлі" бистро чкурнули.

Для придушення антиросійських мітингів у Херсон ввели Росгвардію. Їхнім завданням було виявляти й переслідувати активістів, розганяти демонстрації.

– Сначала они бросали светошумовые гранаты, – переходить на російську Володимир. – Потом выявляли активистов и вылавливали. Я старался не попадать в поле зрения. Держали пленых в СИЗО и на Северном поселке. Ходили слухи, что они трупы своих солдат и трупы закатованых – вывозили спаливать на городскую свалку. Согласно слухам, то там всегда ездило три машины – грузовик-самосвал и передвижной крематорий в сопровождении БТРа. Я эти машины видел.

23 вересня на окупованій Херсонщині росіяни організували псевдореферендуми про приєднання області до РФ. Міжнародна спільнота не визнала його "результати". Бланки для голосування російські військові приносили місцевим навіть додому. До того ж ходили зі зброєю в руках, згадує Манілко.

– Херсонці референдум ігнорували, –- запевняє чоловік і гордо поправляє чорні вуса. – Були деякі особи, сторонніки "русского мира", які ходили. Їм же по телевізору казали з ворожих каналів, що "русские пришли навсегда" и "если русские что-то взяли, то уже не отдадут". Основна ж маса повністю ігнорувала. Українські новини сказали, що участь у референдумі протизаконна, а ми законослухняні.

Українські новини херсонці дізнавалися з інтернету. Місцевий провайдер підключив доступ до мережі з Криму, тому люди мали змогу шукати правдиву інформацію.

Девʼять місяців Володимир жив на заощадження. Економив на продуктах, зізнається.

– Їв помідори і хліб, – говорить. – У нас помідори коштували сім гривень за кілограм. У мене жена дуже запаслива, була повна морозилка мʼяса, то супчики варили. А коли відключили електрику, то у нашого песика і котика було свято, – жартує чоловік і сідає на велосипед.

Близько 14:00 на вулицях стає пусто. Черги в магазинах коротшають, а люди розходяться по домівках.

За вул. Ушакова чути церковний спів. У храмі цариці Олександри священники ввімкнули запис служби. Церква вирізняється з-поміж інших будівель у місті. Стіни зі старовинного каменю з роками набули брунатного кольору. На багряному куполі із золотою верхівкою видніється блискучий хрест.

До входу ведуть високі двобічні сходи. Відкриваємо важкі двері. В очі бʼє світло від люстри з прозорим камінням на стелі. Під вівтарем стоїть стійка з Біблією, на стінах висять православні заквітчані ікони. У кутку височіє український стяг з тризубом на шпилі.

За стійкою зі свічками стоїть літнят жінка в бордовій хустці з квітками. Поруч сивоволосий високий чоловік у сірому светрі та синій вітровці наливає з термоса в чашку гарячу воду. Привітно всміхається. Отець Володимир Крикливий девʼять місяців окупації продовжував служити у храмі.

– Я був в Херсоні, як вони зайшли, – каже священник і сідає на деревʼяну лаву. – Приходили росіяни в храм. Спочатку замполіт прийшов, перевіряв на лояльність. Питав, як ми відносимось до московського патріархату і чому до нього не приєднуємось? Я відповів: "Тут Росії немає. Служимо українською мовою".

Час від часу до церкви навідувалася російська поліція. Пропонували вести службу російською, але отець Володимир відмовився.

– Вони розташовувались на вулиці Молодіжній, у центрі міста. Взяли собі будівлю Державної служби охорони, – продовжує панотець. – Грали в доброго і злого поліцейського. Перевіряли, чи дійсно я священник і запитували, чи будемо служити Медовий спас? Це було напередодні 19 серпня. Тоді приходив куратор морєходки, тут недалеко училище. Каже: "Ми охороняємо обʼєкт, будемо і вас охоронять. У вас камери є, вони на нас дивляться?". Потім у них зʼявилися "хаймарсовські" проблеми і так вони й не прийшли на перевірку камер.

Кілька разів на службу заходили російські солдати у військовій формі. В одного з них був день народження і він просив в отця благословення.

– Людей тоді на служби приходило все менше й менше. Херсон не сильно постраждав від обстрілів, це тільки зараз уже (росіяни обстрілюють місто з артилерії. – Gazeta.ua). Коли прилетіло в апеляційний суд, то у нас трошки шибки полетіли. Вони стріляли касетними боєприпасами, пів міста накрило, – зізнається священник і показує на два протилежних вікна без скла.

Неподалік від храму є СІЗО, де росіяни облаштували катівню. Затримували на вулицях і в будинках чоловіків, волонтерів, активістів, родичів українських військових.

Під час окупації про існування катівні отець Володимир не знав.

– У мене є знайомий волонтер, то його чотири дні тримали просто за те, що він волонтер. Потім випустили. Іншого знайомого тримали 54 дні за те, що він молодий і не виїхав. Підозрювали в чомусь. Чотири дні його били, а потім вирішували, що робити, – перелічує злочини росіян отець. – Родичів мого найманого працівника затримали, бо думали, що партизан. Чоловіка співробітниці просто на ринку вихватили з товаришем чеченці й били два дні. Вимагали, щоб він слідкував за позиціями ЗСУ. Його дитині було всього місяць, то дружина змогла витягти звідти.

Багато херсонців виїхали на територію Криму, бо вірили в залякування росіян про те, що ЗСУ обстрілюватимуть місто.

– У мене сусіди виїхали. Тепер сидять десь в Анапі, у якомусь санаторії. Документи й телефони в них забрали. Не знаю, що з ними буде далі, – розказує священник і кличе служителя храму Іллю.

Молодий чоловік у чорному одязі соромʼязливо підходить. За густою чорною бородою видно привітну усмішку. Від 33-річного Іллі пахне теплим воском і ладаном. Він за місяці окупації жодного разу не покинув місто.

– Священники московські повтікали, коли наші вже звільняли територію і тоді була евакуація в Росію, – розказує Ілля. – Знайомий Андрій сдужить дияконом в московському соборі, але сам проукраїнський. Прийшли раз до нього. Тільки вийшли за поріг – зразу мішок на голову. Привезли в річпорт, там поліція у нас якась бул. Там його розпитали, током били. Приставляли книжку до лиця, щоб синяків не було, і дубінкою били, електрошокер підносили. Сутки чи двоє тримали його, а перед тим, як відпустити, заставили якусь рідину випити. Три дні не міг встати з ліжка, все назад йшло.

– Сказали, що його дядько телефонував якомусь митрополиту донецькому, щоб його випустили, – додає отець Володимир і встає з лави.

– Там владика отець Іларіон. Ото після цього вони й Андрія відпустили, – продовжує Ілля. – Забрали ж його за проукраїнські пости у фейсбуці. До телефону приєднали прилад якийсь і зчитали все. Я не знаю, як їх назвати… У нас дівчинка співала в хорі, а бабушка її з садіка (працює в дитсадку. – Gazeta.ua). Звідти все повиносили, одні стіни залишились. Я не знаю, яка тепер може бути дружба з росіянами... Моє бажання, щоб Росія розпалася на декілька країн. Я би ніколи в житті не подумав, що буде війна і що вони полізуть з Криму.

Служитель розповідає, що люди під час окупації приходили на службу в похмурому настрої. Жили від свята до свята.

– Ненавидіти росіян – не є гріхом. Це вони напали на нас, на звичайних людей, – Ілля іде гасити свічки.

О 15:00 починає сутеніти. Херсон стає дедалі більше схожим на прифронтове місто – порожні алеї, чорні вікна й зачинені магазини. Тільки на центральній площі біля пунктів обігріву продовжуть стояти люди з телефонами в руках.

Через дорогу від площі стоять сині біотуалети. До них стають у чергу, бо води в місті немає і вбиральні ніде не працюють. Жінка в чорній куртці з хутром на капюшоні просить потримати тканинний великий пакет. Всередині – яблука, банани та інші продукти, які щойно придбала в магазині.

49-річна Інна Котова повертається додому з роботи. Світло й воду в її будинку досі не ввімкнули.

– У нас на вулиці сусід дає людям воду, то набираємо. Але ми настільки звикли, що то вже дрібниці, – каже російською жінка. І відразу зізнається, що соромиться цього й намагається вивчити українську. – Я от кого не розумію, так це людей, які працювали під росіянами. Їх зараз звільнили, а вони тепер жаліються. От я працюю на залізниці бухгалтером, а вони працювали з оккупантами і тепер починають плакати. Мені пропонували теж, але я не захотіла. Навіть не питала на яку посаду. Знаю тльки, що платили по 70–80 тисяч (рублів. – Gazetaua). У білому домі й до 200 тисяч давали. Але як мені потім дивитися людям в очі?

Жінка приходила на роботу тільки одного разу. Механіків і звичайних працівників у них на той час підвищили до керівників, згадує.

– Хто був ніким – стали в нас директорами шкіл. Як глянути – ну наркомани якісь незрозумілі, страшно дивитися. Краще кашу із зажаркою їсти, ніж піти на них працювати, – веде далі Інна. – Нам платила Україна дві третіх зарплати, то я переводила гроші в готівку на базарі. Але згодом перестала обмінювати, бо росіяни ходили перевіряли.

З будинку Інни російські військові часто забирали людей і відвозили у невідомому напрямку.

– Сусіда забирали, тримали тиждень чи трохи більше. Ми вранці бачились, а потім він поїхав і не повернувся, – ділиться спогадами. – Наступного дня я побачила, що вони заїхали у двір на його машині. Були в масках, з пістолетами, але у цивільному одязі. Забрали у нього багато (з квартири. – Gazeta.ua). Бо він мисливець і спорядження мав. Коли його відпустили, то наречена казала, що там жесть. Катували, на пальці надівали дроти… Сам він уже потім розповідав, що поруч з ним тримали його знайомих волонтерів – дівчат і хлопців в одній камері. Просто лежали на підлозі молоді жінки і спали на цементі. Дівчат роздягали й били струмом у груди. Знущалися, принижували.

Одну із сусідок Котової росіяни затримали біля підʼїзду. Її сини служать у Збройних силах України.

– Зараз вона вже сміється: "Вони такі дурні". А тоді теж на пальці одягали дроти зі струмом. Тримали її там, де раніше був витверезник, – говорить Інна. – Страшно було, що і мене можуть здати за якісь мої слова. Син тоді сказав, що якщо, не дай Бог, Херсон не відібʼють, він сюди жити не приїде.

Зараз жінка найбільше боїться, що окупанти повернуться в місто знову.

– У нас сусід магазин тримає. Брав у чеченців бензин, хоча сам чистий українець, хоч і вірменин. Коли нас звільнили, казав: "Усі пʼють за рахунок магазину!". Прапор український повісив, – продовжує херсонка. – Коли росян вибили, то якийсь чеченець зателефонував йому й каже: "Уезжай, потому что мы вернемся". Нас це налякало дуже, бо другий раз ми не переживемо цього, чесно.

Усі херсонці чекали на звільнення. Ніхто не думав, що окупація може так надовго затягнутися.

– Я готова цілувати і обнімати наших хлопців за те, що вони нас звільнили. Навіть зараз підходимо і дякуємо. А по росіянах треба катком просто проїхати, щоб вони навіть не встали, – випалює. – Казали люди, що сильно знущалися на склотарі вони над херсонцями. Сусідка Світлана казала: "Дівчата, мовчіть. Бо там жінок тримали по сім місяців". Вулицями було страшно ходити, на Ушакова їх було дуже багато. І у нас на вулиці їздила техніка. Вони такі ходили страшні, а оці ДНРівці – мале з автоматом, яке волочиться по землі. Усі молоді, років 30 на вигляд.

Містяни не бояться постійних обстрілів, а продовжують жити звичайним життям. На вибухи не реагують вже навіть діти.

– У мене у дворі стільки їх гуляє! Ми стояли по воду. А над нами ракети, снаряди літали. Ми вже як у Донецьку живемо, кажу сусідам.

Місто занурюється в темряву. Дорогою проїжджають поодинокі автівки, а біля "Сільпо" чекають на клієнтів таксисти.

Звʼязуємося з Інною Ісаєвою, яка веде блог у соціальній мережі. Жінка погоджується сконтактувати нас з людьми, які хочуть розказати свої історії. Сама Інна виїхала з немовлям в Одесу після того, як кілька днів тому росіяни зруйнували її будинок.

Виходимо на звʼязок з місцевою виноробкою 38-річною Ольгою Кащенко. Запрошує до себе додому й пропонує після розмови підвезти до вокзалу.

Після 16:00 громадський транспорт в Херсоні вже не курсує. Під супермаркетом ловимо таксі. За пʼятихвилинну поїздку платимо 100 грн.

Дорогою таксист розповідає, що продовжував працювати під час окупації і часто доводилося возити росіян і кадировців.

– Казали: "Мы с вами тут на веки-вечные". А хто ж з ним буде спорить, автомат за плечима, – згадує чоловік. – Брав у рублях з них, давали 500 без здачі. Це від "Сытного маркета" до Дворця піонерів. Насобирали цих рублів – тепер шо з ними дєлать? Спалить жалко, все таки труд.

За вказаною адресою розташований двохповерховий приватний будинок, облицьований акуратно цементом. З-за високих зелених воріт чути гавкіт собаки.

– Заходьте. Допоможете генератор підключити? – питає Ольга. – Проходьте всередину, газ включила, зараз буде тепло. Приготую вам пасту з яєчком.

Жінка одягнена в чорні лижні штани та блакитний флісовий бомбер, який гармонійно відтіняє її пшеничного кольору волосся. Заводить з третього разу генератор і відкриває скляні двері літньої кухні. Усередині прохолодно, але світло й затишно. Зі стелі звисають металічні японські дзвоники. На плетених кріслах – сірі подушки.

– Вчора був прильот, метрів 200 від нас. Обстрілюють і мінометами, і РСЗО. Голосно завжди. Сьогодні ще не дуже, – каже Ольга і запалює газову плиту.

Ольга працює сомельє, разом з чоловіком уже багато років займаються виноробством. Цьогоріч навесні планували садити власні виноградники, але на заваді стала війна.

У будинку проживає з мамою чоловіка. Під час окупації забрали до себе й 99-річну бабусю. Користуються генератором друзів, що живуть по сусідству.

– Багата родина була, любили на море їздити наше. Найбільше подобається острів Джарилгач. Кожен рік ми проходимо повністю його. Посеред нього живе монах Марк. Коли почалась війна, то він в перший день прийшов з Миколаєва в Херсон. Стояв перед російськими солдатами з українським прапором. Щось їм казав, намагався пояснити.

24 лютого зателефонувала сестра чоловіка, яка проживає в Києві. Сказала, що почалася війна, але в Ольги вже був свій план дій. Вирішила зібрати всю родину разом і поїхати заправити автівку.

– Почалися вибухи, дико страшно було, Антонівський міст обстрілювали в перший день. Прийшла сусідка з дитиною маленькою, ми всі ночували в підвалі, практично не спали. Було холодно, у дитини почалися проблеми з легенями і тоді ми вже ночували в інших сусідів на першому поверсі.

Кудлатий пес Бонг різко зіскакує, підбігає до дверей і починає гавкати, піднявши голову догори.

– Він реагує на вибухи. Якщо гавкає – значить десь щось бахає. Ми називаємо його "ППО", – жартує Кащенко. – У мене запасів особливо не було продуктових. Ми на день третій почали виходити з дому. Були черги всюди за елементарними продуктами. Ми зайшли в АТБ – пусті полиці. Працювали приватні місцеві магазинчики. Ціни були дуже високі, картопля по 50-60 гривень за кілограм. Але люди гребли все, бо боялися.

Росіяни йшли Бериславським шосе поблизу залізничного вокзалу. На підступах їм давали відсіч українські захисники. У тому напрямку тривали запеклі бойові дії.

– Фабрика горіла, дим всюди стояв. Потім почалося мародерство, місцеві виносили все, а поліції не було вже, – веде далі жінка. – Росіяни йшли по вулиці Кулика, центральною вулицею. На фабриці, за однією з версій, була тероборона, тому її обстріляли. І в парку стояли хлопці з коктейлями Молотова – їх просто розстріляли. Ми потім, коли виходили з дому, чистили всі телефони, переписки. Казали, що можуть за найменше слово побити або забрати.

З міста родина вирішила не виїжджати, бо бабуся вже старенька й важко переносить переїзди.

– Бабуся в Другу світову війну була в таборі весь час. Коли я її забирала до себе, у неї був шок, що почалася війна. Треба ж було в підвал спускатися з нею постійно, але вона уже за кілька днів відмовилась ховатись. Коли я чула вибухи, то швидко бігла в підвал, а вона заспокоювала нас: "Не переймайся, не лякайся так. Коли літаки – треба ховатися. А то нічого!". Згадувала бої у Херсоні (під час Другої світової. – Gazeta.ua). Була тоді молодою дівчиною-сиротою, бо втратила батька під час Голодомору.

Ольга розповідає, що в місті окупанти встановили багато блокпостів, на яких перевіряли кожну машину, робили огляд речей і допитували пасажирів.

– Ми всі жили перший час надією, що ось-ось. А потім вже звикли. У березні місцеві почали їздити на закупки у Крим, привозили продукти і продавали все дуже дорого. Уже з квітня росіяни почали завозити і свої продукти. Мʼясо по 350-400 гривень, яйця по 100 гривень десяток, якийсь час цукор продавали по 99 гривень. Пачка цигарок коштувала 150 гривень. Потім відкрили супермаркети російські – такі жахливі продукти були. Літнім людям важко було пенсію отримати. До останнього працював Приватбанк, у чергу записувались з шостої ранку на наступний день. Літо, спека, вони втрачали свідомість на вулиці просто.

На деякий час жінка виїжджала в Грузію, щоб зустрітися з чоловіком. Він у той час був у морському рейсі. Добиратися довелося через Крим і Росію. Дорогою в Херсон помітила велику кількість російської військової техніки, яка рухалася в напрямку півострова.

– Ми готувались до звільнення, але розуміли, що можуть бути страшні бої. У нас трусились вікна і стіни, дуже гучно було, – розповідає про останні дні в окупації Ольга, її голос починає тремтіти від хвилювання. – Вранці я заїхала до мами, взяла список потрібних продуктів, бо звʼязку не було. Іду центральною вулицею, а на зустріч хлопець з прапором українським на плечах. Потім бачу прапор на памʼятнику героям Небесної Сотні. У мене одразу сльози почали текти. Наступного дня вже всі знали, що ЗСУ в Херсоні. Взяла сусідку з дитиною і кажу: "Все потім! Поїхали на площу". Всі там були, з солдатами обнімались, подарунки їм несли. Я вино несла, хоча вони не хотіли брати. Зупиняли машини, щоб подякувати.

У Херсон вже повернулись українські супермаркети. На місці російського "Ситного маркету" відкрили "Сільпо".

– Там зараз великі черги. Звичайно, тому що нормальні й адекватні ціни, – каже наостанок жінка.

В кімнату заходить чоловік невисокого зрості в чорному спортивному костюмі. Це Антон – друг Ольги. Чоловік працює перевізником, під час окупації привозив гуманітарну допомогу й роздавав сусідам.

– Важко було з продуктами на початку, коли були перебої з мукою, цукром, дріжджами, - долучається до розмови чоловік. – Хліба взагалі не було. Тоді я розвозив по місту з пекарні. Мої батьки пекли, знайомі також, привозив їм борошно. Вони й зараз печуть, бо це простіше, ніж стояти в чергах. Та і не всюди є зараз хліб. Ще аби регулювали ціни зараз, бензин буває по 100–200 гривень за літр.

До вокзалу їдемо темними вулицями. На вході зустрічають правоохоронці і по кілька людей запускають в залу очікувань. Поліцейські на сидіннях допитують пасажирів перед рейсом. На пероні стоять лише кілька людей і провідники.

Автор: Лілія МИЦКО, фото: Тарас ПОДОЛЯН