У травні цього року російські окупанти звільнили з полону співробітницю Корабельної райради Херсона Ольгу Черняк та заступницю директора Херсонської філії Інституту охорони ґрунтів Світлану Шукайло. У російському полоні жінки перебували майже 300 днів.
«Гривна» розповідала історію Ольги. Нагадаємо, соціальну інспекторку Корабельної районної ради Херсона Ольгу Черняк та її чоловіка – начальника відділу кадрів Херсонської міської адміністрації Ігоря Черняка росіяни забрали з власного будинку 12 серпня 2022 року. Ігоря згодом відпустили, а от про долю Ольги, яку окупанти після відступу з Херсона забрали на лівий берег, довго нічого не було відомо.
Як виявилося, Ольгу спочатку доправили до Голої Пристані, а пізніше – до Новотроїцького, де вона й перебувала до травня 2023 року. Після звільнення з полону жінці довелося подолати близько 4500 кілометрів, щоб повернутися на підконтрольні Україні території.
Історію Ольги Черняк та ще однієї полоненої херсонки – Світлани Шукайло – розповідає Центр прав людини Zmina.
ПОЛОН
До повномасштабного вторгнення Ольга Черняк працювала головною державною соціальною інспекторкою в Херсоні. Навіть після окупації вона та її колеги продовжували роботу. Однак у серпні 2022 року жінку затримали разом із чоловіком та сином. Їх відправили в ізолятор тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3. Росіяни звинувачували посадовицю у співпраці з українськими військовими та за будь-яку ціну хотіли, щоб вона в цьому зізналася.
Під час допиту росіяни під’єднали дроти до пальців рук і застосовували струм, доки Ольга не почала втрачати свідомість. Вже у камері у неї стався серцевий напад. Тоді наглядачі привели до неї іншого полоненого – мануального терапевта Михайла. Він і допоміг жінці.
Ольга Черняк. Фото з відкритих джерел
На Ольгу завели «кримінальну справу». Однак, у чому саме її звинувачували, жінці так і не повідомили.
У камерах ІТТ Ольга провела понад 2 місяці. За цей час її тричі водили на допити: змушували писати те, що хотіли представники РФ, залякували, що перевезуть її до Донецька, посадять за ґрати на 10 років та увесь цей час катуватимуть.
Росіяни також погрожували, що вивезуть до Донецька чоловіка та сина Ольги і розстріляють їх там. Однак згодом чоловіків відпустили, а Ольга стала однією з цивільних заручниць, яких окупаційні війська забрали із собою на лівий берег Херсонщини.
НА ЛІВИЙ БЕРЕГ
Близько третьої години ночі 20 жовтня Ольгу та її співкамерницю розбудили та наказали збирати речі, бо усіх відпускають додому.
«Ми повірили. Зібралися додому, щасливі. Та не так сталося, як гадалося», – розказує Ольга.
Жінку спочатку залишили в «стакані» – маленькій та вузькій камері, де може сидіти чи стояти одна людина. Її виводили звідти, саджали до автозаку, відправляли назад до «стакану», і, зрештою, завели в іншу машину, де було ще три жінки. Усі вони вже зрозуміли, що додому ніхто не їде.
Серед заручниць в автозаці була Світлана Шукайло. До повномасштабного вторгнення вона працювала заступницею директора Херсонської філії Інституту охорони ґрунтів. Коли росіяни захопили Херсон, жінка залишилась удома, опікувалась своїми літніми батьками, підгодовувала бездомних тварин та разом з іншими містянами допомагала пекти хліб для жителів одного з приміських селищ.
Росіяни затримали Світлану 17 серпня. Їй, як і багатьом іншим цивільним заручникам, військові та силовики РФ закидали співпрацю зі Збройними силами України. На момент вивезення жінку тримали в ІТТ Херсона понад 2 місяці.
За словами жінок, у той день з Херсона виїхало щонайменше 8 автозаків із полоненими. Ними прикривали військову техніку, коли переправляли через Дніпро. Ольга розповідає, що росіяни заганяли на понтони військову техніку, а між нею – автозаки з полоненими.
Поряд із полонянками в автозаці розмістили каністри з бензином. Через сильний сморід пального жінкам ставало погано. Вони просили відчинити вікна, однак їх ігнорували, допоки Ольга не почала втрачати свідомість. Тоді вона отримала черговий серцевий напад.
ГОЛА ПРИСТАНЬ
Усіх 36 полонених привезли до ізолятора тимчасового тримання у Голій Пристані. Чотирьох жінок посадили у камеру № 9, розраховану на двох людей.
Перші кілька днів заручниць не годували взагалі. Із харчів було лише те, що вдалося забрати з ІТТ – трохи яблук, печиво, сушки та інші дрібниці, пригадують жінки.
«Спочатку до нас ставилися, як до ув’язнених, – переповідає Світлана перші дні в Голій Пристані. – А як сказали, що ми полонені, стали трохи ліпше з нами поводитися. Навіть старший там, Володимир Володимирович, почав інакше на нас дивитися».
Володимир Володимирович – місцевий колаборант, який раніше працював у Голопристанській виправній колонії № 7 у Збур’ївці, розказують жінки.
За кілька днів місцеві жителі дізналися, що до ІТТ привезли нових полонених, і почали через начальника передавати туди їжу. Володимир приймав і готову їжу, і продукти, з яких його дружина готувала для заручників. Однак цих харчів критично не вистачало на всіх, наголошують колишні полонянки. Наглядачі ж часто роздавали щось схоже на кашу з дерті, однак їсти це було неможливо, згадують жінки, тож її викидали.
У Голій Пристані жінки та більшість інших полонених провели 10 днів. П’ятьох перевезених з Херсона ще раніше відправили до Каланчака. Про це полоненим розказав старший по ІТТ Володимир.
Зранку 30 жовтня полоненим знову наказали збирати речі, посадили їх в автозаки та повезли в глибокий тил.
НОВОТРОЇЦЬКЕ
Машини з полоненими спочатку приїхали до Чаплинки. Там росіяни залишили близько 10 заручників. Решту повезли далі – до Новотроїцького, де їх розмістили у відділку поліції. Там полонених зустрів місцевий колаборант Едуард Юрійович Бондаренко.
Приміщення було геть не розраховане для тримання такої кількості полонених – у черговій частині районного відділку було тільки дві камери для адмінпорушників. За спогадами жінок, розміри цих камер не перевищували 2 метри в ширину та 2,5 метра у довжину, однак часом у кожній з них тримали до 15 полонених чоловіків.
«Нас, жінок, запхнули у пусту кімнату з голими стінами. Ні розетки, ні крана, ні туалету. Одне вікно, й те ДСП забите», – описує Світлана їхнє вже третє місце утримання.
Це було невелике приміщення на першому поверсі, яке колись слугувало архівом. Неподалік від кабінету розташована чергова частина, де постійно були охоронці. Це давало змогу жінкам час від часу підслуховувати їхні розмови.
Пізнього вечора 30 жовтня їм в кімнату принесли два матраци. Вони були брудні та смерділи сечею. Жінкам здавалося, що в цьому місці незаконного утримання про них забули:
«З нами до Новотроїцького приїхав Злий – один з керівників ІТТ в Херсоні на ім’я Андрій. І як тільки нас сюди привезли, він сказав: “Баби нам не потрібні”. Після цього він до нас не приходив. Ніхто не приходив».
Перебування у відділку поліції жінки описують, як витончені, сплановані та довготривалі тортури.
«Здавалося б, нічого такого, однак кімната без вентиляції, без денного світла, ти навіть до туалету піти не можеш – треба проситися», – переповідає Світлана.
До вбиральні, за її словами, жінок виводили тричі на день – не по графіку, а коли заманеться охоронцям.
«А вони весь час зайняті були – то базікали, то курили», – додає жінка.
Регулярно митися у більш-менш нормальних умовах полонені теж не могли – за понад пів року перебування в Новотроїцькому жінок виводили в душ близько трьох разів.
«У нас була маленька миска, в якій ми розводили гарячу воду. Її нам приносили охоронці в чайниках. Так ми постійно обтиралися, щоб хоч якось утримувати себе в належному вигляді», – переказує Світлана.
Через задуху жінкам постійно було погано, і доводилося викликати лікарів. Зрештою, лише за півтора місяця їхнього там перебування охоронці погодилися прорубати в ДСП невелике віконечко, щоб в кімнату заходило свіже повітря.
Жінкам спочатку не надавали навіть засоби гігієни:
«Мені 47 років, а я стою і розповідаю сопляку тридцятирічному, що у мене місячні йдуть, і мені потрібні прокладки. “Що дивишся на мене? – кажу. – Я тебе не просила мене красти з дому і везти сюди”», – розказує Ольга. Після цього жінкам принесли шампунь, мило, порошок та прокладки.
Одного дня колаборанти-наглядачі сказали жінкам, що всіх заручників мають випустити до Нового року. Однак час ішов, а про звільнення більше не йшлося.
«Кожного дня ми втрачали надію. Вже 30 грудня. Вже 31 грудня. Вже січень, а про нас ніхто не згадує», – переповідає Світлана свої тодішні переживання.
Невизначений стан та відсутність жодної інформації щодо майбутнього найбільше гнітило заручниць. Щоразу, як відкривали двері камери, жінки запитували, коли їх нарешті звільнять.
Вони всіма способами намагалися привернути до себе увагу та добитися, якщо не звільнення, то хоча б оголошення підстав, з яких їх тут тримають. За словами жінок, ще в херсонському ІТТ їм казали, що проти них завели кримінальні провадження, однак вже у Голій Пристані начальник повідомив, що жодних матеріалів їхніх справ йому не передавали.
На початку березня до Новотроїцького приїхали представники ФСБ. Вони пообіцяли жінкам «подарунок» на 8 березня – звільнення. Однак цього не сталося. У середині березня Ольга запропонувала Світлані оголосити голодування.
«Вони думали, що це несерйозно, та ми 10 днів відмовлялися від усього», – згадує Ольга.
Жінки їли лише хліб та брали теплу воду на чай. Голодування спочатку спрацювало – до жінок прийшли співробітники ІТТ та склали щодо них запит до центральної поліції – чи є за що їх тримати далі? Однак на цьому все закінчилося.
У квітні росіяни поміняли адміністрацію регіону – призначили іншого керівника конвойної служби та начальника ІТТ. Жінки згадують, як обурився новоприбулий очільник ізолятора: «Ви що, на підлозі спите без ліжок?». Однак він так нічого і не зробив, аби це змінити.
Спитав він і про те, чи добре полонених годують. На це жінки запропонували йому самому спробувати «їжу». Зазвичай полонянки отримували дві пачки локшини швидкого приготування та банку м’ясної консерви на цілий день для 5 людей, розказує Ольга. Питної води в камері не було – тільки з крана.
«Це було страшно. Я навіть не думала ніколи, що буду збирати зі столу крихти, їсти їх та радіти. Що я буду плакати, коли мені дають варену картоплю», – розказує Ольга.
Від такого харчування у жінки загострилася алергія, а на тілі з’явилися висипання, які у тих умовах неможливо було належно обробляти.
ДОДОМУ
Час від часу до ІТТ приїздили представники окупаційної влади та російські військові. Одного разу прибув поставлений окупантами начальник поліції Генічеського району. Він зайшов до кімнати, де утримували жінок, та побачив саморобний календар – Ольга позначала на стіні кожен день, що була в полоні. Це був 235 день. Світлана згадує, як військовий буркнув, що це задовго, та становище жінок це не змінило.
У травні до поліцейського відділку Новотроїцького приїхав черговий високопоставлений офіцер. Жінки чули, як його називають генералом. Ользі вдалося підслухати його розмову з місцевими окупантами та колаборантами: він давав їм 120 годин, щоб розсортувати полонених:
«Якщо є справа – покарати, якщо немає – відпустити», – наказав генерал.
Уже за кілька днів, 17 травня, до ІТТ приїхали ще двоє представників окупантів та викликали Ольгу. Спочатку розповідали про те, яка «чудова Росія», згадує жінка. Після цього їй наказали написати три розписки. У першій військові вимагали зазначити, що жінка не знає, як саме вона опинилася у відділку поліції Новотроїцького.
«Як це я не знаю? – обурилася Ольга. – Я знаю. Мене викрали з дому, привезли в ІТТ, перевезли до Голої Пристані, а потім – сюди. Тут тримають майже 7 місяців».
На це військовий відповів, що вона або буде писати те, що їй кажуть, або й далі сидітиме у відділку.
У другій розписці вона під диктування писала, що у поліцейському відділку не було ані фізичних, ані психологічних тортур, а отже претензій до керівництва відділку вона не має. В останньому папірці йшлося про те, що Ользі повернули усі її особисті речі.
Після цього жінці наказали йти збиратися, і вона запитала чи відпустять Світлану. Однак росіяни планували звільняти жінок «по одній на день».
«Я так не поїду. Куди я без неї? Як її не відпустите, то і я буду сидіти», – сказала жінка окупантам.
Це спрацювало – Ольгу відправили збирати речі, а Світлану викликали писати такі самі розписки. Жінок посадили у білий мікроавтобус, вдягли їм на голови мішки та вивезли з території відділку. Приблизно за 15 хвилин машина зупинилася. Полонянок вивели, поставили обличчям до паркана, зняли мішки та наказали рахувати до 50 – лише після цього їм дозволили розвертатися та йти.
«Коли ми опинилися на вулиці, у нас був такий сильний шок. Я не могла повірити своїм відчуттям. Геть не вкладалося в голові, що я нарешті на волі», – згадує Світлана хвилину, коли стояла під огорожею.
Усього Світлана провела в російському полоні 273 дні, Ольга – 280 днів.
Наступним кроком для жінок було повернення додому, тож одразу після звільнення вони почали шукати шляхи. Виїзд з окупованих територій Херсонщини був можливий лише через Крим, а звідти до Росії, і це найбільше страшило жінок.
«На Чонгарі я чекала на Ольгу понад годину. Вже боялася, що її знову затримали», – згадує Світлана.
Її подругу тим часом прискіпливо перевіряли.
«Змусили мене підняти кофту та показати коліна – перевіряли чи немає у мене синців, поранень або татуювань. Оглядав мене знову чоловік», – переповідає Ольга.
Жінкам вдалося виїхати в Ростов, а вже звідти – через Москву – до країн Балтії, Польщі та зрештою повернутися до України. Колишніх полонянок вивезли з херсонського ІТТ до селища Новотроїцьке за день. Та дорога назад зайняла жінкам майже 4 доби.
Полон залишив серйозні відбитки на їхньому здоров’ї. Зокрема, за весь час в ув’язненні Ольга мала 7 серцевих нападів. Жінки вже двічі лікувалися в стаціонарі та донині проходять фізичну та психологічну реабілітацію.
Історії жінок, яких тримали в ізоляторі Херсона, Zmina задокументувала та проаналізувала у звіті «“Жіночі камери” херсонської катівні: аналітичний звіт за свідченнями утримуваних».
Тэги: