"Вони йшли великими колонами по місцях, де ми знаємо всі прямі та об’їзні дороги. Коли ми бачили, що вони заходять у глухий кут, ми точно знали, яким шляхом вони з нього будуть виходити. Бо ми виросли в цих місцях. Передавали координати нашим. І наші потім накривали ці колони артою", – пригадує 23-річний Олексій Чечин, який тривалий час провів в окупації.

Олексій народився та виріс неподалік від Херсона, в селищі Широка Балка, у родині фермерів – батьки та троє синів. Колись давно його село було зимовою стоянкою Перевізької паланки Війська Запорозького. 

У перший день нападу РФ хлопці пішли до найближчого військомату. 

– Нам відповіли – у вас немає бойового досвіду, чекайте, покличемо, – розповідає Олексій, – поки ми чекали, орки вже зайшли в село.

 

Брати вирішили воювати по-своєму. 

Патрулювання

Коли слухаєш його розповідь, то розумієш, що Олексій і його побратими стали бійцями ЗСУ всупереч тому, що тоді їх не взяли в військоматі. Бійцями, які працювали в тилу ворога. Так само ризикуючи життям, але без зброї. 

Діяльність загону, в якому він працював, Чечин ділить на два етапи – до окупації та після. Поки росіяни не зайшли в село, він з братами та друзями заснував невеличкий загін, який виконував в селі функції поліції. 

– Ми патрулювали, дивились аби ніхто не мародерів, – пригадує він. 

Шукали дрон для того, аби розвідувати, де росіяни. Знайшли два квадрокоптери, якими з хлопцями поділились у школах Широкої Балки та сусіднього села. 

– Намагались якнайближче підійти до росіян, запускали дрона, потім відео пакували та відправляли нашим. 

Комунікація із ЗСУ спочатку була спонтанною. Хлопці просто передавали дані друзям, яким довіряли і які знали, як доставити інформацію до військових. Але згодом спецслужби пояснили їм правильний та більш ефективний алгоритм роботи. 

– Бот каналу "Николаевский Ванек" – відправляєш на нього зібрану інформацію, відразу після відправки всі ці дані в телефоні чи іншому пристрої видаляються, – розказує генерал Дмитро Марченко, який керував обороною Миколаєва та організовував співпрацю з партизанами зі сторони вільної частини України. 

Такий софт давав можливість партизанам тривалий час залишатися "чистими" для росіян. Але з часом ворог дізнався про цей канал – скоріше за все "допоміг" хтось з колаборантів. 

– Росіяни арештовували багатьох, але особливо жорстко на допитах били тих, в кого знаходили канал "Николаевский Ванек", – пригадує один з херсонців, який весь час прожив в окупації.

Тоді партизани знайшли інший вихід. Вони ховали смартфони, а коли виходили з дому, брали з собою старі "кнопочні" телефони. 

– Тебе зупиняють на блокпості чи на вулиці, вимагають показати телефон, даєш кнопочний – і відпускають, нема за що "зачепитися", – розказує той же містянин. 

Окупація

Коли росіяни зайшли в Широку Балку, патрулювати село для Олексія та його побратимів стало неможливим. Залишалося хіба напряму підбиратися до позицій ворога. Хлопці придумали нову хитрість. 

– Ми сідали на комбайна, виїжджали в поле. Найчастіше ми вже знали, в якій посадці у них позиції, – пригадує Олексій. – А дрон був у кабіні комбайна, ми наближались, запускали дрона та знімали все. 

Пригадуючи цю нібито фермерську діяльність, Олексій сміється: "Вони тупі, реально тупі, весь час вони були впевнені, що їх позиції відомі завдяки Байрактарам чи даним зі спутнику, але все було набагато простіше".

Найбільше задоволення хлопці отримували, коли бачили наслідки своєї роботи. 

– Якось на посадку зайшли п’ять їхніх САУ, ми всі їх спалили (передали дані ЗСУ – УП), потім дивимось – кілька прильотів. Мінус одна САУ, мінус друга – тоді вже решту вони виводять на інші позиції. 

Точність ударів по позиціях ворога значно змінилася влітку, після того як на озброєнні ЗСУ з’явилися зразки вже не радяньських часів, а більш сучасні – HIMARS та гармати "777", пригадує партизан. 

– Раніше, коли били старою артою радянського зразку, пристрілка була тривалою – п’ять вибухів повз і лише шостий в ціль, а тепер – один пристрілка, другий – точно в ціль. 

Тим часом жнива закінчились і так просто в поле вже не можна було виїжджати – викрили б власні методи. Хлопці почали працювати вночі. Повзли якомога ближче до позицій ворога та запускали дрони. Потім і від дронів відмовились, аби не наражати себе на зайву небезпеку. Передавали на "Ванек" не відео чи фото, а лише координати. 

– Нашим координатам довіряли, – пригадує Олексій, – бо все, що ми передавали раніше, було точним.

Допити

Хоча росіяни не могли додуматись до методів роботи місцевих, але партизанів постійно арештовували. Перший раз – відразу після захоплення Широкої балки, в березні 2022 року. 

– Вони точно знали, куди треба їхати, в яку саме хату в селі, – пригадує Олексій, – їх був цілий натовп, на двох БТР. 

Мішки на голову, руки за спиною, пів дня возили десь по степах Херсонщини, надвечір привезли в саме місто. 

– Кричали, вимагали розказати, на кого в СБУ ми працюємо, – пригадує хлопець, – ставили на коліна.

Найбільше він боявся за брата – у того два татуювання. Тризуб на всю спину та перші рядки гімну на правій руці. Йому повезло – один з окупантів закатав рукав брату і лише на кілька сантиметрів не дійшов до тієї частини руки, де були строки гімну. Спину так само проглянули суто формально, подивились лише на пару сантиметрів біля поясу. 

– Якби він закатав йому кофту трохи вище – все було б одразу зрозуміло, я не знаю, чи вижив би тоді брат. 

Загалом Олексія і його друзів арештовували вісім разів. 

– Били лише на чотирьох допитах, – згадує він, – зазвичай на ранок після побоїв відпускали. 

Чому відпускали? У всієї групи була загальна легенда, узгоджена у всіх деталях. 

– Ми постійно обговорювали, що саме ми всі будемо відповідати, якщо нас заарештують, – говорить Олексій. 

Росіяни не могли знайти якихось доказів партизанської діяльності учасників загону. 

За словами Олексія, типовий допит виглядав так: групу з трьох чи чотирьох полонених із зав'язаними руками заводять до кімнати, садять на стільці. Самі орки сідають за стіл, п'ють горілку, довго спілкуються на абсолютно побутові теми. Потім без всяких питань та попереджень один з них піднімається, бере стілець і починає відчайдуш бити ним першого полоненого, який потрапив йому на очі. Або залізною табуреткою – таки удари були вже більш кривавими. У кількох випадках хлопців закатували до смерті. Іноді це були люди, жодним чином не причетні до підпілля. 

Живих хлопців після тортур зазвичай виносили на вулицю та кидали на землю десь біля окопів. Там вони із зав'язаними руками, виснажені та ледь живі після побоїв лежали по кілька годин. 

– Коли хтось "коловся", наприклад зізнавався, що хтось з його родичів служив чи служить в ЗСУ, людину садили в машину та вивозили кудись, ми більше його не бачили. 

Прорив і повернення

Після чергового прильоту від ЗСУ в районі Широкої Балки Олексій з братом вирішили таки прориватися до своїх. 

– Це вже було занадто очевидно, – пояснює він, – залишатися там ставало з кожним разом небезпечніше. 

Вирішили йти через лінію фронту. Видалили на телефонах всі фото, які могли бути доказом для окупантів, не брали ніякої зброї, хоча і мали її. Треба було убезпечити себе на випадок арешту. 

На фото в телефонах залишили лише світлини дружин та дітей, аби підтримати легенду – вони намагаються прорватися до рідних, бо росіяни відрізали всі інші шляхи евакуації. 

Повзли полями, вночі, але не помітили відтягнуту позицію ворога – бліндаж для спостереження на відстані 400-500 метрів до українських позицій. 

Окупанти помітили хлопців та почали стріляти по них. Одна з куль влучила Олексію в стопу. Поранених їх відтягнули в бліндаж. Там почали допитувати, але командир того загону наказав солдату надати Олексію першу допомогу. Їх легенді повірили, відвезли на основні позиції. 

– Нас допитував якийсь офіцер з "ДНР", виявився більш адекватним, – розповідає Олексій. 

– Эта война не нужна ни вам, ни нам, – сказав хлопцям та відпустив. Брата – додому, а Чечина направили до лікарні в Херсон. 

Поранений Олексій тривалий час був у лікарні Херсона. Потім його виписали додому, в Широку Балку. Лише з приходом ЗСУ партизана еваюкували до Миколаєва, де лікувати було простіше. Принаймні там була електрика. 

Виявилося, що Олексію треба зробити ще дві операції, аби врятувати ногу. Він лікується та чекає на повернення дружини з новонародженою дитиною – рідні вивезли її вагітною до вільної частини України ще в березні, і сам Олексій став батьком, коли був в окупації. Доньку свою бачив лише на фото.

– Хочеться в руках її потримати, – говорить молодий тато. 

********

– Діяльність партизанів була вирішальною в битві за Херсон, адже завдяки саме їх допомозі вдалося знищити дуже багато техніки та живої сили ворога, – вважає генерал Дмитро Марченко. 

Він не розкриває дані партизана, який організував канал "Николаевский Ванек" – адже його діяльність все ще триває. Після звільнення Херсона Марчело (позивний генерала) особисто об'їхав і Широку Балку і кілька навколишніх сіл, де працювали інші партизани, які поки не розкривають себе. Подякував всім хлопцям, вручив прості заохочувальні нагороди – шеврони. 

– Справжні нагороди будуть трохи пізніше, – поясняє "Дядя Діма", як називають його на каналі "Николаевский Ванек". 

Що далі буде робити Олексій та його брати?

– Тепер вже точно в ЗСУ, брат – найближчим часом, а я – як тільки нога заживе. 

Звільнення Херсонщини триває. Чи постійні вибухи складів та техніки на окупованій частині області – справа рук партизанів? На такі питання ні генерал Марченко, ні будь-хто інший в ЗСУ не відповідає. Режим тиші. Який виявив себе напрочуд ефективним.

Владислав Головін, спеціально для УП

Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News

«Можуть наробити капостей». В якому стані буде Запорізька АЕС після деокупації?

Міф про «новий Голодомор»: яка реальна ситуація з продовольчою безпекою України. Частина 1: зерно та олія

Коли загояться воєнні рани Кінбурна?

Будівельні матеріали для порятунку житла в Херсоні ‒ безкоштовні

«Зернова ініціатива»: чому обсяги експорту української агропродукції знижуються