Село Дніпровське розкинулося у вісімнадцяти кілометрах від Херсона, у мальовничому місці – на березі річки Кошової, межуючи з дивовижними херсонськими плавнями, фруктовими садами і виноградниками. Саме тут знаходиться унікальне сільськогосподарське підприємство України – агрофірма-радгосп “Білозерський”, де організований повний цикл виробництва вин, коньяків та грапи.
Місцеві жителі зустріли війну, обрізаючи сади та виноградники, адже більшість дніпровців працює саме тут. Про те, що почалася війна, навіть не всі зрозуміли. Вибухи сприйняли, як гуркіт грому. Навіть пришвидшили роботу, щоб встигнути виконати «норму» до непогоди. Але що то гримить не небо – навіть у страшному сні не наснилося…
Коли в районі вже на всю панували орки, місцеві ще не відчували усіх «принад» такого сусідства, адже лінія вогню від них була достатньо далеко. Ніякого стратегічного об’єкту, цікавого для військових тут також не було. Тож село жило більш-менш «по-старому»: люди ходили на роботу, вели домашнє господарство. Війну відчували по порожнім полицям у магазині, віддаленим звукам вибухів, від яких у жилах стигла кров, та ізоляції у селі.
Дніпровці тоді ще не розуміли, що вибухи далеко. І не обов’язково сидіти у підвалі весь час, коли «гатять». Це згодом, після декількох місяців окупації, від мала до велика вже стали «військовими експертами». Нині 80% населення з невеличкою похибкою скаже із чого стріляють і наскільки близько… А тоді – кожен звук змушував тіло стискатися, напружуватися і ціпеніти.
У кожного, хто мав хороший підвал були «причепи» із родичів, сусідів, друзів… Всіх тих, у кого такого «скарбу» не було. Ночували згуртовано) Люди стягували до укриттів матраци, ковдри, подушки, перини і тижнями ночували під землею. Страх був непереборним. Але тоді ще була надія, що то ненадовго. Може, тиждень-два. Ну бо ж не може у XXI сторіччі бути така дичина, як війна у центрі Європи…
Поодинокі господарі почали у підвалах вішати килими, ставити буржуйки, спускали дивани та столи. Іншими словами, взялися облаштовувати підземне житло за всіма правилами українського менталітету: побілити, пофарбувати, зробити «євроремонт», коли вже тут доводиться жити – щоб усе, як у людей.
Один мій знайомий за тиждень вирив не тільки підвал на пристойну глибину, а й зацементував його. А потім, розібравши літню кухню, облаштував із цього будівельного матеріалу його на свій смак. В результаті отримав справжній бункер на всю родину, де можна почуватися комфортно навіть тривалий час. До речі, він не раз рятував життя всіх членів родини і не тільки мого знайомого.
У перші дні війни всі були шоковані новиною про окупацію. Ніякого розуміння, що робити і як – не було. Тому ті, хто мав офіційну роботу – продовжували працювали. Дехто знаходився в емоційному ступорі. Хтось зайнявся збором допомоги для ЗСУ та постраждалим від обстрілів людям. Знайшлися серед місцевих і ті, хто “перевзувся” і став дніпровським “росіянином”.
Не зважаючи на те, що російських військових у районі було дуже багато, село, завдяки своєму “тупіковому” місцезнаходженню, орків майже не бачило. Вони жили за 7 кілометрів у Білозерці. Окупували дитячі садки, школи, будівлі колишньої поліції, суду та інші організації. Вселялися у приватні будинки. Їхня грізна військова техніка неабияк нервувала мешканців своїми z-ми, снуючи і вдень і вночі нескінченними колонами…
Але Дніпровське залишалося ніби у сторонці. Ніби для них війна “спала”. Ніби у “кишеньку” сховало своїх мешканців. Тому, коли білозерці, станіславці, олександрівці, херсонці вже морально трохи почали адаптуватися до реалій війни, дніпровці ще не до кінця розуміли масштаби трагедії.
Коли почалися “чистки” і у Дніпровське зайшла перша партія БТР-ів, люди були шоковані. У багатьох жінок, дітей та і чоловіків був нервовий зрив. Люди реагували по-різному: хтось лаявся, хтось запитував мету такої операції, хтось плакав, інші – або не розмовляли, або, навпаки, не замовкали. Стрес по-різному проявлявся у кожному.
На великих машинах, ззовні схожих на танки, сиділо близько 10 до зубів озброєних військових. Ці махіни роз’їжджалися вулицями, щоб почати “шерстити” кожну хату. Але вперше, розуміння, з приводу чого такий “кортеж” заїхав у село – не було. Шок та паніка. Село спорожніло. Всі намагалися знайти прихисток у своїх будинках. Тоді люди ще не знали, що то все ілюзія. І твій будинок зовсім не гарантує того, що не зайдуть, не обшукають, не поб’ють, не заберуть “на підвал”…
Кожну хату перевіряли. Що шукали, люди толком не знали, та і зараз не знають. Казали, що націоналістів. Вимагали документи всіх, хто був на момент перевірки вдома. Розпитували, хто живе. Звіряли з якимись списками прізвища. І так – хата за хатою. Потім окупанти ще не раз “налітали” на село та «кошмарили» населення. Забирали періодично когось із місцевих у невідомому напрямку… Після таких «відвідин», люди передавали один одному прізвища, кого забрали і хто «здав». Ставало зрозумілим, що “свої” і “чужі” – то умовне розділення. Є різні цінності. І саме за ними треба “роздивлятися”, наприклад, сусідів…
Майже всю окупацію дніпровці відчували подих війни у звуках і подібних періодичних “чистках”. Але весь інший час – військових не бачили на території села.
Проте, за лаштунками воєнних буднів, на фоні людського шоку та стресу найбільше підприємство району стало тим “ласеньким” шматком, який почали “деребанити” всі, кому не лінь. Гроші завжди манять мух, хоч і не пахнуть… Але то окрема болюча тема.
Отже, місцеві всю окупацію сиділи тихо. Згадується такий момент, що на фоні всього, що не вкладалося у головах сучасників, пішов знову громадський транспорт. Дивина та й годі. Війна асоціювалася у багатьох по книжкам та фільмам із голодом, бомбардуваннями, розстрілами у Бабиному Яру… А тут – автобус до міста. Говорили, що треба проїжджати якісь загадкові блокпости. Що там “шманають” і “перевіряють”. Що чоловіків особливо “донімають”: паспорт дивляться, сумки перевіряють, телефони, сліди від “броніка” на тілі, патріотичні тату, ще щось. Для цього – роздягають до нижньої білизни…
Тому їздити у місто почали переважно жінки. При чому – середнього і старшого віку. Бо на той час люди вже почали виїжджати подалі від війни. Населення різко “ріділо і старіло”.
Тож всю окупацію, всі 10 місяців, Дніпровське було ніби “біля війни”…
Сьогодні це село – “мертва зона”, з точки зору наявного населення. Завжди живе і багатолюдне нині воно зустрічає порожніми вулицями, бродячими собаками, які ладні з’їсти все, що хоч якось нагадує їстівне… Це село-привид…
Тут ще залишилися до десяти людей, але будинки втратили душі, бо господарі виїхали, рятуючи життя.
Річ у тім, що село тепер – лінія вогню. Його місце розташування, яке здавалося безпечним, сьогодні, наче мішень. Через Дніпро, Кошеву та плавні його методично знищують. Приблизно з 23 листопада немає жодного дня, щоб “не прилітало”. Так кажуть, коли потрапляє снаряд на територію. Буває – декілька разів на день.
Засипають з Градів, обстрілюють фосфорними та касетними снарядами…
Звуки пострілів ЗСУ настільки сильні, що немає вже розуміння, де “виліт”, де “приліт”. Все здригається…
Так звана “артдуель” – то пекло для життя. 24/7 – справжня війна! І немає поняття, коли «передих». Коли закінчення?! Коли початок?! Все злилося у одне суцільне “гупання”…
Село на кручі – наче “червона ганчірка для орків». Луплять без розбору…
Фосфорні атаки стали нормою. Будинки горять навіть під дощем від них. Село поглинає завіса чорного диму.
Спустошене, знесилене, зранене, сьогодні Дніпровське, яке пережило окупацію, ледь дихає. Наче катують, випробують на ньому всі види зброї. Часто чути і кулеметні черги, і автоматні. Бо плавні, які були гордістю місцевих для відпочинку, зараз стали прихистком для орків.
Майже всі корінні жителі знають, що у часи війни там партизанила Шура Мамкіна. Її пам’ятник весь час відвідували рибалки, мисливці, єгері та місцеві знавці плавнів. «Загубитися” у “рукавах” річок, які переплелись між собою, утворюючи водну сітку дуже просто. От і користуються російські військові цими красотами у своїх цілях.
Майже жодної хати, яка вціліла у Дніпровському немає. Розбиті вікна тут взагалі нікого вже не дивують. Це майже норма. Така собі аномальна норма.
Шифер та дахи будинків не витримують “подарунків” у вигляді осколків, снарядів тощо. Асфальт «запам’ятав» у багатьох місцях дірами вибухи снарядів. Інколи вони розриваються у повітрі і тоді прилітають тільки “хвости”. Тоді норм. Все, що знаходиться поруч, залишається більш-менш ціле. Але щастить так рідко.
Вибухова хвиля зносить не тільки скло. Інколи сараї, огорожі, металеві ворота зминає як папір…Не дай Боже потрапляти сюди під час обстрілу, адже людей “швиряє” на метри…
Зараз Дніпровське не тільки чує війну. Воно – епіцентр війни. Кричить, виє, скулить від болю та страждань. І якщо ви вночі почуєте стогін – то воно, моє село… Без світла, без води, без людей, без дитячого сміху. Без вікон, без крівель. У крові. Здригаючись і заливаючись сльозами.
Одна з перлин зеленого туризму на Херсонщині – база відпочинку «Дельта Дніпра» спустіла. Немає нині відпочиваючих у садибі. Та і сама садиба вже частково знищена…
Лише річка залишається німим свідком цього божевілля та звірства. А ще – могилою для ракет, які туди частенько падають. І навіть – гелікоптерів. Що тільки вона не сховала у своїх глибоких, холодних, темних водах…
Інна Корміленко, bilozerka.info
