64-річний рибалка Валентин Єрмоленко, житель херсонського Острова, очолив невелику партизанську групу у своєму мікрорайоні під час окупації міста росіянами. Історію боротьби острівських підпільників розповідає американське видання The New York Times у репортажі під назвою «Як громадяни-шпигуни зірвали великий план Путіна щодо одного українського міста».
Автор публікації – Джеффрі Геттлман, лауреат Пулітцерівської премії, який висвітлює війну в Україні від її початку. Нещодавно він провів у Херсоні три тижні, збираючи історії людей, які жили в окупації.
Пропонуємо читачам Гривна.UA адаптований переклад статті з фотографіями, які були використані в публікації на сайті газети The New York Times.
ЯК ГРОМАДЯНИ-ШПИГУНИ ЗІРВАЛИ ВЕЛИКИЙ ПЛАН ПУТІНА ЩОДО ОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО МІСТА
Партизанський осередок у Херсоні шпигував, підривав і навіть виловлював російських солдатів. Тепер, коли сили Володимира В. Путіна закінчилися, люди сміливо про це розповідають — і навіть трохи вихваляються.
Оксана та Дмитро Євмінови на борту своєї яхти в Херсоні минулого місяця. Під час російської окупації міста вони ховали зброю та мішки з гранатами для бійців опору. Фото: Фінбарр О’Райлі для The New York Times
Туманного ранку кілька місяців тому Валентин Дмитрович Єрмоленко, літній український рибалка з хворою спиною та жахливим болем у колінах, плив вузькою протокою річки Дніпро, його надувна шлюпка розсікала туман. Його місто Херсон було захоплене російською армією. У своєму човні пан Єрмоленко перевозив три розібрані автомати, сховавши їх під рибальською сіткою в чорній пластиковій ванні.
За його словами, на черговому повороті річки перед ним матеріалізувався російський патрульний катер. Командир, що стояв на палубі в камуфляжі, гаркнув: «Діду! Куди ти пливеш?»
Після того, як пан Єрмоленко щось пробурмотів про те, що везе дружині рибу, командир наказав обшукати човен. Молодий солдат піднявся на борт і підійшов просто до чорної пластикової ванни.
«Що це?» запитав він.
64-річний Валентин Єрмоленко каже, що був настільки наляканий, що промочив штани...
64-річний рибалка Валентин Дмитрович Єрмоленко очолив рух опору в прибережній частині міста Херсон. Фото: Фінбар О’Рейлі для The New York Times
Херсон, розташований у гирлі Дніпра біля Чорного моря, був захоплений у перші дні війни. Незабаром російські чиновники оголосили місто частиною Росії назавжди.
Окупаційний уряд Херсона, яким керували російські військові командири та українські колабораціоністи, не гаяв часу на те, щоб зривати українські прапори, захоплювати українські школи, доставляти ящики російських рублів і навіть переміщувати сюди російські родини. Можливо, більше ніде в Україні російський лідер Володимир Путін не використовував стільки грошей і насильства, батога й пряника, щоб підкорити місто своїй імперській волі.
Але це не спрацювало.
Користуючись контактами в українських спецслужбах, пересічні громадян сформували низовий рух опору. У десятках інтерв’ю жителі та українські чиновники розповідали, як такі пенсіонери, як пан Єрмоленко — разом зі студентами, механіками, бабусями та навіть заможною парою, яка лагодила в Херсоні свою яхту й опинилася в окупації на більшу частину року — стали активними партизанами херсонського підпілля. Це було схоже на шпигунський фільм.
Дим від російської артилерії над портом Херсона минулого місяця. Фото: Фінбарр О’Рейлі для The New York Times
Вони таємно знімали на відео російські війська та відправляли їх українським силам разом із координатами на карті. Вони використовували кодові імена та паролі, щоб поширювати зброю та вибухівку прямо під носом у росіян. Деякі навіть створювали невеликі штурмові групи, які вночі вбивали російських солдатів, роблячи страх і параною, що охопили місто, двосторонніми.
Коли в середині листопада російська армія поспішно вийшла з Херсона, що стало, мабуть, найбільшою ганьбою для військових зусиль пана Путіна, місто стало потужним символом. Союзникам, які ставили під сумнів рішучість України, та самим українцям, які зазнали стільки горя і смерті й потребували проблиску надії, Херсон показав, що все можливо.
Тепер, коли російські війська зникли й люди не соромляться говорити про те, що вони робили, і навіть трохи хвалитися при цьому, одна думка продовжує виникати в багатьох.
«Я ніколи не сумнівався в тому, що ми робимо, — каже Дмитро Євмінов, власник яхти, якого пан Єрмоленко завербував ховати зброю та мішки з гранатами на різних верфях. — Я ніколи не знав, що так люблю свою країну».
«ЯК ЛАНКИ ЛАНЦЮГА»
Пан Єрмоленко та його дружина Олена не виглядають, як повстанці. Нависаючи один над одним на своїй маленькій кухні — адже бурхливе блакитне полум’я на плиті служить єдиним джерелом тепла в домі — вони відганяють одне одного та сперечаються, хто з них більший патріот.
«Я змусила тебе почуватися так», — каже жінка, сміючись.
«Ну, — зітхає пан Єрмоленко, — можливо, ця країна дала мені не все, чого я хотів. Але це все одно моя країна».
Вони познайомилися в Херсоні в 1978 році. Вона працювала в конторі на суднобудівному заводі. Він народився в Білорусі та щойно звільнився з радянської армії.
Стара фотографія пана Єрмоленка та його дружини Олени. Вони познайомилися в Херсоні в 1978 році. Фото: Фінбарр О’Райлі для The New York Times
Він помітив, як вона засмагала на березі Дніпра, і невдовзі вони одружилися. Переїхали в прирічковий район Херсона під назвою Острів, де люди так чи інакше заробляють на життя водою: ловлять рибу, працюють на верфях чи на суднобудівному заводі, обслуговуванні суднових двигунів. Колись Єрмоленки вели бізнес із продажу копченої риби, але кілька років тому пішли на пенсію. Незабаром їхні життя були перекручені.
24 лютого, у перший день вторгнення, тисячі російських військ увійшли до Херсона, населення якого до війни становило близько 300 тис. осіб. Як і в багатьох інших українських містах, місцеві жителі, дехто з яких мав військовий досвід, об’єдналися в групу, відому як Сили територіальної оборони, щоб спробувати дати відсіч московській армії. Пан Єрмоленко та його онук-підліток, також на ім'я Валентин, теж записалися.
У них було мало зброї, здебільшого старі мисливські рушниці. Гірше того, українські військові прийняли стратегічне рішення відійти з Херсона, залишивши місцевих бійців сам-на-сам.
Вони намагалися влаштувати засідку на російську колону через кілька днів після вторгнення. Але, за словами очевидців, зазнали невдачі, залишивши щонайменше 18 тероборонівців мертвими на мерзлій землі. Після цього херсонський опір змінив тактику. Він пішов у підпілля.
Меморіал у херсонському парку, де, за словами мешканців, щонайменше 18 тероборонівців загинули на початку війни під час катастрофічної спроби влаштувати засідку на російську колону. Фото: Фінбарр О’Райлі для The New York Times
Члени місцевих сил оборони та інші цивільні почали шпигувати за російськими військами в місті. Українські спецслужби заохочували це — за кілька днів після початку війни вони створили спеціальні канали в Telegram та інших службах обміну повідомленнями, щоб люди отримували стратегічні підказки.
Єрмоленки зголосилися збирати інформацію зі свого району. Оскільки вони довго жили на Острові, то знали всіх, а пан Єрмоленко підтримував контакти в українському війську зі зв’язків із Силами територіальної оборони.
За словами Єрмоленків, щодня їм надходили десятки відео, аудіофайлів і текстів з інформацією про місцезнаходження російських військ, які пересувалися їхнім містом: скільки їх було, якою технікою вони користувалися та в якому напрямку рухалися. Усе це було неймовірно небезпечно, але незліченна кількість людей була готова це зробити.
«У нас була бабуся в багатоповерхівці, яка відправляла нам інформацію, — розповідає 65-річна пані Єрмоленко. — У нас були Діма та Оксана на воді на своїй яхті, які спостерігали за російськими річковими патрулями. У нас всюди були люди».
Їхній дім, за їхніми словами, став «передавачем».
Рух опору незабаром розвинувся. У наступні кілька тижнів українські військові командири та агенти розвідки, що базувалися за містом, попросили цивільних осіб, яким вони довіряли, включно з Єрмоленками, зробити ще більше.
Життя ставало похмурим. У Херсоні закінчувалися харчі. Магазини були закриті. Люди були без роботи. Російські війська шукали мирних жителів, які за ними шпигували. Багато жителів розповідали тривожні історії про те, як їх самих або знайомих їм людей затягували в камери тортур і піддавали ударам електричним струмом і садистським побиттям.
Українські силовики перевіряють камеру в Херсоні, де, як стверджується, російські війська катували в'язнів під час окупації. Фото: Лінсі Аддаріо для The New York Times
Але херсонці продовжували знаходити шляхи опору. У середині квітня по всьому Херсону таємничим чином зарясніли жовті стрічки, намальовані на балончиках, на будівлях. Це був невеликий акт непокори. Однак місцеві жителі розповіли, що російські солдати були настільки розлючені, що вривалися в будівельні магазини й вимагали показати записи з камер спостереження, щоб дізнатися, хто купує жовту фарбу.
Валентин Єрмоленко розповідає, що з кожним тижнем він став дедалі більш обережним із тими, кому він може довіряти. Поступово він зав’язав дружбу з паном Євміновим, успішним підприємцем, чия навколосвітня подорож на яхті зупинилася в окупованому Херсоні. Двоє чоловіків стояли на набережній, вдаючи, що вони дивляться на кола від рибних стрибків або розмовляють про човни, а самі тим часом шпигували за російськими патрулями, що рухалися річкою.
Одного разу пан Єрмоленко, який не схильний до висловлення емоцій, відтягнув Дмитра Євмінова вбік і запитав:
«Ви будете годувати моїх собак, якщо зі мною щось трапиться?»
Багатоквартирний будинок в Херсоні минулого місяця. Поспішне виведення російських військ із міста в середині листопада стало, мабуть, найбільшим збентеженням для військових зусиль Володимира В. Путіна. Фото: Лінсі Аддаріо для The New York Times
Пан Єрмоленко відчув, що його все більше втягує в небезпеку. Він розповів, що почав отримувати закодовані повідомлення від координаторів руху опору про зброю. Повідомлення були фрагментарними: кодове ім'я, місцезнаходження, пароль. Його завданням було переміщення автоматів, куль і гранат з одного місця в інше.
Валентин Єрмоленко разом з іншими членами партизанського руху Херсона та українським військовим офіцером з міста розповів в інтерв’ю, що зброя переходила від цивільного до цивільного. Згодом її передавали українським спецслужбам під прикриттям, які тихенько проникали в Херсон, або бійцям підпільної територіальної оборони.
«Система була побудована як ланки в ланцюзі, – каже Олександр Самойленко, голова Херсонської обласної ради, який допомагав координувати партизанську діяльність з-за меж міста. – Ніхто не знав наступного зв’язківця, тож якщо когось могли спіймають, це не скомпрометувало би всю операцію».
Онук Єрмоленків, якому на той час було 18 років, дуже хотів взяти участь у партизанському русі. Він приєднався до групи з трьома іншими хлопцями, вони почали ночами стежити за російськими солдатами. За його словами, російські війська були неохайними, часто гуляли набережною в темряві, дивлячись у свої телефони, не звертаючи уваги на світло, яке вони випромінювали.
65-річна пані Єрмоленко минулого місяця вдома зі своїм онуком Валентином. Хлопець приєднався до руху з трьома іншими молодими людьми, й ночами вони переслідували російських солдатів. Фото: Фінбарр О’Рейлі для The New York Times
Він каже, що його команда вбила щонайменше 10 росіян. Його заяву неможливо було перевірити незалежно, але розмови з іншими членами місцевих сил оборони підтвердили його слова про те, що він убивав ворожих солдатів.
«На початку, — зізнався він, — ми були налякані».
Один товариш, за його словами, перед кожним виходом на полювання випивав чарку горілки. Але незабаром, за словами Валентина, вони звикли стріляти в російських солдатів зблизька та виривати зброю з їхніх ще теплих тіл.
«Я НЕ ЗБИРАВСЯ З НИМИ ПРАЦЮВАТИ»
До літа пан Єрмоленко спостерігав, як його місто русифікується. Агітаційні щити на головних вулицях Херсона прикрасили біло-синьо-червоними смугами в дусі російського прапора, який багато хто з місцевих жителів глузливо називав «аквафреш».
Російський пропагандистський білборд у Херсоні через кілька днів після звільнення міста в листопаді. На ньому написано: «Паспорт Російської Федерації — соціальна стабільність і безпека». Фото: Фінбарр О’Рейлі для The New York Times
Акти непокори виникали постійно. Коли окупаційний уряд розірвав торговельні зв’язки з Україною, а потім доручив транспортним компаніям у Херсоні вивозити вкрадене українське зерно до Росії, деякі відмовилися, що було немалим ризиком.
«Вони напали на нашу країну, — розповів пізніше викрадений власник автотранспортної компанії Роман Денисенко. — Я не збирався з ними працювати. Крапка».
У квартири, звільнені українцями, які виїхали, почали переселятися російські родини. У парках і супермаркетах Херсона стали звичним явищем російські діти, яких місцеві називали дітьми спецслужб. Але контроль Москви над Херсоном ставав дедалі більш хитким.
Пан Самойленко, голова Херсонської обласної ради, каже, що цивільні особи, які співпрацюють з армією, надіслали інформацію спостереження в режимі реального часу, яка дозволила українським силам розбомбити місце зустрічі високопоставлених колабораціоністів у середині вересня, а за кілька тижнів — готель, повний офіцерів російської розвідки. Він назвав два чинники цих успіхів: американську високоточну артилерію та партизанську розвідку.
«Тільки завдяки місцевим жителям звільнення відбулося так швидко», – сказав він.
Отримавши нову, потужнішу зброю, українські військові посилили тиск. Підірвали мости через Дніпро. Сухопутні війська просунулися через сільську місцевість і тиснули з трьох сторін. На початку листопада російські війська почали тікати.
Святкування визволення Херсона минулого місяця. Для тих, хто сумнівався в рішучості України, відвоювання міста показало, що це можливо. Фото: Лінсі Аддаріо для The New York Times
«Ми не знали, що там відбувалося», — каже пан Єрмоленко.
Але 11 листопада знайомив грюкнув у його ворота й радісно повідомив, що прийшли українські війська. Подружжя Єрмоленків виїхало на головну площу Херсона, приєднавшись до натовпу приголомшених щасливих людей, які святкували визволення міста.
«Ви не повірите, що я зробив уперше в житті, — каже чоловік. — Я поцілував поліцейського!»
«ДО ПОБАЧЕННЯ І ДЯКУЮ»
Подружжя Єрмоленків вважало важливим подякувати кожному з їхнього району, хто брав участь у партизанському русі. Так, нещодавно зранку на їхньому подвір’ї зібралися два десятки партизанів — чоловіків і жінок від 20 до 70 років, закутаних у товсті шарфи та вовняні шапки. Вітер піднявся з річки й шмагав їхні рум’яні обличчя.
Валентин Єрмоленко каже, що багато хто з людей, які зібралися у нього в дворі, отримували таємні дзвінки. Він дещо знав про це зі своїх зустрічей на річці в травні.
Пані Єрмоленко (вгорі, друга праворуч) веде своїх однодумців у виконанні національного гімну України у дворі свого будинку минулого місяця. Фото: Фінбарр О’Рейлі для The New York Times
...Коли російський патруль зупинив Валентина Єрмоленка того дня, солдат відхилив рибальську сітку на пластиковій ванні. Ще декілька сантиметрів — і він побачить заховану зброю. Але він, мабуть, не хотів забруднити руки й ніколи не піднімав рибальську сітку. Якби солдат знайшов зброю, за словами пана Єрмоленка, його б застрелили на місці.
Його очі дивилися на обличчя людей, які його слухали: сусідів, інших рибалок, власників яхт. Він часто похмурий, навіть буркотливий, але того ранку він був замисленим. Він подякував усім поіменно й наприкінці додав:
«Я також хочу подякувати всім на Острові, хто нас не зрадив».
Він зашкутильгав усередину. Закуски не пропонували. Люди повільно виходили з його воріт на дорогу й поверталися до свого звичайного життя.
Тэги: