Попри пильну увагу ЗМІ до війни в Україні, репортажів про те, як живуть люди на окупованих Росією з лютого українських територіях, небагато. Після того як Росія минулого тижня офіційно анексувала чотири регіони України, BBC News поговорила з жителями цих регіонів про те, як виглядає життя під окупацією.
Усі імена героїв змінені.
ХЕРСОН: «Це нагадує постапокаліпсис»
Більшу частину свого життя Борис прожив у Херсоні. Він попросив нас приховати його особу – після того, як російські війська захопили область, а українська армія почала наближатися, мирні жителі навчилися бути надзвичайно обережними.
Ми спілкуємося в чаті.
Місяцями Борис намагався зберегти своє професійне та особисте життя в місті, повному російських солдатів і офіцерів поліції. Це життя, сповнене приголомшливих контрастів.
Одного разу Борис перериває зі мною розмову, щоб стерти всі повідомлення на своєму телефоні. Він це робить перед проїздом через російський КПП.
«Потрібно переконатися, що в папці видалених повідомлень не залишилося підозрілих фото», – каже він.
У перші місяці зникло багато людей – призначені керівники міста розправлялися з усіма, кого вважали лояльними до Києва. Згодом оголошень «зниклий безвісти, розшукується» на стінах міста й у соцмережах стало менше. Борис вважає, що арештів поменшало.
Половина населення міста, в якому до війни жили 280 000 людей, виїхала на території, контрольовані урядом, або за кордон. Ті, хто залишився, розповідає Борис, почали пристосуватися – жителі вигадували свої власні правила й уникали влади будь-якою ціною.
«Протягом чотирьох чи п'яти місяців ми відчували, що живемо в якомусь лібертаріанському суспільстві, – каже він. – Яке саме себе підтримує і саме себе регулює».
У середині липня ситуація змінилася, у місто почали прибувати співробітники російських спецслужб, а за кілька тижнів до «референдуму» їх стало ще більше.
«Близько 20 машин щохвилини, всередині – дуже серйозні чоловіки», - розповідає Борис.
Борис, як і всі інші люди, з якими ми спілкувалися для цієї статті, виступає проти російської окупації та анексії. Було б неправильно стверджувати, що всі в цих областях поділяють їхні погляди. Але всі наявні дані, зокрема дані попередніх голосувань, свідчать про те, що люди, які проживають на територіях, захоплених з лютого цього року, переважно вважають себе українцями.
Однак на початку окупації ситуація принесла неочікувану користь, каже Борис.
«Місто тепер справді порожнє, і люди можуть безпечно їздити на велосипедах, – каже Борис. – Це нагадує постапокаліпсис».
Наступного разу, коли ми спілкуємося, він розповідає мені про поїздки на дачу на тому березі широкого Дніпра. Звідти видно Антонівський міст, який з липня неодноразово обстрілювала українська артилерія.
«Ми збирали виноград для вина й були в сауні, – розповідає Борис. – Це невіддільна частина культури нашого міста».
Білборд із зображенням поганої якості з написом «Херсон – російське місто»
В окупованому Росією Херсоні триматися того, що ти цінуєш, вимагає постійної імпровізації. Гарний приклад – гроші. Попри спроби Москви запровадити російський рубль, українська гривня все ще широко використовується.
Деякий час на мікроавтобусах з вайфаєм їздили люди, які дозволяли клієнтам увійти в український банк і зняти гроші в гривні. За це брали комісію 3-5%. Тепер, розповідає Борис, інформацію про надійних дилерів передають усно, вони беруть невелику комісію або й узагалі переводять гроші в готівку безкоштовно.
Але російська валюта впевнено наступає. Деякі соціальні виплати вже в рублях, які магазини зобов'язані приймати. Єдині діючі банки – російські. Для відкриття рахунку потрібен російський паспорт. Те ж саме стосується роботи на державних підприємствах.
«Так вони намагаються змусити більшість українців у місті прийняти російське громадянство», – каже Борис.
Інший спосіб – пропаганда.
Серед історичних постатей на цьому білборді в Херсоні – герой російської імперії XVIII століття Олександр Суворов. Гасло під ним: «Херсон – Росія»
Починаючи з травня, на вулицях з'являлися плакати, які проголошували, що Росія повернулася, щоб залишитися. Інколи ці гасла супроводжувалися зображеннями російських героїв XVIII століття, які натякали на заснування Херсона як міста-фортеці Катериною Великою, останньою імператрицею Росії, у 1778 році.
Інші плакати зображували російські паспорти з девізом «Соціальна стабільність і безпека» або щасливого чоловіка, який обіймає свою вагітну дружину поруч із закликом лояльних громадян народжувати більше дітей.
Але були й інші білборди, які Борису здалися більш підступними.
«Вони показують якусь знаменитість і кажуть, що цей хлопець родом із Херсона й присвятив своє життя Росії. Ти трохи пишаєшся цим хлопцем, і вони використовують цю гордість, щоб пов'язати тебе з Росією».
На проукраїнськи налаштовану більшість Херсона, каже Борис, це повідомлення має невеликий ефект.
«Але ті, кому промили мізки до війни, – додає він, – тепер виходять із тіні».
Під час так званого «референдуму» в Херсоні, за словами Бориса, він бачив кількох літніх жінок, які задоволено відходили від виборчого пункту з цукровою ватою та російськими прапорцями.
«Напевно, якесь підбадьорення з боку організаторів», – каже він.
Жінка голосує на так званому «референдумі» в Маріуполі, 26 вересня 2022 р. Фото: Getty Images
Битви за культуру, історію та інформацію точаться по всій нещодавно окупованій Україні. Хтось намагається вловити сигнали мобільних телефонів через лінію фронту, батьки таємно навчають дітей в українських онлайн-школах (один із позитивних спадків пандемії), щоб уникнути системи освіти, яка тепер під повним контролем Росії.
«Діти навчаються онлайн в українських школах, використовуючи російський інтернет і західні VPN, – каже Борис. – Ось така іронія».
Спроби залишатися на зв'язку з Україною допомагають йому триматися, каже чоловік.
«Або ти береш себе в руки, або просто розвалишся», – каже він.
Але «референдуми», про які давно велися розмови, але які постійно відкладали, загрожували зруйнувати його мету.
«Це жахливо, – відповідає Борис, коли я запитую його, як люди ставляться до голосування. – Паніка. Відчай... Депресія. Апатія».
«Чому ЗСУ потрібно так багато часу?» – запитує він, маючи на увазі повільний контрнаступ українських сил під Херсоном.
Тепер чоловіки призовного віку побоюються, що мобілізація, яка активно триває в Росії, Криму та сепаратистських республіках Донбасу, розпочнеться і в Херсоні. Поки що це стосується лише тих, хто отримав російські паспорти, але тривога зростає.
Борис каже, що він сумнівається, втікати чи залишитися, сподіваючись, що одного дня він прокинеться й побачить, що Херсон звільнений українською армією.
«Я розриваюся між безпекою та унікальним досвідом зустріти українських солдатів у місті».
МАРІУПОЛЬ: «Місто перетворилося на великий базар»
Якщо звільнення Херсона – це те, що наповнює Бориса надією, то в Маріуполі за 418 км на схід такий сценарій виглядає набагато менш вірогідним.
«Після окупації все моє життя зламалося», – каже колишній вчитель, який просить називати себе Алекс.
Після пекельної облоги, яка привернула увагу всього світу з березня по травень, мирні жителі, які не хотіли або не могли втекти з міста, опинилися в пустелі.
«Росіяни ходили по квартирах, знищуючи все, що пов'язано з Україною, – каже Алекс, з яким ми також спілкуємось через захищений додаток для обміну повідомленнями. – У мене вдома спалили українську символіку і багато книжок».
Коли облога закінчилася наприкінці травня, російські солдати поступово відступили, залишивши керувати містом промосковських сепаратистів із самопроголошеної «ДНР».
«Місто перетворилося на руїни, – каже Дарина, студентка, яка залишалася в Маріуполі до серпня. – Місто перетворилося на великий базар, де кожен продавав те, що міг, щоб щось заробити».
Не вистачало електроенергії та води. Тисячі будинків були зруйновані. Тіла лежали непоховані серед завалів. Але Дарина каже, що вулиці швидко заполонили банери з вітаннями зі «звільненням» Маріуполя Москвою. Поєднання пропаганди, необхідності та проросійських настроїв серед частини маріупольців дало ефект, каже вона.
«Багато людей підтримує окупантів і багато хто працює на "рашистів", тому що їм потрібні гроші, щоб не померти з голоду».
Чоловік гріється біля саморобної печі. Маріуполь, 29 вересня 2022 р. Фото: Getty Images
Через розташування на півдні Донбасу зв'язки Маріуполя з Росією завжди були трохи глибшими, ніж у Херсона. Проблиски опору можна побачити в соціальних мережах, де поширюють зображення людей у масках, загорнутих у синьо-жовтий український прапор.
На стінах по всій окупованій Україні з'явилася літера «ї», якої немає в російській мові. Але Маріуполь фізично та емоційно понівечений війною. Оптимізму бракує.
«Залишилося мало надії, – каже Алекс, – тому що люди вважають, що Маріуполь залишили. Але вони все одно сподіваються».
ЕНЕРГОДАР: суворий розпорядок через небезпеку вибухів
У Маріуполі не чути гармат, у Херсоні вони все ближче. Але в Енергодарі, на півшляху між двома містами, звуки війни ніколи не вщухали.
Росія захопила місто та його величезну атомну електростанцію на початку війни. В останні місяці російські та українські сили обмінювалися обстрілами через Дніпро. Україна звинувачує Росію в тому, що вона використовує атомну станцію як прикриття.
Постійна небезпека вибухів змусила енергодарців дотримуватися суворого розпорядку.
«Намагаєшся встигнути за день – зустрітися з друзями, відвідати батьків, купити їжу, – розповідає 38-річний Максим. – Вночі вулицями бігають собаки».
Овочі подешевшали, а м'ясо, сир і молоко подорожчали вдвічі. Вуличний ринок у Мелітополі, 10 вересня 2022 р. Фото: Getty Images
Їжа, яка спочатку зникла з магазинів, тепер не проблема. Жителі Півдня розповідають те саме – супермаркети заповнені дорогими, небажаними російськими товарами, тоді як вуличні ринки переповнені продуктами місцевого виробництва.
Відрізані від 80% території України, фермери змушені продавати свою продукцію на місці. Овочі дешевші, але м'ясо, сир і молоко коштують вдвічі дорожче, ніж до війни.
«Гроші зараз йдуть тільки на їжу», – каже Максим.
Після понад пів року окупації Енергодар напівпорожній. Серед тих, хто залишився, багато людей похилого віку.
«Виїхали всі, хто міг, насамперед мами з дітьми», – каже пенсіонерка Наталя.
Наталя каже, що сумує за донькою та онукою, але рада, що вони десь у безпечному місці в Європі. Через відсутність газу протягом останніх чотирьох місяців і часті відключення електрики життя Наталі – це постійна боротьба за виживання, насамперед із наближенням зими.
«Сім місяців ми були ізольовані, відірвані від цивілізації. Мобільний зв'язок буває рідко. Якщо є інтернет – це свято».
Але, як і Борис у Херсоні, вона намагається не пропустити жодної новини. Пенсіонерка згадує українських військових аналітиків, мовляв, за їхніми прогнозами звільнення не за горами.
Іноді вона спускається до берега Дніпра, сподіваючись зловити сигнал мобільної мережі з підконтрольної українській владі території з іншого боку річки. Це так само спроби підтримувати зв'язок.
МЕЛІТОПОЛЬ: навіть серед дітей є ознаки бунту
У підконтрольному Росії Мелітополі, далеко від лінії фронту вглиб окупованого півдня України, 30-річна Тома розповідає про інше рутинне заняття – догляд за хворими.
«Спочатку це був квест, – каже жінка. – Щоби знайти ліки для моєї мами, у якої хворе серце».
Чоловік на вулиці Мелітополя, 26 вересня 2022 р. На задньому плані – банер з рекламою «референдуму». Фото: Reuters
Багатогодинних черг за ліками, як були навесні, більше немає. Але Тома каже, що аптеками зараз керує призначена Москвою «влада», і їх наповнили російськими медикаментами, які місцеві жителі вважають неякісними.
Чотири з п'яти видів ліків, які потрібні її матері, тепер недоступні. Їх доводиться купувати друзям чи родичам у підконтрольному Україні Запоріжжі, а потім доставляти своїм ходом, здійснюючи ризиковані поїздки через блокпости.
На тлі того, що людям доводиться виживати, роботи немає і люди змушені торгувати своїм майном, поява плакатів з цитатами Путіна про майбутнє життя в Росії здається додатковою образою, каже Тома.
«Нас ніби відкинули на 35 років назад», – каже вона, згадуючи часи, коли Україна ще була частиною Радянського Союзу.
Ситуація в школах Мелітополя – катастрофічна, розповідає жінка. Вчителі та адміністратори відмовляються співпрацювати з окупаційною владою, що змушує їх наймати будь-кого, хто погоджується на роботу.
«Колишня шкільна прибиральниця стала класним керівником дитини наших друзів», – розповідає жінка.
Російська символіка всюди – від завезених підручників до прапора, що майорить на шкільному подвір'ї, і державного гімну, який грає на початку кожного дня. Батькам, які бажають віддати дітей до школи, пропонують по 10 тис. рублів, але тільки за умови надання паспортних даних і місця проживання батьків дитини.
Але, каже Тома, у класі є ознаки бунту.
«Діти пишуть російські слова українськими літерами, вішають на рюкзаки синьо-жовті стрічки і носять шкарпетки з гаслом "Русский корабль..."», – згадка про акцію непокори українських захисників крихітного чорноморського острову в перший день війни.
Тэги: