Евакуація Олександра Стеблини – 79-річного жителя села Іванівка Високопільського району Херсонщини стала можливою завдяки наполегливості його доньки Світлани. Допомагали жінці та підтримували її волонтери Благодійного фонду «Українці переможуть», розповів «Суспільному» волонтер фонду Володимир.
«До нас звернулася Світлана Нартова. Жінка дізналася, що волонтери фонду "Українці переможуть" допомагають в евакуації людей, і просила допомогти вивезти її батька. Старенький залишився чи не єдиним мешканцем великої частини села. Та в дідуся не було бажання покидати рідний дім. Коли врешті погодився, довелося робити кілька спроб – через обстріли військові не пускали волонтерів у селище. Можна було об'їхати полями – але це був ризик, адже територія деокупована, і достеменно невідомо, де заміновано», – розповідає Володимир.
Кожного дня зв'язувалися з розвідкою, з військовими, щоб дізнатися про можливість поїздки. Одного разу дали дозвіл, і волонтери поїхали – але почалися обстріли, і на блокпосту їх знову зупинили.
«Вибачте, хлопці, далі не пустимо, бо ваш великий білий бусик – чудова ціль для ворога».
Позиції російських військ розташувалися всього за 300 метрів від хати того дідуся. Село розділене балкою на дві частини, і зі схилів тієї балки росіяни чудово могли бачити хату, розташовану в низині, та дорогу до неї.
Довелося координувати роботу іншим шляхом. Донька дідуся попросила про допомогу місцевого жителя. Чоловік, користуючись затишшям без обстрілів, вивіз старого селянина із небезпечної зони на своїй непримітній автівці.
«Вони приїхали одразу в наш центр. Дякували за нашу допомогу, координаційну роботу. Отримали допомогу – продукти, речі, ковдри. Дідусь розповів, що просто втомився від тієї ситуації, адже людині 79 років, а він лишився сам, у куточку зруйнованої хати», – розповідає волонтер.
Фото: Фонд «Українці переможуть»
«У нашого батька троє дітей. Молодший брат мій уже років із сім проживає з родиною в Польщі. А ми з сестрою повиходили заміж у сусіднє село Архангельське. Батьки жили в Іванівці, вели своє господарство. Три роки тому мама померла, і ми з сестрою відтоді кожного тижня провідували тата. Доглядали його, прали речі, готували їжу тощо. Він тримав курочок і гусей, садив городик, любив бути самостійним господарем – на свою пенсію дрова купляв, у дворі та коло двору порядкував», – розповідає донька Світлана Нартова.
З початком війни, коли в березні село окупували росіяни, сестри не могли потрапити до тата.
«За ці пів року змогли провідати його раз у березні та раз у квітні. Коли росіяни стояли і в Іванівці, і в Архангельському, то ми ходили до їх старших і просили дозволу пропустити нас до батькового будинку. По рації військові зв'язувалися зі своїм блокпостом і попереджали, що будуть їхати дві жінки на велосипедах, щоб нас пропустили. А нам наказали взяти документи й зайвих рухів не робити, поки не дозволять проїхати», – розповідає Світлана.
Дочки хотіли забрати батька до себе. Але він відмовлявся їхати. Навіть коли його рідні брати виїздили з села, гукали його з собою, він не захотів. Крім того, вивезти його могли лише російські військові, а вони не хотіли цього робити, бо боялися українських бійців, які стояли в сусідньому селі Зарічне. Згори об'їзна дорога на Іванівку нашим бійцям була як на долоні, і росіяни боялися обстрілів.
У квітні росіяни замінували дороги до Іванівки. І нікого не пускали – сказали, всюди розтяжки стоять. І щоб вивезти батька, Світлані довелося виходити через Зарічне на підконтрольну Україні територію, їхати в Кривий Ріг і вже звідти діяти.
«У Кривому Розі вже перебували мій син із сім'єю та мій чоловік. Я поїхала до них. А старша сестра досі лишається в Архангельському», – каже Світлана.
Жінки дізналися, що батькова хата зруйнована.
«Коли наші бійці звільнили Іванівку від росіян, вони просили мешканців цієї крайньої вулиці, де живе тато, виїхати – через велику кількість обстрілів. Але батько й тоді не захотів покидати свою хату. Ми були в розпачі, бо тато там лишався практично один, тільки на сусідній вулиці всередині та на краю залишились іще дві родини.
Вони молодші, можуть у разі чого в підвал швидко спуститися. А батько не міг – у нього хворі ноги, він дуже погано ходить, і одне око не бачить зовсім. А ще нам сказали, нібито батька поранили, а солдати його годують і роблять перев'язки. Зв'язку ж у нас не було, поговорити не могли. Тоді я і вирішила, що треба їхати до Кривого Рогу та витягати батька за будь-яку ціну», – згадує Світлана.
У Кривому Розі почала звертатися за допомогою до поліції, до волонтерів. Якщо батько був поранений, то чому ж його не вивезли? Шукала його по всіх лікарнях довколишніх сіл. Молодший брат батька підказав Світлані, що благодійний фонд «Українці переможуть» займається евакуацією людей із прифронтових територій. Волонтери фонду взялися допомогти, дізнавалися про все, домовлялися з військовими. А українці бійці передали їм, що обстежили всю вулицю, але батька не знайшли.
«У мене паніка піднялася, я просила волонтерів домовлятися з військовими, щоб нас пропустили в Іванівку. Ми поїхали, але в Шестерні військові не дозволили їхати далі через небезпеку обстрілів. Я вже думала про те, щоб велосипедом їхати шукати батька. У Кривому Розі знайшла доньку тих людей, які залишились удома на сусідній вулиці. Попросили їх піти до тата – вони його знайшли і дізналися, що він не поранений», – говорить жінка.
Деякі жителі Іванівки їздять додому в село степовими дорогами. Волонтери з фонду цих доріг не знають. Сказали, потрібен провідник із місцевих. Та й часу на вмовляння під обстрілами не буде, тож потрібна тверда згода батька, бо ж насильно ніхто забрати його не може.
Світлана вирішила звернутися до місцевих жителів. Тиждень довелося чекати, поки вщухнуть обстріли. Сусід, обійстя якого вже знищене, підвіз жінку до ближньої вулиці, а вона перебіжками попід тинами дісталася до батька.
«Була я там два дні. Батько вже й бачив, що немає біля чого лишатися – даху немає, хата під дощами почала протікати. В єдиній вцілілій кімнаті вікон немає, протяги гуляють. Газу немає, світла немає. І я подзвонила цьому сусіду, щоб приїхав нас забрати. Машина в нього маленька, то ми успішно всі виїхали», – згадує Світлана.
За словами доньки, батько, хоч і в безпеці зараз, та сумує за домівкою, за селом. Він не звик до міста.
«Я розумію, що якби будинок був цілим, то навряд чи я змогла би тата звідти забрати. Фонд нам допоміг із продуктами та речами. Ми вже оформили татові документи, розібралися з пенсією, яку він пів року не отримував. Зараз займаємося батьковим здоров'ям, по лікарнях доводиться їздити. Але тепер усі разом, не доводиться переживати, як він і що з ним», – розповідає Світлана.
Волонтер благодійного фонду «Українці переможуть» Володимир каже, що зараз до них звертаються багато людей із проханням евакуювати їхніх родичів із окупованих територій. Кілька людей із Бериславського району вдалося вивезти. Але зараз із цим виникли складнощі – через зруйновані мости через Дніпро.
Тэги: