Більша частина Запорізької області нині перебуває під тимчасовою окупацією військ РФ. На лінії фронту опинилися десятки селищ і сіл області. Про те, як живуть люди у прифронтових селах Успенівка та Комишуваха, чому не їдуть звідти та як планують зимувати, – репортаж від «Радіо Свобода» та ВВС.
УСПЕНІВКА: У КРАМНИЦІ ВИРУЄ ЖИТТЯ
Успенівка – старовинне село, за кілька десятків кілометрів від відомого запорізького міста Гуляйполя. Засноване наприкінці 18-го сторіччя як військове поселення, нині воно є одним із більш населених у прифронтовій зоні на Запоріжжі.
До початку повномасштабного вторгнення РФ до України в Успенівці жило близько півтори тисячі людей. Заїжджаємо в село разом із пресофіцером Запорізької окремої бригади тероборони.
Зупиняємося біля двоповерхової будівлі. Вікна вибиті вибуховою хвилею. Це контора одного з основних підприємств села – агрофірми «Україна». Поруч із ним у ялинках причаївся пам’ятник Богдану Хмельницькому. Як символічне нагадування, що Успенівка – це Україна.
Поки розглядаємо місцевість, поруч зупиняється авто. Його власник – житель Гуляйполя Анатолій. Прямує у своїх справах. Розповідає: до російського вторгнення він керував філією однієї з мереж автозаправок у Пологівському районі Запорізької області. Нині ж періодично об’їздить і перевіряє стан АЗС компанії, де працював.
«У нас декілька заправок. Були в Оріхівському районі, були в Гуляйпільському районі (у середині 2021 року ці райони увійшли до складу укрупненого Пологівського району Запорізької області – ред.). А зараз що Оріхів – прифронтова зона, що Гуляйполе… Не працюють. Але я 2-3 рази на тиждень навідуюся. То траву прибрати, то подивитися, що ціле. Поки не виїжджаю нікуди й не буду. Якби ми виїхали, то тоді б втратили зовсім віру, що буде перемога. Та й люди, що лишилися, наші колишні робітники, дивлячись на нас, що ми не тікаємо, не тікають. Пропрацював дуже довго керівником у цій системі. Занадто довго. Тому хочеться, щоб люди вірили в перемогу, і дай Бог, буде так», – зазначає Анатолій.
Десь неподалік, на околицях села чутно «прильоти». «Гради». Отож, їдемо далі селом – подалі від потенційно небезпечної зони, обстрілів з боку військ РФ. Минаємо кілька зелених тракторів і механізаторів у бронежилетах. Вони також поспішають покинути цю частину села.
Кілька вулиць – і звуки вибухів лишаються позаду. Зупиняємося біля місцевої крамнички. На вікнах – живі та штучні квіти.
А біля паркану – кілька велосипедів. То жителі інших вулиць приїхали за покупками, поки обстановка дозволяє з’їздити до крамниці. Один із них – Степан.
«Уже звикли. Недалеко ж їхати. Нікуди не виїздимо. Живемо вдома. 72 роки живу в селі. Страшно. Кому не страшно? Війна є війна», – каже чоловік, поспішаючи повернутися додому велосипедом.
Усередині ж крамниці вирує життя: у черзі декілька людей жваво обговорюють останні події та новини села. На полицях – свіжі хліб-випічка, овочі, різноманітний крам. За прилавком – власниця крамниці. Каже, спочатку навесні поїхала із села через близькість бойових дій, але згодом повернулася. У торгівлі понад 40 років, а крамничкою керує вже чверть сторіччя. Нині це єдиний працюючий магазин у населеному пункті.
«Куди нам вертатися? Так, якесь вікно заб’ємо, затулимо. Буде куди людям повертатися. Це ще не такі обстріли, щоб зачинятися. Ми вже трошки знаємо, коли треба», – каже власниця крамнички.
Їдемо далі селом. На околицях зустрічаємо людей старшого віку. Пані Тетяна разом із чоловіком крокують в гості до сусідів. Ті тільки-но сьогодні повернулися з обласного центру. У родині студент, отож, були в Запоріжжі, поки той поступав до тамтешнього університету.
«Стріляють над головами – терпимо. Ми живемо без газу. Як у 12-му році почали проводити, так і проводять. За мої 70 років тільки в балонах газ бачила. А світла нема, як війна почалася. Вже 7 місяців ми без світла. Трошки дровами запаслися – з посадки ломачків натягли. Так будемо зимувати. Нема куди поїхати. Син тут – хату теж розбили його. Сидимо, чекаємо. А чого чекаємо? Кращого чекаємо», – каже Тетяна.
І поки навколо тихо сідає на лаві біля двору сусідів, аби обмінятися з тими останніми новинами. Як у старі, мирні часи. А ми рушаємо назад – до Запоріжжя…
КОМИШУВАХА: ЗАЛИШИЛИСЯ ПЕРЕВАЖНО ЖІНКИ
Коли їдеш із Запоріжжя на південь до лінії фронту, дороги ніби порожніють. По узбіччях ходить менше людей. Зрідка проїжджає автомобіль чи військова техніка. Тут неможливо їздити спокійно.
Більше стає лише військових блокпостів. Українські сили використовують їх, щоб контролювати, хто перетинає місцевість, і відстежувати тих, хто йде з боку окупованої Росією території.
Після того, як наш військовий супровід проводить нас далі, ми потрапляємо на відкриту пряму дорогу. Через пів години приїжджаємо в село Комишуваха, невелике селище в українській глибинці.
Кілька пошкоджених будівель по обидва боки широкої прямої магістралі. Більшість вікон забиті дошками. Цього осіннього полудня тут майже тиша. Якби ми продовжили їхати ще 18 км, то побачили б російський КПП. Це територія, яку Москва тепер розглядає як свій новий «кордон» з Україною.
Незважаючи на те, що обласний центр залишається під контролем України, російські війська контролюють більшу частину Запорізької області. Оголошення про анексію є продовженням їхніх спроб зробити свою присутність тут «законною».
Для тих, кого ми зустрічаємо в Комишувасі, нічого з цього не виглядає насправді законним.
Одна з них – Любов Смирнова. Вона зі сльозами веде нас до обгорілого укриття, яке колись було її будинком. У травні в нього влучила ракета. Це було саме тоді, коли вона щойно відчула, що вже може повернутися додому.
«Я думаю, що політика Путіна полягає в тому, щоб знищити нас, це геноцид нашого народу. Ми перебуваємо під постійним тиском. Я навіть не можу це описати словами. Комишуваху обстрілюють чи не щодня», – каже вона, перебираючи уламки.
Зруйнований будинок Любові Смирнової поряд із лінією фронту
Більшість людей перебуває всередині будинків, оскільки, як нам кажуть, обстріли зазвичай відбуваються в середині дня. Наразі спів птахів і час від часу гавкіт собаки маскують те, що відбувається із цією маленькою громадою.
Стає зрозумілим, що тут залишилися переважно жінки. Чоловіки Комишувахи здебільшого воюють або просто поділися деінде.
За рогом ми розмовляємо з трьома жінками біля будинку, в якому вони жили 70 років. Їхні очі наповнюються сльозами, коли напруга тутешнього життя виринає на поверхню.
«Зима йде, а в хаті жодного вікна. Ми наче сидимо на пороховій діжці», – пояснюють вони, часто перемовляючись між собою.
Отже, як вони реагують на претензії Росії на половину регіону, в якому вони живуть?
«Має бути вільна й незалежна Україна. Ми ні на кого не нападали, нікого не кривдили й нічого не хотіли. Ми хочемо жити так, як жили раніше», – кажуть вони.
За дверима пожежного виходу в порожньому дитячому садку кипить активність. Там три жінки діловито миють картоплю та готують млинці. Вони не знають, для кого готують, мовляв, про це їм розкажуть українські військові.
Ця мешканка Комишувахи каже, що українські військові сказали їй приготувати їжу
Поки вона замішує тісто у великій мисці, я питаю Анжелу, чи не хвилює її те, що Росія тепер вважає її село близьким до свого нового «кордону».
«Ми не хочемо цього. Ми хочемо жити так, як жили. Все було добре, все було правильно. Ми зростали саме так. Наші діти виросли такими, і наші онуки – теж», – каже вона.
Вона починає замішувати тісто трохи енергійніше.
Тэги: