Опівночі зникла вода. За кілька годин до того у місті було чутно серію вибухів. Вранці у чаті ОСББ написали: «Аварія на лінії», без уточнення причин. Іще через кілька годин я зустрів у дворі ремонтну бригаду водоканалу. На питання, що з водою, двоє хлопців у робочій формі з посмішкою відповіли: «Уже запускаємо».

Це Херсон. Місто, яке щодня обстрілюють російські війська з лівого берега Дніпра, руйнуючи житло і вбиваючи людей. Місто, в якому залишилося не більше 50 тисяч жителів – лише шоста частина населення, яке мешкало тут до початку великої війни. Місто, в якому життя протікає переважно на ринках, поштових відділеннях і заправках.

Коли я повернувся додому в перші дні після звільнення Херсона у листопаді минулого року, був вражений самоорганізацією мешканців свого будинку. У багатоповерхівці залишилося не більше третини сімей. Попри це, керівництву ОСББ вдалося об’єднати людей довкола спільної мети – підтримати лад у будинку, незважаючи на всі труднощі. І дочекатися наших.

Голова ОСББ пані Алла проводить мене у підвал, який мешканці обладнали під укриття. Усередині може розміститися до 50 людей. У приміщенні сухо і тепло, є генератор, запаси води та їжі, засоби гігієни й аптечки. Мешканці облаштували окрему кімнату для дітей. А ще одне приміщення виділене під теплопункт із пічкою та запасом дров.

«Усе своїми руками», – пишається пані Алла, демонструючи будинковий «пункт незламності». Вона згадує: коли люди ховалися від обстрілів у сховищі, «було дуже гучно і страшно». Мешканці також збиралися в укритті, коли надовго зникало світло. Але тепер усі сподіваються, що цей сховок більше не знадобиться.

«Ми з цим справились, і зараз воно нам уже не так потрібно… Надіємось на нашу скорішу перемогу», – каже пані Алла.

Зараз сусіди допомагають одне одному як ніколи, розповідає головна бухгалтерка ОСББ пані Валентина. Ті, хто виїхав, передав управителям ключі від квартир. Вони доглядають за квітами, стежать за порядком довкола будинку.

Після російських обстрілів у січні у багатьох квартирах посипались вікна. Мешканці і тут згуртувалися.

«Ми замовляли машину, щоб вивезти скло, наймали людей, знайшли матеріал, щоб закрити дірки, і все зробили. Багато наших жильців виїхали за межі країни і довірили нам свої квартири. Помагаємо – а куди діватись?», – додає пані Валентина, виписуючи одному з мешканців набір гуманітарної допомоги від організації World Central Kitchen.

Вранці багато херсонців поспішають за свіжими покупками. У місті працюють базарчики, для покупців відкриті мережеві маркети. Їх небагато, але вибір товарів –достатній. Ціни у Херсоні, загалом, такі ж, як і в інших регіонах України: вищі, ніж довоєнні. Проте – нижчі, ніж під час російської окупації, переконують продавці.

За локальними смаколиками варто йти все ж на ринок. На базарі можна і поспілкуватися «за життя», і щось до столу вибрати.

У Таврійському мікрорайоні, як і до війни, працює кілька ринків. Біля однієї з яток привертає увагу жінка з багатим вибором солінь і домашньої консервації. Помідори, огірки, капуста, гриби, яблука, груші і, звісно ж, кавуни – солені та квашені. Я не зміг пройти повз, узяв кілька скибочок кавуна. Минулого року вперше за життя я так і не скуштував традиційну херсонську ягоду. Єгипетський імпорт мене не влаштовував, я чекав звільнення, а коли воно вже настало – було не до кавунів. А тут такий випадок, ще й кавун солений – ніколи не куштував!

Біля прилавка з рибою великий асортимент, від якого розбігаються очі. Є і свіжа риба, і в’ялена, і таранька, і різні морепродукти. Поруч працюють магазинчики від місцевого маслозаводу, є великий вибір м’ясних виробів. Словом, продовольчої кризи у Херсоні немає. Лише покупців обмаль.

Сергій акуратно розкладає шматки свинини на маленькому столику. Він привіз м’ясо аж із Великої Олександрівки, що за 100 кілометрів на північ від Херсона. До війни працював будівельником, а тепер живе завдяки домашньому господарству.

«Продавав сир, молочку. Потім світла не стало. Молоко зараз у Кривий Ріг здаємо. А свиней вирощував і раніше, тепер от ріжемо і возимо на ринок. М’ясо по 200, беріть, домашнє», – чоловік показує шматочок рожевої вирізки.

Пані Наталя приїхала із села Музиківка, що неподалік від Херсона. Вона продає домашні молокопродукти – сир, масло, бринзу. Жінка зізнається: під час окупації всі сиділи вдома і намагалися не показуватися росіянам на очі – не те щоб на ринок їздити.

«Тепер ясно, що легше. Страшно, але можна поїхати куди хочеш, не боятися, що тебе зупинять просто так. Вдома тримаємо корів, робимо оце все самі. Щось у селі продаємо, щось на ринок», – розповідає жінка, відрізаючи мені бринзи.

У пекарні на «трьох штиках» (так місцеві називають площу у Таврійському мікрорайоні) щодня продають свіжий хліб, пиріжки, тістечка, торти. Тут я вподобав трубочки з білковим кремом – ласощі з дитинства.

Продавчиня Аліна упаковує моє замовлення і пригощає кавою. Дівчина говорить, що працювати в Херсоні все ще страшно через постійні вибухи. І в цей момент ми якраз чуємо розкотистий звук «виходів» артилерії.

«Але якщо я буду сидіти вдома – з’їду з глузду. Мені простіше тут, де є люди. Ми спілкуємось. Теми переважно про війну. Так, людей зараз мало. Буває кілька десятків, буває менше. Ціни ми повернули довоєнні, але намагаємось робити все з хороших продуктів», – розповідає продавчиня.

«Надію не втрачаємо, віримо, що все буде добре. Взагалі, я люто вірю, що влітку ми поїдемо в Крим, на море», – жваво додає Аліна.

Колись на ринку було дуже людно. Гамір стояв не лише біля точок із продуктами харчування, а й біля яток із різними побутовими дрібницями, квітами, був павільйон із одягом, магазин для рибалок. Можна було знайти майстра наточити ножі чи відремонтувати взуття. Нині я помітив лише майстерню з виготовлення ключів.

Біля майстерні чоловік затягує цигарку. Віктору 67 років. Майже третину життя він працює у цій майстерні.

Сам Віктор із Антонівки. Це село розташоване одразу біля славнозвісного Антонівського мосту. Воно потерпає від масових обстрілів росіян і зазнало значних руйнувань. В Антонівці залишилося зовсім мало людей.

Пан Віктор пережив російську окупацію вдома. Звільнення Херсона для нього було затьмарене трагедією – через кілька днів після деокупації він поховав дружину і залишився тут один.

«У неї нерви не видержали. Хоронили під обстрілами. Метрів 20 від нас снаряд упав – контузило. Досі в голові шумить. Слух то є, то нема. А через два дні брата знайомого осколками вбило», – розповідає ключник.

Чоловік показує свою майстерню. Всередині хитромудрі станки і рідкісні інструменти, заготовки для ключів, полички і шафки з підручними матеріалами. Віктор каже, щодня приходить один-два клієнта. Незважаючи на скромний потік, він все одно їздить на роботу, хоч і сама дорога з пересадками. «Пенсія 2370 гривень, жити за щось треба», – розводить руками майстер.

Перепитую у Віктора, чи йому є де сховатися під час обстрілів – відповідає, що має підвал. Однак постійно перебувати там не може, бо в ньому сиро й холодно. «Якщо вже сильно луплять, тоді йду», – пояснює чоловік.

У Херсоні працює громадський транспорт – комунальні автобуси та приватні маршрутки. Проїзд – 10 гривень. Інтервали руху великі, а після 15-16 години краще на них не сподіватися і йти пішки. Втім, і людей у цей час на вулицях дуже мало.

Окрім того, у Херсоні працюють служби таксі – є мережеві, і є місцеві. Підробіток таксистом – один із актуальних варіантів зайнятості, якщо ви залишаєтесь у місті і у вас є автомобіль. Ціни порівняно невисокі, проте водії погодяться везти пасажира не в кожен район.

Під час виїзду на місце чергового прильоту в Корабельному районі я познайомився у таксі з Олегом. Чоловік працює в Uklon’і. До війни мав власний бізнес із виготовлення кормів для тварин – тепер таксує, щоб мати певний дохід.

«Під час окупації все віджали. Приїхали з Мелітополя ділки, сильно не розбиралися, вигребли обладнання, багато товару. Щось заховав, але, в основному, забрали», – розповідає Олег за кермом свого електрокару.

Про період окупації говорить зітхаючи, намагаючись приховати ненависть. Зізнається, що іноді хамив російським військовим на блокпостах. «Як вони до нас зверталися, так і ми відповідали. Ніхто тут їх з квітами не зустрічав, ви ж бачили», – каже таксист.

Цікавлюся у водія, коли йому в Херсоні було спокійніше – під час окупації з поодинокими обстрілами чи зараз, коли в місті вибухає постійно?

«Ми вже звикли до вибухів, нема такого страху. Але, знаєте, зараз ми бачимо жертви і знаємо, хто, де загинув. А тоді ж ми нічого не знали. Людей убивали, мучили на підвалах, а ми не бачили, і досі не знаємо, хто в полоні, а скількох закатували», – пояснює Олег.

Одними з перших у Херсон після окупації повернулися поштові сервіси, банки та мережі АЗС. Коли в листопаді не було електроенергії й тепла, тут люди могли підзарядити гаджети та зігрітися. Сьогодні такої потреби вже немає: у більшості мікрорайонах міста є електроенергія, вода і зв’язок.

Пошта й банки продовжують підтримувати зв’язок херсонців із умовно безпечнішими регіонами України. У відділеннях «Укрпошти» видають пенсію та допомогу від міжнародних організацій. У лютому-березні люди отримували тут одноразову виплату по 1200 гривень від Червоного Хреста. Банківські відділення надають звичний перелік послуг – оформити картки, зняти готівку, скористатися терміналом тощо.

У Херсоні працює низка АЗС, на яких можна не лише заправити машину та придбати автомобільні аксесуари, а й пообідати чи випити кави. Ціни – як і в інших регіонах України. Ці місця теж популярні серед мешканців, адже закладів харчування у Херсоні працює небагато. Щоправда, сфера послуг потихеньку оговтується, відкриваються піцерії, які працюють на доставку, і невеликі кав’ярні.

Окремої похвали заслуговують херсонські медики, рятувальники, бригади енергетиків та комунальні служби, які з усіх сил намагаються підтримувати у місті порядок і швидко реагувати на щоденні виклики воєнного часу.

Світлана працює у власній перукарні поблизу залізничного вокзалу. Жінка родом із Івано-Франківської області. Під час окупації нікуди не виїжджала. Нещодавно відвідала родичів за заході, і знову повернулася до роботи.

«Ми відновили роботу, тому що це моя основна зайнятість, моя улюблена справа, якою я займаюся багато років. Мене тут знають, і я людей знаю, люди записуються і я виходжу. Є і чоловічий майстер у нас, хлопці теж заходять», – привітно говорить Світлана, обслуговуючи клієнтку.

Майстриня відзначає, що людей вкрай мало. Вона працює за попереднім записом із постійними клієнтами. Так само робила і під час окупації, «щоб росіянок не обслуговувати».

До війни у Херсоні було чимало салонів краси та стильних барбершопів, які надавали послуги для публіки з різними уподобаннями і фінансовими можливостями. Сьогодні сильно перебирати не випадає. І конкурентів у Світлани поки що небагато.

Іван Антипенко, grnt.media