Виїзд із Херсонщини: окупанти загнали людей із дітьми на мінне поле й обстріляли з гранатометів

Тетяна Марвінецька з Херсона ділиться своєю історією, щоб інші знали, якою ціною українці тікають з окупації. І які страшні злочини проти цивільних людей учиняє російська армія в Україні.

До війни 36-річна Тетяна із сім’єю жила в Херсоні, батьки – у селі Миколаївської області. Життя було спокійним: власне житло, хороша робота, родина. Таня – медичний працівник, анестезіолог у приватній клініці. Усе було добре, але почалася жахлива війна.

У Херсон російські загарбники зайшли дуже швидко. Марвінецькі вирішили виїхати з міста до батьків Тетяни в село, що розташоване лише за 20 кілометрів, хоча адміністративно – у Миколаївській області. Біля батьків видавалося спокійніше, до того ж там був погріб, щоб ховатися від обстрілів.

Через тиждень росіяни окупували й село. Ставало дедалі гірше. У Херсон треба було їздити за продуктами, купувати хоча б хліб. Бували дні, коли окупанти не пропускали через блокпости: під дулами автоматів висаджували з машини, піддавали принизливим оглядам, завертали.

– Ми розуміли, що якщо їм щось не сподобається, то розстріляють на місці – вони придумали собі таке право. Їдеш – і щоразу біля тих блокпостів серце стає. На двадцяти кілометрах дороги було три пости й повно техніки. Найстрашніший блокпост – між Чорнобаївкою і Херсоном. Його всі намагалися об’їжджати якнайдалі, полями, – згадує Таня.

Село було якраз на лінії фронту. За 2 кілометри росіяни розмістили «Гради» й «Урагани», селом постійно їздила техніка.

– Ми думали заховатися в селі, а загарбники знайшли дорогу на Миколаїв через нас. Снаряди літали над будинком так, що все навколо двигтіло. З усіх боків стріляє, вибухає, горить. Немає ні світла, ні води. Немає роботи. Немає їжі. Останньою краплею стала інформація, що планують забирати дітей. Начебто в Крим, ніби на навчання. Це найдужче злякало, тому ми вирішили виїжджати в безпечніше місце, – розповідає жінка.

Звісно, в Україні всюди є загроза бомбових і ракетних ударів, але на окупованих територіях значно страшніше.

– Кума зібрала своїх діточок, 5 і 9 років, я їхала з батьками та власними двома дітьми. Мій батько сів за кермо, а чоловік залишився вдома. Це було складне рішення, проте ми не мали вибору. Чоловік намагається нікуди не виходити – чекає, що наші просунуться і він приєднається до ЗСУ.

Виїжджали із села 17 машин. Це не був офіційний коридор. Офіційних на Херсонщині за весь час не було жодного.

– Але ми не перші тудою поїхали. Тими полями вже пройшло зо п’ять колон цивільних. За день до нашого виїзду з нашого села теж виїхало кілька машин у тому напрямку. Ми подзвонили тим людям і розпитали, як вони доїхали. Нам підтвердили, що все добре, тож ми також зібралися. Сказали про це ще буквально кільком знайомим – а вранці під нашими вікнами стояло 17 машин, до того ж не тільки з нашого села. Люди хотіли рятуватися.

Уся дорога мала бути недовгою – від села до українських позицій їхати близько години. Через два села доїхали до російського блокпоста, але військові нас не пропустили.

– Сказали, мовляв, їдьте отією польовою дорогою. Дехто – може, машин шість – розвернулися і не поїхали далі. А ми поїхали. І тоді почався обстріл. Але я його не пам’ятаю – кума пам’ятає. Тільки пригадую, як отямилася та побачила діток…. Моєму сину 9 років і доньці – 17. Побачила непритомного сина на землі. І маму, яка наче сиділа біля колеса машини.

Кума Тетяни Марвінецької, 30-річна Тетяна Ковтун, бачила вибух зі своєї машини. Почула страшний гуркіт ліворуч та озирнулася. Позаду була хмара пилу, грудки землі летіли навсібіч. Потім вибухнуло праворуч і Таня міцніше притулила до себе дітей та сказала їм сісти на підлогу. І обернулася – де Таня? Після цього пролунав дуже потужний вибух.

Крізь величезну хмару диму ледь проглядалася її машина з увімкненими фарами. Двері були відчинені, людей не видно. А обстріл тривав. Чи бачили російські солдати, що в машині діти? Обидві Тетяни в один голос відповідають: «Звісно!» Люди обчепили авто білими простирадлами, з усіх боків наклеїли написи «ДЕТИ».

Окупанти довго тримали людей на блокпосту. Проїзд перекрили чимось схожим на великий снаряд і сказали, що проїзду немає. Діти виходили з машин гралися. У кожній машині була дитина, дві, три, а в одній навіть четверо – зокрема й немовля, яке мама годувала на очах в окупантів.

Водієві, який вів колону, росіяни пояснили, як їхати, та назвали населені пункти попереду. Вони запевняли, що, мовляв, цією дорогою ваші щодня молочку на Миколаїв возять.

Як потім виявилося, окупанти загнали людей на мінне поле. Дивувалися, що машини не підриваються. Почали обстрілювати вслід із гранатометів. Один снаряд потрапив у машину Тетяни, упав біля лівого колеса. Машину підняло в повітря й розвернуло. Людей розкидало в різні боки.

Тетяна пам’ятає уривками, як повзла й тягла на собі сина. Намагалася взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що сама нести не зможе. Тому гукнула до доньки: «Віко, допоможи!».

– Село було за 250 метрів. Я не бачила ні мін, ні будь-чого. Бігла й кричала: «Хто допоможе?» З донькою донесли Тимура до села. Поклала дитя на асфальт і почала волати. Вибігли наші солдати, схопили Тимура на руки, порозвозили нас по лікарнях.

Іншим машинам удалося проїхати вперед. Щоб урятувати людей, українські військові відкрили свої позиції, перевели вогонь на себе.

Таня думає, що її мама ще якийсь час була живою. Але на те місце через постійні активні обстріли понад місяць ніхто не міг дістатися. Коли українські військові відсунули окупантів, з’ясувалося, що обоє батьків Тетяни загинули.

Тетяна й діти довго пробули в лікарні. Тимур з тих страшних подій не пам’ятає нічого – хлопчик постійно був непритомним. Добу провів у реанімації. Донька пам’ятає все, але про те, що сталося, не хоче ні згадувати, ні говорити. Усі хочуть повернутися додому в Херсон.