Два тижні до осені... А лютий ще не закінчився.
У Херсоні вже геть змарніло каштанове листя. Але квітне катальпа. На автівках, що ганяють містом, з'явилася ще й літера "V". Деякі заклади не гасять світла й після комендантської години, може, вони якісь особливі. Вчора допізна гомоніли голоси, й було чутно характерне й риторичне "я тебе поважаю" - класика жанру ????
Й задуха, задуха... А у нас нині дуже пізній ранок ????
Стараюся тримати увагу на чомусь хорошому. Годиться все, що знаходиться поряд. Це можуть бути просто побутові дрібнички: м'які на дотик речі, приємні окові кольори... До спогадів, які підкидає ФБ, ставлюся вже більш-менш спокійно. Добре, що було. Та чіплятися й постійно перебувати в тузі... ні, дякую!
Та й взагалі дещо втратило гостроту: чужі слова, думки, коментарі, дописи - чуже є чуже. Тобто, не моє. Не записую на рахунок. Бо не варте часу й енергії. Навіть, фільтр новин змінився. Стаєш чи то більш холодним, чи втомленим, чи мудрим, чи все одразу ????
На тлі всього ще більш яскраві почуття до тих, кого любиш. Й до того, шо цінуєш й бережеш. Спокій й тиша набувають ще більшого сенсу.
Херсон вірить. Ні, навіть не так - Херсонщина вірить.
Так, люди виїжджають, але багато тих, хто вірить і чекає, лишилися. Вони і в обласному центрі, і в маленьких селах, селищах, містах. Вони радіють, коли наші б'ють по складах та зборищах окупантів. Так, їм страшно (мені на відстані страшно читати про прильоти), але херсонці кажуть: ми хочемо бачити, як літають дупи окупантів. І це не бравада, і це не пафос. Це проста така концентрована ненависть до окупанта.
Одна херсонка сказала мені, що пам'ятає запахи ворожих солдат з якими стикалася. "Борода днрівця чи одеколон російського військового - нащо мені ця пам'ять?", - каже вона.
Наш організм реагує по-різному, бо деталей не запам'ятовую - тут я поганий свідок.
Я от згадую поведінку останнього російського військового на останньому їх блокпосту, коли виїжджала. Він нас також ненавидів - усіх, хто сидів в автобусі і демонстрував це, відігруючись на чоловіках, яких вони тиранили особливо перед нашими очима. Бо коли два великих автобуси, де жінки і діти, то що ти можеш зробити проти цього натовпу, крім як познущатися з хлопців? Той російський військовий грав роль бога. Я теж сподіваюся, що йому відірвало чи відірве дупу.
Частину тексту витерла. Скажу так, що віра - хороша штука. Жодного разу після 24 лютого у мене не було думки, що рф переможе. Навіть коли вони були під Києвом. Моя віра зі мною.
Вони серед нас...
Наче про іншопланетян у Херсоні. Але ж земляни, люди, а проте..
От ідуть жінки з дітьми, зупиняються коло фальцфейнівського будинку й кажуть з характерною редукцією й ковтанням по півслова:
- Тут такии домьки прикольныи пыпадаюц...
Далі щось просторікують про історію "русскава юга', а потім кричать до дітей:
- Астарожн, там липнин падаит! Прибьет!
А от проходжаються від Суворова до порту два пузаті чоловічка "в штатському". Й один іншому каже:
- Гырадок уютный, прост канфетк. Гавно прибрать - и жить можн храшо.
А нещодавно під катальпою зустріла двох дам:
- Интиресн, эти плады сьидобны?
- Стручки? Вряд ли.
- А давай у меснх спросьм...
Вони дивляться на мене запитливо, а я зіщулююся й прискорюю ходу. Я, котра "в минулому житті" з задоволенням водила знайомих із Карелії, Пітера, Москви, Ростова, Новосибірська по Херсону, розповідала про перетин культур і релігій, про будівлі та пам'ятні місця, історичні постаті, переповідала міські легенди, - нині не хочу говорити. Сама знаю: місто "цукерка", тільки б дати лад. Але ніколи не думала, що мої слова в іншому контексті й за таких умов скажуть інші, непрохані гості, які принесуть "свій порядок". І що я, гостинна й незлостива, не захочу розповідати про Херсон і внутрішньо буду опиратися їхнім словам.
Я не ненавиджу вас, прибульці. Якби ви приїхали сюди так, як у 2006, 2011, в дев'яності, то я б із радістю показала вам Херсон. Якби ви не зробили те, що зробили. Але ви зробили й робите. І як тепер бути?
Я не можу радіти разом із вами красотам Херсона. Не можу знайти в собі сили "нвадить парядк" тут разом із вами.
Навіть не можу вибрати іншу дорогу, бо ви вже скрізь.
Але ж ви - можете повернутися до себе додому. Вас же тягне до коріння? Чи ні?
Ох, прибульці...
Доброго ранку, усім нашим друзям від нас з тимчасово окупованого Херсона. Стала менше писати, бо так сумно на душі, немає натхнення. Втома якась. Чи то від спеки чи від емоційного перенапруження, коли ти так сильно накручуєш свою різьбу, що вона злітає і не тримає більше.
Виїжджає все більше і більше людей, до яких я звикла, близьких і просто херсонців, яких читала, з якими спілкувалась і було трохи легше. Бо ми були ніби в одному човні.
Місто все тихіше і мертвіше. Вчора о 5-й вечора при білому світлі я йшла доріжкою від Каштану до ринку 3-х штиків, і не зустріла жодної людини, жодної! Проїхали лише 3 машини, дві з яких - то рф солдатня. Все зачинено, ні одного ларьочка чи кафешки не працювало, немає де випити лимонаду чи з’їсти морозива. Жутко навіть сісти на лавку.
Не світяться 90% вікон багатоповерхівок навпроти. Все темне, безлюдне. Не чутно ніде дітей, не сидять бабусі коло під’їздів, не ходить молодь з колонками гучної музики, не гудять хлопаки з пивом під вікном. І це мій молодіжний багатонаселений продвинутий район. Лише навчаючі борди "расія тут навсєгда", густий в’їдливий дим горілого, і гуркіт рф техніки вночі. Навіть кавуни по 5 грн не в радість, і шматок в горло не йде.
Хочу якось відновити свій стрижень опори, знайти сили і далі триматися, та поки важкувато. Відчуваю, що все змінюються щодня, в місті і в регіоні, але від незнання суті дуже страшно.
Сильно переживаю, щоб нас не записали у колаборанти, бо ми майже 6 місяців прожили в окупації і якось вижили. Переживаю, щоб не "постукали" з фе-ес-бе і не витягнули з мішком на голові просто за оце все, що я зараз вам пишу.
Таке, різні думки і хвилювання, якісь зовсім не світловраннішні. Намагаюся впоратися з цим усім у голові і серці.
Тэги: