Як жителі Нової Каховки, що залишилися в окупації, пережили цей рік? Видання NovaKahovka.City публікує розповіді новокаховчан про їхні будні в окупованому місті, про нові звички, заняття та спосіб життя. Інформація подається від першої особи, імена всіх співрозмовників змінені.
Микола, 21 рік: «Більше уваги приділяю собі й дому»
Насправді важко говорити, що окупація призводить до формування нових рис, характеру чи навичок. Хіба що через певний дефіцит людей та товарів вдалося навчитися швидше орієнтуватися в побутових завданнях, про які в мирні часи не думав.
З'явилося більше часу на побут. Як це не дивно, в окупації більше уваги приділяю собі і дому. А всілякі дрібниці нівелюються.
Моє оточення ніяк не змінилося. Хіба що, частково перейшло в онлайн, але це нормально, адже ми вже звикли до цифровізації з часів ковіду.
Для підтримки духу нічого особливого не роблю. Головне, навчитися приділяти увагу собі. Не дуже хочеться розсіюватися на дрібниці, та й навіть на якусь роботу. Більше хочеться присвятити час родичам, хобі, гостям та сусідам.
Єдиний ритуал — прокидаюся й засинаю з телефоном, це стало ще актуальніше й звичніше, ніж раніше.
Після перемоги влаштую собі невеличке свято — з торговим центром, шопінгом, кафе. У Новій Каховці й раніше не було нічого подібного, окрім «Фрешу», а зараз особливо хочеться кудись з'їздити.
Андрій, 38 років: «Поступово став "майстром на всі руки"»
Рік в окупації — це ще те випробування. Багато що було в житті, але такий досвід краще не здобувати. Але сталося те, що сталося.
Щодо звичок — я і раніше бувало погано спав вночі, а тепер часто прокидаюся то від вибухів, то від тиші. Також помітив, що став приділяти увагу різним дрібницям і навіть радуватися ним. До війни я міг і не помітити все це.
Емоційний стан часто змінюється, причому радикально. Тут тобі посмішка, тут одразу сум.
Звичка планувати ще присутня, але вже суттєво змінена. Якщо раніше міг планувати на пів року наперед, то тепер в кращому випадку на найближчі два тижні. Також став більш чутливий до погодних умов.
Поступово став «майстром на всі руки». Часто батьки, сусіди і знайомі звертаються по допомогу. Перелік проблем в побуті, які доводиться вирішувати, зростає. Наявність різних інструментів дуже допомагає. Інколи бувають цікаві замовлення, на кшталт виготовлення різних виробів. Дружина, як художник-аматор, пропонує дизайн, а я втілюю технічну частину.
Мій кожен новий день не схожий на попередній. Вранці швидко переглядаю новини, потім або якась робота/собаки/ринок/дача/гараж/риболовля. Щось може годину займати, щось і пів дня. І в такому калейдоскопі живу щодня.
Моє оточення трохи змінилося. З деякими людьми довелося обірвати зв'язок, оскільки вони стали ярими прихильниками «руського миру». Але на заміну їм знайшлися інші люди, з якими я охоче спілкуюся, хоч і не так часто, як це було до війни.
Деякі рідні та друзі часто не розуміють — як це жити в окупації? Інколи виникає враження, що ми знаходимося на різних планетах. Як не намагаюся все це пояснити — часто не зустрічаю розуміння. З часом перестав щось доводити, просто пишу, що ми живі і здорові.
Десь влітку минулого року відчув такий розпач, що ледь не завив, як вовк. Такого в мене раніше не було. Потім усіма можливими способами почав підтримувати себе, також допомогли рідні та близькі. Після деокупації Херсона і правобережжя Дніпра з'явилася надія на краще. Цим і живу нині. Головне, налаштувати себе на позитив, інакше можна з глузду з'їхати.
Після перемоги я зв'яжуся з усіма, до кого зможу додзвонитися, поділюся радістю. А потім.... Потім спробую реалізувати те, що не встиг зробити до 24 лютого 2022 року. Можливо, зроблю тур по Європі, давно мріяв. А там буде видно.
Віктор, 32 роки: «Під рукою — аптечка і вода»
В окупації перестав відкладати справи на наступний день. Закриваю до ночі всі головні задачі. Обережність з’явилася. Якщо не встигаю доробити, то закриваю це питання, а наступного дня починаю спочатку. Якщо віддати гроші — то сьогодні, якщо відремонтувати — то зробити і сьогодні віддати. Бо можливо, прилетить снаряд чи буде обшук, все розкидають і потім не зберу.
Покупки продумую завчасно. Домовляюсь з людьми, коли навіть просто стою у черзі. Максимально використовую знайомства прямо на вулиці. Або питаю у клієнтів, які заходять до офісу, хто вже був на ринку: «Чи не знаєте, чи є ще молоко?» Це скорочує час на переміщення по місту.
З'явилося уважне ставлення до своїх слів. Важливо не сваритися з людьми. Бо були випадки, посварилися сусіди і через день завітала військова поліція. Приїдуть, пов’яжуть і не будуть розбиратися.
Намагаюся, не думати про щось пусте. В основному, дивлюся новини.
Розважаюся жонглюванням з тенісними м’ячиками. Три м’ячики вже навчився ловити. Завдяки моториці відволікаю увагу, щоб були мої думки, а не від вчорашньої телеперадачі. Слідкую за тим, щоб не бути прив’язаним до телевізора.
Щодня роблю зарядку, бо останнім часом обмежена рухливість. Для мене це компенсація невиконаних рухів за день, раніше гуляв більше.
Після пробудження з'явилася погана звичка — дивитися інформацію в чатах, що сталося за ніч. Читаю тільки місцеві чати. Всеукраїнські і всеросійські вже не читаю, бо там забагато зайвого. Помітив, що в місцевих чатах на рівному місці влаштовують суперечки. Здається, якісь боти там працюють, і тоді відбувається інформаційний шум. Це треба виділяти і не читати.
Намагаюся, щоб був добрий сніданок, а під рукою — аптечка і вода. У мене є зіп-пакет, в якому є бинт, знеболювальне, шприц, жгут, спирт, зеленка — що було, то і поклав, перчатки.
Прораховую маршрут по місту завчасно. Якщо бахкає, то треба спочатку зорієнтуватися: вилітає від нас чи прилітає. Роблю вже це на автоматі. Бо прилітає найчастіше вночі, а відлітає у будь-який момент доби.
Треба жити по совісті. За останній час змінилися стосунки з оточуючими. Конкуренти в бізнесі, сусіди, які ніколи не спілкувалися зі мною, тепер більше хочуть взаємодіяти. Зараз можна з людьми домовлятися, бути більш людянішими, бути відповідальними за свої дії. Треба до всіх ставитися з повагою і жити по закону, а не по придуманих правилах.
Найперше після перемоги — прогуляюся вночі, жартую. Перше бажання — виїхати, отримавши свободу, скористаюся цим, щоб трохи розім’ятися. Бо цілий рік сидіти в місті — це занадто. Виїхати в Україну, в гори — десь видихнути, де спокій. Відчути нових людей, почути рідну мову. Тут зараз ніхто не спілкуються українською — бо небезпечно, з сіл хіба що. Буває включаю групу «Мандри», слухаю українські пісні і за душу хапає. Виїхати хочу, а що потім, ще не знаю…
Тэги: