Окупація правобережної частини Херсонщини тривала 8 місяців – із березня по листопад 2022 року. На захоплених територіях росіяни «відзначилися» пограбуванням фермерів. Трактори, комбайни і збіжжя вивозили у тимчасово окупований Крим. Так, наприклад, у компанії «Укрлендфармінг» в селищі Новорайськ викрали не лише сільгосптехніку, а й засоби захисту рослин, близько 100 тисяч тонн насіння соняшника та кукурудзи. Компанія «Нібулон» через російське вторгнення на Миколаївщину втратила зерна на суму майже $ 42 млн, про що розповіла її речниця Ганна Пригода.

За оцінками Агроцентру KSE і МінАПП, український аграрний сектор мав збитків від російської окупації на $ 41 млрд ще станом на листопад 2022 року.

Чи не найбільшою проблемою для відновлення роботи агросектору на звільненому півдні лишаються заміновані поля. Очільник групи розмінування ГУ ДСНС Херсонської області Олександр Дворецький підрахував, що приблизна площа забруднених снарядами й мінами територій сільгоспземель може становити 300 тисяч гектарів. Або 300 тисяч футбольних полів.

У повітрі тхне гниллю і вологою. Крізь пробитий дах на сірі стіни падає таке ж сіре світло. Посеред просторого ангару лежить гора почорнілого, пророслого травою зерна. Пшениця. Рік тому компанія «Нібулон», якій належить зерносховище, готувала її до посівної кампанії. Зерно не встигли ані використати за призначенням, ані вивезти у безпечніше місце. Через російські обстріли за ним нікому було доглядати, а через пошкодження будівлі всередину просочилася волога. Тож частина підготовленого посівного матеріалу згнила.

Це сховище не надто велике – тут близько 500 тонн. Однак цього мало б вистачити, щоб засіяти тисячу гектарів. І таких зерносховищ у Широкому декілька.

«Бачите, що відбувається із зерном, якщо його не використовувати. Рік тому ми хотіли його вивезти, але через постійні обстріли просто не могли потрапити на склади. Тепер його можна хіба що утилізувати, використати як добрива: дочекатися, поки воно остаточно згниє, і закопати в землю», – розповідає Богдан Музика, заступник генерального директора «Нібулона». Його філія «Снігурівська» зареєстрована в смт Широке Баштанського району Миколаївської області.

Колега Музики Андрій Волік, також заступник гендиректора, присідає поруч із горою пшениці, черпає її обома руками, підносить до світла. Уважно роздивляється. Показує мені.

«Бачиш? Бачиш ці дірочки у зернятах? Воно все, все виїдене! Лишилися самі оболонки!» – розпачливо каже чоловік.

Богдан пояснює: недостатньо скласти зерно десь в ангарі. За ним ще й потрібно ретельно доглядати. Зокрема стежити, аби не завелися шкідники.

«Має бути правильна температура і вологість. Якщо зерно довго лежить без руху – воно починає нагріватися. Згодом у зовнішніх шарах температура падає. Але всередині воно вистигає повільніше. В результаті у верхньому шарі утворюється конденсат, який перекриває доступ повітря до шарів всередині. І зерно дуже повільно починає варитися. Як у мультиварці. На тепло лізуть комахи. І починають зерно виїдати. Згодом воно чорніє й починає смердіти. Якщо придивитися, то майже кожна зернинка у цьому сховищі в дірочку. Це означає, що його зіпсували шкідники. Виїли його», – пояснює Богдан, тримаючи зернини.

У кутку приміщення стоїть велика зелена машина – зернометач. Богдан пояснює: пристрій використовували для перекидання пшениці, якщо вона довго зберігалася. Це дозволяло відновити циркуляцію повітря й нормалізувати температуру в різних шарах зерна. Однак через постійні обстріли зернометач не було кому запустити. Та й особливого сенсу це не мало б: росіяни пробили дах чи не в кожній будівлі на території підприємства.

«Після того, як на склад потрапляє вода, зерно починає пріти. Потім гнити й чорніти. І також заводяться шкідники. Те, що ви тут бачите – це непрямий наслідок російських обстрілів», – каже Музика.

«Вони блокували наше зерно. На багатьох полях незібрані врожаї. У цьому господарстві, біля Снігурівки, ми втратили десь 2 тисячі гектарів: це пшениця, ячмінь, ріпак. Частина врожаю згнила, частина – згоріла», – пояснює аграрій.

Загалом у їхнього господарства на Снігурівщині близько 5,5 тис. га землі. Однак почати роботи все ще не можна: території заміновані.

Ми виходимо із зерносховища. Йдемо повз посічені снарядами склади. Нас супроводжує скрип металу: вітер намагається відірвати залишки покрівель. Ноги раз у раз натикаються на уламки грубого залізяччя, якими рясно всіяний асфальт. Подекуди трапляються неглибокі вирви від прильоту снарядів. Ліворуч від нас – розірвана вибухами водонапірна башта.

«Наше село під окупацією не було. Росіяни спочатку швидко пройшли повз – я так розумію, вони рухалися на Вознесенськ. А потім їм там львів’яни (ймовірно, ідеться про 80-ту бригаду ДШВ – Авт.) дали п***ди. І росіяни так само швидко побігли назад. Від нашого села фронт був кілометри за чотири, певно. Але нас вони постійно обстрілювали. По водонапірній башті, яка давала воду в село, били з ПТРК (протитанкові керовані ракети – Авт.). Біс його знає, навіщо. Може, розважалися», – говорить Віктор (ім’я змінене), місцевий працівник.

Він залишався у селі до кінця березня, допомагав Збройним силам, допоки обстріли з російського боку не стали надто частими. Каже, що нетривалий час на території сільгоспскладів були українські військові, але для росіян це не мало значення: вони обстрілювали як військових, так і цивільних.

«Коли по наших складах починали бити, охоронці тікали в село. Потім верталися. Але, здається, росіяни просто стріляли на будь-який рух. У нас жінка працювала сторожем. То вона побігла під час одного з обстрілів додому, щоб відв’язати козу, яка паслася у дворі. І її вбило снарядом – він прилетів просто на подвір’я», – скаржиться Віктор.

Поки ходимо територією складів, нас супроводжує дворовий пес. Він помітно кульгає на праву передню лапу. Працівник каже, що в них на території було кілька собак, усі вони постраждали від обстрілів.

Коли доходимо до воріт, за якими починається дорога на Широке, собака й Віктор зупиняються. Далі йдемо утрьох, із Богданом й Андрієм. Дивитися на поля.

Центр селища зустрічає тишею. Вулиці тут уже прибрали від уламків снарядів, цегли й битого скла. Проте будинки досі понівечені: ось відкритий незадовго до вторгнення Центр адмінпослуг без вікон, ось розбитий магазин, сільська школа, де в рами замість шибок вставили ДВП. Але навіть на їхньому тлі офіс «Нібулону» вирізняється: двоповерхова будівля провалилася в кількох місцях, навколо розкидані залишки мішків з піском. Андрій Волік сумно сміється: каже, готували мішки, щоб захистити будівлю від вибухових хвиль, але від влучань снарядів воно не допомогло.

Заходимо всередину, на другий поверх. На підлозі товстий шар пилу. Частину дверей у коридорах винесло вибухами. Посеред знищеної кімнати, на яку обвалився дах, досі стоїть важкий металевий сейф із документами. Під ногами шурхотять папери, тріскається скло і пластик від новорічних іграшок.

У сусідній кімнаті була приймальня директора філії: тут зі стелі звисають обірвані лампи денного світла. На стіні запилений календар. Червоний квадрат, яким позначають дати, зупинився на 23 лютого 2022 року.

«Звісно, що в селі були наші військові. Вони тут будинки охороняли від мародерів, територію патрулювали. Але росіяни били по всьому. По нашій будівлі попали кілька разів. Самі бачите – все погоріло. О, диви, на стіні досі картина висить. Ціла», – дивується Музика.

«Тут і більярд цілий!» – сміється Волік. Каже, у філії було кілька кімнат відпочинку. Одна з них – із російським більярдом. На зеленому столі між білими кулями лежать шматки стелі, але загалом майже все ціле. Чоловік бере кий і робить кілька ударів.

«Цю територію – і зерносховище, і село, сапери закінчили перевіряти три тижні тому (в лютому). І тепер ми хоч щось можемо робити. Але своїх фінансів нам не вистачить. Ну, бо ми Снігурівську філію розвивали з 2000 року. І тепер швидко все відбудувати фізично не зможемо. Чесно – нам потрібна допомога. Навіть не від держави, а… не знаю, якісь кредити від банків під низькі відсотки… Щоб ми змогли швидко відновити роботу. І не лише нам. А загалом компаніям, які займаються фермерством, просто фермерам. Бо агросектор у нас сильно постраждав», – пояснює Андрій Волік. Додає: дороговартісну техніку вони встигли вивезти.

Їдемо за кілька кілометрів від Широкого, у бік Снігурівки. Колеса час від часу провалюються у невеликі вирви від снарядів. Працівники дорожньої служби готуються латати асфальт. Зупиняємося на великому перехресті біля зрошувального каналу, який веде вглиб полів, далі йдемо пішки. Вдалині між лініями електропередач стоїть спалена військова вантажівка. Богдан каже – російська.

«Отут була лінія фронту. За цим каналом стояли росіяни. А отут, на нашому полі, були наші, українці. Думаю, цей КамАЗ – це спроба невдалого штурму. Ми до нього ще не ходили, раптом там снаряди чи міни лишилися. Сапери ж зараз перевіряють лише критичну інфраструктуру. Оце вони тут їздили, перевіряли ЛЕП, а поля ще ніхто не дивився», – розповідає Андрій.

Поле побите чорними ямами, немов хворе на віспу. Подеколи серед трави можна помітити нерозірвані снаряди, які повільно покриваються іржею.

«Я не знаю, скільки часу піде, аби перевірити землю. Можливо, роки. Доти сіяти не можна», – бідкається сільгосппрацівник.

«Так, по області можна побачити якісь трактори, які виїхали на роботу. Але це малі фермери, які працюють “на авось”: може, щось вибухне, а може, ні. Ми ж нашим людям так робити заборонили. Зверталися у HALO Trust (неурядова британська й американська організація, яка займається гуманітарним розмінуванням – Авт.), але вони сказали, що це буде дуже нескоро. То ми зараз намагаємося створити свій підрозділ, який зможе займатися виявленням снарядів та мін», – розповідає Андрій.

На узбіччі неподалік спаленої вантажівки лежать металеві димові шашки, які зазвичай використовують військові для прикриття своїх пересувань. Андрій з Богданом знаходять у траві маленьку книжечку, роздивляються. Псалтир. Російською.

«Ми готуємося до того, що треба буде навчити своїх людей гуманітарному розмінуванню. Зараз лише створюємо цей підрозділ, попереду ще сертифікація, пошук спеціалістів. Але так ми хочемо пришвидшити процеси. Щоб самотужки перевірити свої поля, знайти чисті зони, без снарядів і мін, і на них працювати. Ну, а далі ми зможемо допомагати й іншим», – змальовує план «нібулонівців» Андрій.

Чути, як вдалині гуде фермерський трактор. Лунає кілька вибухів. Трактор працює далі. Ймовірно, працювали сапери.

Наступного дня їдемо під Берислав – місто на правому березі Дніпра в Херсонській області, за кілька кілометрів від лінії фронту, яке чи не щодня обстрілюють росіяни. Там живе наш наступний герой – Олександр Гордієнко, фермер.

Гордієнко повернувся після деокупації правобережжя Херсонщини і намагається почати роботу. З цим поки складно: виявилося, що російські військові перерили частину полів протитанковими ровами та замінували і польові дороги, і фермерські землі.

Зустрічаємося з чоловіком на об’їзній дорозі, звідти їдемо ще з десяток кілометрів на північ. Нас супроводжують вибухи, проте важко сказати, чи це робота артилерії, чи це сапери розміновують.

«Коли прийшли росіяни, ми якраз підживлювали озимі на полях, пшеницю й ріпак. 24 лютого [2022 року] російські війська були перед ГЕС у Каховці, а ми в той день були в полі, працювали, чули вибухи. І хоча президент закликав фермерів сіятися, якщо це можливо, ми вирішили того не робити. Ми навіть не знали, чи зможемо зібрати те, що посіяли восени. Не розуміли, хто взагалі збиратиме врожай. Тому я подумав і вирішив свій врожай спалити. Це було десь 200 гектарів зерна. Приблизно на 4 млн гривень. Наступного дня зібрав сім’ю і виїхав», – розповідає дорогою Олександр.

Під’їжджаємо до поля. Здається, воно не постраждало від війни: тут немає ані вирв від снарядів, ані хвостовиків від «градів» чи «ураганів». Увагу привертає хіба що протитанковий рівчак метри чотири завширшки і десь стільки ж у глибину. Проте якщо придивитися – у полі можна помітити невисокі вштрикнуті палиці. На кожну прив’язаний шматок червоно-білої стрічки.

«У мене землі не дуже багато, десь тисяча гектарів. Але багато чого заміновано. Ось, наприклад, оце наше поле: у нього по периметру стоять протитанкові міни. Ми дивилися – вони розкидані в шаховому порядку. На початок березня я знайшов понад 2 тисячі цих мін. Думаю, їх буде щонайменше утричі більше», – буденно описує ситуацію фермер.

Разом із нами колега Гордієнка Сергій. Чоловік дістає з автомобіля чорний металошукач, вмикає його і впевнено йде до краю поля. Там у травичці видно пласкі протитанкові міни зеленого кольору. Якщо підійти ближче, можна помітити, що між ними є неглибокі виїмки, в яких лежать міни поменше.

«Оці маленькі – це протипіхотні. Їх важче шукати. Плюс росіяни використовували дуже різні міни. Металошукачем, скажімо, досить легко знаходити металеві протитанкові. Але орки також використовували міни із пластиковим корпусом. І металошукач їх дуже погано бачить. Хіба що ти прямо над нею триматимеш. Бо там дуже небагато металу», – зазначає Сергій.

Чоловік наводить головку металошукача на зелену міну – майже одразу чути високий дратівливий писк. Фермер пояснює, що так вони нині й працюють: обходять по периметру свої поля, щоб виявити міни. Крім того, господарники мають спеціальні детектори для тракторів, здатні бачити метал з відстані три метри. Такими детекторами вони перевіряють сільгоспземлі.

Придивляюся до узбіччя польової дороги, на якій ми зупинилися: вздовж неї тягнуться вже знайомі штирі з біло-червоними стрічками. Тут проходу немає.

Ми сідаємо в авто і їдемо до села Тараса Шевченка (так воно називається). Авто підкидає на нерівній колії польової дороги.

«Сапери перевірили лише основні дороги й частину польових доріг. Після них ці дороги ми перевіряли самі. З металошукачами. Прилади купили у знайомих. Вони нам організували навчання, показали, які міни бувають, як і на які міни спрацьовує металошукач, які є схеми мінувань, яка логіка. Виявилося, що логіки мінування в орків нема. А ми оце два місяці ходимо, шукаємо. Розуміємо, де могли міни закласти, шукаємо колії від колісного транспорту, на якому ці міни могли привезти. Бо навряд чи росіяни на своїх горбах їх далеко тягали б. Але це треба робити швидше: якщо дотягнути до травня, то трава стане надто високою і щось у ній шукати буде дуже складно», – розповідає Олександр Гордієнко.

За його словами, навчатися пошуку мін вони почали з січня. І нині намагаються допомагати сусідам по полях.

Ми саме заїжджаємо на подвір’я одного з них. Господаря, щоправда, немає – виїхав у справах. Проте Олександр наполягає: треба побачити результати російської присутності.

Фермер розповідає, що в його знайомого росіяни базувалися під час окупації. Відтак по складах, у яких росіяни ховали техніку, била українська артилерія. Господарство, зрештою, знищене: частина сільгосптехніки побита уламками, будівлі пошкоджені. На додачу, по всій території ферми валяються нерозірвані снаряди. Плюс росіяни після відступу залишили сюрпризи, помінувавши територію.

Поки ходимо по фермі, ніздрі вловлюють уже знайомий запах вологої гнилизни. Довго намагаюся зрозуміти, що це, поки не помічаю під ногами: майже весь асфальт встелений зігнилим зерном.

«Господар зерно вивезти намагався, не вийшло. Воно опинилося просто неба, його рознесло по всій фермі. Тепер під ногами гниє», – пояснює Гордієнко.

«Росіяни врожаї в людей забирали. Фермерам, які самі косили, пропонували по 2 тис. грн за тонну. В результаті людей дурили – грошей ніхто не платив, а зерно вивезли на Крим. Потім почали вивозити імпортну техніку – трактори й комбайни. А коли вони закінчилося, то почали забирати навіть старі КамАЗи і трактори МТЗ. Мені повезло – я встиг техніку розібрати й сховати. Росіяни навіть те, що знайшли, не змогли забрати: воно було не на ходу. А загалом фермери на Херсонщині в поганому стані: у декого нічого не лишилося взагалі – ні техніки, ні приміщень», – говорить Олександр.

Знову їдемо польовою дорогою. На узбіччі стоять три спалених російських вантажівки з літерами Z на бортах. Фермер пояснює: росіяни, імовірно, не змогли забрати ці авто під час відступу, тож підпалили їх просто у фермерському ангарі. Вже згодом спалені ваговози витягли на повітря й лишили обіч дороги.

Між згорілим металом видно одного з місцевих – чоловік намагається відкрутити фаркоп від одного з КамАЗів. Трохи далі, через поле, видно ряд дерев. Поміж них – ще одна спалена вантажівка.

«А оце наша. Фермерська. Вже не пам’ятаю, якийсь чоловік, не місцевий, ввечері додому вертався. Пропустив, що ту польову дорогу ніхто не перевіряв. Передні колеса проїхали, а задні міну зачепили. Машину розірвало на дві частини. Але він вижив, здається, хоча й сильні поранення», – говорить Олександр.

Врешті виїжджаємо на дорогу до Давидового Броду. Дорогою, правда, її можна назвати доволі умовно: вона вся засипана дрібним гравієм, асфальту майже не лишилося. Олександр і Сергій пояснюють: росіяни весь час, поки тривала окупація, цим шляхом возили снаряди для своєї артилерії, переганяли техніку. Тож дорогу сильно розбили.

Все, що встигли зробити українці після звільнення – засипати протитанкові рови, якими росіяни перерізали трасу. До того частина місцевих на свій страх і ризик їхала полями. Хтось підривався на мінах.

«Он бачите зелений багажник від “москвича”? То у грудні сім’я їхала. Дорогу тут ще не зробили, її рівчак перерізав. Тож авто з’їхало в поле. І, звісно, наїхало на міну. Двигун, он, бачите – за кількасот метрів. А якщо подивитися на ліве узбіччя, через дорогу, то там можна побачити ліву частину авто. Його просто розкидало по околиці. Всередині були чоловік, жінка і двоє дітей», – сумно говорить Олександр.

Частину уламків понівеченої цивільної машини обгородили вже знайомими біло-червоними стрічками. На узбіччі лежить припала пилом і вимазана у землі дитяча іграшка. Колись вона була жовтого кольору. У метрі від неї – розкидані пакетики із солодощами. Дме пронизливий вітер. Олександр намагається його перекричати.

«У мене немає претензій до саперів. Я розумію, що вони просто не встигають. Що військові, що ДСНС. Вони зайняті критичною інфраструктурою. А наші поля… це ж приватний бізнес. І коли вони до нас дійдуть – не зрозуміло. Тому я вирішив самотужки вивчитися й перевірити свою землю. Зрозуміло, що ми не чіпаємо міни. Ми просто їх виявляємо і лишаємо позначки. Вже зараз можу сказати, що в мене близько 10% земель будуть непридатні для роботи. А на решті, звичайно, ми плануємо почати працювати», – борючись із поривами вітру, переконує Олександр.

Вдалині чути кілька вибухів.

Вертаємося до Берислава. Всю дорогу дивимося на голі, порослі травою поля. Іноді око чіпляється за зрошувальні системи, які немов завмерли в очікуванні. Але цієї весни землю тут не засіватимуть. Не встигнуть.

«Ми хіба що зможемо поля задискувати (розпушити верхній шар ґрунту – Авт.). Бо вони рік стояли, поросли травою. Тепер землю треба підготувати до роботи. Дуже сподіваємося з фермерами, що зможемо засіяти озимину. Інакше наш бізнес просто помре: немає чим платити зарплати, обігових коштів нема. Помогли б кредити від банків під невеликі відсотки, але нам нема що заставити: техніка й будівлі або розграбовані, або розбиті», – сумно говорить Олександр.

При цьому матеріал на посівну він уже знайшов. Має знайомих з центральної України, які погодилися дати зерно в кредит. Гроші на дизель для техніки теж знайшли. Та й самою технікою місцеві фермери готові поділитися один з одним.

Питання тільки в тому, щоб не було подальших обстрілів. І щоб міни, які лишилися після бойових дій, були позначені.

Стас Козлюк, novynarnia.com

Знімок на обкладинці: фермер Олександр Гордієнко перевіряє своє поле в Бериславському районі Херсонщини на наявність мін. Фото: Стас Козлюк/Новинарня