«Щодня тут я насправді чіпляюся душею за віру, церкву, Дніпро та хороших людей, які залишилися і для яких можна щось зробити (чи вони підтримують мене). А ще допомагає впорядковувати думки стара література, бо вона дає зрозуміти, що й не таке було, але й воно минуло. Українці пережили не одну імперію. Тому що можна завоювати територію та людей, змусити їх мовчати… Але души окупувати неможливо – вони вільні. Я дуже вірю в це. Пригадуєте Галілея: «І все таки вона обертається»? Тим і живу, для того і вишиваю, пишу та розповідаю», – каже херсонська письменниця Альона.
Пані Альона – відома в Херсоні письменниця, блогерка та майстриня. Наразі варто б сказати, що це все було до 24-го лютого або що своєю діяльністю відтепер жінка займається поза межами регіону. Однак ні… Адже для себе вона чітко визначила: полишати рідне місто не буде. Більше того, ставити на «паузу» якусь зі сфер свого життя теж не збирається.
Як попри війну та окупацію херсонка не втрачає віри у краще? Де знаходить сили не лише для себе, а й для підтримки інших? Та чому не збирається евакуюватися? Про це вона відверто розповіла команді «Херсон плюс».
Пані Альона – херсонська письменниця, блогерка, майстриня
ЗАМІСТЬ ТРИВОЖНОЇ ВАЛІЗИ – ПОХІД НА РОБОТУ
«24-го лютого ми з чоловіком прокинулися від вибухів. Чомусь подумали, що то знову якісь чергові розбірки з підпалом машин підприємцю, адвокату чи кримінальному авторитету. Бо такі випадки останнім часом почастішали в нашому районі. І тільки після того, як вибухи повторилися – почали шукати інформацію в інтернеті. Чесно кажучи, не одразу повірили, що насправді почалася війна…», – ділиться враженнями того ранку пані Альона.
Увесь той день чоловік херсонки стежив за новинами, а вона «на автоматі» побігла на семінар і ще в кілька установ, щоб отримати допомогу для Станіславської публічної бібліотеки, якою керує і досі. Та ніде нічого не працювало, крім магазинів. Не приховує, пам’ятає, як сильно роздратувалася: війна війною, але ж є обов’язок і його треба виконувати, якщо не вмер і не захворів. Правда, за словами жінки, життя швидко «поправило їй корону» відносно цієї ситуації.
«Наприкінці лютого я не змогла виконати свої повноваження: так і не дісталася до села Станіслав, що знаходиться за 40 км від Херсона, і не евакуювала документи та цінні книги з бібліотеки. Це мене дуже засмучує, – зазначає Альона. – А взагалі той день запам’ятався двома речами: відчуттям страшного сну, від якого ніяк не прокинешся, та появою агентів, які ходили по місту й казали: «В Каховці вже руські, і все нормально. Газ дуже дешевий і комуналка теж. Нічого не бійтеся». І від цього було гидко, бо я свою Батьківщину люблю не тому, що це вигідно чи недорого, а тому що вона моя! Додам ще, що хтось їх розгублено слухав, хтось просив замовкнути. Тож перший день війни для мене був дуже контрастний».
Для себе родина без жодних вагань та навіть обговорень одразу визначила: евакуюватися з Херсона не будуть. Таке рішення Альона пояснює просто:
«По-перше – я фаталіст. Багато моїх знайомих і друзів, тікаючи з Донецька у 2014 році, опинилися в Харкові, Маріуполі та Гостомелі в 2022-му. Тож від випробувань, якщо вони тобі судилися, ніде не втечеш. По-друге – у мене немає, на жаль, дітей, яких я повинна була б вивозити й рятувати. А з переляку виїжджати самій та покинути землю своїх батьків напризволяще – НІ! Я волію жити й вмерти тут, де я – це я!».
ОКУПАЦІЯ – ВИПРОБУВАННЯ, ЯКЕ НЕ КОЖНОМУ ПІД СИЛУ
Нагадаємо, що Херсонщина опинилася в окупації майже з перших днів війни. Тому вже пів року жителі регіону вимушені жити за «новими» умовами. При цьому людям доводиться не просто змінювати свій звичний ритм життя, а фактично відмовлятися від нього. Наприклад, робота замінюється багатогодинним очікуванням в чергах, наповнені вщент продуктові візки – порожніми полицями крамниць й аптек, вечірні прогулянки – комендантською годиною, а зустрічі з друзями – перевіркою документів і телефонів просто посеред вулиць. Фактично, аби не потрапити в число затриманих та направлених «до підвалу», варто вести себе «тихіше води, нижче трави».
Та для родини пані Альони все це стало дрібницею, бо найскладнішим, як виявилося, було перестати поважати цілий народ.
«Я не вмію жити в нелюбові – задихаюся. Ось і мій чоловік, людина старшого покоління, поважав росіян раніше… І просто не зміг змиритися з тим, що вони вчинили з нашою країною. Він почувався, наче зраджений близьким другом… Від цього він дуже страждав: спочатку депресія, а далі інсульт і смерть… Його не стало на Великдень… – зі сльозами говорить Альона. – Таких, як він, насправді чимало – тих, хто не зміг із цим жити. Херсонські кладовища дуже швидко ростуть нині».
Та незважаючи на таке тяжке випробування долею, херсонка не зламалася і відшукала в собі сили боротися далі. Для себе тимчасове перебування в окупації визначає часом пошуку нових смислів існування:
«Хто я? Кому я потрібна? Чому кращі за мене вмирають, а я живу? Все решта… Зникнення продуктів, грошей, поява чужих людей у масках та зі зброєю – сприймалося, наче страшне кіно, яке крутять на фоні стін Херсона. Довго звикала до того, що це і є нова реальність».
Світлини про життя в окупації з допису пані Альони
Пані Альона відмічає, за увесь період війни має і два яскраві моменти. Перший – коли наш земляк із українським прапором вскочив на БТР. У той момент, за словами жінки, вона відчула таке піднесення, до сліз. І хоча це нічого не змінювало, було небезпечно й нерозважливо – цей вчинок повернув їй почуття гідності. За що дякує цьому чоловікові й до сьогодні.
А другий, коли ввечері під дощем вона поверталася додому просто по центру проїжджої частини в абсолютно спорожнілому Херсоні. Тоді з-за рогу виїхала невеличка колона російської техніки просто їй назустріч.
«Уявіть картину: усе сіре від дощу, а повз кругленьку жінку під парасолькою в квітковій сукні та шльопанцях суне кілька бурих броньовиків. І більше нікого – сюрреалізм якийсь. У той момент над нами раптово проясніло небо, наче Бог був поряд і казав нічого не боятися», – пояснює Альона.
КОЛИ ВИШИВКА – ЦЕ СПАДОК РОДУ…
В новому окупаційному житті пані Альона відшукала місце всім своїм захопленням, частину з яких перевела на інший рівень. Адже вільного часу в жінки значно побільшало, та й сидіти без діла вона не звикла. Розпочнемо з вишивки. Цьому ще в 90-ті роки її навчила мати. А саме, як із простенької речі за допомогою оздоблення зробити святкову.
«Вишивання – це пристрасть усієї маминої гілки роду. Там у нас і дніпропетровські Штефани, і черкаські Осадчі, і золотоношевські Решетняки – й усі вишивали хрестиком, болгарським хрестиком, гладдю. Відтак моя бабуся шила та вишивала професійно. Я вигадувала їй орнаменти, а потім з любов’ю стежила за цією роботою. Сама ж вперше серйозно взялася за вишивку в студентські роки (вчилася я в Донецьку). Тоді я робила торбинки-косметички та скатертинки на продаж і в подарунок», – ділиться Альона.
Вишивані торбинки-косметички пані Альони
Та попри це, херсонка не вважає себе професійною майстринею, радше – аматором. Хоча й упевнено вишиває хрестиком та гладдю: вільною, рушниковою та прорізною. До того ж, наразі жінка ще й опановує за книгами Тетяни Кара-Васильєвої нові прийоми вишивки. Усі засвоєні елементи надалі з’єднує в одне полотно.
Процес вишивання
«Останнім часом я також захопилася ідеєю ревіталізації старих речей та наданням їм нових культурних смислів. Зокрема, роблю це із джинсами та футболками. Це нейтральний та водночас сучасний одяг. Тож чому йому не надати характеру малюнками українських примітивних художників, мотивами розписів чи кераміки? – розповідає пані Альона. – З початком війни та ударами по наших культурних осередках такі мої вишивки ще й стали символічними. Адже на них є і мотиви Марії Примаченко, і бородянський півник тощо. Деякі малюнки вигадую сама – це цикл робіт #птахиквіти, #колодочки. Такий формат подобається людям, бо вироби в мене довго не живуть і розходяться не тільки по Херсонщині. Відтак, до окупації вони їхали у Київ, Львів, Івано-Франківськ. Є мої роботі і закордоном – в Німеччині та Ізраїлі. Загалом, їх можна подивитися в Інтернеті під #примаченко_стайл, #вишиванканатрикотажі».
Вишивані футболки пані Альони
Додамо, що в окупації досить складно з матеріалом. Тож у нагоді херсонці стала бабусина спадщина – нитки й тканини. Крім того, дещо з необхідного нині дарують знайомі та шанувальники. А ще інтуїтивно, немов передчуваючи, на початку воєнних дій на останню повну зарплату Альона поповнила собі запаси ниток, намистинок і футболок.
«Футболки вже закінчилися. Бо вже все вишила та навіть розпродала. Тому зараз прошу всіх охочих мати вишиту трикотажну річ – приносьте свої старі улюблені речі, аби я їх реанімувала. І до речі, приносять. Тож продовжую творити далі», – наголошує майстриня.
Ще трохи вишиваних робіт пані Альони
ЯК ВІРШІ СТАЮТЬ ПІСНЯМИ?
Ще одне хобі з багаторічною історією пані Альони, яке з окупацією набуло нового значення, – написання віршів та прози. За словами жінки, цим займається скільки себе пам’ятає, власне, як тільки навчилася писати.
«Для мене це більше ніж захоплення. Це спосіб обдумати пережите й передати те, що я відчуваю. Найчастіше це медитативна та пейзажна лірика. Головне, знайти саме ту форму, той ритм, порядок слів, і власне, ті слова, які зможуть пройняти когось моїми почуттями. Не для похвали, а для замислення», – ділиться херсонка.
Загалом до війни Альона стала авторкою сімох прозових книг та двох поетичних добірок «Світлини-відчуття» і «Час-Калейдоскоп». Крім того, до 24-го лютого було підготовлено до друку цикл поезій «Лиманія» та збірка «Чотири стихії» (укладена у співавторстві з Галиною Бокшань, Анною Щидловською, Тетяною Гладиш).
При цьому тематики війни творчість херсонки торкнулася задовго до подій 2022 року та навіть 2014:
«Про війну я пишу давно – передчуття у голові з 2003 року. Але тоді моя реальність для інших була неактуальна й дратувала багатьох. Нащо ти про це говориш? Що за песимізм? Звідки ці жахи та страждання? Такі відгуки я отримувала… Нині ж моя невідворотність стала спільною для всіх: люди читають та розуміють по-іншому ці строки. А #вірші_денники мають кількатисячну аудиторію в соціальних мережах».
Відмітимо, що вірші пані Альони не просто привертають до себе увагу, а й западають в душу настільки, що на них починають складати музику. Лише за період війни на її поетичні рядки було створено кілька пісень.
«На мої вірші написала пісню Юлія Абдурашитова (вона зараз у Європі), Оля Дорошенко-Чайка (зараз вона, на жаль, загубилася десь під Миколаєвом… маю надію, що їй допоможуть повернутися до Києва), Денис Жмаєв та Сергій Безворотній. Та це не вперше, до війни я встигла попрацювати ще й із Тимофієм Колмогоровим (нині живе десь у Скандинавських країнах)», – розповідає письменниця.
Ще з одним автором-бардом, Оксаною Коваленко, Альону звів алгоритм соціальної мережі та спільні друзі. Довгий час жінки просто спостерігали один за одною у стрічці новин: уподобували дописи, коментували, допомагали репостами. А далі, за словами пані Альони, стався щасливий збіг обставин посеред нещасливого життя:
«Оксана наразі працює з нашими біженцями, а я якраз написала поезію про окупацію, з якої вони вирвалися. У цьому вірші – все те, що розповідали херсонці там, у Мукачівській службі зайнятості (ред. – місце роботи Оксани Коваленко). Таким чином нам обом стала близька ця тема, ми наче налаштувалися на один тон. І це дало ось такий результат – за її музичного переосмислення з’явилися композиції з моїми непісенними назвами й текстами «Окупація» та «Гуманізація». Обидва тексти – сповідь про особисті трагічні почуття маленької людини, яка потрапила у вир великих і страшних історичних подій. Дасть Бог, наша співпраця продовжиться і надалі».
«Окупація», спільна робота пані Альони та Оксани Коваленко
А ось на питання, чи був у письменниці творчий ступор, ми отримали несподівану відповідь. Без жодної хвилини роздумів вона одразу впевнено відповіла, що такого не було. Адже всі емоції та потрясіння від подій довкола потребували певного «виходу», і ним стала саме поезія.
Крім віршів, пані Альона продовжує писати й нотатки до свого блогу під #побаченевхерсоні (сатира) та #мыслиненичегонеделания (роздуми). У них херсонка не тільки піднімає патріотичний дух, а й говорить про небезпеку засліплення від горя та від формування чорно-білого мислення.
Однак атмосфера окупації все ж вплинула на творчість Альони – вона перестала писати велику та гумористичну прозу. А написане до 24-го лютого з цього блоку залишається в чернетках. Бо, на її думку, хоч це й важливо, але наразі не всім може прийтися до смаку…
«Я МАЮ СИЛИ ТУТ ЛИШАТИСЯ»
Пані Альона наголошує, її головний секрет спокою відносно подій довкола в тому, що вона не намагається чимось відволікатися, а просто живе. Про це говорить так:
«У мене не було такого сильного жаху при взятті міста, як у більшості херсонців. Тому що я «на телефоні» пережила окупацію Донбасу. Мені тоді, під час обстрілів в 2014 році, телефонували подруги – їм було страшно й був потрібен хтось спокійний на зв’язку. От я і говорила по 30-40 хвилин з однією, потім з другою, третьою… І так від восьмої години вечора майже до третьої години ранку. Тоді мені було страшніше…»
Херсонка додає, розуміючи, що переживають люди у місті – з 1 березня почала щовечора виходити в ефір. По часу: як починалися обстріли… Для дітей вона читала українські казки, а для дорослих – Псалтир, Євангелія, книги Соломона та Пророків, вечірні молитви тощо.
«Мені багато писали, що їм це допомагало витримувати ситуацію. А я й рада. Та коли в травні Херсонщині «відрізали» Інтернет – мої ефіри припинилися. Та, попри все, хотілося тримати зв’язок та підбадьорювати людей і надалі. Тож нині виходить це робити тільки епізодично, радую своїх підписників чимось простим та щирим. Наприклад, виставляю фото своїх вишивок, віршів, статей», – зазначає пані Альона.
Крім того, разом із навчальним центром ЦЗ та БЖД, ГУ ДСНС України в Херсонській області та Херсонською обласною федерацією боксу письменниці вдалося поширити серед малечі її нову книгу казок про безпеку «Чудернацькі пригоди Обережки та Помагайлика». Це видання люди брали з собою до сховищ та навіть повезли в евакуацію.
Книжка «Чудернацькі пригоди Обережки та Помагайлика» за авторства пані Альони
«Мені ж відчуття, що я, хоч і не маю грошей на доброчинність чи якісь проекти, але можу потішити інших, – дороге. Як пише Ліна Костенко: «Та є остання втіха далебі: комусь на світі гірше, ніж тобі». Отак і я. Утім, дуже переживаю та молюся за своїх колег та близьких, які опинилися в «сірій зоні», – не приховує пані Альона.
Зважаючи на таку активну блогерську діяльність та відкритість у громадській позиції, ми не могли не запитати у пані Альони, чи не боїться вона переслідувань? На що отримали наступну відповідь:
«Боюся, тим більше, зараз, у цій невизначеності й беззахисності. Але ховатися і втікати я не вмію. А до нелюбові мені не звикати – маю давні непрості взаємини із суспільством. Траплялося, що я була єдина україномовна в російськомовному середовищі, єдина віруюча серед атеїстів та єдина пацифістка серед тих, хто поважає силові способи вирішення суперечок. Але поки, не буду брехати, прямих попереджень мені не надходило».
Попри всі наявні та ймовірні загрози, за словами херсонки, вона виїхала би, тільки якби її витягували силоміць або запропонували б роботу на маяку на безлюдному острові. Останнє, звичайно, жарт.
«Я не засуджую нікого, хто виїхав. За багатьох навіть радію, бо вони не витерпіли б тут. Хоча є місця і страшніше. Але скажу таке: хто кому і як доведе, що це українська земля, якщо всі українці звідси втечуть? Своє не можна кидати, навіть якщо не вмієш битися, а маєш сили тільки лишатися. Мені здається, я маю. Хоч і не знаю досі, як тут існувати… Але варто спробувати прямо ходити по своєму Херсону, чесно й добре робити свою справу для наших людей та без свого страху дивитися в очі «пришельцям» (ред. – російським військовим). Це важливо, бо треба нагадувати їм про те, що вони наробили, намагатися достукатися до душ і сіяти добро. Не знаю чому, але я вірю в діалог і в те, що на споді найчорнішої істоти є людина. А також в те, що будь-яка війна завершується перемовинами. Усе решта – робота нашої влади та армії. Мудрості, людяності та сил їм. Тоді й Бог нам допоможе», – пояснює Альона.
Наприкінці нашого спілкування наша героїня попросила звернутися до читачів з двома меседжами.
Перший – від усього Херсона до України:
«Не забувайте про нас, вірте в нас та не судіть нікого з нас заочно і завчасно. Бо МИ – Україна! Попри те, що тут дійсно трапляються ті, хто від переляку, образи чи заради шматка хліба «прилип» до «руського мира». Не судить нас по них. Не вони – серце Херсона, а ми!».
Другий – від себе до українців:
«Як би нам не було важко, найважливіше, б’ючись із драконом – не стати драконом самим. Ми повинні нести в собі не тільки гнів та помсту, а й передовсім людяність та правду. Інакше у Перемоги не буде цінності. Бог допомагає тільки тим, хто має в собі боже – не на словах, а в душі».
Тэги: