Напередодні річниці трагічних подій у Бузковому парку «Гривна» публікує (зі скороченнями) розповідь жителя селища Білозерка Костянтина Козака – військового пенсіонера, учасника ТрО 1957 року народження. Він був безпосереднім учасником боїв за Херсон 1 березня 2022 року.
Повну версію інтерв’ю, записаного Олександром Черемісіним, а також інші історії життя херсонців під час окупації, які увійшли до книги «Літопис цивільного спротиву Херсона у вимірах повномасштабної агресії Росії проти України у 2022 році», можна прочитати на сайті Херсонського державного університету.
Наприкінці грудня 2023 року у світ вийшло видання ХДУ «Літопис цивільного спротиву Херсона у вимірах повномасштабної агресії Росії проти України у 2022 році» авторства професора Олександра Черемісіна. Це наукове видання містить усні задокументовані розповіді 27 херсонців – цивільних, військових, волонтерів, викладачів, представників влади.
Інтерв’ю з Козаком Олександр Вікторович записав 23 жовтня 2023 року у форматі аудіозапису. Воно містить дуже цікаві факти. Наприклад, дізнаємося подробиці про зброю, яка була в терооборонівців, як рухалися росіяни, чому 1 березня не пройшли їхні «тигри». Згадується також історія про цивільного, який із машини стріляв по росіянах, про жінку, яка спочатку прикидалася п’яною, а потім почала стрільбу по херсонцях…
«Одна міна впала біля мене в декількох метрах і перебила мені праве вухо, контузило сильно, але я не кинув, далі продовжував керувати боєм» – така назва інтерв’ю в «Літописі».
Черемісін Олександр Вікторович (далі – Ч.О.): Ви знали про утворення ТРО в м. Херсон напередодні повномасштабного вторгнення?
Козак Костянтин Миколайович (далі – К.К.): Я знав про утворення ТРО, тому що свого часу – у 2014 році – був командиром протитанкової батареї в 21-му батальйоні ТРО «Сармат». Після мобілізації я був заступником військового комісара з мобілізації Білозерського району, а в 2017 році пішов далі служити у війська. У військкомату не було змоги продовжити контракт у зв’язку із досягненням мною граничного віку, і я пішов у війська командиром протитанкового дивізіону Київської області «Девічкі».
Про створення ТРО я дізнався від колишніх військовослужбовців – товариші по службі розповіли мені, що на базі Херсонської області створено 124-ту бригаду, до якої увійшли 6 окремих батальйонів ТРО. У Скадовську, Генічеську, Каховці, Олешках, Херсоні й Білозерці. Я це знав.
Ч.О.: Як ви стали учасником ТРО?
К.К.: О четвертій ранку мені зателефонував молодший син. Він – начальник пожежної частини на Молодіжній. Син сказав: «Батько, почалася війна. Їдьте заправте машину». Я сів у машину, поїхав з Білозерки до Херсона – бо в Білозерці була велика черга, а в Херсоні менша. Приїхав на «Окко», що на вул. Нафтовиків, і став у чергу. Там машин сто було. Я заправлявся під ранок – десь о 6-й, можливо, о пів на сьому – і бачив приліт двох ракет, які пронеслися над містом і влучили в аеродром у Чорнобаївці. Там великий стовп диму був! Я зрозумів, що це вже війна.
Після заправки вирушив додому. Заїхав у військкомат, але там нікого ще не було, мобілізація ще не почалася. В обід мені зателефонував заступник начальника відділу з мобілізації – колишній мій підлеглий майор Кудрьов, який у 2014 році був командиром протитанкового взводу. Він сказав, що почалася мобілізація. Я хоча й був відставний, але знав, що маю великий бойовий досвід. В Афганістані був командиром мінометної батареї, два роки прослужив. Далі командував протитанковою батареєю під Маріуполем у 2014–2015 роках, а в 2018–2019 й1був начальником інших військових формувань у Луганській області. Тому я не міг спокійно сидіти і вирішив: «Піду. Може, чим поможу. Все-таки в мене 28 років військової служби». Тим паче, що рішенням командира дозволялося приймати на службу добровольців понад граничний вік.
Я прийшов до віськкомату разом із сином. Він теж у 21-му батальйоні служив до 2017 року командиром взводу розвідки. З нами прийшла ще Ольга Грінченко, сестра невістки. Вона не служила, але проходила курси ТРО, коли ще я був заступником начальника військового комісара з мобілізації. Я її двічі вивозив на збори. Вона стріляла з автомата, з пістолета, кидала гранату – в цілому навчена була. О другій годині дня ми прийшли до військкомату. Вже був указ Президента «Про мобілізацію».
Мені, сину й Ользі Грінченко виписали бойові повістки, і ми направилися в 194-й батальйон. Наш колишній Білозерський, потім він переїхав в с. Велетень, де в минулому була лікарня нейрохірургії. Ми туди поїхали на автомобілі. Там подивилися документи. Сина Олександра призначили командиром відділення. Ольгу Грінченко – бойовим медиком, а мене – заступником командира батальйону.
Ми там були 24-го й 25 лютого. 25-го ще люди приходили – їх набирали, але мало було зброї. Було всього 12 автоматів. Потім назбиралося ще близько 10 автоматів зі Скадовська, і більше зброї не було. Після обіду я вишикував батальйон, і командир зробив об’яву, що у зв’язку з загрозою нападу літаків і вертольотів на Велетень усі повинні розійтися по домівках і чекати подальших вказівок.
26 лютого подзвонили по телефону, що знову збираємося в центрі комплектування. Звідти нас трьома автобусами направили (чоловік 200) в Херсон на збірний пункт обласного військового комісаріату на вул. Паровозній. Після цього протягом години нам привезли зброю: автомати, гранати й патрони.
Тим, хто був уже навчений, був АТОвцем, видали автомати, по одній гранаті Ф1 (вона оборонна) і по 270 патронів (4 магазини – 270 патронів). Після цього, як видали зброю, нас відправили на автобусах на вул. Куліка. Там був інтернат, потім спортивна школа.
Зброї на батальйон було всього десь 110 автоматів – більше не було. Сформували тоді 1 роту, 2 роту, і 3 рота була без зброї. Командиром батальйону був майор Кузьменко Дмитро Вікторович, начальником штабу – лейтенант Сергій Бондар. Першою ротою командував Задерейчук, другою – капітан Макарський, а третьою – підполковник поліції, якого потім знайшли з гирею в річці (забув, як його звати). Ми там більше шикувалися й несли службу. Колихаєв (міський голова Херсона, – прим. ред. «Гривни») так і не приїхав – я його не бачив. Бачив тільки Миколаєнка (колишнього мера) і комбрига Дмитра Іщенка. Він лише виступав: кілька хвилин скаже – і все, більше нічого не знали. Просто несли службу, охороняли по периметру цю спортивну школу. Це було 26-28 лютого 2022 року.
Ч.О.: Як відбувалося оформлення в ТРО?
К.К.: Військовий комісаріат, центр територіального комплектування, перше відділення Білозерське виписував нам бойові повістки. У мене вона збереглася. Повістка має три однакові корінці з лінією розриву: один залишається у військовослужбовця, другий направляється на роботу, щоб сповістити про призов, а третій – у військову частину. Окрім цього, коли відправляється група, складається поіменний список, до якого заносяться ПІБ, військове звання, направлення до військової частини А7360194, батальйон. Батальйон 194-й це для військових, а 7360 для загального користування як юрособа. От із цими бойовими повістками ми йшли поіменними списками. Старший команди привозив цей список. Так що ми оформлялися і обов’язково віддавали або військовий квиток або паспорт.
Ч.О.: Як відбувалися події 28 лютого 2022 року?
К.К.: 28 лютого ввечері видавали зброю, у кого ще не було – за роздатковими відомостями і журналами видачі зброї. Ми двічі розписувалися й за гранати, і за патрони, і за автомати. Бо просто так зброю ніхто не видавав, а виключно на підставі витягу з наказу командира про зарахування на посади. Кому належало видати автомат з коротким прикладом, кому – з довгим, кому – з дерев’яним, кому – з металевим, кому – з підствольником, кому – кулемет, кому – гранатомет – це залежало саме від посади. Тому що просто так не видадуть, тільки після призначення на посади. Це згідно з законом.
Зброю видавав майор Бібік, який був заступником командира бригади з озброєння. Він і зараз служить, і зі мною раніше служив у 2014-2015 роках начальником озброєння. Я його знаю.
Далі. 28 лютого у всіх нас зібрали військові квитки, для того щоб записати у них зброю й посади. Це згідно з положенням. Збирав начальник штабу батальйону лейтенант Бондар.
Ч.О.: Що відбувалося 1 березня 2022 року?
К.К.: 1 березня після сніданку було оголошено тривогу. Ми вискакували, за периметром займали оборону біля цих будинків. Потім дали відбій, і нас вишикували біля автобусів. Командир дав короткий бойовий наказ: 1-й роті заступити на охорону в’їзду з Білозерки на двох заправках (це там, де вхід з Білозерського на Комишанське шосе), а 2-й роті було наказано вирушати в Бузковий парк на вулиці Нафтовиків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бої у Бузковому сквері і на Білозерській площі: невідома історія оборони Херсона
Командир батальйону дав мені особисту команду бути завжди з першою ротою. Наш командир першої роти не мав бойового досвіду, так само як і командир 2-ї роти капітан Макарський. Він теж не мав бойового досвіду, і він поїхав старшим в Бузковий парк. А я поїхав з 1-ю ротою, де старшим був начальник штабу – лейтенант, який не мав бойового досвіду. Але за посадою він старший, тому що начальник штабу є першим заступником командира батальйона, а я – просто заступник командира. Я – третя особа в батальйоні.
Далі ми сіли в 2 шкільні автобуси й поїхали. У нашому автобусі їхала 1 рота, було нас 47-48 чоловік, а друга рота, яка в Бузковий парк поїхала, налічувала 50 чоловік. Перед посадкою нам видали ящик патронів додатково (це ще 2160 патронів) і 2 ящики ручних наступальних гранат. І так само в Бузковий парк – видали ще ящик патронів і 2 ящики гранат. І дали ще 2 ящики коктейлів Молотова – і їм, і нам.
Я поїхав у бік Полтавської, дали команду виходити. Я наказав відкрити ящики з патронами й гранатами. Відкрили. Видали кожному по 2 гранати й роздали всім патрони. Кожен боєць отримав десь по 400-450 патронів. Це якраз називається боєкомплект. Це визначено нормою на день бою. Після цього я дав команду вирушати. Я пішов другим. Попереду мене – солдат Рудік, він теж воював – був атовцем. З дистанцією в 7-10 метрів ми ланцюжком пішли до залізничного переїзду. Дійшли до нього й наблизилися до Херсонського ліцею обласної ради. Я дав команду розділитися на дві групи.
Одна група (там старшим солдатом був Савельєв, їх 20 осіб було) ішла з лівої сторони, а я з іншими (осіб 25 десь було) по Полтавській рушив. Начальник штабу зі мною пішов. По дорозі я вже опитував місцевих. Питав: «Русские есть?» «Да, есть», – один мені сказав. Другий сказав: «Так, є, я вже бачив чоловік 20 в АТБ о 8-й ранку». Я зрозумів, що русскіє зайшли вже в місто.
За свідченням місцевого жителя, вони вже ввечері 28-го були в місті. В основному вони всі були перевдягнені в цивільну форму. Дійшовши до кільця на Білозерській площі (це ріг з Полтавською, де на арці написано «Херсонський ліцей»), я помітив чоловіка в каптурі (ішов сніг, ще й вітер – завірюха була). Він мене впізнав і запитує: «Ти куди?» Я кажу: «Йду туди» і показав йому, а він: «Там русскіє йдуть вже на вас». Цим чоловіком виявився мій командир 21-го батальйону, з яким я служив у 2014-2015 роках, підполковник Євдокимов Віктор Анатолійович. Чого він там опинився, я не знаю. Завдяки йому ми дізналися, що вже русскіє йдуть. Він стояв у центрі й нікуди не йшов, розповів мені, як рухаються російські військові: «Першим іде цивільний, потім – 3 військових, далі – чоловік 30-40 (до 50) військових ідуть групою, а подалі видно – 2 “тигри” стоять».
Виявилося, ці машини – «тигри» – не пішли далі, бо там хлопчики (чоловіків з 10 зібралися ввечері) зранку пішли й звалили дерево, перегородивши дорогу. Якби це була гусенична техніка, то вона передавила б перешкоду й поїхала далі, але оскільки в їхніх «тигрів» проходимість погана, росіянам довелося зупинитися і ручними пилками обрізати гілки, щоб проїхати.
Поряд знаходився камінь великий (десь 3 на 2 метри), білборд стояв якийсь. Я вирішив зустрічати їх за цим каменем. Секунд 10 пройшло – і я їх побачив, сказав командиру своєму колишньому: «Іди». Він пішов, а ми залишилися – я, гранатометник і солдат, який ішов першим. Я підпустив їх метрів на 50 – ближче вже не міг, бо вони б нас помітили. 50 метрів – це дуже близько, видно було, що першим ішов цивільний, потім – військові, і я бачив, що той цивільний з ними розмовляв. Виявилося, що це перевдягнений русскій був. Військові були добре вдягнені й озброєні. У кожного форма якісна була, на руках і ногах – білі пов’язки.
Я бачив, що вже близько підходять, і дав команду відкрити вогонь. Відкрили вогонь по перших трьох. Тому, хто сидів з гранатометом з РПГ-2 (у нашій роті ще було 2 РПГ «муха»: стріляє на 220 метрів, одноразовий), я сказав: «Стріляй тільки по техніці». Я ж не знав, що тигри не можуть переїхати – думав, що вони просто чекають. І ми вдвох з Олегом Лещіною (59 років йому) цих двох «знімаємо», третій був поранений, дуже кричав. Ззаду йшли 30-40 осіб, вони зорієнтувалися швидко й почали кидати димові гранати. Уся вулиця хвилин 5-10 була в диму, не було нічого видно. Ми вели хаотичну стрільбу по диму навмання, щоб вони не пройшли, а дим аж до нас доходив.
З правого боку почулися автоматні постріли. Виявляється, це якийсь цивільний під’їхав на синьому легковому автомобілі типу «Рено» і зробив постріли з автомата – 2 магазини відстріляв і поїхав. Я навіть не знаю, хто то був – не з наших. Бо я знав, що військ немає. Усі військові ще 24 числа – поліція, нацгвардія (близько 2 тисяч осіб поліції було в місті, митний загін був – 500 людей, ціла бригада ППО в нас була, на Пестеля стояла С-300, один дивізіон в Каховці, один в Садово й один в Олешках стояв) ... – вони ж усі виїхали. Олешківський дивізіон залишився в лісі й жодного пуску не зробив, хоча один дивізіон може одразу запустити 72 ракети С-300. Цей дивізіон повністю залишився в лісі за Олешками, і його одразу забрали русскіє.
Коли я був у Велетні 25 лютого до нас прийшов колишній мій солдат, який у 2015 році був у мене зенітником. Остапом звати. Він приніс 8 автоматів, з тієї сторони, з Херсона, на човні перебрався у Велетень. Кажу: «Остапе, а звідки у тебе зброя?» Він говорить: «Я втікав зі Скадовська (бо він у військкоматі служив) через Олешківський ліс. Бачу: ідуть жінки – чоловік 17. Вони покидали зброю та бронежилети й пішли додому (це 24 лютого було). Я 8 автоматів (скільки зміг) узяв на себе і – до річки. Винайняв човна, на якому мене й перевезли з автоматами».
Розумієте? Так оце він розказав: «Усі машини стоять у лісі, і ніхто не стрельнув». Усі хто мав зброю: і військова служба правопорядку, і батальйон охорони аеропорту в Чорнобаївці – усі вони виїхали 24 лютого. І СБУ теж. Ніхто не залишився, ніхто не зробив жодного пострілу. У нас не було протитанкової зброї, оскільки під час відступу вони підпалили всю зброю. Прикордонний загін (мій син туди їздив) горів так, що години 2 не можна було підійти, потім винесли штук 20 автоматів звідти. Так само й нацгвардія вчинила – підпалила зброю. Ні, щоб роздати ТРО чи людям, або вивезти. Вони взяли й усе спалили. Ну, це на їхній совісті.
Коли почався бій, частина моїх людей, що йшли в ліву сторону, за стінку сіла (вони в бій пізніше вступили, хвилин через 5), а половину групи, що зі мною була, я розкинув по колу, щоб через нього не пройшли по дорозі. Розставив по колу і вздовж паркану. Паркан кам’яний, десь до метра висоти – так що було укриття. Там де я був, на моїй стороні – кільце і права сторона ліцею, не загинув ніхто. Потім, як дим розсіявся, русскіє розбіглися по вулицях (здається, по Вірьовчиній) і почали перестрілку з нами.
Вилетів дрон. Завис над нами дрон, а ми відкрили вогонь по ньому. Він постояв, постояв, піднявся вище й полетів убік. Після цього почався обстріл із міномета. Вибухи були не дуже великі. Я ж артилерист, знаю, як буває коли 120 мм, 150 мм розриваються. Ці були до 100 мм – або БМП, або міномет легкий, 82 мм. Перші вибухи були біля 15-го будинку, у будинок влучила одна міна, дах пробила, але не розірвалася. Потім одна міна впала в декількох метрах від мене й перебила мені праве вухо – контузило сильно, але я не кинув, далі продовжував керувати боєм. Потім затишшя було, хвилин 5.
Із дальнього будинку вийшла жіночка з мобілкою, прикинулася п’яною і підійшла до нас. Я якраз був там, де вхід з іншого боку – де господарчий і спортзал. А вона, як п’яна, іде. Ми кричимо: «Куда ти йдеш?» Вона наблизилася до нас, до зупинки, хлопці її розвернули. Вона розвернулася і рушила назад. Потім зайшла до того самого будинку, відчинила вікна (одне й друге) і почала звідти вести стрільбу по нас зі снайперської гвинтівки. Якраз підійшов лівий фланг. І там першим вона вбила Данчука Сергія Романовича – йому в живіт і груди влучила. Другим поранила Олександра Миколайовича Савельєва – дві кулі в ноги, третя в око. Коли почали витягувати, побачили, що йому по плечу влучила (пальто з рукавом розірвало). Він відійшов. Лапін Ігор Савельєва хотів витягнути, бо той іще живий був і знаходився за 2 метри від входу в господарчий двір. Жінка йому стрельнула в око. Савельєву – в око і цьому – в око. Він заліг, почав перевертатись, а вона йому в ногу, знов почав перевертатися – вона йому в ягодицю.
Після цього Цілько Микола помітив, звідки вона стріляє й зробив дві довгі черги: в одне вікно і в друге. Після цього вона затихла. Хлопці відтягли нашого Ігоря Лапіна з того місця за будинок. Бій був з 10-ї ранку до 12-ї.
Десь об 11:30 начальник штабу дав мені команду по телефону, що відступаємо. Я кажу: «Миколайович, бери молодих солдат і відступайте, а я зі старшими залишуся. Потім, коли відійдете, зателефонуєш мені – ми тоді будемо теж відступати, щоб не накрили всіх разом». Ми, старші, залишилися – 8 чоловіків на кільці і 3 на території ліцею. З боку ліцею (там, де господарчі двори й одноповерхові будинки, в яких живуть викладачі) вони вже почали заходити, і їх було людей 200. Там живе вчитель Володимир Олександрович (старенький, під 80 років). Так він говорив: «Їх чоловік 200 бігло на вас. Кожен третій мав кулемета, а в інших – по 2 гранатомети за спиною. І так стріляли по вас, що я навіть у себе в дворі назбирав відро пустих гільз». Він там досі живе. Біля ліцею, де загинуло троє наших хлопців, він поставив хрест, поставив гільзу-колокол – позначив там усе.
Коли почав лівий фланг відступати, вони зайшли з тилу й почали розстрілювати ззаду. Так убили Данченка Івана Павловича зі Станіслава, Сливкіна Миколу Миколайовича і поранили Грозинського Віталія Володимировича. Грозинського поранили в груди, легені пробили йому. І наш доктор Вадим Горб із Широкої Балки з Сергієм Волощенком стягнули його в підвал і зробили йому перев’язку.
Ми відійшли, але не знали, що вони спустилися в підвал. На той час русскіє вже оточили повністю, але підвали не перевіряли. Ніде: ні в нас у ліцеї, ні на Бузковому парку не перевіряли, тому що боялися спускатися. І в самі будинки теж не заходили – думали, що, може, розтяжки є або сюрпризи які. Підвали вони просто зачиняли. І цей підвал зачинили чи підперли. Наші потім добу вибиралися з цього підвалу, бо ніхто не знав, що вони там. Ледь розламали двері.
Грозинський помер від кровотечі. Кров стекла – і він помер. Не встигли витягти до швидкої допомоги. Лапіна і ще 6 чоловік ми витягли на дорогу, на Полтавську. Йшла швидка допомога. Зупинилась, але відмовилася забирати пораненого, бо боялася, що військові. Ми всі були по-цивільному вдягнені, тільки в кожного була пов’язка «ТРО». Швидка допомога відмовилася допомогти й поїхала. Номер машини вже не пам’ятаю. Зупинили ми цивільну машину («копійку», здається) і погрузили його в багажник. З ним посадили хлопця, Іллю Храпаловича (наймолодшого солдата, 18 років йому), і вони поїхали в обласну лікарню, у хірургію. Його врятували, хоча тиск був уже 46. Витягли кулю з ока. Око, звичайно, втратив. У лікарні перебував 120 днів. Вижив. Ілля Храпалович пішов служити далі й зараз служить.
Потім начальник штабу дав команду: «Відступайте». Старики вже відступали. Я кажу: «Куди відступати?». «Відступайте на нафтозавод ”Крекен”». Уже нас оточили повністю, залишалося тільки через Білозерську площу перескочити до великого будинку «Китайська стіна». І ми пішли не по Ілліча (бо я місцевий, я місцевість цю знаю добре, тож повів їх дворами за будинком), а повз ТЕЦ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми йшли по коліях, і там уже відбувся бій». Як херсонці билися з окупантами 1 березня біля залізничного вокзалу
Підходимо до нафтозаводу. Метрів 400 не дійшли. Із тими, що відступали біля ліцею і йшли по залізниці, я весь час тримав зв’язок і знав, що русскіє теж там ішли. Нас вони не переслідували, бо не знали, що ми пішли між будинків, а цих переслідували. Але русскіє йшли не швидко – вони боялися, бо знали, що ми всі озброєні. Коли доходили до нафтозаводу, побачив двох людей: один був з автоматом, а другий – неозброєний. Я в бінокль подивився. Він показує на пов’язку «ТРО». У мене бінокль хороший, десятикратний. Бачу пов’язку – це наш. Підходимо. Бачу: Кіріченко Сашко (він був у Бузковому парку з 2-ю ротою), поранений. Важко поранений у голову, і в руки, і в ноги. Голова вся в крові. З ним місцевий, Андрюша – він там поруч живе. Автомат у Сашка був заклинений, вигнутий. І я кажу: «Ми йдемо туди». А він: «Нас розбили, вже нікого немає. Нас усіх убили, багато загиблих». Я набираю телефон начальника штабу, кажу: «Там, куди ти мене відправив, усі розбиті». Він говорить: «Я вже знаю». «Куди йти?» Він говорить: «Збираємося в сільгоспінституті». Зрозумів, розвертаємося назад, забираємо пораненого й цього хлопчину і йдемо через залізницю. Переходимо по Робочій і йдемо до сільгоспінституту. Не дійшовши метрів 200, побачили: по дорозі їздять русскіє БТРи з літерою «z». Прямо перед інститутом. Я начальника штаба набираю знов, кажу: «Який інститут? Він уже зайнятий русскіми». Говорить: «Ну тоді ухвалюйте рішення, людей розпускайте, ховайте зброю».
Поряд була 46-та школа, я зайшов до неї. Там волонтери хліб пекли, їсти готували. Я знайшов директорку школи й кажу: «Мені треба заховатися». Перев’язали вони одразу пораненого (там бинти були) Сашу Кириченка: і руки, і ноги, і голову. Я кажу: «Ми тут заховаємося». А вона показує мені мобілку і говорить: «Дивіться. Уже всі знають, що ви тут». А в мобілці – відео, як ми заходимо в школу. Видно пораненого, у якого кров тече. Мабуть, десь з п’ятиповерхівки знімали, як ми йдемо. І вже викладено, що ТРОвці вже зайшли в школу, їм потрібна допомога. Я вирішив заховати зброю в школі й через чорний хід виходити. Перед цим сказав: «Якщо хто з місцевих може сховати зброю, хай забирають». Три чоловіки погодились і пішли зі зброєю, а інші 8 автоматів і 9-й несправний я заховав у школі. Разом із учителями граматики зброю перенесли в підвал. Я собі забрав тільки три гранати. Обмінялися телефонами. Попередив: «Зброю нікому не давати, тільки з мого дозволу».
Після цього я забрав пораненого додому. У мене є квартира там. Я пішов на Шуменський. Коли виходили, я попросив волонтерів дати кожному одну-дві буханки хліба. Ми виходили з інтервалом в одну-дві хвилини, ішли в різні сторони – кожен з хлібиною, нібито з магазину. Я Сашкові натягнув шапку, щоб не було видно бинтів, дав йому буханку, собі взяв дві буханки – і ми пішли через колію на Шуменський по Робочій. Коли проходили, русскіє стояли вже по колії. Але вони на нас не звернули уваги, бо ми ніби йшли з магазину з хлібом. Проходили б ближче – то вони побачили б, що Сашко поранений, і були б неприємності; але якось Бог милував, пронесло.
Я привів його додому до себе. Приїхав син. Зробив ще раз йому перев’язки. Одяг, що був у крові, виніс у пакеті й у сміттєвий бак викинув, перевдяг його у свою одежу. У нас не було військових квитків, а в Сашка – ще й паспорта. У мене хоч паспорт був, а в нього не було. Залишатись у цьому будинку жити небезпечно. Бо чорт його знає, може, хто бачив, знає, щоб не перевіряли.
На другий день я його звозив до травмпункту, щоб повитягували осколки, але їх витягти не змогли. Повіз його в обласну лікарню. Там витягли всі осколки і нас госпіталізували: мене – як контуженого, а його з пораненнями. Зайшовши до палати, я побачив пораненого. Думав, що то наш, а коли з ним почав розмовляти, зрозумів – це русскій солдат. Я швидко вийшов (посміхнувся) і сказав, що ми підемо в іншу палату бо не хочемо тут лежати. І я обрізав йому бинти. Потім ми поїхали. Уявляєте, з русскім солдатом нас поклали в одну палату?! І таке буває. Лікарі є лікарі, не подумали. І я забрав Сашка додому. Син на пожежній нас вивіз у Білозерку додому, і моя жінка Сашка Кириченка ще три тижні лікувала. Є спеціальні засоби для тварин, які загоюють рани. Вона його вилікувала повністю.
Музиківка тоді була в оточенні. Коли наші відступили з Бузкового парку, то відходили по селах, до Музиківки відступили 6 чоловік і не могли вийти звідти. Я знав, що вони там, бо з ними спілкувався телефоном. Так само і Ольга відступила в Музиківку. Потім, коли дозволили вже виходити звідти, вона виводила як чоловіка заступника начальника штабу Ваньку Половенкова (теж без паспорта). Бо на блокпостах спитали: «Хто такий?» Ольга каже: «Чоловік. Ідемо з гостей, були на хрестинах». І вона вивела. Синові передали звідти паспорт цього Сашка, і він його відвіз до міста. А в Музиківці, коли їхав автобус, його (Сашка) помітила одна жіночка (колишня паспортистка їхня) і здала русскім. Його в Музиківці зловили й побили сильно, бо він АТОвець. А потім у пакеті викинули на смітник у Зеленівці. Безхатьки відрили, а він ще дихає. Вони вилікували його. Уявляєте собі? Вилікували його, і вже в Музиківку він не поїхав, до кінця окупації був у місті.
Ч.О.: Що ви робили далі? Переховувалися?
К.К.: Далі ми вже переховувалися. Наші списки здали. Здав начальник кадрів 124-ї бригади лейтенант Бондаренко. Він здав нас. Нас виловлювали. Кушикова з Широкої Балки закидали гранатами вдома. Баранова забили. Один раз забили, потім другий раз забили – і в нього щось із серцем сталося. Паламарчука Ігоря з Білозерки знайшли, теж зловили. Забрали автомат у нього й кудись вивезли – і досі не знаємо, що з ним. У ліцеї загинули 5 людей і двоє цивільних. Один їхав на машині, його росіяни застрелили; а другий ішов, і його випадково застрелили на вул. Полтавській.
Із Бузкового парку і в ліцеї ніхто не здався в полон. Жоден чоловік не здався. А росіяни захопили 6 хлопчиків молоденьких 16-18 років, які завалили дерево. Їх узяли в полон і привезли до ліцею. Учитель казав, що потім їх відпустили, бо діти. Так що в полон з нас ніхто не здався – оце великий-великий плюс.
Ч.О.: Ви знаєте, що в цей час відбувалося в Бузковому парку?
К.К.: У Бузковому парку в цей самий час, з 10-ї до 12-ї, ішов бій. Туди приїхали 50 людей із командиром батальйону і командиром 169 роти. Там були дві дівчини-медички: Ольга Грінченко і Олена Джерж, вони залишилися живі. Загинуло 14 людей. Я знаю всіх поіменно, бо в мене списки є.
У Бузковому парку починався бій … Ми трошки хитріше зробили, що пішки пішли – у нас більше досвіду. Ми дійшли на ті дві заправки. Інакше нас би перестріляли, як куропаток. Вони вже ночували в спортивній школі і з висоти нас побачили б та всіх постріляли, якби ми приїхали на автобусах. Це єдине, що зберегло наші життя. Лише 5 людей загинуло, а так би всіх перестріляли.
І на мою думку, нас просто підставили. Колихаєв і команда його. Підставили, щоб показати, що вони захищали місто Херсон. Вони жодного їжака, жодного будматеріалу не висипали на дорогу! Розумієте? Хоча за 5 днів можна було підготувати якісь барикади, насипи зробити і зварити їжаки, щоб швидко їх виставити. Нічого. Нуль. Абсолютний нуль. Начальник гарнізону – обласний воєнком полковник Зіньковський 24 лютого поїхав в Одесу. Розумієте? Він мав керувати обороною як начальник гарнізону, і йому мав допомагати Колихаєв як мер міста. Та це на їхній совісті.
За цей бій, за оборону, за мужність начальник оперативного командування ТРО «Південь» полковник Ярмола та командир бригади Іщенко отримали орден Богдана Хмельницького, командир батальйону Кузьменко так і не отримав, хоча його нагородили. І, по-моєму, Зіньковський отримав орден за оборону Херсона. Колихаєв і губернатор отримали ордени за заслуги. Це на їхній совісті.
А в Бузковому парку я вам розкажу, як бій починався. Командир батальйону на автобусі під’їхав. Я питаю: «Чого ти на автобусі приїхав? Чому пішки не вийшов?» А він каже: «Ми їхали зверху, в автобуса відмовили гальма, і по інерції доїхали аж сюди». Залишили автобус без гальм. Вийшли, і командир батальйону почав кожному солдату показувати, за яким деревом лягати. Я йому кажу: «Для чого?» Відповідає: «Ну, знаєш що? Він – командир роти. Капітан». Але все життя був начальником клубу, і в нього немає бойового досвіду. До того ж не пройшли бойового злагодження, сам вирішив кожного розставляти по місцях. У цей час зненацька велосипедист показався (це вже дівчата розповідали). Дівчата його зупинили й запитують: «Ти куди їдеш? Ми займаємо оборону». Він каже: «Я проїду». Тільки почав він іти – постріл по ньому. Він убитий. Стріляв снайпер з правого боку, який ближче до входу в нафтозавод. Убило Шорника й Полов’юка. А основна маса була в Бузковому парку, і потім заводяться БМП і танки (НЕ під’їхали, а заводяться. Розумієте? Вони чекали там) і починають всіх розстрілювати. І оцих 12 людей, які були саме в Бузковому парку, – їх усіх розстріляли.
Третя група була за стіною. Там, якщо дивитися з «Нової лінії», стіна є бетонна, паркан такий високий. Там оця третя група врятувалася. Хоча танкові снаряди проходили наскрізь, але стіна врятувала. Мій син був з гранатометом, він зайшов ззаду, з тилу, і підбив одну БМП. З неї почав вискакувати екіпаж, він ще застрелив одного (русского) з екіпажу, який підповз до забору. Той так і лежав там, поки не забрали. Далі поранили близько 10 людей. Ті, які були за парканом, відступали по Нафтовиків, а ті, які стояли з правої сторони, ближче до воріт нафтозаводу, відступали через нафтозавод. Там 13 людей було. Відходили з командиром батальйону. Вони заховали зброю. Ті, хто відступав по Нафтовиків разом із моїми, заховали зброю в підвалі сільгоспінституту, а інші – на нафтозаводі, бо русскіє їх переслідували. Вони підходили, обшукували наших загиблих, брали мобільні телефони й дивилися номери командирів. Набирали й питали: «Ви де?» – «На нафтозаводі». «А де конкретно?» А він так трошки не зорієнтувався (заступник начальника штабу) і до Ольги Грінченко каже: «На телефон, ти краще місцевість знаєш, зорієнтуй, бо я з Олександрівки». Вона взяла, почула розмову, вимкнула телефон і каже: «Це не наші бійці. Це русскіє, бо вимова кацапська». І їм не відповіла. Вони кажуть: «Підійдіть туди, ми зараз під’їдемо й вас заберемо». А вона говорить: «Це кацапи», і не схотіла далі розмовляти. Так вони відступали на Чорнобаївку. Чорнобаївку не могли пройти, бо там ішла велика колона. Якраз сніг ішов, вони проскочили дорогу. Було їх 13 людей. Автомати вони зарили на нафтозаводі, 8 штук; військові квитки – теж. У дівчат були військові квитки у речмішках. Пішли на Музиківку з дівчатами. Там пробули 2 тижні, потім тільки повиходили.
У квітні Микола Мисюк (учасник АТО) приїхав на нафтозавод. Уявляєте? З Музиківки. Він у школі охоронцем працює зараз. Приїхав, забрав 8 автоматів, військові квитки й завіз собі в Музиківку. Ще й партизанив з цими автоматами. Потім, коли прийшли наші, він віддав автомати і військові квитки 59-й бригаді (усіх цих військових квитків досі немає). І не побоявся в оточенні у квітні забрати й вивезти автомати.
Ч.О.: Ваш син живим залишився?
К.К.: Так. Живий залишився. Теж контузило, не чує на одне вухо. Працює зараз у бельгійській фірмі «Лікарі без кордонів» волонтером, надає допомогу. Він перед цим працював у Білозерці, потім – у Херсоні, там, де медики-фізіотерапевти, реабілітологи. Він надає допомогу пораненим, які залишилися без рук і без ніг, бере з койки і вчить ходити. Реабілітацією займається. У Черкасах зараз, у бельгійській фірмі волонтер. Після оточення пішов у військкомат, та його списали. Не підходить для подальшої служби. За станом здоров’я списали. Так він волонтерить. Він закінчив наш медичний факультет педінституту, магістр.
Ч.О.: Ви в Херсоні до кінця окупації були?
К.К.: Так. Бо наші списки здали. Нікуди не вийти. Мої документи забрали, військкомат здав, заховали їх знайшли. Забрали русскіє. Вони вивезли всі документи в цей самий ліцей. У ліцеї, де ми воювали, у підвалі я знайшов усі документи – уже після звільнення, місяці через два. Шукав наші автомати, а знайшов ці документи – цілих дві машини. Усі особові справи: русскіє їх усі передивлялися, витягували все, що треба й що не треба. Я повідомив у військкомат, звідти приїхали й забрали документи.
На блокпостах меншого сина зупиняли, питали: «Де батько? Де брат?» Він говорив, що вони виїхали в Київ ще в 2017 році – і все. Писав пояснювальні. І всіх інших ТРОвців на блокпостах ловили. Скрізь були наші прізвища на блокпостах. До мене приходили на квартиру в місті двічі. Там домуправи сказала, що я виписався у 2020 році, показала документи. Вони повірили. Обшуки не робили. А до будинку в Білозерці тричі приходили. Першого разу все обшукали: і підвал, і горище. На другий раз мене шукали. Те ж саме. Коли прийшли втретє, то не знайшли мене. Забрали все, що вставляється в розетку, всі болгарки… Оце все вони поклали в мій автомобіль «Дачія» і забрали із собою. Окрім пральної машинки – не змогли просто підняти, вона дуже важка. Що захотіли, те й вивезли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 18 загиблих херсонців у Бузковому парку бригада тероборони визнала своїми бійцями
Ч.О.: Якщо маєте доповнення того, що не увійшло до попередніх питань, маєте можливість вільно висловитись і доповнити.
К.К.: Тут ще таке питання залишилося. Коли нас звільнили, ми писали заяви. Кожен солдат писав, кожен офіцер: «Прошу відновити мене на службі. Хочу далі продовжувати службу». Нам дали відповіді: «Ми вас не знаємо. Ви – ніхто. Ваші документи знищені при окупації. Ми вас не визнаємо». Нас ніхто не визнає. Нікого із загиблих, поранених. Нікого з тих, хто вилікувався. Нікого не відзначили. Нікому ні медальки, ні ордена, ні гривні до сих пір не виділили. І до сих пір не визнали. Військкомати так само відписалися. У всі військкомати звертаємося, так вони: «Ми не знаємо, де знаходиться частина», хоча призивають людей. Я знаю, де вони розташовані. Це на їхній совісті.
І так само військова частина НЕ ВИЗНАЛА. Нікого. Визнали: «Так, проходив або з 24 або з 26 лютого. Загинув 1 березня». І все. Інші документи: речовий атестат, продовольчий, грошовий, наказ на зарахування, наказ на виключення, наказ на ведення бою, наказ про підсумки бою – усе знищено. І все. І ніхто не відновлює. Хоча, згідно з положенням 333-го наказу за 2015 рік (а зараз 280-го 2022 року), якщо документи знищено або загублено, військова частина негайно їх відновлює. Але ніхто їх не відновлює. Не хочуть відновлювати – і все.
Тільки зазначте, що жоден ТРОвець не здався! Потім нас виловлювали – багато повиловили. Командира зловили, його здали начальник кадрів із командиром бригади. Підставили його. Йому дали чужий фейковий паспорт для картинки і пропаганди. Просто забрали його жінку й дочку, і він боявся, щоб їм нічого не зробили. А от ті, хто його здав, і далі служать. Він казав так: «Я тримав зв’язок тільки з начальником кадрів і командиром, і вони мені призначили зустріч. Я прийшов туди, і мене там русскіє вже чекали». Говорить: «Мене вже чекали. А вони не прийшли. Вони мене просто підставили». І другу дівчину з чоловіком теж зловили, і Горба теж зловили й катували. Там катували багатьох, багато ловили ТРОвців.
Ч.О.: Дуже дякую вам за розмову!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Лемент Херсонщини»: сучасний літопис-манускрипт про події в регіоні під час російського вторгнення
На головній світлині: вхід до Херсонського ліцею обласної ради в Шуменському мікрорайоні
Тэги: