Алла Торчанська: «Коли окупанти зрозуміли, що тут їм ніхто не радий, то вже нікого не жаліли, а наше життя перетворилося на пекло»

ЦЖР: У 2014 році ти мешкала в Криму. Якраз тоді Росія напала на Україну, окупувавши, а згодом незаконно анексувавши півострів. Як саме ти опинилася в Дудчанах, на Херсонщині?

Алла Торчанська: Це село мого батька. Він тут народився і сюди я кожного літа приїздила до дідуся і бабусі. В Криму я мешкала майже від самого народження.

Коли в 2014 році відбулася анексія півострова і почалася війна на Донбасі, ми з чоловіком вирішили, що не зможемо перебувати під прапором держави, яку до себе не запрошували. Тим більше, ми бачили, що це було зовсім не добровільне «приєднання» півострова до Росії, що місцевих ніхто, за великим рахунком, про це не запитував. Пам’ятаю, як 27 лютого 2014 року нашими вулицями в Криму їздила техніка без розпізнавальних знаків, а по ринку ходили особи, які ще вчора продавали там крадені запчастини, аби купити пляшку горілки. Тільки тепер вони були вже в зеленій військовій формі. Ця картина для нас була дуже не радісною. До того ж ми побачили настрої місцевих, які були агресивно налаштовані щодо подій в Україні, до Майдану, до бажання українців жити вільно, без корупції і всього, що діялось за часів Януковича. Тому вирішили залишити окупований Росією Крим.

Для цього треба було зібрати гроші. Чоловік тоді працював, а я перебувала в декреті. Виїхати з Криму нам вдалось восени 2014 року. Спочатку деякий час жили в Києві. Чоловік пішов працювати, а потім і я знайшла роботу. Згодом ми зрозуміли, що придбати власне житло в Києві або Київській області нам не по кишені, тому вирішили переїхати в Дудчани. Адже це рідне село не тільки мого батька, а й мого чоловіка. Там було простіше придбати житло, та й моя робота дозволяла працювати дистанційно. А з роботою чоловіка – він у мене будівельник – взагалі проблем не було ніде. Тому в кінці 2016 року ми переїхали на Херсонщину, придбали будинок і з того часу жили в Дудчанах.

ЦЖР: В Дудчанах проживає багато нащадків бойків, депортованих сюди радянською владою після Другої світової війни. Чим ще відоме це село?

Алла Торчанська: Так, тут проживає багато етнічних бойків, переселених у 1951 році з західноукраїнських земель, які передавалися Польщі. Частину з них депортували до Дудчан. У нас є люди, які пам’ятають це переселення. Вони поселились на більшій частині села, яка називалась Нові Дудчани. А розділена затокою південніша частина мала назву Старі Дудчани. В селі завжди було багато свят, присвячених бойківським традиціям і культурі. Ці люди ще до початку російського вторгнення в 2014 році з великою пересторогою ставилися до росіян, а після того – доволі агресивно. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року для наших мешканців стало великим шоком і біллю.

Дудчани – дуже патріотичне село. Звичайно, у нас теж не обійшлося без колаборантів. Але це була така незначна частка людей, які переважно проживали на старій половині Дудчан і не були переселенцями з Західної України. Переважно ці колаборанти є маргіналами, людьми низького прошарку, безробітні, без жодної освіти, особи з соціального дна.

Ще Дудчани славились тим, що землями місцевих пайовиків не володіли якісь великі аграрні холдинги. Тут було дуже багато дрібних фермерів і малих підприємців. Хтось із них тримав 10 гектарів землі, хтось 20 або 100. Люди могли обирати, кому з підприємців віддати в оренду свій пай. В разі потреби їм готові були заплатити гроші наперед. Тож з початком окупації активно працюючі підприємці покинули все. Вони залишили зерно в зерносховищах, брали мінімум речей і виїжджали з села. Майно і статки, які вони залишали тут, не мали для них значення. Важливим для них було одне – не жити в окупації під російським прапором.

ЦЖР: Коли ці люди почали виїжджати з Дудчан?

Алла Торчанська: Масовий виїзд був десь з середини квітня. Спочатку вони, як і всі ми, сподівалися, що російські окупанти до нас не дійдуть. Адже Дудчани – це, фактично, кінець Херсонської області, північна її частина. Росіяни на той момент уже «прорубали» собі сухопутний коридор з Криму до Донецької області, пустили собі дніпровську воду, тож навіщо їм наш «хвостик» на півночі Херсонщини? З такими думками ми продовжували працювати, допомагати українській армії і підтримувати, як могли, порядок в селі. Оскільки з 24 лютого у нас вже не було ані поліції, ані СБУ, ми створили власні загони так званої оборони проти мародерів. Зброї ми не мали, але багато хлопців і дівчат пішли патрулювати вулиці і вдень, і вночі, щоб слідкувати за правопорядком. Також ми завжди були на зв’язку з іншими селами і слідкували за рухом окупантів.

Коли до нас зайшли росіяни і всі побачили, що приніс із собою «руський мір», люди почали виїжджати. Спочатку ми сподівались, що ось-ось ЗСУ їх відженуть. Чекали тиждень, два, три, місяць… А потім стало зрозуміло, що через пам’ятник Кавуну і Нововоронцовку нікого не пропускають і залишався лише один шлях на підконтрольну частину України – через Давидів Брід. Люди побоялися, що й він закриється, тому стали виїжджати. Цей масовий виїзд тривав десь приблизно до середини травня, поки дорога через Давидів Брід остаточно не закрилася. Після того була зовсім невелика хвиля виїзду через лівобережну Херсонщину і Запоріжжя. Сьогодні в селі залишилось приблизно 30% мешканців, може і менше.

ЦЖР: Як змінилося твоє життя і життя твоїх односельців, коли окупанти зайшли в Дудчани і в Милівську громаду?

Алла Торчанська: Воно перетворилося на пекло.

До Милового росіяни зайшли 10 березня. Спочатку це були ті, хто йшов через село «транзитом». За одну ніч встигли пограбувати магазин і кафе, що стояли на трасі. Пили, гуляли, а зранку поїхали далі. Наступного дня до Милового заїхав батальйон «ДНР» під керівництвом сумнозвісного Сурена Мкртчяна. Він себе називав начальником цього батальйону. Як з’ясувалося згодом, насправді завданням Сурена було контролювати відрізок траси від Новокаїр до Новоолександрівки, це була задача військових. Але з власної ініціативи він почав «контролювати» ще й місцевих мешканців та місцеве самоврядування. Дуже хотів наводити свої порядки.

В неділю, 13 березня, мені подзвонив голова нашої громади Олег Яхнієнко і попередив, що зараз до мене приїдуть російські військові. На той момент ми всі сиділи вдома і не виходили на роботу з самого початку обстрілів Козацького, Веселого і захоплення Каховської ГЕС 24 лютого. Але мені не хотілося, щоб вони приїздили до мене додому. Тому я сіла в машину і поїхала до будівлі старостату “зустрічати” непроханих гостей. Напередодні в сільській вайбер-групі я попередила всіх односельчан, що в разі приїзду до Дудчан російських військових, спілкуватися з ними буду лише я. Я дуже просила людей не підходити до окупантів і не розмовляти з ними, бо невідомо було, що у окупантів там в голові. Оскільки мені не пощастило в такий час бути керівницею села, я мала взяти на себе відповідальність і стати між росіянами і селом. Тому я поїхала. Супроводжував мене мій друг, а чоловік з дітьми залишився вдома.

За деякий час до будівлі старостату під’їхала «газелька», «віджата» окупантами у нашого підприємця.

ЦЖР: Ти її одразу впізнала?

Алла Торчанська: Пізніше я навіть домоглася, щоб її повернули господарю. А тоді вона під’їхала і з неї вискочило багато брудних, в якомусь старому одязі, озброєних старими автоматами людей. Виглядало це дуже страшно.

Вийшов з «газельки» і цей командир та запропонував нам зайти до кабінету. Пішли туди ми всі разом: я, мій товариш і всі ці озброєні чоловіки. Він почав мене розпитувати, чи розумію я, чому тут Росія? Я відповіла, що певно він пояснить це мені краще, бо я не розумію, чому вони тут. Ну й почалися всі ці історії про «вісім років Україна бомбила Донбас». Командир сказав: «Вот перед тобой стоит шахтёр, а это учитель физкультуры. Они все мирно жили на Донбассе, но 8 лет бомбёжек им надоели и они пришли сюда, чтобы со всем этим покончить». Я нічого не намагалась казати, бо їх було багато, всі зі зброєю, і я не знала, що від них очікувати. Цей головний мені сказав, що він тепер тут командир і що періодично буде приїжджати сюди встановлювати свої порядки. Я сказала йому, що для мене важливо залишити на будівлі старостату український прапор. Він сказав, що без проблем. І, до речі, що для мене було дуже цінно, цей прапор провисів на будівлі ще дуже довго.

Взагалі мені здалося, що до нашого прапору цьому командиру було байдуже. Він говорив, що він висітиме у нас поруч із російським. Потім він написав на листочку як його звати.

ЦЖР: І як же?

Алла Торчанська: Він написав лише ім’я – Сурен. Його прізвище мені не було відоме до 9 травня, коли він усім старостам вручив грамоту з «поздравлением с Днем победы». Там був підпис – Сурен Мкртчян.

Він дуже погано розмовляв російською. Якщо його солдати розуміли українську, то він навіть російську погано розумів.

ЦЖР: А українську?

Алла Торчанська: Її він абсолютно не розумів і дуже сварився, коли хтось говорив українською. Для нього це була як англійська, зовсім не зрозуміла мова.

Своє ім’я він написав, щоб я його запам’ятала. Потім він спитав, чи ходимо ми на роботу. Я сказала, що ні, бо постійно тривають обстріли і що навіть просто ходити по вулиці дуже страшно. Він відповів, що так не піде і почав вимагати, аби ми виходили на роботу з 8 ранку до 16:00 чи 17:00. Мовляв, «люди мають бути забезпечені послугами». Йому було байдуже, що ми працюватимемо далі за українським законодавством. Головне – аби всі ходили на роботу. А якщо не будемо, то він насильно привозитиме всіх на роботу.

Також він розпитував, чому аграрії не виходять в поле і не готуються до роботи? Я сказала, що холодно ще, люди чекають кращої погоди. Він заперечив: «Напевно ви чекаєте ЗСУ». Насправді так воно і було. Ніхто не збирався виходити в поле, бо постійно щось «прилітало» та й сенсу сіяти не було. Ніхто не знав, хто потім збиратиме цей врожай.

Далі ж Сурена взагалі «понесло». Він приїжджав і кричав, що зараз весна і треба виходити всім на «субботники», що люди повинні прибирати все як біля своїх будинків, так і там, де ніхто не живе. Пообіцяв, що потім приїде і перевірить. Пригрозив відправляти нас рити окопи, якщо ми не виходитимемо на «субботники». Я передала це місцевим і запропонувала зробити так, як він сказав, щоб обійтися без насильства. Бо в Новокаїрах були випадки, коли за якісь проступки людей забирали, тримали на підвалі, катували і дійсно примушували рити окопи.

Ми в Дудчанах переховували одного чоловіка, який їхав на своїй машині з Дніпра до своєї дівчини десь на лівий берег Херсонщини. Тоді вже у нас всюди стояли російські блокпости. На одному з них біля Милового його затримали, машину відібрали. Потім на ній їздив Сурен, поки не «віджав» автівки підприємства «Злато Таврії». Цього чоловіка кинули «на підвал» днів на 5-6. Потім віддали йому документи і сказали пішки повертатися назад у Дніпро. Він спробував проїхати попутним транспортом через пам’ятник кавуну в бік Нововоронцовки, але його не пропустили. Так він потрапив до нас у село. Вже тоді він розповів, що дві доби його тримали стоячи навколішки у холодному підвалі, але що від нього хотіли окупанти – він так і не зрозумів. Потім його примусили рити траншеї разом із іншими солдатами. Також його майже не годували і постійно били.

Розуміючи, що люди, які прийшли нас «освобождать» дуже жорстокі, я казала місцевим жителям: давайте спробуємо уникнути арештів і катувань. Ми всі чекали на ЗСУ. Думали: ще ось-ось, вони прийдуть весною, а потім ще ось-ось – і влітку. Руки почали опускатися, за моїми відчуттями, десь в червні.

Сурен тим часом продовжував тут «хазяйнувати». Привозив якусь «гуманітарку», казав, що вона від «МЧС РФ». Потім казав, що нібито вона від якоїсь «вірменської громади Криму». Селам дісталося зовсім небагато – по 1-2 мішечка гречки, борошна. А якось Сурен привіз товар і наказав нашим підприємців ним торгувати. Тоді в селі вже майже не було продуктів. Сурен хотів, щоб магазини працювали і примушував їх відкриватися. Згодом ми зрозуміли, що насправді те, що він завозив, був ніякий не товар, а та сама російська «гуманітарка».

Сперечатися з ним сенсу не було. Все спілкування з ним відбувалося агресивно – з криками, штовханиною, він обов’язково мав когось вдарити. Мене він часто штовхав. Якщо поруч із ним нікого не було, то він бив своїх солдатів. Тому, коли він залітав до якогось магазину або ларька, то підприємці і продавці молилися, щоб він якомога швидше пішов. Згодом я запитала у Сурена, звідки він взяв весь цей «товар» і чи не є це гуманітарна «допомога»? Він розкричався і наказав роздати частину цього «товару» людям просто так. Тоді я все зрозуміла.

ЦЖР: А чи видавали росіяни свою «гуманітарку» в Дудчанах? Чи брали її люди?

Алла Торчанська: Так, але у людей не було бажання її брати. Та й перед тим, як росіяни зайшли у село, ми попереджали всіх, щоб робили собі запаси продуктів. Кожен мав у себе якусь консервацію, тож з цим було легше. А потім я говорила людям, що за всіма міжнародними конвенціями окупант зобов’язаний утримувати населення, надавати їм воду, їжу, медичні послуги. Тому в разі потреби люди можуть брати «гуманітарку» і не вважати це зрадою. Коли її ще давали добровільно, то «гуманітарку» брали ті, хто не міг без неї обійтися: інваліди, багатодітні сім’ї. Видавали не багато, буквально по «краплині». А вже пізніше її почали видавати за списками, примусово і вимагали поставити підпис за те, що отримав. Навіть якщо ти не хотів нічого брати, все одно мусив поставити підпис і віддати «гуманітарку» комусь іншому. Якщо відмовлявся – до тебе приїздила Росгвардія і примушувала силою. Так було вже в червні-липні.

Було відчуття, що спочатку окупанти хотіли показати місцевим, що вони не такі агресивні, що дійсно прийшли нас від чогось «звільняти». Сперечатися з ними не було жодного сенсу – вони нас не чули. Хоча я неодноразово говорила їм, що жодних «бандерівців» у нас тут нема і що нас не потрібно ні від кого «звільняти». Це викликало лише агресію. А вже потім, коли почалися обстріли і звільнення сіл Кочубеївської громади, коли вони зрозуміли, що тут їм дійсно ніхто не радий, окупанти вже нікого не жаліли і ні до кого не підлещувалися. Просто поділили місцевих людей на «ворогів-бандерівців» і «нормальних», тих, хто їх підтримує.

ЦЖР: Як часто відбувалися зустрічі з Суреном Мкртчяном? Як це було?

Алла Торчанська: Спочатку через день, а потім він приїздив щодня, інколи двічі на день. Він прилип, як п’явка до мене і до мого села. Постійно перебував під впливом якихось речовин. Це точно був не алкоголь. Він не пив і я ніколи не відчувала, що від нього тхне спиртним. Я не знала, як поводять себе люди під наркотичними речовинами, але це явно було щось подібне. Коли він нічого не вживав, то приїжджав і говорив, що знайшов у нашого сільського голови якісь папери, що той нібито хотів нас надурити на гроші. Розповідав казки, аби налаштувати всіх один проти одного. Або роздавав якісь завдання і за 5-10 хвилин їхав геть. Коли ж він був під чимось, то поводив себе дуже агресивно, погрожував підвалами, арештом, штовхався. Пізніше мені пояснили, та я й сама це відчула, що певні наркотичні речовини викликають сильний сексуальний потяг. Сурен почав мені відкрито говорити, що хоче статевих відносин зі мною. Він писав про це мені в повідомленнях.

ЦЖР: На телефон?

Алла Торчанська: Я ніколи не користувалася «Телеграмом». Сурен змусив мене його встановити, щоб листуватися зі мною. У нього був десь віджатий український номер і почав мені постійно писати, схиляти до статевих стосунків. Перші пару тижнів мені вдавалося «морозитись», його постійно щось відволікало, він переключався на свої військові справи. А потім він став більш наполегливим. Причому його не цікавило зґвалтування як таке, він хотів моєї згоди. Чомусь для нього це було важливо.

Я його попереджала, що в разі спроби зґвалтування, я маю препарат, тож під кінець «процесу» він ґвалтуватиме мій труп. Я думала, це його зупинить. Але насправді я так і збиралася вчинити. Бо розуміла, що після цього життя мені буде вже не потрібне. Я дійсно мала препарат, який сподівалася встигнути прийняти, якщо він вирішить мене зґвалтувати.

Згодом Сурен почав погрожувати мені, казав, що заарештує мого чоловіка. Я заперечувала: «У тебе є діти і у мене є діти, які можуть залишитись сиротами». Почав приїжджати до мене додому, звинувачувати мене в корупції. Але як побачив мою обідрану хату і сказав, що як для старости села я живу дуже бідно. А ми ще не встигли розжитися і навіть не мали паркану. Потім він побачив моїх дітей і я йому сказала: «Якщо ти вб’єш мого чоловіка, я вб’ю себе. Що буде потім з ними?» Сурен розсердився, сів у машину і поїхав.

Далі стало ще гірше, мені доводилося тікати від нього. Він завжди приїжджав до мого робочого кабінету з озброєною охороною, тому вискочити з приміщення я не могла, нарізала кола навколо столу. Він біжить за мною – я від нього. Вмовляла не робити цього, бо нічим добрим це не закінчиться. Намагалася його дурити, аби він від мене відчепився. Дякуючи Богу, якось це вдавалося.

Потім я дізналась, що приблизно те саме відбувалось ще і з однією старостою. Вона отримувала приблизного змісту СМС-повідомлення від Сурена. На щастя, вона теж уникла насилля, хоча з нею він робив більш серйозні речі, ніж зі мною. Приміром, він міг забрати її вночі з дому, відвезти на позиції російських солдат і пропонувати залишити її там на ніч.

Поступово Сурен поводився більш агресивніше. Його вже не цікавило, що відбувається в селі, чи проводимо ми «субботники», чи виходять аграрії в поля і чи є в людей що їсти. Хоча я намагалася цими питаннями його «відволікти», але він кричав, що йому то все байдуже. Його просто «накривало» і крім сексу нічого більше не цікавило. Тому я спробувала десь переховуватися, але він одразу починав мене шукати. Коли вже стало зовсім нестерпно, я почала просити Сурена відпустити мене з села. Я казала йому, що можу поїхати в Крим, якщо він не пустить мене на підконтрольну українську територію. Він заборонив і сказав, що на першому ж блокпосту мене «завернуть» і що я маю бути в Дудчанах.

Потім настало несподіване затишшя. Безкінечні візити Сурена припинилися. Я його побачила ще один чи два рази. Він виглядав дуже змученим, йому явно було вже не до мене. Сказав, що їздить зараз до Нової Каховки на лікування, бо у нього «шалит сердце». А потім він взагалі зник. Я дізналася, що до нього приїхали російські військові, спакували і звинуватили у зґвалтуванні та торгівлі «гуманітарною допомогою». Розповіли, що це зґвалтування було в Новоолександрівці.

ЦЖР: Коли саме це сталося? Коли саме зник Сурен?

Алла Торчанська: На початку травня. Бо весь червень я вже була зайнята підготовкою до виїзду. Я зрозуміла, що очікувати на ЗСУ поки не варто і треба рятувати своє життя, бо мене все одно не залишать у спокої. Не стало одного, приїде другий.

Пам’ятаю як їхала додому на машині і біля блокпосту мене зупинили на черговій «віджатій» у когось автівці. В салоні я побачила одного з окупантів, який представлявся «слідчим «ДНР». Саме він мене допитував напочатку. Дуже мерзенний тип. Він мене зупинив і спитав, чи знаю я щось про арешт Сурена? Я тоді ще не знала, що його заарештували. Але «слідчий» сказав, що до Сурена приїхала військова поліція РФ, спакувала його дуже жорстко і кудись відвезла.

На другий день після того мені зателефонувала господарка нашого кафе і сказала, щоб я терміново під’їхала до неї, бо мене розшукує військова поліція. Приїжджаю, там був якийсь чоловік. Він представився чи то начальником, чи то заступником начальника військової поліції. Показав товстезну папку зі «справою». Пояснив, що це численні скарги солдат на Сурена, що він їх бив і знущався над ними. Сказав, що особистий лікар Сурена з Нової Каховки здав його, бо саме він же відкачував і лікував дівчат після зґвалтувань. За словами лікаря, ґвалтував Сурен їх дуже жорстоко, у них було розірвані статеві органи, роздряпані спини, наче то був якийсь звір. Ніби лікар не витримав цього і здав його. Також на Сурена поскаржився чоловік жінки, яку він зґвалтував у Новоолександрівці. Не знаю, як йому вдалося перебратися через Каховську ГЕС, дістатися до Нової Каховки, але там він дав свідчення і Сурена затримали.

ЦЖР: Лікар, який його здав, був новокаховчанином?

Алла Торчанська: Ні, він приїхав разом із ними, з «ДНР».

ЦЖР: Як виглядав Сурен Мкртчян? Який він був на зріст? Громадянином якої країни він є? Що тобі про нього відомо?

Алла Торчанська: Типова вірменська зовнішність, але високого зросту, доволі широкий в плечах. Сам він казав, що є громадянином Росії, ніколи від нього не чула, що він може бути громадянином Вірменії. Але його документів я ніколи не бачила. До речі, якось він зізнався, що дорога до Вірменії для нього закрита.

Сурен казав, що проживав в Іноземцево – курортному селищі Ставропольського краю. Потім, з його слів, у 2016 році він переїхав до Ясинуватої Донецької області, там одружився на українці. Він показував навіть фотографії своєї дружини і дітей. Начебто, їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка. Говорив, що давно не був у Вірменії, натякав, що в’їзд на «батьківщину предків» йому заборонений. Але він постійно брехав, тож не знаю, що з цього є правдою, а що ні.

Говорив, що має бізнес в Ясинуватій, що володіє там якимись точками на ринку або навіть цілим ринком. Я запитувала: навіщо він тут, якщо у нього є бізнес. Він відповідав, що хотів воювати. Казав, що має звання полковника, хоча інші говорили, що він підполковник.

ЦЖР: Де він базувався? Де було його «робоче місце»?

Алла Торчанська: В Миловому. Спочатку – на першому поверсі в тамтешньому будинку культури, де свого часу був відділ культури. Вони там усі вікна заставили мішками. Саме там він мав свій кабінет, до якого часто привозив мене, старост Новокаїр, Качкарівки і голову Милівської громади, коли проводив щось на кшталт нарад.

Я була там кілька разів. Потім нібито з’явилась інформація про загрозу обстрілу будинку культури. Хоча то був час, коли в нашу громаду нічого не «прилітало», ми тоді були в глибокому тилу. Вперше в Милове «прилетіло» на початку березня, тоді було декілька постраждалих, загинули дві жінки. Відтоді обстрілів більше не було.

Тим не менш вони злякались і перевезли свій «штаб» до школи в Миловому. Там я була один раз. Штаб був на другому поверсі, а інший вони розмістили в Новокаїрах на території підприємства «Злато Таврії». Саме там навесні довгий час базувалися наближені до Сурена військові.

ЦЖР: Чи були інші постраждалі від дій Сурена?

Алла Торчанська: Коли він «керував» у нашій громаді, то під підозру міг потрапити будь хто, приміром, чоловіки з якимись татуюваннями на тілі. Були випадки викрадень людей в Новокаїрах, Качкарівці. Викрадали керівника «Злата Таврії» Олексія Дмітрієва. Де його тримали, мені невідомо, але до цього викрадення стовідсотково причетний Сурен Мкртчян. Я це добре пам’ятаю. У Сурена була маніакальна підозра, що навколо нього одні вороги, тому він нападав на людей першим, навіть якщо мав якусь підозру в чомусь. Він ні в чому не розбирався, спочатку бив і катував, а потім уже ставив питання.

ЦЖР: В інтернеті є фотографії Сурена Мкртчяна під час якоїсь служби у качкарівській церкві. Що він там робив?

Алла Торчанська: Це було на Благовіщення. Здається, 7 квітня. Виявилось, що всі наші «доблесні» воїни з «ДНР» разом із Суреном дуже набожні. Він постійно шукав якусь церкву, де можна помолитися, поставити свічку. Приїздив він до церкви і в Дудчанах. У нас їх дві – одна на північній стороні, українського патріархату, а інша, на південній – московського. Настоятелі обох церков виїхали з села, тому люди їх відкривали самі.

З візитами Сурена до церкви був дуже показовий момент. Спочатку він приїхав до української церкви і потім зізнався мені, що там він почував себе дуже не комфортно, хоча він не знав, до якої парафії вона відноситься. Сказав, що в ній було «не атмосферно». Не знаю, чому саме йому там не сподобалось. Можливо, на той час у церкві були люди, які були не дуже раді його там бачити. До речі, саме до цієї церкви переважно ходили мешканці Дудчан.

Після цього Сурен знайшов для себе іншу церкву – в Качкарівці. Настоятеля там теж не було, бо він час від часу приїздив на службу з Нової Каховки. І ось в день Благовіщення Сурен дає наказ: всім приїхати до церкви в Качкарівку «просити Господа, щоб швидше закінчилася війна». Заперечень чути він не хотів. Працівників сільради в Миловому посадили в автобус і повезли. Оскільки я боялася їхати туди сама, попросила поїхати зі мною начальника нашого комунгоспу.

Приїхали ми до церкви, увійшли. Настоятеля не було, всі були якось самі по собі. Звідкілясь взялися свічки. Російські військові підходили до кожного вівтаря, кланялися, цілували його, ставили свічки і молилися. Ми ж з іншими працівниками сільради стояли тихо собі в кутку і чекали поки цей цирк закінчиться. Потім Сурен «толкнул речь». Він сказав, що ми повинні молитися, аби закінчилася «ця клята війна, яка нікому не потрібна». Коли Сурен закінчив, він змусив усіх зробити спільне фото. Ми були змушені підкоритися, хоча намагалися приховати свої обличчя. Всім було зрозуміло, що це ніяке не свято, що нас зігнали до церкви як якихось баранів. Саме дійство тривало хвилин 15.

Тим не менш, для Сурена це було чимось дуже важливим. Потім він показував ці фотографії своєму керівництву, розповідав як утримує «свою територію» в порядку і що життя тут продовжується так, як і до 24 лютого.

ЦЖР: Як змінилося твоє життя і життя твоїх односельців після зникнення Сурена?

Алла Торчанська: Я намагалася робити так, щоб у Дудчанах він спілкувався лише зі мною. Хоча одного разу, повертаючись з Новоолександрівки, він побачив у нашому селі гарний двоповерховий будинок місцевого фермера і заїхав до нього «на розмову», почав вимагати «допомагати селу». Потім цей фермер прийшов до мене, я його заспокоїла і пообіцяла сказати Сурену, що він справді допомагає громаді. Але Сурен дуже швидко про це забув і переключився на щось інше. Це була дуже типова для нього поведінка: сьогодні він надавав якісь команди, а на завтра про них забував і вигадував щось нове.

Пам’ятаю як він наказав, щоб наш шкільний автобус безоплатно возив людей з Дудчан до Новокаїр. Навіщо – ніхто не знає. Можливо, цим автобусом й їздили ті, хто мав родичів у тому селі. Спочатку Сурен заправляв автобус пальним, але не думав про те, що там потрібно було терміново замінити запчастини, інакше ми можемо зіпсувати двигун, він цим абсолютно вже не переймався. Коли автобус перестав ходити, я чула від деяких жінок, що це дуже погано, бо їм було дуже зручно їздити до Новокаїр. Для мене це було дико – до того, як прийшли рашисти, курсували будь-які автобуси трасою. Як швидко про це забули.

Моїм колегам по старостату теж діставалось від Сурена. Бувало, що він приїздив у сільраду, а мене немає. Він починав кричати на присутніх: «Если ее не будет через пять минут, я кину гранату!» Всі були перелякані. Тож зі зникненням Сурена для мене і моїх працівників змінилося все. Зникла постійна напруга, зник страх та й місцеві почали частіше приходити до старостату. Ми продовжили роздавати ліки, які нам раніше прийшли з підконтрольної української території. Ці ліки для нас придбали мої колеги з Громадського радіо і наш янгол-охоронець Андрій Селецький, якому я буду вдячна до кінця своїх днів. Як він нам допомагав, як він нас підтримував, яким він був безстрашним! Після спілкування з ним завжди ставало спокійніше, хотілося жити.

Але до нас усе частіше заїжджала Росгвардія. Якщо в квітні вона проводила свої перевірки в селі десь раз на місяць, то згодом раз на тиждень, а з літа ледь не щодня. Це було страшно. Почали піднімати голову й місцеві колаборанти. Пішли розмови про отримання російських «пенсій», про якесь російське законодавство. Частина не дуже успішних місцевих жителів різко захотіли кимось стати. Починалось все з «гуманітарки», не тієї, яку завозили «ДНРівці», а вже від самих російських військових. Деякі селяни казали, що вони вмирають з голоду, скандалили, окупанти дивувалися і привозили їм продукти. Поступово вони ближче знайомились між собою і я як представниця української влади почала їм заважати.

Більшість односельців трималися за мене, але від інших на мене посипалися скарги, що я не даю в Дудчанах влаштувати «руський мір», що я нібито не дозволяла людям святкувати «дєнь побєди» 9 травня. Останнє звинувачення розсипалося дуже швидко, адже в нашому селі мінімум п’ять пам’ятників, присвячених захисту Дудчан від німецьких загарбників. Тут під час Другої світової, як і зараз, теж проходила лінія фронту. За цими пам’ятниками ми постійно доглядали, прибирали їх. На одному з них навіть вибите прізвище далеких родичів мого чоловіка, які теж захищали Дудчани.

Коли в мій дім увірвались представники Росгвардії, спочатку вони кричали, що шукають у мене зброю. Запитували про це навіть у дітей, яких закрили в кімнаті. А потім почали розповідати про 9 травня. Я була така зла на них, що не витримала і сказала одному: «Поїхали зі мною, я покажу тобі всі ці пам’ятники і ти сам переконаєшся, що вони прибрані і що ми нікому не забороняємо до них ходити». Росгвардієць був здивований моїм «наїздом» і погодився мене не чіпати, але попросив зробити так, щоб на мене місцеві більше не скаржились.

На початку червня вони приїхали знов. На цей раз зі списком прізвищ п’ятьох АТОвців. Питали, чи знаю я таких? Погрожували, що я не вийду живою з підвалу, якщо не зізнаюся. Я відповідала, що всі АТОвці давно зі своїми родинами виїхали з села, що я не всіх тут знаю – це частково було правдою, адже в Дудчанах я проживала лише з кінця 2016 року.

Росгвардійці повідомили, що отримали на мене скарги, що я до них негативно ставлюся. Від кого надходили ті скарги, я знала. І я розуміла, що ці люди не зупиняться.

ЦЖР: Це були колаборанти?

Алла Торчанська: Так. Це були люди, які «зайняли» моє місце і місце секретаря.

ЦЖР: В березні російські окупанти вперше викрали голову Милівської громади Олега Яхнієнка. Чи спілкувалася ти з ним? Як йому жилося в окупації? Чи міг він продовжувати свою роботу? Як він пережив полон?

Алла Торчанська: Я знаю дуже багато, але сказати про все не можу, бо Олег залишається в окупації. Можу сказати одне: підстав звинувачувати його в співпраці з росіянами у мене немає.

Я бачилася з ним у Миловому, коли його відпустили після першого викрадення. Олег був дуже виснажений, сильно схуд. Було видно, що він більше ні в чому не хоче брати участі, що керування громадою його сильно обтяжує. Він просто хотів, щоб його всі залишили у спокої. Хоча до першого викрадення він ще цікавився тим, що відбувається в наших селах.

А от що відбулося після другого його викрадення я не знаю, бо на той час вже виїхала з села. Знаю лише, що це викрадення і поводження з ним було значно жорсткішим, він повернувся з тілесними ушкодженнями. З того часу він не здійснював жодних повноважень. Та й в селі вже повністю «хазяйнували» колаборанти і його, здається, перестали чіпати.

ЦЖР: Гауляйтеркою Милового, як відомо, стала директорка школи Тетяна Суржик. А як багато виявилося колаборантів серед співробітників Милівської сільської ради?

Алла Торчанська: За Милове і Новокаїри мені точно нічого не відомо. Чула, що в Качкарівці одним із чи то ініціаторів, чи то голів «комісії» на так званому референдумі з «приєднання» Херсонщини до Росії був співробітник будинку культури. А в Дудчанах гауляйтеркою стала працівниця сільської ради. Вона покинула село одразу, як сюди почали наближатися ЗСУ. Тож, з Милівської сільради я можу говорити про двох колаборантів, які отримали якісь «посади», але продовжували отримувати оплату від нашої громади.

ЦЖР: Хто тебе підтримував весь цей час в окупації? Що допомогло не з’їхати з глузду?

Алла Торчанська: В селі у мене дуже багато друзів, які мене підтримували. Також допомогло спілкування з друзями і знайомими, які виїхали. Вони дзвонили, запитували, як справи, казали, що пишаються мною. Підтримували мене й ті, хто був поруч – співробітники сільради. Коли ми збиралися разом на роботі, то час вже пролітав не так повільно, менше лізло в голову складних думок. Взагалі на роботі було легше, ніж вдома, де мене по-справжньому накривало. Я бачила, як чоловік переживає за мене і за дітей. Рідні були налякані. Моїй донечці 10 років, вона все розуміла і я бачила, як вона трималася. Все це було дуже боляче для мене.

Багато мене підтримував волонтер Андрій Селецький з Нововоронцовки, який наскільки міг, допомагав і ліками, і гуманітарною допомогою. Додавали надії знайомі військові з ЗСУ. Вони казали, що окупанти все одно здохнуть, просто потрібен час, що я не повинна боятися. Дуже вдячна своїм колегам з Громадського радіо, які не тільки морально мене підтримували постійно, але й зібрали гроші для мого села, купили на них ліки.

Були речі, про які я могла говорити тільки з українськими військовими. Я мусила з кимось виговоритися, особливо щодо деталей постійних сексуальних домагань. Розповідала нашим хлопцям, що відбувається, що вже не маю сил терпіти, що хочу покінчити життя самогубством. Завдяки їхній підтримці я вистояла… Їхня впевненість додавала мені сил. Я постійно думала про те, що маю терпіти, вірити, сподіватися, очікувати і зробити так, щоб у селі залишилося якомога більше живих і здорових людей, щоб вони зустріли наші Збройні сили.

Підтримувала мене фельдшерка нашої амбулаторії, яка робила просто неймовірні речі. Рятувала людей навіть тоді, коли, здавалося, не було жодних шансів. Вона зберегла деякі ліки і ретельно готувалася до можливих складнощів окупації. І, дійсно, якось до неї привезли людину, яка чи то наступила на якусь міну, чи то зачепила якусь «розтяжку» і мала страшні поранення. Фельдшерка не розгубилася і врятувала людині життя, встигла доставити її до лікарні.

Я дуже вдячна всім, хто був поруч і хто допоміг не боятися і робити так, щоб цього страху не було видно. Та й я сама вважала, що не повинна демонструвати свою слабкість, бо іншим може важче, ніж мені. Я мусила триматися.

ЦЖР: Як ти виїжджала з Херсонської області? Яким був цей шлях?

Алла Торчанська: Прийняти остаточне рішення про виїзд мене змусив останній приїзд Росгвардії. Був мій день народження, 26 червня. О восьмій ранку вони зайшли до хати, наші діти ще спали. Вони без жодних церемоній почали обшук. Будинок оточила техніка: з одного боку «БТР», з іншого – «Тигр», з третього – здається, «Урал». Військових було повно у дворі та навколо двору. Саме тоді їхній командир спитав мене: скільки мені потрібно часу, щоб виїхати з села? Я відповіла, що тиждень. Він дав 5 хвилин.

Я спитала, чому я повинна виїхати зі своєї домівки? Він почав пояснювати: мовляв, вони за мною спостерігають навіть не з 24 лютого , коли почалась повномасштабна війна, а значно раніше. Сказав, що він знає мою позицію, що я нібито тут очолюю українську диверсійну групу і здаю позиції окупантів ЗСУ. Звинуватив мене, що я наказала людям познімати номерні таблички з будинків, почав перевіряти мій телефон. Помітив, що я встигла повидаляти всі дані і спитав, навіщо я це зробила. Я відповіла, що видаляю всі повідомлення, аби не забивалася пам’ять. Росгвардієць був дуже злий, я думала, що він кине телефон мені прямо в обличчя. Але він наказав: «Давай, не стій, закидуй дітей в машину і виїжджай». Я швидко кинула речі, чоловік посадив дітей і ми вже готові були поїхати.

В цей же час окупанти їздили і по інших будинках у селі. Наскільки я зрозуміла, місцеві колаборанти навели їх на всіх, хто мав у Дудчанах проукраїнську позицію і хто не боявся говорити: на мене, адміністратора ЦНАП, депутата сільради. Їх та деяких їхніх рідних привезли до мого будинку і почали казати, що всі вони тут зайві, що не дають людям радіти «руському міру». Двох чоловіків окупанти при мені забрали і відвезли до лісопосадки, змусили повернутися спинами і імітували їх розстріл. Це було жахливо, ми дуже за них переживали. Але згодом вони повернулися.

Біля машини росгвардієць мене спитав: куди я зібралася їхати? Відповіла, що до Криму, бо там у мене є квартира, там живе мій батько. Але він заперечив і сказав, щоб я їхала через «Кавун», де не було проїзду (“пам’ятник кавуну” знаходиться на перехресті доріг Мар’янське – Берислав і Нововоронцовка – Високопілля, поблизу села Осокорівка Нововоронцовської громади Бериславського району, – ред.). Зрештою він сказав: «Я приїхав до тебе добрий і дозволяю поїхати живою. А є серед нас такі, у кого в душі взагалі нема нічого людського. Їх навчили такими бути. Тож коли вони до тебе приїдуть, то розмовляти з тобою вони не будуть, а просто «покладуть» разом із дітьми».

Сперечатися з ним сенсу не було. Я вже думала про те, кому я буду телефонувати, коли “на кавуні” з’явиться український зв’язок, коли росгвардієць, що мені погрожував, сказав: «Тобі потрібно просто визначатися. Не можна зараз бути нейтральною, ми в це вже не граємось і ми дуже злі. Ти можеш залишатися тут далі і продовжувати працювати, але зроби так, щоб я до тебе більше ніколи не приїжджав. Бо якщо приїду знов, я тебе застрелю». Після цього росгвардійці поїхали. А через два дні ми виїхали з Дудчан.

Перед цим треба було отримати дозвіл на виїзд. Я поговорила з головою громади Олегом Яхнієнком, попередила його, що збираюсь виїхати, що вже не можу виконувати свої повноваження і переживаю за життя своє і своєї родини. Він запропонував обдурити росіян, сказати, що я їду на море. Після цього він пішов до місцевої російської комендатури, сказав про мій виїзд і отримав згоду. Мене приставили до колони підприємців, які їхали за товаром до Нової Каховки. Таким чином нам вдалося проїхати через Каховську ГЕС і потім одразу поїхали на Крим. Дорога за ГЕС була нескладна, тому що російських блокпостів на лівобережжі, на відміну від нашого правого берега, було дуже мало. Якщо від Дудчан до Берислава я нарахувала 25 блокпостів, то від Каховської ГЕС до Криму нас зупинили лише на двох. На інших просто махали рукою: їдьте!

На адміністративній межі з Кримом було найстрашніше. Я боялась того, як там ми пройдемо фільтрацію, боялася за чоловіка. Нас допитували обох, окремо один від одного. З чоловіком ми домовилися, про що будемо говорити, вигадали легенду, нібито я працюю в сільраді завгоспом, що нібито ми виїжджаємо на короткий строк, поки лінія фронту не відійде від Дудчан, що нібито ми збираємося повернутися до 1 вересня, коли дітям потрібно буде йти до школи.

Під час допиту росіяни знайшли в моєму телефоні номер заступника голови Херсонської облдержадміністрації Дмитра Бутрія. Не знаю, чому саме він їх зацікавив, але вони почали розпитувати, хто це такий і чому його номер збережений у мене. Я відповіла перше, що прийшло в голову: що контакти всіх керівників ХОДА мають висіти в кожному навчальному і адміністративному закладі. Слава Богу, прокатило.

Питали ще, чи бачила я українських військових і поліцейських. На це відповіла, що вся українська поліція зникла з мого обрію ще 24 лютого. Потім їх щось відволікло і вони змінили тему. А мого чоловіка питали, чи знає він якихось бандитів. Він почав казати, що найбільші злочинці для нього – це олігархи. Якось так «з’їхав». Згодом нас відпустили.

Так ми доїхали до Криму, побули там з тиждень, залишили свою машину і почали шукати перевізника до Грузії. Але вдруге російських прикордонників ми пройшли дуже швидко, не було жодних питань. Коли ми вже під’їжджали до грузинського кордону, я сказала чоловіку: «Боже, невже ми це зробили?» Всі пасажири маршрутки на нас озирнулися, наче ми якісь злодії, які радіють втечі. Ми дійсно дуже раділи, бо відчули, нарешті, свободу.