Ніколи не кажи «ніколи». Здається, цей вислів з 24 лютого 2022 року увійшов у життя кожного. Бо життя херсонців змінилося в один день – окупанти вкрали в нас світ.
Нас катували окупацією, обстрілами, затопленням… Нас вигнали з домівок, змусивши починати життя з початку з однією валізою. Нас продовжують нищити, а ми намагаємося жити. Історія кожного українця – унікальна, немає таких, кого не торкнулася війна, яка насправді триває вже 10 років. За цей час кожен з нас довів, що немає нічого неможливого, ми всі змінилися.
ІСТОРІЯ СВІТЛАНИ
Світлана згадує, як сама на машині за кермом з двома маленькими дітьми виїжджала з окупованої Херсонщини через анексований Крим до Грузії. Вона до цього ніколи не була за кордоном одна, а не в складі туристичної групи, не їздила за кермом ніде, крім Херсона, не мчала на великій швидкості з дітьми на задньому сидінні, наздоганяючи колону з такими ж, як вона, біженцями.
«Я не знала, що в мене так багато сил. Я була така втомлена, що не встигала боятися. Це вже потім, коли доїхали до знайомих, які надали нам прихисток у перші дні, зрозуміла, через що нам довелося пройти. Тепер у нас нове життя, в іншій країні. Про повернення додому поки не йдеться. Це небезпечно», – згадує Світлана.
ІСТОРІЯ ОКСАНИ
«Тепер я точно знаю, що немає нічого гіршого за окупацію. Це таке страшне гнітюче явище, про яке неможливо забути. Знаю, що хочу жити лише в Україні, інші країни навіть не розглядаю як варіанти. А ще, нехай мене пробачать українці з інших регіонів, мені добре лише на півдні, я зрозуміла, що таке сонцезалежність, туга за морем, річкою, простором.
Втрати… Вони на всіх рівнях, і поки ще до кінця їх усі не усвідомлюєш. Я втратила батька: вважаю, що його вбила війна, адже серце не витримало, коли стався приліт у наш двір багатоповерхівки. Ще рік тому я вважала, що в мене вкрали життя, бо я нічого того, що з нами відбувається, не хочу, не замовляла, не планувала. Зараз намагаюсь дотримуватися філософії, що те, що відбувається зараз, і є життя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лист з окупованих Олешок: «Я мрію про гарячу ванну – звичайну, банальну гарячу ванну, щоб нарешті зігріти свою змерзлу душу...»
Можливості. Я ніколи не хотіла жити ніде, крім Херсона. Мені було комфортно в тому середовищі, яке формувала все життя. Тепер його немає, доводиться вже втретє, через переїзд у нове українське місто, пізнавати все: вчити маршрути транспорту, назви вулиць, локації. Щоразу починати все з початку. І чи це востаннє? Але після другого разу це вже не здається таким, що забирає всі сили та енергію. Це просто процес – кроки, які ти маєш пройти, щоб отримати певні можливості. Можливість знайти гурток для дитини, гарний магазин, затишну кав’ярню, нові емоції.
Емоції. Це гойдалка, але найважчий етап апатії до життя, здається, уже пройдений. Він був, коли, крім задоволення базових потреб, нічого не хотілося. Тепер вони задоволені, бо є робота, і це дуже важливо, є можливість навіть трохи відпочивати й отримувати позитивні емоції. Просто жити, як то кажуть, одним днем. Але це досить важко.
Я вже не впевнена, що точно повернуся в Херсон. Точніше, не так. Я не можу зараз нічого точно знати, щось планувати з того, що стосується майбутнього. Хіба що мріяти можу. Хоча за два роки я так і не розсталася з Херсоном. Тут моя робота, де я працюю дистанційно. Тут моє житло та батьки, яких я провідую. Тут працює мій чоловік. Тобто зв’язок є, і від цього ще складніше ухвалити для себе якесь рішення. Досі тримаюся за Херсон».
ІСТОРІЯ ДІНИ
Жителька Херсонського району розповіла про свої емоції та відчуття:
«Уперше виїхали з дому під час окупації – 28 березня 2022 року. Виїздили на один-два тижні, а повернулися через 7,5 місяців. Що відчували? Страх, відчай, розпач... Вдруге довелося покинути дім 1 лютого 2024 року. Відчуваю нестабільність і невпевненість у завтрашньому дні, а ще – провину перед своїм домом та селом, яке знову покинули.
Зміни в мені відбулися дуже великі, особливо в розумінні, чого варте людське життя! Радію кожному новому дню і безмежно вдячна Богові за пережиту кожну ніч. Навчилася цінувати кожну дрібничку, кожну секунду життя, вчуся долати страхи й тривоги, продовжую працювати, дуже сумую за живим спілкуванням з рідними, колегами, учнями».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Один зі снарядів влетів у кімнату – у чоловіка інсульт, син дивом уцілів: історія родини з Приозерного
ІСТОРІЯ СНІЖАНИ
Під час окупації і донині 50-річна жінка живе в селі Станіслав.
«Те, що раніше здавалося потрібним і важливим, зосталося десь там – до війни. Для мене сьогодні залишилася важливою єдина цінність – життя: кожна його мить, стосунки між людьми, підтримка одне одного, небайдужість. Навіть популярна фраза “як ти?” – це вже не питання, це відношення людей до мене.
У мене є житло в Херсоні. Спочатку я ще переживала, що з ним, нервувала, коли повибивало вікна й двері, пробило дах, намагалася дати лад усьому… У селі батьківський будинок постраждав, техніка, якою обробляємо свою землю, побита… Але зараз мені вже все одно на це – відбудуємо, відремонтуємо, полагодимо. Головне – зберегти життя, щоб рідні всі були в порядку», – розповіла Сніжана.
ІСТОРІЯ ОЛЕКСАНДРА
До війни 22-річний чоловік жив у Херсоні. Виїхав 27 березня 2022 року. Зараз – ВПО, живе на Київщині. Проте через сімейні обставини декілька разів на якийсь час повертався додому.
«Скажу дещо жорстоко, але я почав ненавидіти людей. Поясню. Мене обурює прагнення тих, хто не бачив війну так, як ми, херсонці, нажитися на нашому горі, безпорадності. Звісно, Київщина теж була в окупації, але не вся. У місті, де ми зараз проживаємо, за здачу в оренду житла ріелтори беруть за свої “послуги” 100-відсоткову суму вартості того житла. Хоча і в Херсоні, і в тому ж Києві – послуги ріелтора коштують 50%. “У нас так прийнято”, – відповідають вони на наші обурення. І ти вимушений платити ті шалені гроші, бо варіантів немає. І нікого не цікавить, що ти голий-босий тікав з рідного міста. Вони співчувають, роблять сумне обличчя, почувши, що ти з Херсона, а паралельно збільшують вартість оренди – бо є можливість заробити на переселенцях.
Я навів лише один приклад, з яким зіштовхнувся ще в 2022 році, коли ми виїхали. Але таких ситуацій було чимало. І моя думка не змінилася за два роки війни – я злий на людей, усюди лицемірство та прагнення “зрубати бабло” з тебе».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Росіяни не заслуговують на таке сильне почуття, як ненависть»: херсонка – про особисту трансформацію в період окупації
На головній світлині: мітинг проти російських окупантів у Херсоні, березень 2022 року. Фото: Олександр Корняков
Тэги: