«Саме в Олешках життя стало особливо нестерпним. Кринки спалені вщент, там життя вже немає. Село Копані, Раденськ, хоч зовсім близько від Олешок, але живуть іншим життям – звісно, з орками, але зі світлом, водою та магазинами…»
Так починається лист з окупованого міста Олешки, адресований відомій журналістці СТБ родом з Херсонщини Тетяні Висоцькій для її рубрики #ХерсонськіГолоси, яку вона веде на своїй сторінці у Facebook від початку великої війни.
«Із таким вступом я отримала вісточку з окупації. Ба навіть авторську колонку, з назвою та псевдонімом!» - пише пані Тетяна.
Автор листа підписався як «Інженер Вікторович». Далі – його розповідь про нестерпне життя в Олешках сьогодні та про мрії звичайної людини, яка вимушено опинилася в окупації.
***
ПРО НАЙЗАПОВІТНІШЕ
Колись давно, ще задовго до війни, коли часи були ситі і мирні, чув, що прагматичні німці, попри достаток, живуть досить бережливо і економно. Так, взимку у їхніх квартирах досить прохолодно, чи не +15°. Уявляєте? Ходять вдома в светрах і нічого собі, живуть. Я тоді дивувався: як можна жити в такій холоднечі? Економити на комфорті і зручності? Та ні, ми ж не німці, у нас прийнято, щоб взимку в кімнаті було хоча б +20°, а краще +22°. Ех, були часи...
І хоча жили, як виявилось потім, в цілому бідно (бо ж не німці – не економили і не берегли, що мали), зимою у квартирах було тепло.
Вже майже два роки війна. Окупація. Що таке війна, зараз знають всі. Що таке окупація, знають ті, хто її пережив чи переживає. Зараз хочу написати виключно на побутову тему – про мрію звичайної людини, яка вимушено опинилася в окупації.
Після підриву орками греблі Каховської ГЕС, електрики на окупованій лівобережній Херсонщині довго не було. Потім включали-виключали день-через день, але влітку мешканці на це сильно і не реагували. Постраждалі від повені, одійшовши від шоку і стресу після втрати практично всього, налагоджували сякий-такий побут у зруйнованих водою будинках. Всі думки були про наступ наших на Запорізькому напрямку, і на періодичну відсутність світла увага не зверталась. З вересня світло пропало остаточно. Разом з електрикою пропали і вода та тепло. А з часом пропала і надія на звільнення у цьому році, бо наступ зупинився.
Настали суцільні сутінки: і надворі, і в оселі, і на серці... А потім прийшов і холод, адже газплиткою будинок не обігрієш... Який вже місяць живемо, як ескімоси: воду носимо відрами хтозна-звідки, вдома ходимо повністю вдягнені, в куртках, чоботях, шапках. Спимо теж вдягнені, під чотирма ковдрами, при кімнатній температурі +7°. Тепер "суворе" німецьке життя видається просто раєм...
Справедливості заради треба сказати, що не всі так мерзнуть, як ми з дружиною. Хтось виявився хазяйновитішим і не викинув дідівську пічку з хати і тепер опалює будинок дровами. Хтось заздалегідь (теж далекоглядні люди!), коли ще була електрика, зварив собі з металу буржуйку і гріється біля неї. А хтось, позичивши очі у Сірка і засунувши совість і гідність кудись собі поглибше, отримує подачки в окупантів і за рахунок них купив собі геть не дешевий генератор і має, хоч і періодично, електрику з теплом. Але більшість таких, як і ми, наївних людей з 21 століття, які щиро і, як виявилось, безпідставно вірили у невідворотність досягнень цивілізації, в силу прогресу і гуманізм, – мерзнуть, клянуть окупантів, дякують долі, що живуть все-таки на півдні і палко сподіваються на скоріше визволення.
А тепер про мрію. Так, Перемога, наше визволення, звільнення всіх окупованих українських територій, якнайшвидше повернення додому живими наших воїнів, наших дітей – то святе, то аксіома.
Але є ще маленька приватна мрія, про яку мені навіть незручно говорити, але яка не дає мені спокою і навіть асоціюється з Перемогою, з поверненням такого бажаного мирного життя, нашого українського життя: я так хочу прийняти гарячу ванну! Звичайну, банальну гарячу ванну, щоб нарешті зігрітися, зігріти свою змерзлу душу...
І щоб яскраво горіла електрика, а не тліла тьмяна свічка, і щоб за вікном було чути щебет птахів і сміх дітей, а не автоматні черги і "роботу" артилерії...
Я не хочу, я вже не можу більше переховуватись як злочинець, я хочу вільно жити у власній країні і вільно говорити рідною мовою. Я хочу зняти життя з цієї насильницької паузи і знову почати жити на повну, бути корисним, працювати скільки буде сил, допомагати людям і країні, побачити нарешті і обійняти своїх дітей, друзів, побратимів, розцілувати внуків.
Я так хочу...
Інженер Вікторович
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Незламні Олешки: як живе місцеве населення серед російських окупантів
Тэги: