На початку повномасштабного наступу Росії в лютому 2022 року однією з найбільш обговорюваних тем була стрімкість, з якою російській армії вдалося просунутись на півдні України. За бурхливим розвитком подій та необхідністю тримати стрій дискусію в суспільстві трошки відклали. Утім, в українців нікуди не зникло бажання дізнатися прізвища та покарати тих, хто відповідав за провали в підготовці до війни, зокрема й на півдні.
Ще більше питань виникає, якщо вчитуватись у біографії нинішніх зрадників. Дехто з них ніколи не приховував своєї "палкої любові" до сусідньої країни, за що давно мав бути притягнений до відповідальності правоохоронними органами або як мінімум перебувати в постійному фокусі уваги силовиків.
"Українська правда" продовжує розповідати про головних колаборантів у різних регіонах. Друга частина серії публікацій (нагадаємо, у першій були історії колаборантів Запоріжжя) стосуватиметься Херсонщини. У цих історіях – політичні аферисти, публічні скандалісти, відверті маргинали та просто місцеві божевільні.
ВОЛОДИМИР САЛЬДО
Посада в окупації: "глава администрации Херсонской области"
Рід занять до окупації: політик
Політичний досвід: у політиці понад 20 років
Зв'язки з Росією до окупації: колишній член проросійської партії ОПЗЖ
Володимир Сальдо – найбільш одіозний і відомий публіці персонаж із когорти ноунеймів, яких окупанти напризначали "керувати" Херсонщиною.
Упродовж 10 років, з 2002-го по 2012-й, був міським головою Херсона. Залишив мерське крісло лише тоді, коли був обраний депутатом Верховної Ради від "Партії регіонів", осередок якої очолював у Херсонській області.
Колаборант Володимир Сальдо. Фото: Слово і діло
До мерства будував кар'єру у сфері будівництва, звідки й прийшов працювати в органи місцевого самоврядування.
В його офіційній біографії є доволі цікавий рядок про роботу протягом п'яти років у Монголії на початку 1980-х. Жодних деталей діяльності Сальдо в цій далекій азіатській країні не розкривається. Утім, примітно, що там випускник Криворізького гірничорудного інституту значився в групі військових радників.
Під час роботи в парламенті нічим толковим запам'ятатися не встиг, як і всі "регіонали", разом з якими голосував у січні 2014 року за диктаторські закони.
Ще під час перебування в кріслі мера місцеві ЗМІ перманентно звинувачували Сальдо в корупції та рейдерстві. Однак саме після зими 2014 його кар'єра й репутація в місті різко покотилися вниз.
Дійшло до того, що містяни вільно роздавали йому щиглі просто в центрі міста.
Після перемоги Революції гідності Сальдо намагався знову пробитись у парламент, перефарбувавшись у представника "Нашого краю" (штучна партія, в яку тікали "перефарбовані" "регіонали", щоб не асоціюватись із токсичним політичним брендом – УП), але не пройшов.
У 2015-му пробував повернутись у крісло мера Херсона, але пролетів на виборах, задовольнившись мандатом депутата Херсонської міськради.
У 2016-му році Сальдо заарештовували в далекій Домінікані, де його звинувачували у викраденні людини.
У той же час у херсонських ЗМІ сплив аудіозапис, на якому чоловік із голосом, схожим на Сальдо, зізнавався у співпраці з ФСБ. Жодного інтересу з боку правоохоронних органів тоді це не викликало.
З огляду на вищевикладене зовсім не дивно, що Сальдо зійшовся з проросійською партією Медведчука-Льовочкіна-Бойка ОПЗЖ, від якої намагався втретє піти на парламентські вибори. Але знову програв, поступившись на мажоритарному окрузі представнику "Слуги народу".
Чергове політичне фіаско його очікувало й у 2020-му році, де він з тріском провалився на наступних виборах міського голови. На них він ішов як представник блоку імені себе, але під час виборів його активно підтримував "охоронець Медведчука" Віктор Чорний.
Попри очевидний, навіть кричущий, перекос у бік проросійських сил, на початку повномасштабної агресії Сальдо намагався загравати з настроями херсонців, розповідаючи казки про свою проукраїнськість. Навіть "наїжджав" на свого майбутнього "заступника" Кирила Стремоусова.
Утім, уже 26 квітня окупанти призначили Сальдо "головою адміністрації Херсона та області".
На "посаді" в нього одразу пішло все не так, як він, вочевидь, хотів. За цей час на нього було здійснено декілька замахів, постійно курсували чутки про смерть, ковід, інші хвороби, отруєння та лікування в Москві.
На останньому відео з Росії, в якому він спростовував, що помер, Сальдо розповів, що активно займається "питаннями бюджету".
Утім, за даними російських ЗМІ, саме за розкрадання цього самого бюджету, а точніше кешу, який росіяни передавали на роботу "органів влади" в Херсоні, його хочуть змінити на Катерину Губарєву, про яку розкажемо нижче.
КИРИЛО СТРЕМОУСОВ
Посада в окупації: "заместитель главы администрации Херсонской области"
Рід занять до окупації: проросійський діяч
Політичний досвід: член партій СПУ і "Держава"
Зв'язки з Росією до окупації: член проросійських партій, організатор проросійських акцій
Якщо Сальдо є найпублічнішим діячем ще з часів участі в українській політиці, то наступний персонаж щосили прагне стати найвідомішим уже при владі окупаційній.
Стремоусов записує відеоролики ледь не з кожного приводу. За час роботи на окупантів погрожував "інакомислячим" у Херсоні російським ув'язненням, поривався провести "перепис населення", заборонити гривню та ввести рубль і перманентно грозився чи то провести "референдум", чи то просто "приєднати" Херсонщину до РФ.
Така активність не є для колаборанта чимось дивним. Усе своє громадське (якщо так можна висловитись) життя він постійно встрягав у скандали.
Колаборант Кирило Стремоусов. Скріншот з відео з telegram-каналу Стремоусова
Цей 45-річний уродженець Донбасу з'явився на Херсонщині всередині 2000-х, де спочатку мав фірму з продажу кормів для риб за кордон, а згодом очолював Генічеську рибну інспекцію.
У 2009 році разом з Устином Мальцевим заснував у Херсоні інформаційне агентство "Таврія-Ньюс", хоча назвати цю структуру журналістською навряд доводиться. Радше вона використовувалась у якості власного піармайданчика і прикриття для багаточисельних публічних перформансів Стремоусова і соратників.
Якщо розповідати про всі скандали, в яких "відзначився" Стремоусов, доведеться писати окрему статтю. Просто зазначимо, що зі своїми соратниками в різні часи він встиг побити поліцейського, вдертися до кабінету мера Херсона, організувати напад на представників СБУ, засвітитись у побитті журналіста та в інциденті зі стріляниною і розпиленням сльозогінного газу в пресклубі та вломитися на платний пляж, погрожуючи охоронцю травматичним пістолетом.
Багато? Це ще далеко не все. Увесь цей час Стремоусов відверто виступав за проросійські сили, організовуючи перформанси на кшталт проросійського мітингу в Херсоні 1 березня 2014 року, у день, коли Путін оголосив війну Україні; розповідав про "біологічні лабораторії США" в Україні та входив до складу або співпрацював з проросійськими силами. Серед них нині заборонені Соціалістична партія України, "Держава", ОПЗЖ та інші.
Зважаючи на вищеперелічені "подвиги", запитання, куди весь час дивилася СБУ, здається, більше ніж риторичне.
ВОЛОДИМИР ЛЄОНТЬЄВ. Стратегічна Нова Каховка
Посада в окупації: "глава администрации Новой Каховки"
Рід занять до окупації: працював у приватному бізнесі
Політичний досвід: відсутній
Зв'язки з Росією до окупації: достеменно невідомо
Нова Каховка – один із найбільш значущих для окупантів населених пунктів. Тут розташована гідроелектростанція, на якій з 2014 року був перекритий потік води в Крим. Зруйнувати дамбу і пустити воду – було давньою мрією і стало одним із перших кроків росіян після захоплення Херсонщини.
Про біографію гауляйтера Нової Каховки Володимира Лєонтьєва відомо небагато.
Цей 58-річний чоловік наразі прописаний у Києві. У різні роки жив у Новій Каховці та на Донеччині. Зокрема, саме на сході він отримував паспорт у 90-х. Молодший брат Лєонтьєва в соцмережах батьківщиною називає російську республіку Карелію. Судячи з його постів, у радянські часи родина жила в Росії.
ЗМІ іноді називають Володимира Лєонтьєва колишнім чи то радянським, чи то російським замполітом, однак доказів цьому немає.
У нульових Лєонтьєв працював у керівництві компанії "Чумак", що виробляє соуси, макарони тощо. Там чоловік був фінансовим директором і заступником гендиректора.
Тоді ж у "Чумаку" працював майбутній підприємець і депутат 8 скликання від БПП Іван Вінник. Згодом він зайнявся власним бізнесом, а Лєонтьєв отримав роботу в структурах Вінника.
Останній відкрив у Новій Каховці підприємство з виробництва газобетону під нехитрою назвою "Завод будівельних матеріалів №1". У 2009-2011 роках Лєонтьєв працював там операційним директором, а пішов із заводу з конфліктом – був звільнений "за прогул".
Сам Лєонтьєв стверджував, що директор, тобто Вінник, не пускав його на територію і вимкнув службовий телефон. Причина, ймовірно, була в тривалих конфліктах за контроль над заводом.
Вінник загруз у боргах. І головні претензії на його бізнес заявляв російський "Альфа-Банк", що був основним кредитором заводу.
З 2013-го боротьба за завод ставала все більш реальною. Новий менеджмент став на бік банку. Обидві сторони звинувачували одна одну в рейдерстві та фінансових махінаціях.
Вінник казав, що його бізнес відбирає один із керівників на той момент вже окупованого Криму Володимир Константінов. Працівники заводу кивали на великі борги свого власника, зокрема невиплачені зарплати.
Були в цій боротьбі й кримінальні справи. Кілька разів заяви в органи на Вінника писав саме Володимир Лєонтьєв. За даними ЗМІ, одну із заяв про нібито низку фіктивних договорів міліція таки розслідувала.
Але ця, як і інші справи, не мали інших реальних наслідків, лишившись лишень інструментами в боротьбі, яка завершилася лише в 2019-му, коли новий завод викупила компанія "Ковальська".
На скандальному заводі будматеріалів був працевлаштований і молодший брат Лєонтьєва. Разом вони входили до регіонального відділення історичного клубу, який займався темами Другої світової, а точніше "Великої вітчизняної" війни, як називали її в цьому клубі.
Організація займалась реконструкціями, пошуковими роботами на місцях боїв, перепохованнями солдатів тощо. Володимир Лєонтьєв безпосередньо був керівником напрямку "Юг" у клубі. Звідси – фото нинішнього російського гауляйтера у нацистській формі, яке можна знайти в мережі.
Брат Лєонтьєва, судячи з постів у facebook, ще в 2014 виїжджав з-під обстрілів Донецька. Попри захоплення "Великою вітчизняною", він називав себе "бандерівцем" на форумах і був на боці української армії з початку АТО.
Жив у Вінниці, але підтримував контакт і зі старшим братом на Херсонщині. Свідчень того, якої позиції притримувався сам Володимир Лєонтьєв, поки гібридна війна з Росією не стала відкритою, у мережі немає.
Останнє відоме його місце роботи – українське представництво міжнародної компанії Unifer, що займається сільським господарством. Там кажуть, що звільнили Лєонтьєва в червні 2021-го.
Серед іншого бізнесу, в якому ще в нульових світився нинішнй колаборант – фірми з видобування піску та гравію на Херсонщині та торгівля автомобілями в Донецьку.
Обличчям захопленої Нової Каховки Лєонтьєв став на другий місяць окупації. Українське слідство вважає, що він погодився працювати на росіян 2 квітня.
СБУ та Нацполіція офіційно висунули чоловіку підозру в кількох справах. Перша стосується державної зради. Друга – викрадення журналіста обласної газети Олега Батуріна, якого 8 днів катували в полоні. За версією слідства, саме Лєонтьєв віддав вказівку помститися журналісту.
Співучасником цього злочину поліція та сам потерпілий називають так званого "радника голови ДНР" Валентина Мотузенка.
Наглядачі від «донецьких»
ВАЛЕНТИН МОТУЗЕНКО
Посада в окупації: "радник голови ДНР"
Рід занять до окупації: чиновник
Політичний досвід: відсутній
Зв'язки з Росією до окупації: невідомо
Історія Валентина Мотузенка – один із багатьох прикладів, як людина з пересічною біографією отримала від росіян квиток на здійснення недосяжних амбіцій. Пів сторіччя дончанин Валентин Мотузенко прожив так, що Україна, ймовірно, могла би ніколи й не знати його імені.
Єдине його фото з довоєнних часів – офіційний портрет з документів. Та й він став публічним лише тоді, коли Мотузенка внесли в розшукові обліки як учасника незаконних збройних формувань.
Згідно з біографією, яку розповідає він сам, чоловік народився в родині працівника колгоспу. У 80-х здобув вищу військову освіту, у 2000 – економічну, згодом закінчив ще Академію керівних кадрів при президентові України.
Нібито має звання генерал-майора і ще до Донбасу пройшов дві війни: у Нагірному Карабаху та першу кампанію в Чечні. Одружений з колишньою працівницею української прокуратури. Має дорослих сина та дочку.
Але до 2014-го google не розповів би про цього чоловіка майже нічого. Лише те, що він мешкає в Донецьку і працює чиновником – керівником одного з районних управлінь юстиції в місті.
На початку нульових Мотузенко також значився власником двох невідомих компаній, що займалися нерухомістю та торгівлею. Він не світився в скандалах, судових чи бізнесових суперечках, не балотувався на виборах.
Google дізнався, хто такий Мотузенко, лише коли його малу батьківщину захопили росіяни. А сам чоловік став не лише поплічником колаборантів, а й їхнім воєнним керівником.
Мотузенко з позивним Атаман став першим командиром батальйона бойовиків "Кальміус". Це формування з'явилось у Донецьку в червні 2014-го і було відоме, зокрема, участю в боях за Донецький аеропорт.
Уже під кінець 2014-го Атаман відійшов від командування бойовиками і пішов у "політику". Став так званим "радником голови ДНР", на той час Олександра Захарченка.
Один із колаборантів, Олександр Ходаковський, називав Атамана помічником московського куратора бойовиків Олександра Бородая. Можливо, саме це забезпечило Мотузенку не лише довгу й стабільну службу в Донецьку, а й роль в окупації Херсонщини.
Він приїхав туди не як публічне обличчя колаборантів і не давав коментарів пропагандистам.
Але місцевий журналіст Олег Батурін – той самий, який побував у полоні в Атамана – писав, що заїжджий куратор роздавав вказівки та повчав чиновників у Каховці. Мотузенко оголошував про "звільнення" справжнього мера міста, призначав гауляйтера та радив місцевим співпрацювати з окупантами.
Наразі повний тезка Валентина Мотузенка значиться співвласником готелю в окупованій кримській Алушті. Його частка в бізнесі складає 250 тисяч рублів.
Чи це саме той Мотузенко, який 8 років був невідомим донецьким чиновником, встановити наразі не вдалось. Однак у часи до окупації Криму бізнесмена з таким іменем на півострові не було. Немає більше таких підприємців і в Росії.
КАТЕРИНА ГУБАРЄВА
Посада в окупації: "заступник голови військово-цивільної адміністрації Херсонської області"
Рід занять до окупації: приватний підприємець
Політичний досвід: відсутній
Зв'язки з Росією до окупації: чоловік входив до проросійських рухів, сама Катерина, ймовірно, була під впливом кремлівських ідей
Своє місце під херсонським сонцем отримала й колаборантка зі стажем, дружина колишнього лідера донецьких сепаратистів Павла Губарєва Катерина. До 2018 року вона працювала в окупаційній владі так званої ДНР.
Жінка народилась у 1983-му в Каховці. Пропагандисти представляють Губарєву як людину з двома вищими освітами: у сфері ІТ та державного управління.
Чоловік Катерини, Павло Губарєв, до 2014 мав невеличкий бізнес у Донецьку. Його компанія "Морозко" пропонувала викликати додому, на корпоратив чи в дитсадок Діда Мороза.
Майбутній колаборант Павло Губарєв у ролі Діда Мороза
ФОП на рекламну діяльність був і в Катерини. Та, судячи з її соцмереж, жінка переважно займалась трьома маленькими дітьми. Подружжя показувало в інтернеті творчі та спортивні успіхи Губарєвих-молодших, розповідало про своє схуднення та постило низькопробні жарти й статуси в стилі російських соцмереж.
Уся родина цікавилася здоровим способом життя і спортом: плаванням, боксом, гімнастикою. У 2013 Катерина Губарєва навіть була серед ініціаторів відкриття спортмайданчика "для екстремалів" та організаторів фестивалю.
Це були, мабуть, її найближчі до політики активності в довоєнні часи. Хоча в головах Губарєвих російська пропаганда, схоже, сиділа вже давно. А її чоловік поширював кремлівські ідеї на місцевому рівні.
Павло в нульових входив до російських націоналістичних рухів, нетривалий час був районним депутатом. Шукав двері у політику.
Чоловік вів в інтернеті власний сайт-блог, де ще у 2008-му писав про "нео-укро-фашистську пропаганду" та "грядущую гражданскую войну", у 2012 схилявся перед Путіним і прогнозував, як його спробують скинути, перепощував статті про "падіння США".
Поруч із геополітичною аналітикою майбутній ватажок донецьких сепаратистів публікував усілякі теорії змов і антинаукові міфи.
Під критику Губарєвих іноді потрапляв і Янукович: за малі виплати при народженні дитини або розкішну нерухомість. Але падіння режиму донецького президента вони не підтримали. Ба більше – вчасно скористались можливістю поширити свої ідеї на ширшу публіку.
Катерина Губарєва пізніше розповідала, мовляв, спершу не хотіла, аби чоловік втручався в протести в країні. Та він поїхав на з'їзд депутатів у Харкові й розчарувався у лідерах "півдня і сходу". Тоді Губарєви вирішили брати все в свої руки.
Коли в березні 2014-го самопроголошеного "народного губернатора" Донецька арештували в Києві за сепаратизм, у гру вступила його дружина. Катерина стала лідером "народного ополчення", виїхала в Росію і заявила російським пропагандистам, що буде говорити замість чоловіка.
Згодом вона очолила так зване "міністерство закордонних справ ДНР". На цій "посаді", зокрема, зверталась до Путіна, жаліючись на "фашистські орди", дякувала йому за анексію Криму і просила такої ж "підтримки" для Донбасу.
Катерина Губарєва працювала "міністром" до серпня 2014. Потім була "депутатом" фейкового парламенту в "ДНР".
Але в 2018-му її чоловік посварився з кремлівськими кураторами. Павла Губарєва не пустили на "вибори голови ДНР", а Катерину – на "парламентські вибори". Обоє зникли з "політики". Соцмережі колаборантки знову заполонили її діти та буденні нотатки.
ЗМІ писали, що родина виїхала в Росію, а Катерина займалась бізнесом у сфері ІТ.
У 2018-2021 роках Губарєва знову віддалилася від "політики"
У публічний простір подружжя повернулося завдяки новому етапу російської війни.
23 лютого 2022 року, після довгої політичної паузи, вона опублікувала заяву чоловіка. Напередодні повномасштабного вторгнення РФ Павло анонсував своє "повернення" та "освободительный поход", пообіцяв українцям "звільнення" від "націоналістів".
Більше Губарєв у публічний простір не виходив. За даними ЗМІ, він воює на сході на боці загарбників.
У червні росіяни повідомили, що Катерина Губарєва увійшла в окупаційну владу Херсонщини. Там вона нібито буде опікуватися "цифровим розвитком регіону, зв'язком і питаннями правового регулювання".
«Тимчасові» наглядачі з Москви
СЕРГІЙ ЄЛІСЄЄВ
Посада в окупації: голова "уряду", а згодом – т.в.о. "голови області" замість Сальдо
Рід занять до окупації: заступник голови уряду Калінінградської області Росії
Політичний досвід: з 2014 року
У серпні росіяни провели рокіровку в окупаційній владі Херсона. Тільки-но Володимир Сальдо "усунувся" від керівництва, загарбники не забарились із заміною. "Тимчасово виконуючим обов'язки" став заїжджий із Росії куратор.
Сергій Єлісєєв у публічній політиці вже 8 років. Але, як і належить колишньому фсбшнику, про нього відомо небагато. І навіть для нього, не новачка в держуправлінні, призначення в окупаційну владу стало найбільш ефектним епізодом біографії.
Публічна історія Єлісєєва свідчить: з Україною чоловіка раніше нічого не пов'язувало.
Гауляйтеру 51 рік. У 90-х він здобув дві вищі освіти, зокрема закінчив Академію Федеральної служби безпеки. До 2005 року працював у ФСБ.
Далі в біографії Єлісєєва – пробіл завдовжки в 9 років з коротким підписом "керівні посади в комерційних структурах".
У 2014 він пішов у регіональну виконавчу владу. Спершу як заступник мера Вологди, потім працював у керівництві уряду Калінінградської області та був федеральним інспектором там же, тобто представником Путіна в регіоні.
Отримав від кремлівських керманичів кілька орденів і медалей. Вдома на окупанта чекають 3 дітей.
В окупованому Херсоні кремлівський ставленник Єлісєєв з'явився у липні 2022. Спершу як "голова уряду області". Цей непритаманний для України орган росіяни створили за звичними для себе порядками федерального устрою.
Прокремлівське російське видання РБК, наприклад, у новині про призначення Єлісєєва уточнювало, що в їхніх регіонах ця посада є однією з найвищих.
У цьому "уряді" іще щонайменше двоє росіян одразу отримали керівні посади. Це "заступник голови з питань внутрішньої політики" Володимир Бєспалов, який раніше працював міністром у Калінінградській області. А також очільник окупаційного "міністерства освіти та науки" Михайло Родіков – колишній працівник окружної адміністрації в Московській області.
Уже за місяць після призначення фсбшнику Єлісєєву офіційно віддали обов'язки "голови області".
ІГОР КАСТЮКЕВИЧ
Посада в окупації: керівник "гуманітарної місії" від "Единой России"
Рід занять до окупації: депутат Державної думи
Політичний досвід: з 2002 року
У квітні 2022-го ЗМІ й українські telegram-канали писали, що гауляйтером Херсонщини росіяни, можливо, обрали свого депутата Ігоря Кастюкевича. Принаймні він публічно виступав від імені захоплених територій.
Однак московський обранець швидко поспішив спростувати своє призначення. Нині пропагандисти і він сам зве себе "керівником гуманітарної місії".
Кастюкевич – 45-річний уродженець Саратова. Він вивчився на юриста у Військовому інституті внутрішніх військ. Служив в армії, потім – у податковій міліції.
На початку нульових росіянин зовсім трохи пропрацював у комерційному секторі та знову повернувся на бюджетну роботу.
З 2002-го працював у міністерстві молодіжної політики, спорту й туризму Саратовської області. Потім керував низкою державних закладів спортивного спрямування.
Власне, до самого 2022-го року його головним напрямком був саме розвиток молоді та спорту. Цим же він опікується в партії Путіна "Единая Россия", у громадських організаціях, входив до профільної ради при президенті Росії.
Депутатом обрався восени 2021-го. І вже за 7 місяців з'явився на окупованій Херсонщині. Там на камери пропагандистів Кастюкевич роздає гуманітарку.
Але одного разу фактично зізнався в тому, що є куратором від загарбників:
"Моя основна мета – щоб окрім гуманітарної місії запрацювали повноцінні механізми військово-цивільної адміністрації".
***
Керівники окупованих регіонів – колаборанти вони чи московські загарбники – завдяки війні опинилися на верхівці своєї кар'єри. Упевненості їм, мабуть, додають фейкові "референдуми", влаштовані в захоплених регіонах. Вони обрали, здавалося б, найпростіший політичний шлях – без виборів і демократичної конкуренції.
Однак цей шлях рано чи пізно призводить до заслуженого фіналу. У кращому разі – українського суду. У гіршому – Божого. Історії зрадників, херсонського депутата Олексія Ковальова або "регіонала" Олексія Журавка, це підтверджують.
Тэги: