Радниця Колихаєва про перші місяці війни, його оточення та полон

Тож, наводимо допис радниці Галини Ляшевської. Висновки робіть самі.

Періодично у ЗМІ та соцмережах піднімається тема місцезнаходження міського голови, його відносин з окупантами. Хтось навіть знаючи, що Колихаєв навчався у росії, використав цей «російській слєд» і створив цілий фільм про морячка-Колихаєва, який розповсюджувався соцмережами. Виглядало все це, як заказуха. Передостанню хвилю здійняв син Ігоря Вікторовича - Святослав, бо на той час батько вже декілька місяців перебував у полоні. Він створив петицію на підтримку свого батька та дав інтерв’ю багатьом іноземним та українським ЗМІ. Його дії цілком логічні та зрозуміли.

Нещодавно тема взаємовідносин Колихаєва з росіянами та його дії під час тимчасової окупації Херсону знову стали предметом публікації та обговорень.

7 березня 2022 року радниця Ігоря Колихаєва опублікувала розлогий пост у Фейсбуці, в якому розповіла про події перших днів та тижнів окупації. Вона весь час знаходилася поряд з міським головою і точно має власні уявлення та спогади про те, як все відбувалось і хто був поряд. Пост Галини Ляшевської цікавий тим, що у ньому вказані конкретні прізвища людей, які намагались у ситуації невизначеності і повного хаосу працювати та допомагати Колихаєву та місту. Чи суб’єктивний цей пост? Безумовно! Але він цінний тим, що передає атмосферу того часу і дає відповіді на багато питань.

Галина пише:

«Читаю спогади херсонців про першу добу війни та окупації. Мені важко туди повертатись навіть у пам'яті, бо було дуже непросто. Для мене тоді всі дні перетворилися на один суцільний виснажливий, страшний, нескінченний день. Але рятівним колом у ньому були ті, кого сьогодні «не прийнято» згадувати. Ті, хто залишився за бортом СЬОГОДНІШНІХ героїчних вчинків та рішень, завдяки яким, виявляється, місто й вистояло. Тому й спогади наші дещо різняться, хоч і пишемо про те саме.

Я не проти героїв. Нехай їх буде багато. Зрештою, чим більше героїв, тим вищі шанси на те що, що жах війни закінчиться якнайшвидше. Адже наші рятівники продовжать бути цими героями наяву й надалі, вірно? Я сподіваюся.

Згадувати перші місяці життя Херсона в окупації без Колихаїв Ігор – злочин. Це сьогодні про нього модно писати і говорити несусвітню маячню, а в перші страшні дні війни та окупації саме він був символом незламного Херсона для городян. Причому, що цікаво, здебільшого говорять і пишуть дурниці про мера ті, хто з Колихаєвим і поряд не стояв. Але всі вони докладно описують, що саме він тоді говорив та з ким спілкувався.

Нещодавно мені не пощастило бути присутньою при монолозі одного такого «обізнаного», який, до речі, працює в якихось там гаражах на околиці міста, але, що примітно, «дуже глибоко» в темі всього, що відбувалося в кабінеті мера. Він так описував своїм вдячним слухачам те, як Колихаєв «здав» місто, що навіть сперечатися з ним не було жодного бажання. Я мовчала і слухала, іноді кривенько посміхалася. Кидатися в бійку з кожною шавкою огидно. Говоріть, кажіть… кажіть, поки вас по слинних губах не шльопне Провидіння. І шльопне набагато болючіше, ніж будь-яка людина.

24 лютого 2022 року Колихаєв дізнався, що в місті залишилася лише мерія, частина міської ради та ДСНС. Всі довкола тріпали його: ЩО РОБИТИ?! Він відповідав одне й те саме: всі робимо свою роботу. Оцінивши масштаб анального отвору, в який ми всі потрапили, він увечері цього дня записує звернення до городян, де намагається заспокоїти людей, впевненими інтонаціями заявляючи, що все під контролем, всі служби працюють і т.д. А вони справді всі працювали – це факт. Але переважно тому, що мер був на місці, ділячи цю ношу разом з ними.

25 лютого на фейсбуці мера з'являється перше повідомлення про бої за Антонівський міст і тяжке поранення депутата міськради Юрія Рожкова. Колихаєв дає розпорядження не брати з городян грошей за проїзд у комунальному транспорті, але просить людей обмежити себе у пересуваннях. З'являються перші перебої з газом, водою та комунальні служби усувають це все, вже ризикуючи своїм життям.

Цього ж дня, на підставі того, що мер залишився єдиною владою в місті, він запроваджує комендантську годину, забороняючи городянам з'являтися на вулицях з 22 до 06 години. З'явилися перші повідомлення про грабежі, розбій, мародерство. Контролювати порядок нема кому. Колихаєв збирає комендантські патрулі з Муніципальної варти, волонтерів, чоловіків, що залишилися у місті. "Ми захищаємо своє місто", - пише він увечері у своєму фейсбуці.

Депутати міськради, що залишилися, організовували навколо себе людей: пекли хліб, фасували борошно, формували перші пайки, займалися гуманітаркою. Колихаєв же з наполегливістю Тельця продовжував монотонно мобілізувати всіх у рушницю. У робочому блокноті на 26.02.22 серед іншого збереглися записи: «Зустріч К. з дір-м хлібозаводу» (підкреслено двічі). Медикаменти. Контроль - В. Данько», «Орг-ція роботи гуман.штаба: продукти між районами міста; з 7.03 – роздача незаможним»…

Усі ці дні в самому пеклі перебували жителі Антонівки, і їх звідти треба було якось забирати. Організували евакуацію автобусами. Зв'язок із людьми тримали через місцевих, через фейсбук мера, через повідомлення на офіційних сторінках міськради. Займалися евакуацією заступник мера Сергій Циганок, депутат міськради Тигран Мкртчян та заступник голови облради Єгор Устинов, котрий з перших днів прийшов до мерії, бо облрада та обладміністрація не функціонували. Коли я захотіла написати про це в новинах, Циганок замахав руками: «Упаси Бог, ти що! Мене дружина вб'є, якщо дізнається, що я поліз під кулі!». Виявляється, під'їхавши до Антонівки, вони з Тиграном йшли попереду автобуса з піднятими руками, показуючи беззбройність і просили на всіх блокпостах дозволити вивезти мирних жителів з-під обстрілів. Усіх врятованих людей розселяли у школах та садках. Годували, облаштовували побут, як це було можливо. Почалася евакуація з Антонівки 26 лютого, про що свідчить перше повідомлення на офіційному сайті мерії: «Мирних жителів Антонівки просять приготуватися. У найближчі часи їх евакуюватимуть. Брати з собою лише найнеобхідніше – документи, теплі речі, мінімум їжі та засоби особистої гігієни».

Місто оточене і відрізане від поставок продовольства. Полиці в магазинах починають пустіти, зник хліб та борошно. Мер дає розпорядження «за законами воєнного часу» відкривати склади підприємців, що зберігають продукцію «до кращих часів». Ця робота лягає на плечі заступника мера Романа Головні. Декілька таких виїздів я зробила разом з ним. Він проходив через усі турнікети та заборони, відчиняв двері складів, контролював цінники. Так продукція поступово почала з'являтися на полицях.

Завдяки заступнику мера Юрію Стельмашенку вирішувалися дуже складні питання щодо життєзабезпечення. Він зібрав навколо себе всіх друзів, хто перебував у місті та готовий був допомагати словом, ділом, фінансами. При цьому він ще встигав та інформувати людей через ЗМІ про те, що відбувається. Усі заступники, помічники, керівник справами Максим Кондратенко, начальники та директори (з тих, що залишилися) працювали в посиленому режимі, і Колихаєв кожного змушував виходити до преси, у прямі ефіри та ІНФОРМУВАТИ про свою діяльність. «Люди повинні бачити вас, повинні знати, ЧИМ ви зайняті», - повторював Колихаєв.

Колихаєв на роботі жив. Він перестав їсти та спати. Він став дуже жорстким у спілкуванні та рішеннях, чим почав викликати роздратування та спалахи гніву у колег. Він дуже змінився зовні, що стало очевидним. Тільки коли щось виходило добре, він дозволяв собі поїсти. Наради з директорами підприємств, комунальниками, ринковиками, підприємцями йшли нескінченною низкою. І при цьому він щодня кілька разів на день виходив в ефіри всеукраїнських новин. Він просив допомоги для міста, розповідав про поточну ситуацію, попереджав, що ресурси міста закінчуються. І, мабуть, він був єдиним, хто не зрадів своєму нагородженню орденом «За мужність», яким його нагородили трохи згодом.

«Все це зараз зайве, – казав він. – Нам потрібні медикаменти та їжа». А нічого цього не було достатньо. Телефон та фейсбук мера «горів» від прохань про допомогу. Мер весь час був у телефоні. Іноді виходив із кабінету і чулося, що розмовляє на трохи підвищених тонах, наполегливо вимагаючи якихось інструкцій для себе, для міста.

Коли стало відомо, що армія чужих 1 березня увійшла до міста, всі заціпеніли. Херсон завмер. Подробиці розліталися блискавично: там горить, там солдати вулицями, там постріли з танків, там колони… На роботу того ранку я йшла пішки – нікого ніде. Ідеш по порожніх сірих вулицях і відчуваєш, як тебе супроводжують тільки насторожені погляди через віконні фіранки. Тоді я ще не знала, що з мерії ми не зможемо вийти три доби.

Колихаєв не знав, що робити. Ніхто не знав. Але всі чекали від нього розпоряджень, і він їх давав. Перше – фіксація всього, що відбувається. Друге – завжди на телефоні в приймальні мера має бути людина, тому що люди дзвонили і дзвонили: що робити, як бути, що тепер буде… На всі ці питання потрібно було відповідати спокійним голосом (попри те, що у всіх голоси тряслися) що, мовляв, ми на місці, мер у Херсоні, ми працюємо, не хвилюйтесь, сидіть удома, читайте сайт міської ради тощо. Найчастіше на телефонні дзвінки відповідав депутат міськради Дмитро Піддубний, йому вдавалося своїм м'яким тембром привести до тями людину з того боку розмови. Бувало, на дзвінок відповідав сам Колихаєв, якщо ми не встигали добігти до телефону. Люди його впізнавали по голосу – і він починав усміхатися з того, що чулося з трубки, йому дякували за те, що він не покинув місто.

Близько 23 години будівлю оточили БТРи та ще якась техніка. Перший раз здригнулися стіни від пострілу – це влучили з чогось важкого у банер «Слава Україні!», потім пролунали черги по вікнах. Усі наші лежали на підлозі у коридорах. За хвилини тимчасового затишшя перемістилися до підвалу. Але мер там довго не висидів – погано ловив зв'язок, повернулися нагору.

«Ми не спимо багато днів поспіль, ми всі втомилися, як і ви. Але це не привід робити необдумані вчинки. Якби я здав місто, як пишуть деякі розумники, ви б це відчули в перший день. Не ображайте мене такими фантазіями. Будете на моєму місці, чинитимете по-своєму.

А сьогодні я несу відповідальність за життєдіяльність НАШОГО міста та забезпечую ваш захист так, як дозволяють наші можливості. Херсон був і залишається українським!», - написав того дня Колихаєв у фейсбуці.

Виходити чи входити до будівлі мерії можна було лише по одному та з піднятими руками. Через дві доби нескінченної роботи, я сказала, що мені пофіг і я піду додому пішки через танки та БТРи, які нас оточили, – я хочу хоча б переодягнутися! Але до кабінету зайшов (нині покійний) заступник мера Анатолій Хоменко – він щойно повернувся звідкись із передмістя, куди їздив із бригадою ремонтників – через обстріл трапилася аварія чи то з газом, чи то з водою… Було близько 16 години. Він сказав, що терміново потрібно робити листа. І я вперше за весь час розплакалася. Я зрозуміла, що знову додому не потрапляю.

Ми всі були вимотані і дуже втомилися. Якщо можна було не розмовляти, то мовчали. Але найстрашніший день був попереду. Коли по мера прийшли. Військові зайшли до будівлі, розосередилися на всіх поверхах, а частина з них увійшла до приймальної. Нас там було багато. Колихаєв розумів, що йдуть за ним, але заради нас зберігав видимість піднесеного настрою, підбадьорював нас і себе заразом.

Його не було кілька годин. Повернувся він від них сірим і, здається, ще худішим, ніж раніше. Він дав собі трохи часу, перш ніж заговорив. Позначив ситуацію точково: поки зможемо, утримуватимемо прапор України над мерією, як тільки прапор знімають – ми йдемо. Він наказав роздрукувати та всім вивчити від кірки до кірки Женевську конвенцію та Закони України про колабораціонізм. Кожному сказав: не дай Бог хтось праворуч чи ліворуч, читайте закони і не думайте помилитися.

Зрозуміло було таке: Колихаєва вербували. Рейтинг мав дуже високий, підтримка населення – колосальна. Це був єдиний мер Херсона, який відкрито гуляв містом та «ручкався» з усіма городянами. Якби армія чужих «знесла» його з перших днів, триста тисяч населення однозначно запанікували б, а це явно не входило до планів тих, хто нібито прийшов сюди «з миром» і «назавжди». Я впевнена, що вони дуже хотіли, щоб Колихаєв добровільно перейшов на їхній бік і повів за собою місто. Ми не знаємо, що говорив їм на тій зустрічі мер Колихаєв, але те, що він виграв для Херсона час і зберіг тисячі життів, – це точно.

Моя особиста СУБ'ЄКТИВНА думка. Опинившись у пастці, мер пішов ва-банк, як зробив свого часу Ходжа Насреддін: взяв час на кшталт «на роздуми», а в процесі, за прикладом східної мудрості, щось так мало б статися: чи наші прийшли б (можливо, Колихаєву це говорили), або «ці» кудись поділися б.

Ми давно хотіли повісити борди із українським прапором «Херсон у наших серцях». Коли стало зрозуміло, що мер під ударом, відмовилися від цієї ідеї. Але раптом він дзвонить, каже: "Вішайте!" - "А як же…?" - «Вішайте, хай хоч пару днів повисять, якщо встигнемо». Ці борди потім зривали з особливою жорстокістю, а Колихаєв, як ми зрозуміли, отримав «попередження».

Він витрачав величезні особисті гроші на купівлю медикаментів, які друзі провозили до міста малесенькими партіями та збирали на одному зі складів. Звідти ці ліки потрапляли до людей. Про все це і багато іншого не можна було говорити тоді, багато не можна говорити і сьогодні, тому що Колихаєв досі перебуває в полоні і бог знає, як це на ньому може позначитися.

Колихаєва забрали 28 червня 2022 року. З того часу він перебуває у в'язниці, де йому забороняються передачі їжі та одягу. Як нам вдавалося його годувати – тема, як то кажуть, не для преси. 20 жовтня 2022 року його в рамках евакуації відвезли з правого берега на лівий. Там він був майже до кінця лютого. Згодом ми його втратили. Прийшла інформація, що його знову кудись «заховали», але поки що слідів його ми знайти не можемо. Люди, які бачили його у лівобережній в'язниці (там він уже утримувався не у одиначці), кажуть, що він сильно схуд і дуже хворий. Їжа йому дістається лише від передач, які приносять його співкамерникам, а один із хлопців, якого звільняли, віддав йому свою куртку.

Ви можете, як хочете ставитись до прізвищ у цьому пості. Ці люди можуть бути для вас поганими або навіть жахливими – напевно, у вас є причини вважати їх такими. Мені все одно. Я теж ставлюся до них по-різному, але те, що ці люди зробили для всіх нас у перші місяці війни та окупації – безцінно. І якщо вас не було поряд з ними у ці дні, то, будь ласка, помовчуйте. Тому що те, що ви ДУМАЄТЕ, як воно було, і те, як воно було НАСПРАВДІ, – іноді дві незрівнянно великі різниці.

Щодо мене, то мені абсолютно до бузкової зірки, кого ви зараз робите героями і кого ще зробите. На правах літописця, який брав участь у подіях, пишу правду. А ви як хочете», - написала Галина Ляшевська.

Віримо, у звільнення Ігоря Колихаєва, а також інших очільників громад Херсонщини , всіх українців, яких полонили росіяни.

Автор: Надія КУСТОВА

Фото: фейсбук