«На велосипеді легше дістатися туди, де «швидка» не проїде» – веловолонтер допомагає жителям Херсона

В окупованому Херсоні група фанатів велосипедного спорту об’єднала зусилля для допомоги землякам, ризикуючи власною безпекою та життям, пише «Голос України».

Після визволення міста роботи в них навіть додалося, та й спокійніше не стало – з лівого берега Дніпра окупанти з ранку до ночі гатять з артилерії та мінометів по мирних людях. Власкор «Голосу України» мав нагоду взяти інтерв’ю в одного з цих скромних героїв – велосипедного волонтера Михайла Осіпова (на фото), котрий щодня на своєму байку з причепом намотує до півсотні кілометрів задля того, аби соціально вразливі містяни не почувалися покинутими напризволяще. Він не тільки кур’єр, а й за потреби – заміна «швидкої». І навіть під обстрілами в місті без світла, води й тепла подвижник не збирається відмовлятися від своєї небезпечної, але такої потрібної місії.

- Михайле, велосипед для тебе – довоєнне хобі?

- Радше частина способу життя. До окупації в мене була своя майстерня з виготовлення меблів. Але власної машини не мав, тож по всіх-усюдах мотався саме на велику. Потім познайомився з активістами громадської «Велогрупи Херсон», став допомагати їм в організації різноманітних акцій, зокрема і як фотограф. А до волонтерства долучився на початку березня – у перші ж дні окупації рідного міста.

Старенькі, котрим важко було самостійно пересуватися, просили привезти з ринку харчі. Та гроші на такі закупи задля виживання в них вичерпувалися, а потреба в найнеобхідніших продуктах, побутовій хімії, ліках, звичайно, залишалася. Тож ми вийшли на зв’язок із кількома волонтерськими центрами, які тоді ще діяли в місті. Надавали світлини людей похилого віку, котрі просили про допомогу, брали для них пакунки, передавали, також фіксуючи все на камери телефонів. Я знав десь 10 таких велокур’єрів-волонтерів в обласному центрі.

Волонтери з «Велогрупи Херсон»

- Як до такої вашої діяльності ставилися окупанти?

- Вони за волонтерами просто полювали, тож доводилося бути вкрай обережним. Оминав їхні патрулі та загорожі – на велосипеді це простіше. Найнебезпечнішими для мене та інших кур’єрів були «рейди» на житловий масив Корабел, де автомобільний міст через річку Кошову ніяк не об’їхати, та у віддалене селище Антонівка – там теж дороги наглухо перекривалися блокпостами. Перед кожним таким виїздом доводилося чистити пам’ять свого телефону, і все одно було страшно.

- Самого не затримували?

- Стався якось ризикований випадок «на межі». Їхав біля Дніпровського ринку, і почулося, ніби мене хтось кличе. А хто саме – незрозуміло. Тож повернув з ринку ліворуч, у бік магазину канцтоварів, і раптом поруч зупиняється таксі, із салону вилазить чеченець. Починає ставити питання, скоса поглядаючи, бере на перевірку паспорт і мобільний телефон.

Мабуть, на всі його запитання я відповів правильно, а в телефоні нічого підозрілого він не знайшов. Повертаючи документ і мобільний, окупант задумливо пробурчав: «Відчуваю щось не те, але в тебе все чисто». І відпустив. Тільки тоді до мене дійшло: він за мною стежив від ринку!

- Після визволення у веловолонтерів роботи, мабуть, поменшало?

- Навпаки, додалося! Багато звернень від рідних та близьких людей похилого віку, котрі самі перебувають на заході Україні, у Польщі, Німеччині, дуже просять навідати стареньких батьків, з котрими по 2-3 тижні відсутній зв’язок, дізнатися, чи з ними все гаразд, чи є вода, їжа, теплий одяг, чи не постраждали від обстрілів оселі, встановити в мобільний телефон сім-карту українського оператора. Допомагаю через ті самі волонтерські організації доправляти їм ліки та продукти, інколи й корм для домашніх тварин. 

Фото з особистого архіву Михайла Осіпова

Ми з колегами пройшли курси першої домедичної підготовки на базі Червоного Хреста й у разі чого можемо долучитися до порятунку хворого, травмованого чи пораненого – маємо при собі аптечки. Адже на велосипеді легше дістатися туди, де «швидка» не проїде. Та мені особисто, зізнаюся, такого не випадало ще. 

Але за будь-яких обставин відпочивати ніколи. Виїжджаю з дому в центрі Херсона о дев’ятій ранку, повертаюся темними вулицями під світло велосипедної фари, коли видно, власне, цю фару та клаптик дороги перед собою. Доводиться мотатися з одного кінця міста в інший, щодня по 30-50 «кеме» долати. Підрахував, що за місяць намотую на колеса до півтори тисячі кілометрів. Це як рвонути на велосипеді з Херсона у Львів чи в Київ і назад!

- І не спадає на думку опинитися у безпечнішому місці, просто перепочити зрештою?

- Звісно, щодня з ранку до ночі крутити педалі важко. Наприкінці дня ноги просто відвалюються. А ще ж мешкаю на восьмому поверсі, ліфт через відсутність електроенергії не працює, і мій велик з причепом треба тягти на цю верхотуру сходами. Повірте, це теж нелегко.

От і сестра запитує, чи не збираюся евакуюватися з-під обстрілів. Поки що – ні, відповідаю. Я не здаюся. Допомагатиму рідному місту до повної Перемоги!

Від редакції. Це одна з останніх статтей Сергія Яновського для видання «Голос України». На жаль, серце відомого на Херсонщині та за її межами журналіста зупинилося 30 грудня.