Як сьогодні живуть люди в населених пунктах деокупованої Херсонщини, що розташовані на Дніпрі? Адже саме ці села та міста найбільше потерпають від щоденних ворожих обстрілів, бо російські війська зовсім близько – на іншому березі річки.
Щоб на власні очі побачити, яким є життя уздовж прифронтової річки під обстрілами, журналісти провідного американського видання The Washington Post вирушили в кількаденну експедицію з Миколаєва до Нікополя. Початок їхньої подорожі був у селі Олександрівка (Херсонський район, Станіславська громада), що стоїть на березі Дніпро-Бузького лиману. Далі вже за Херсоном – у Бериславському районі: Тягинка, Львове, Милове, Дудчани, Гаврилівка, Нововоронцовка. Завершили поїздку в сусідній Дніпропетровській області – село Мар’янське та місто Нікополь.
Журналісти провели в цих краях декілька днів, зустрілися з місцевими жителями, які розповіли про своє нелегке життя під ворожим вогнем.
Результатом подорожі став великий фоторепортаж під назвою «Смертоносна дорога вздовж прифронтової річки показує жертви російської війни», опублікований на сайті The Washington Post.
Пропонуємо читачам «Гривни» адаптований переклад статті. Авторами репортажу є Шіван О'Грейді, Анастасія Галочка та Войцех Гжедзінський. Усі фото, використані в матеріалі, теж взяті з публікації на сайті The Washington Post.
СМЕРТОНОСНА ДОРОГА ВЗДОВЖ ПРИФРОНТОВОЇ РІЧКИ ПОКАЗУЄ ЖЕРТВИ РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ
УЗДОВЖ ПІВДЕННОГО ДНІПРА, УКРАЇНА. – Тільки вода їх розділяє.
Російські війська, відкинуті контрнаступом ЗСУ наприкінці минулого року, контролюють східний берег могутнього Дніпра. Українці контролюють західний.
Поки Україна чекає на нові танки зі Сполучених Штатів і Європи, а на сході точаться бої за стратегічні міста, на цьому південному полі битви йде війна на виснаження. Річка обмежує територіальне просування, дозволяючи – принаймні наразі – лише знищення на відстані.
На маршруті, що пролягає на схід і північ від сіл у затоці Дніпра до постраждалого, але ніколи не окупованого міста Нікополь, ширина річки коливається від кількох миль до менше ніж 1000 футів. Це дозволяє росіянам підходити досить близько, щоб завдати удару з мінометів, снарядами чи снайперським вогнем. По деяких селах вони б'ють десятки разів на день. Українські сили ведуть вогонь у відповідь.
Перед війною цей шлях складав приблизно 150 миль – поїздка займала кілька годин. Але через пошкоджені дороги та мости через річкові затоки подорож колишньою окупованою Росією територією стала важкою. Дороги досі всіяні покинутими російськими блокпостами та військовою технікою. Російські окопи та вогневі позиції облаштовані прямо на полях фермерів. Знаки попереджають про мінування. На під’їздах до сіл українські війська попереджають про високу ймовірність обстрілу.
Руйнування в селі Олександрівка, Україна, 21 січня. Лише 16 із приблизно 2000 жителів села залишилися протягом місяців російської окупації. Інші зараз починають повертатися. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Журналісти Washington Post провели кілька днів, мандруючи контрольованими Україною головними та віддаленими дорогами, які з’єднують ці населені пункти, щоб побачити, як мирні жителі переживають зиму, часто без газу та світла. У деяких селах залишаються лише люди похилого віку, які виживають без тепла за рахунок гуманітарної допомоги. Люди побоюються, що їх може вбити будь-якої миті, і досі шепочуться про колаборантів, які живуть серед них.
Багато сіл тут витримали місяці російської окупації та знаходяться на території, яку президент Володимир Путін незаконно анексував. Тепер Кремль наполягає на тому, що цю територію потрібно «звільнити», сигналізуючи про намір Москви повернутися, можливо, під час нових наступальних операцій цієї весни.
ОЛЕКСАНДРІВКА
Руйнування в Олександрівці. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Пошкоджена дорога до цього нещодавно звільненого села ніби сповіщає про те, що буде далі. На узбіччях – згорілі машини та трупи корови й собаки. Солдати несамовито кричать залишатися на твердій землі – болотиста місцина внизу досі не розмінована.
До війни в цьому мирному селі в затоці Дніпра проживало 2123 людини. Але бої тут були настільки запеклими, що минулої весни залишилося лише 16 жителів. Російські сили, які контролювали населений пункт, евакуювали багатьох з них у села вглиб окупованої Росією території.
Коли Україна звільнила село наприкінці минулого року, мирні жителі почали повертатися та оцінювати збитки. Але вцілілих будинків залишилося небагато. Більш ніж через два місяці після звільнення на руїнах зараз живуть лише 150 людей.
«Якщо існує пекло, то воно було тут», – каже голова села Наталя Каменецька, 36 років.
Деяких жителів села стратили. Четверо досі вважаються зниклими безвісти. Ексгумація все ще триває, але село залишається настільки замінованим, що процес іде повільно.
Працівниця будинку культури роздає гуманітарну допомогу в Олександрівці. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Наталя Каменецька в будинку культури в Олександрівці. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Людям, які потребують ремонту своїх будинків, необхідно звернутися до сільської ради, щоб заповнити анкети та записатися на отримання допомоги. Багато хто втрачає терпіння.
У пошкодженому дитсадку неподалік 81-річна Ярослава Кушеренко намагається витягнути великий брудний килим з яскраво пофарбованої кімнати. Кушеренко 7 місяців провела в селищі Білозерка – після того, як російські військові перемістили її туди під час важких боїв.
«Перші три місяці я плакала», – каже жінка.
Після звільнення вона повернулася додому, але від її хати залишилася лише кухня. Її корів зарізали, і тепер вони з сином живуть за рахунок гуманітарної допомоги. Її плита досі працює, і це рятує їх від холоду. Але жінці потрібен був килим, щоб зігріти імпровізоване ліжко.
81-річна Ярослава Кушеренко тягне килим із дитсадка в Олександрівці, щоб використати його у своїй оселі, де немає тепла. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Зруйнований дитсадок в Олександрівці. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Жінка хвилюється, що її можуть покарати за те, що вона взяла килим, навіть якщо ним не користувалися. Але їй так холодно, каже вона, що не знає, що ще робити.
«У нас було таке гарне село. Люди були такі щасливі. Тут було стільки зелені. А подивіться, що з ним тепер сталося, – каже вона, показуючи на розбомблений дитсадок позаду себе. – В одну мить я втратила все. Хто мені це поверне?»
ТЯГИНКА
Колишні російські позиції на автодорозі Херсон – Тягинка. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Протягом трьох місяців після того, як українські сили звільнили Тягинку, 72-річна Олена Горобець ретельно готувалася до того, що щоденні російські обстріли з-за річки можуть зруйнувати її дім. Жінка разом із сином запакувала свої цінні речі в пластик – зокрема й сукню, яку вона хоче одягнути на власний похорон, якщо її вб’ють. Усе це вони перенесли до свого невеликого погреба, і самі туди перебралися – тепер проводять там більшу частину свого часу.
Через відсутність електроенергії зв’язок жінки із зовнішнім світом обмежується використанням сусідського генератора, щоб час від часу дивитися телевізор. Але новини про те, що відбувається в Україні, каже вона крізь сльози, просто «засмучують її».
55-річна Алла Кравцова продає курку сусідці Олені Горобець у Тягинці. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Зранку вона вийшла з погреба, відчинила свої блакитні ворота й простягнула сусідці невелику пачку готівки. Натомість 55-річна Алла Кравцова передала їй сиру курку в червоному поліетиленовому пакеті. Цього Олені вистачить майже на тиждень.
Удома в Алли Кравцової нижче по вулиці кричать кури, гуси та індики. Вона відчиняє двері свого сараю, показуючи чотирьох корів і телят. Наймолодшому Борці лише два тижні. Продаж птиці та молочних продуктів допомагає жінці вижити.
Але її відповідальність перед тваринами, за словами жінки, одночасно загнала її тут у пастку. Перед тим, як Україна звільнила село, донька та онука Кравцової виїхали. 5-річна дівчинка була настільки травмована війною, що в неї почалося заїкання та тремтіння рук. Тепер вони в безпеці в Литві, а Алла Кравцова проводить більшість ночей у своєму погребі, де зберігає банки з консервацією, зробленою під час окупації.
«Моя дочка просила мене вибачити за те, що залишила мене саму, – каже вона. – Я сказала їй: «Врятуй дитину».
Алла Кравцова дістає банку із солоними огірками зі свого погреба, який також є її прихистком. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Корови Алли Кравцової. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Вона спустилася по хиткій драбині до свого погреба, щоб поритися в запасах, і повернулася заплакана. Запорошені банки, наповнені маринованим червоним перцем, полуницею та кабачками, нагадали їй про найтемніші дні російської окупації.
«Я боялася, що мої діти й онуки помруть від голоду», – каже вона.
На своїй кухні жінка запалює маленький ліхтарик, який живиться від автомобільного акумулятора, і розповідає, що успіхи України дали їй надію, що її родина зможе повернутися. Але росіяни недалеко відступили.
«Ми чекали осені, сподіваючись, що цьому буде покладено край, – каже вона. – Тепер ми чекаємо весни».
ЛЬВОВЕ
39-річна Наташа та 41-річний Антон Дядченки у своєму будинку в селі Львове. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Невдовзі після того, як українські сили витіснили росіян із цього села в листопаді, Наташа та Антон Дядченки запровадили у своїй родині нові правила:
1. намагатися не виходити з дому;
2. якщо доводиться виходити на вулицю, бігти якомога швидше;
3. завжди залишатися між будинками, щоб мати змогу сховатися.
Того місяця вони зі страхом спостерігали, як при відступі росіяни встановили понтонний міст і переправилися з одного берега річки на інший.
Наступного дня троє їхніх дітей 9, 13 та 14 років гралися надворі, коли прийшли українські війська. Цивільні в знак подяки падали на коліна. На головній вулиці почепили гігантський український прапор. Але за кілька днів почалися російські обстріли з-за річки. Люди тікали.
«Почався гучний обстріл, і діти були дуже налякані», – розповіла Наташа. Тому вони вирішили відправити їх до бабусі в центральну Україну.
Наташа та Антон Дядченки закололи свою останню свиню. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Зараз на їхній вулиці тихо, хіба що гавкають собаки, чиї господарі виїхали. Через те, що рідко виходять на вулицю, Дядченки бачать небагато людей. Вони не поїхали, тому що літня мама Наташі хотіла залишитися.
Наразі родина виживає за рахунок тварин, яких виростили, зокрема – 7 корів матері Наташі, 10 курей і 20 качок. Худоба допомагала їм триматися на плаву й під час окупації. Щотижня вони сміливо долали дорогу, щоб продати м'ясо на ринку в Херсоні.
Але їхні запаси не вічні. На запитання, скільки свиней залишилося, Наташа показала на ту, яку вони зарізали вранці та яку будуть розробляти на своїй кухні.
«Уже немає», – відповіла вона.
МИЛОВЕ
Відремонтований міст біля села Милове. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Після декількох годин без вибухів мирні жителі відчули себе достатньо безпечно, щоб вийти подихати свіжим повітрям. Останній вибух пролунав того ранку. Зараз був день.
«Слава Богу, поки що тихо», – каже 69-річний Юрій Боронько, штовхаючи перед собою велосипед. У пункті видачі гуманітарної допомоги, де люди зазвичай отримують продукти, був вихідний день.
На вулиці в Миловому зустрілися 69-річний Юрій Боронько та 57-річний Валерій Куліш. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Підбитий російський танк біля блокпосту в Миловому. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Молода пара гуляє із собакою. Виживають, кажуть, на хлібі та бобах. У них немає електропостачання, газу та води, оскільки при відступі росіяни розбомбили інфраструктуру. Безперервні обстріли унеможливлюють ремонт.
«Нас обстрілюють «визволителі» з того боку, – розповідає 57-річний Валерій Куліш. – Треба просто вистояти».
ДУДЧАНИ/ГАВРИЛІВКА
Знищений російський БТР у Дудчанах. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Останнім часом це село так сильно обстрілюють, що 66-річна Люба Возняк уже не знає, де ховатися. Вона сидить на хиткій лаві біля своїх червоних воріт, порешечених кулями, і тремтить. Її вулиця безлюдна.
«Я боюся сидіти у своєму будинку, бо боюся, що він на мене завалиться, – каже вона. – Але страшно сидіти навіть і в саду. Як ви гадаєте, тут можна не тремтіти?»
За її словами, у селі залишилися лише «пенсіонери, яким нікуди подітися».
Серед небагатьох жителів Дудчан, які вирішили залишитися в селі, – 66-річна Люба Возняк (зліва) та 54-річна Ольга Перепада. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Півні та кури на лавці біля обстріляного будинку в Дудчанах. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Буквально за два дні до цього в будинок за рогом прилетів російський снаряд з-за річки. За словами Возняк, люди вже розійшлися, але їхні тварини, зокрема собаки та кури, ще були надворі. Діти жінки благали її евакуюватися. Але, переживши окупацію, вона не хоче виїжджати.
«Мені потрібно доглядати за своїм садом», – каже вона.
Потім був ще один удар, коли снаряд приземлився неподалік.
Удар, який Люба Возняк почула в Дудчанах, прийшовся в гараж із сільгосптехнікою в селі Гаврилівка. Убитих і поранених не було. На подвір’ї палахкотів вогонь. Стовпи диму піднімалися в небо. Повз ішов пес. Група чоловіків, які звикли до обстрілів, стояла на вулиці й жартувала про удар через кілька хвилин після вибуху. Нікому з них, кажуть, нема куди податися.
НОВОВОРОНЦОВКА/МАР’ЯНСЬКЕ
Поле мертвих соняшників уздовж дороги на Нововоронцовку. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Нещодавно до Нововоронцовки приїхали волонтери із сусідньої Золотої Балки, щоб забрати продукти, зокрема хліб. За їхніми словами, напередодні їхнє село було обстріляне 60 разів.
Нововоронцовка не так регулярно піддається обстрілам, тому стала притулком для зберігання гуманітарної допомоги. Місцеві жителі починають міняти розбиті вікна на скло, закуплене за рахунок гранту Європейського Союзу.
В'ячеслав Борисенко стоїть біля свого рибного кіоску в Мар'янському. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Ще за чотири милі на північ, у Мар’янському, В’ячеслав Борисенко 22 роки продає рибу на ринку. Тепер, оскільки більша частина цієї ділянки річки надто небезпечна для того, щоб виходити на човнах, риба, яку він продає, надходить з населених пунктів вище за течією. Жити на річці та імпортувати рибу – «дивно, але що ми можемо зробити? – каже він і додає: – Ми повинні адаптуватися».
НІКОПОЛЬ
Вид на Нікополь з обстріляної квартири Людмили Кругленко. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
53-річна Людмила Кругленко щойно розклала закуски напередодні Нового року, коли в її будинку прогримів вибух, який сильно пошкодив її балкон і зруйнував частину сусідської квартири. Проте вона не думала про виїзд.
«Настрій – триматися до перемоги, – каже жінка. – Люди, які залишилися тут, дуже сильні».
Незважаючи на пошкодження, Людмила Кругленко відмовляється залишати Нікополь. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
49-річний мер міста Олександр Саюк каже, що більше половини зі 106 тисяч жителів Нікополя виїхали, включаючи його дружину та дітей. Місто, розташоване на широкій ділянці річки, захищене водою. Російські війська «не мають можливості легко дістатися до міста», говорить Саюк.
«Негативною стороною, – додає він, – є те, що росіяни все ще знаходяться в зоні досяжності. Вони обстрілюють, коли їм заманеться».
У Нікополі чоловік вигулює собаку. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
На фото вгорі: машина швидкої допомоги проїжджає повз знищені російські бронетранспортери на дорозі в Дудчанах. Україна, 14 січня. (Войцех Гжедзінський для The Washington Post)
Тэги: