Міністерство охорони здоров’я України разом із Бюро ВООЗ проводить інформаційну компанію, аби подякувати відважним українським медикам, які вже більше 5 місяців під вибухами й обстрілами надають допомогу тим, хто її потребує.
На сайті проекту «Дякуємо серцем» можна знайти вражаючі історії лікарів. Також кожен медик може поділитися власним досвідом або ж розповісти приклад відважності колег. Всі охочі можуть підтримати медиків, перерахувавши кошти на відновлення медичної системи України.
Далі – історія Ігоря Буюклі, фельдшера Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Одеської міської ради у смт Сергіївка. Жорстокі обстріли курортної Сергіївки 1 липня Ігор зустрів першим. Він надавав першу допомогу, сортував поранених, передавав їх решті бригад. Серед постраждалих знайшов і свого друга.
Нагадаємо, 1 липня російська ракета влучила в дев’ятиповерховий житловий будинок та у дві бази відпочинку в Білгород-Дністровському районі Одеської області. В результаті удару в смт Сергіївка загинули 22 людини.
Ігор Буюклі - фельдшер Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Одеської міської ради у смт Сергіївка.
***
Люди були в паніці, кричали, що їм потрібна медична допомога. Та, за правилами сортування, все одно першими мають вивозити тяжких, потім середніх, а тільки потім – легких. Я оглянув та передав бригадам швидкої близько 20 постраждалих, а останню жінку у тяжкому стані забрав до себе у машину. Вона була вся порізана склом, в ранах були скалки. Її не можна було залишати.
«Нас обстрілюють», – про перший вибух ми почули від диспетчера.
Десь за 30 секунд пролунав другий, а ще через 10 – третій. Майже одразу надійшов перший виклик на місце обстрілу, і ми виїхали. Сергіївка була вся в диму, нічого не було видно. До нас почали зносити постраждалих із будинків, куди влучила ракета. Були осколкові поранення, порізи, черепно-мозкові травми. Коли почали приїжджати інші бригади, я став координувати їх. Оглядав, сортував поранених: де тяжкі, де середні, а де людям, на жаль, уже не потрібна була допомога. Говорив бригадам, кого забирати.
Для тяжких виділяли окрему машину, легких поранених забирали по троє-четверо. Бригади працювали відмінно. Одразу всі приїхали, всі знали свою роботу. Підходили і питали, кого забираємо, потім вантажили і відвозили. Все працювало як годинник.
Останньою з тяжких була жінка із закритою черепно-мозковою травмою, струсом мозку, рваними ранами. Вирішив забрати її у свою машину швидкої та їхати до лікарні. Вона була там останньою з тяжких. Дорогою ставив їй внутрішньовенний доступ, крапельницю. В неї були рани шиї, верхніх та нижніх кінцівок. У ранах на грудній клітці виднілося скло. Витягувати ми його не збиралися, це мали робити вже у відділенні. За два дні я заходив до неї, їй якраз робили перев’язку. Запитав на посту медсестри, як вона. Мені сказали, що середня, але стабільна, йде на покращення.
Одним із жахливих моментів того дня було те, що серед постраждалих я знайшов свого друга. Він був у тяжкому стані. Різано-рвана рана шиї, проникна рвана рана черевної порожнини. Мені вдалося привести його до тями і спитати тільки, де його жінка та діти. Це мої дуже близькі знайомі. Було важко, але все робив автоматично. Як нас вчили, так ми «на автоматі» й робили, надавали допомогу. Напевно, в таких ситуаціях у медиків відключаються емоції. На щастя, його родина – жива. Він провів три дні у реанімації. Але потім прийшов до тями, став стабільним, і його перевели у хірургічне відділення. На щастя, його жінка зазнала тільки легких поранень, а діти взагалі не постраждали, хоч і були на верхньому поверсі. Неабияк пощастило.
Тэги: