Чи можливо звільнити Херсонщину та як це зробити? Наскільки вистачить Україні наданої США допомоги та скільки взагалі триватиме ця війна? На ці та інші важливі запитання відповів австрійський військовий аналітик Том Купер, який є одним із найвідоміших та найавторитетніших експертів з питань військової авіації у світі.
Інтерв’ю з Томом Купером записали член Ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси, медіа-експерт Сергій Чернявський та журналіст Костянтин Шабалев. Опубліковане воно (російською мовою) на блог-платформі Teletype.in.
ДОВІДКА. Том Купер – австрійський письменник, аналітик, журналіст-розслідувач та ілюстратор, який спеціалізується на військовій авіації. Його аналітику щодо війни в Україні публікують українські та світові ЗМІ.
Автор понад 20 книг, які здобули популярність та спричинили хвилю публікацій в Ірані та Іраку, а також привернули значну увагу в США. Його найвідоміші роботи: серія книг «Африканські МіГи» (два томи) та серія книг «Арабські МіГи» (шість томів).
- Томе, більша частина нашої аудиторії – із Херсона та взагалі з південної України. Зокрема з окупованої частини Херсонської області. Ми хочемо розпочати саме з цього регіону. Чи можливо повністю звільнити Херсонську область? І що для цього потрібно Україні?
- Теоретично все можливо. Це, знаєте, майже як лотерея. Питання не в цьому. Питання в тому, як прорвати російську оборону та просунутися глибоко всередину неї. А для цього Україні на півдні, у Херсоні, потрібне те ж саме, що й на інших ділянках фронту. Це сильна ППО разом із надійним постачанням ракет для цієї ППО. І тим більше – надійне й постійне постачання достатньої кількості боєприпасів. Зокрема, артилерійські боєприпаси – щоб стримувати росіян. Це в першу чергу.
Наприклад, що ми бачили минулого року. Україна отримує невелику кількість танків, трохи іншої техніки... і так далі, і так далі... І боєприпасів на 4 місяці бою. І ось Україна почала наступ через російські мінні поля. Це тривало 4 місяці, а потім наступ захлинувся, оскільки закінчилися боєприпаси й техніка для прориву. Усіх поставок виявилося недостатньо, щоб прорватися через мінні поля в червні та липні, і все.
Але це означає, що Україні потрібно набагато більше боєприпасів і важкої техніки. І не лише для Херсона, так само й на інших ділянках. Тому важливим і вирішальним питанням є надійна, безперервна логістика достатньої кількості боєприпасів: насамперед артилерійські снаряди.
Далі – це важка техніка: танки, важкі бойові машини піхоти. Оскільки те, що надсилає НАТО, – це легкі, тонкостінні БМП. Більше того: вони надсилають БТРи, фактично застарілі для такого роду бою. Проте, щоб розуміти всю картину, врахуйте: це все рішення проблем з обороною і контрнаступом у середньостроковій перспективі – на пів року – рік...
Тим часом Україна нарощує власне виробництво боєприпасів та озброєння. І тут ми повертаємося до того, про що говорив ще минулого року генерал Залужний, а саме: Україні дійсно потрібен свого роду технологічний прорив. Нові технології, наприклад, бойові роботи. Не в сенсі кіборгів, як у фільмі «Термінатор», а набагато простіші речі: наприклад, наземні дрони, які б курсували по всій території і «били» росіян у їхніх бункерах та траншеях. Технології, які дозволили би піхоті наступати, не маючи при цьому жодних втрат.
Також потрібне обладнання для розмінування... Це була одна з основних проблем минулого року, оскільки російські мінні поля були вражаючої глибини ще тоді. Зараз вони будуть ще більшими. Це дуже важливо.
Чому? Тому що як тільки українці пройдуть через ці поля, розчистять їх, вони повинні мати можливість швидко просунутися вглиб, у тил росіян. І потрібно не лише перемістити свої війська та важке озброєння через ці лінії, але й захистити їх від російських авіаударів, наприклад, від вертольотів, які доставляли стільки проблем минулого літа.
Без цього в України немає шансів серйозно просунутися. Так що коли ви запитуєте в мене про терміни... Теоретично це можна зробити за 2 або 3 дні, якщо для цього буде достатньо озброєння, достатньо боєприпасів... Якщо Україна отримає в достатній кількості прилади нічного бачення...
Але найголовніше – це важка артилерія і реактивна артилерія типу «Хаймарсів» і подібних систем, які б’ють на 80 кілометрів (і далі) в тил росіян по їхніх штабах та складах постачання. Потрібно знищити логістику ліній оборони росіян. Тільки тоді реально можна очікувати якогось серйозного просування.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий наступ ЗСУ, ймовірно, почнеться з лівобережжя Херсонщини: коли та як – прогноз експертів
- Усе, що ви сказали, потребуватиме великої кількості зусиль і часу. Війна триватиме і в наступному році?
- Так, усе йде до того... Звісно. Іншого навіть уявити неможливо. Я не прихильник прогнозів, свідомо їх уникаю. З дуже простої причини: зараз просто неможливо точно вгадати, що станеться. Зрештою, може статися так, що Путін завтра рано вранці помре – і ситуація зміниться. Але те, як вона складається зараз... Дивлячись на те, скільки Україна отримує – особливо! – артилерійських боєприпасів... Ця війна триватиме не лише в наступному році, а й через рік. І можливо, навіть довше. Я чув оцінки серйозних людей, які говорили про 2029-2030 роки. Так що не схоже, що все це закінчиться завтра вранці.
І навіть, наприклад, один успішний український наступ зараз не завершить війну. Ви не переможете Росію таким чином. Тому що вона занадто велика, там занадто багато людей, зброї... Багато їхніх союзників все ще допомагають їм. І чим більше проходить часу, тим краще росіяни адаптуються до будь-яких нових умов, які постійно змінюються, до речі. Це одна з характеристик цієї війни: методи, тактика, зброя постійно змінюються. Росіяни добре адаптуються до цього.
- Повернімося до Херсонської області. Питання про Каховську ГЕС. Що спричинило вибух греблі? Це був навмисний оборонний маневр, чи просто безлад у російській армії?
- Я б сказав, що й те, й інше. Росіяни підклали туди багато вибухівки. Там під греблею був коридор. Вони заполонили його вибухівкою – я точно не знаю, скільки тонн, але там було багато цього добра. Ідея полягала в тому, що як тільки українці почнуть переправлятися через Дніпро, південніше Каховської ГЕС, вони підірвуть греблю і змиють усіх нижче за течією.
І коли ЗСУ розпочали контрнаступ у червні минулого року, у російських командирів почалася паніка... і вони більш-менш випадково підірвали греблю. Чи був хтось, хто віддав наказ: «Підірвіть її!», чи ні, я точно не знаю... Але в результаті хтось натиснув кнопку – і підірвав греблю. І затопив – я навіть не знаю скільки тисяч людей у селах нижче за течією.
Так, з одного боку, це було навмисно. З іншого ж – це було незаплановано: вони поспішили, тому що виявилося, що Україна ще не розпочала форсування Дніпра. Вона атакувала з півночі, а насправді форсування Дніпра планували починати через кілька днів або навіть через тиждень.
- Конгрес США затвердив законопроєкт про надання військової допомоги Україні на суму 61 мільярд доларів. Як швидко це рішення вплине на ситуацію на полі бою? Чи змінить це лінію фронту найближчим часом і в середньостроковій перспективі?
- Скажу одразу: я втомився від двох років обіцянок від західних країн. Ми збираємося відправити таку допомогу й от таку допомогу, щось відправити сюди, щось дати там... Насправді важкої зброї прибуло дуже мало – можливо, 10-20% від того, що Захід обіцяв Україні за останні 2 роки. Я знаю, що багато з ваших читачів очікують, що це все змінить... Але я взагалі нічого не очікую від цієї допомоги, поки не побачу, що вона вже в Україні.
Теоретично США можуть почати відсилати артилерійські снаряди вже завтра вранці. Можливо, прямо зараз вони вже завантажують їх на літаки, кораблі або кудись іще. І можливо, перша партія доїде до вас наступного тижня. З точки зору логістики, це відносно просто – у них достатньо розвинена система логістики. Але я не дуже звертаю увагу на те, що робить Америка. Тому що це не просто соромно, це позорно – те, чим вони займалися останні 5 місяців.
Скільки українських солдат були вбиті через їхню бездіяльність? Авдіївка втрачена. Скільки зброї було втрачено? Скільки людей втратили ноги, руки, очі та ще щось, не кажучи вже про психіку... Це абсолютно безвідповідально. Так що доки я справді не побачу, що щось прибуло в Україну, я не буду звертати на це уваги. І вам не раджу.
Тому що, знаєте, не можна воювати одними сподіваннями – що хтось там нам допоможе. Тільки ви самі собі допоможете. Це найкращий спосіб вести війну. І це, до речі, те, що робить Україна протягом останніх 10 років.
- Можете назвати основні три чи п'ять видів зброї, які Україна могла би запросити в США в цей пакет допомоги?
- Знаєте, я зараз посміхаюся не тому, що сміюся з вашого запитання... Погляньте, є оптимальні рішення – і є реальність. Оптимальним рішенням було би постачання, скажімо, 50 батарей «Патріот» в Україну і, наприклад, сотень F-35. Це те, що потрібно зараз Україні. Але не просто сотня F-35, а й уся логістика для них... Далі... Тисячі бомб, мільйони артилерійських снарядів, мільйони одиниць протимінного обладнання.
Але зараз українській армії не вистачає навіть морфіну. Зазвичай, коли солдат отримує поранення, він передусім уколює собі морфін, щоби зменшити біль, щоби залишатися у свідомості – і бути в змозі допомогти собі. Ось саме зараз ЗСУ зіткнулися навіть з нестачею морфіну.
Далі... Не вистачає службових автомобілів, тобто просто звичайних машин. У половини ваших підрозділів навіть немає машин, щоб вони просто могли доставити своїх солдат на поле бою. Я вже не кажу про БТРи і БМП – настільки їх мало.
Тож коли ви запитуєте мене про ту чи іншу зброю... Може, спочатку розв'язати більш прості питання? Такі як логістика. Такі як забезпечення морфіном, аптечками, тепловізорами, службовими машинами... А потім уже переходити до зброї. Ви можете мати 200 танків, але якщо у вас немає машин, що перевозять війська на поле бою... Навіть не на лінію фронту, хоча б до неї... По суті, ви тоді воюєте танками окремо й піхотою окремо, а не обома разом.
А до цих танків ще потрібні запчастини. Візьмемо ті ж «Леопарди», наприклад. НАТО пообіцяло їх штук 200, здається... Чудово. Вони вирушили на свої склади, оглянулися там, зрозуміли, що зможуть поставити приблизно 150-160 танків. Гаразд. Вони зібрали їх разом... І зрозуміли, що щонайменше 80 з них не працюють – так, потрібен ремонт.
І після 3-4 місяців роботи вони назбирали десь 20 працюючих танків. І це те, що було поставлено в Україну. Отже, зараз ці танки знаходяться в Україні. І для них немає запчастин, для них немає снарядів, немає інфраструктури. Тобто немає майстерень, де їх можна було б обслуговувати та ремонтувати... Тоді яка користь від цих танків?! Ви будете використовувати їх протягом 2 днів, а потім може викинути їх.
Тобто це все – просто спонтанні заходи, результату від яких немає. Уже 2 роки було втрачено. Досі ні в кого немає великого стратегічного плану на Заході, як серйозно й постійно підтримувати Україну. Не на два місяці, не на наступні два роки, або п'ять років – а стільки, скільки буде необхідно. Немає плану, як перемогти Росію, як перемогти Путіна. Як завершити цю війну.
Ніхто про це не думає. Тому що на Заході дуже багато людей зацікавлені в тому, щоб продовжувати заробляти, як раніше. І поки це не зміниться... Чому хтось раптово повинен почати турбуватися про те, щоб допомогти Україні перемогти Росію?
- Перейдемо до поточної ситуації. Можете оцінити готовність України та Росії до цієї весняно-літньої кампанії? Які сильні та слабкі сторони кожної з країн?
- Ну, очевидно, росіяни мають чисельну перевагу в військах, в артилерії та особливо в авіації. І з цього все починається. Вони мають достатньо балістичних ракет, щоб регулярно вражати тактичні цілі, такі як батареї ППО на території України, або українські МіГи, розташовані на аеродромах.
Щодо інших переваг – у них багато артилерії. Навіть якщо значна частина цих гармат – це старі стволи, дійсно стародавні екземпляри, і вони не такі мобільні, як їхні сучасні аналоги. Але вони все ще є, їх багато, і на кожну з цих гармат повинен знайтися принаймні один український снаряд, що її знищить. А знищувати їх нелегко, тим більше, що в Україні бракує боєприпасів.
І найголовніше – у них майже повна свобода дій. Вони вільно можуть бомбити українські позиції з повітря планерними бомбами – КАБами. У Росії їх називають УМПК. В Україні не вистачає ракет ППО, щоби протистояти цьому бомбардуванню.
І навіть якщо б їх вистачало, все одно їх потрібно якось доставляти до батарей, ближче до лінії фронту, де вони потрапляють під обстріли російської артилерії та авіації. А знаходяться ці батареї там, щоб придушувати російських бомбардувальників, які запускають ці КАБи. Ось така у вас проблема...
Наступна ваша проблема полягає в тому, що росіяни б'ють не лише по лінії фронту, ми це бачили в березні, – вони виводять з ладу українські ТЕС. Це означає, що Україні, яка звикла експортувати електроенергію, тепер доводиться імпортувати її. Чому? Тому що у неї недостатньо систем ППО та ракет для них. Тобто ми ходимо по колу весь час.
Що ми ще бачимо. У росіян все ще більше танків, навіть якщо половина з них фактично не працює. Але росіяни постійно імпровізують. Вони встановлюють металеву раму на T-72, накладають зверху металеві пластини, щоб створити щось на зразок БМП – куди вони можуть посадити піхоту та перевезти на українські позиції. А в України не вистачає артилерії, щоби вдарити по цих танках.
У них величезна перевага в живій силі. Не пам'ятаю точно, але в них в Україні десь 60 або 70 дивізій. Проти близько 50-ти – українських бригад. Бригад – не дивізій! У дивізії, зі свого боку, може бути 2 або 3 бригади.
І щоб ви, українці, могли хоч якось протистояти цьому, вам потрібно майже щодня, а краще кілька разів на день, бити по російських штабах та складах забезпечення вздовж лінії фронту. А Україна може бити по них раз на тиждень... можливо, 2-3 рази на місяць навіть.
У цьому й полягає перевага Росії. І вони цим користуються.
- Що може Україна протиставити цьому?
- Наразі – мало що. Мені гірко говорити про це, але це буде тривати принаймні до кінця цього року.
Навіть після отримання необхідної артилерії – хоча б артилерії, не кажучи вже про балістичні ракети, системи ATACMS і таке інше. Так от, потрібен час, щоб це озброєння почало показувати результати.
Потрібно вдарити по одному штабу, по іншому, по третьому, а за ними – по одному складу, по наступному, потім по з'єднаннях – один за одним. А росіяни за 2 роки вже адаптувалися: вони знають, як рити траншеї, знають, як маскувати штаби...
Тобто все це займе місяці. Перший дійсно важливий сигнал, який я сподіваюся побачити приблизно в жовтні, листопаді або грудні цього року, – це коли росіяни (на що дуже сподіваюся, але не впевнений, що це станеться) не зможуть розпочати свій новий зимовий наступ.
Ось коли це станеться, ми зможемо сказати: добре, зараз ця допомога працює.
- Маючи таку перевагу, чи планує Росія здійснити наступ цього літа?
- Вони вже проводять цей наступ. У них є група «Захід», яка відповідає за північний сектор лінії фронту – тобто від Куп'янська до Кремінної і Бахмута. Потім є група «Центр». Вона відповідає за район південніше Бахмута – униз до Авдіївки, Шахтарська й Мар'їнки. Їхня мета – спробувати створити два клини: один на півночі, другий на півдні, навколо Торецька. У цьому районі – центрі гірничодобувної промисловості – багато залізниць, тому вони намагаються охопити цю область, як вони зробили з Бахмутом, Попасною, Лисичанськом і Сєверодонецьком.
На півночі вони зараз намагаються дістатися до Часового Яра, рухаючись зі швидкістю десь 5-10 кілометрів на місяць. Те ж саме відбувається зараз в районі Авдіївки.
- Усе описане вами відбувається на сході України. Однак час від часу з'являється інформація про якийсь план нападу Росії на північ і північний схід України: що під загрозою такі міста, як Харків, Чернігів і навіть Київ. Що ви думаєте з цього приводу?
- Я вважаю це цікавим поєднанням – вибачте за вираз – істерії і непідтверджених чуток. Щодня ми бачимо, що збройні сили РФ втрачають свою наступальну здатність. У березні й на початку квітня вони все ще намагалися наступати, використовуючи великі групи, штурмові групи розміром з батальйон. Тобто в цих групах було 30-40 бронемашин і від 300 до 400 піхотинців. І кожна така спроба провалювалася. Іноді їм доводилося атакувати одразу двома такими групами.
А що відбувається в останні кілька тижнів? Тепер вони атакують малими групами, де є лише 1 танк і 10-15 солдатів з ним. І так 10-15 разів на день. Де ж тоді їхній потенціал, запитую я себе. Звідки в них наберуться сили, щоб рухатися цілою армією, не бригадою або дивізією? Де ресурси, щоб прорвати українську оборону й дістатися до Харкова?
А тепер пригадайте, як вони намагалися захопити Харків на початку війни з двома арміями: 6-ю і 20-ю загальновійськовими арміями. І їм це не вдалося, незважаючи на те, що українські Збройні сили фактично протиставили їм сили приблизно 3-4 бригад. Їм навіть не вдалося оточити Харків.
Як росіяни, втративши свою наступальну здатність, збираються прорватися через Куп'янськ, а потім пройти всю дорогу до Харкова? Навіть якщо вони захочуть наступати «вниз» – із території Росії. Нехай у Харкові залишилося 500-700 тисяч людей, це все ще велике місто, отже, усередині є багато оборонних можливостей для ЗСУ.
Якщо вони задумали провести таку ж операцію, як у Бахмуті або Авдіївці, помножену на тисячу – для їхньої логістики це зараз неподоланна задача. Зараз вони можуть здійснювати операції батальйонного масштабу – та й ті розбиваються об українські позиції. Принаймні доки це не зміниться, немає жодної причини панікувати щодо яких-небудь великих російських наступів на Київ або Харків.
- Тож наша аудиторія з півночі України може трохи вдихнути з полегшенням?
- Так, звичайно. Подивіться на це ще з такої точки зору. Скажімо, вони хотіли би захопити частину України раптовою атакою в стилі комп'ютерної гри Heliborn, як це було з Гостомелем, Каховкою чи Вознесенськом у перші дні війни, на початку вторгнення. Гаразд. Вони зібрали 40 вертольотів (у них ще достатньо вертольотів для такої операції). Але де взяти десантників? Де вони? Одна дивізія в Бахмуті, одна бригада в Бахмуті, друга дивізія в районі Роботиного, а третя дивізія – ще десь. Вони всі зайняті. У них немає військ для такої операції.
Якщо вони висмикнуть їхі з лінії фронту, то вони не зможуть продовжувати наступ. Але й у цьому випадку вони все одно мусили би переучувати ці війська, тому що ці підрозділи поповнювалися резервістами: люди вже багато років не тренувалися, їх треба переучувати. Тобто на все про все їм все одно знадобилось б від 3 до 6 місяців.
Але це ще не все. Якби вони розпочали цю операцію, то пішли би прямо на українську ППО, оснащену «Патріотами», IRIS-T, NASAMS і тому подібним... На вашу думку, чи вони вижили б? Це було би просто масовим вбивством. Усі вертольоти були би збиті ще на підльоті до Дніпровського водосховища.
Гаразд. Давайте спробуємо придумати ще щось. Масштабна механізована атака з півдня Білорусі на Київ... Наступ не однієї танкової дивізії, а, скажімо, двох або трьох механізованих дивізій...
Вони все одно зіткнуться з тією ж проблемою, що й тоді: коли всі застрягли в 130-кілометровому заторі від кордону до Києва. Якщо, звичайно, не сталося дива й ніхто з 2022 року не побудував дві додаткові автомагістралі на південь від Іванкова.
Тобто нічого не зміниться. Тим паче зараз – коли є багато важких українських укріплень уздовж кордону... Додайте також мінні поля... Тобто ці 2 або 3 дивізії спочатку потраплять на українські мінні поля, а потім отримають усе, що є в українців, на свої голови.
Чому ж ви очікуєте, що Росія здійснить щось подібне? Ось чим, наприклад, вони зараз зайняті? Вони підтягують свої свіжі війська, свіжих «мобіків» у район Сватового, збирають їх у колони, відправляють у невеликий штурм, щоб дати їм невеликий досвід, щоб гартувати їх – а потім відправляють їх у Авдіївку або Бахмут. Принаймні це те, що я спостерігав у січні-лютому. Так що якщо там раптом не відбудеться щось радикально незвичайне, не варто турбуватися про якийсь великий наступ на Харків чи Київ.
- Нещодавно Японія заявила про готовність надати допомогу Україні. Як ви думаєте, чим Японія може нам допомогти?
- Я вважаю, що тільки грошима. Це через те, що в Японії дуже суворі закони щодо експорту зброї. Це пов'язано з їхньою історією під час Другої світової війни. І загалом Японія утримується від конфліктів. Так що єдиний спосіб для Японії серйозно допомогти Україні – це через гроші, переказ грошей. Це було б найкращою ідеєю. Це, до речі, те, що повинна робити й Америка – не лише європейці. Європейці вже це роблять: просто переказують гроші. І лише ви, українці, повинні вирішувати, на що ви хочете витратити ці гроші. Тому що ви це знаєте краще за інших.
- Ми не можемо не запитати про нашого колишнього Головнокомандувача. Є думка в Україні... можливо, і за її межами, що Залужний надавав більше свободи командирам на місцях, тоді як Сирський, сьогоднішній Головнокомандувач, має, так би мовити, більш авторитарний стиль управління. Яка ваше думка?
- Давайте для початку підкреслю: я не буду говорити, що одна система краща, а інша гірша. Не буду говорити, що Сирський кращий за Залужного або що його стиль керівництва кращий. Я скажу, що є потреба в певній дисципліні зверху, у командуванні ЗСУ. Я маю на увазі взаємодію між бригадним та батальйонним командуванням. Тому що в минулому було багато випадків непокори. Ось чому Сирському довелося звільнити багатьох командирів після його призначення – люди просто ігнорували його накази.
До цього там були випадки абсолютного хаосу. Просто згадайте січень-лютий минулого року в Бахмуті. Там було дві або три бригади, а разом з ними – батальйони з 25 різних бригад, що прикріплені до них. І от війська прибувають на фронт для посилення одного з батальйонів, який зазнає постійних атак з боку росіян. Але цей батальйон навіть не знає, що це їхні, і відкриває по них вогонь. Я не знаю, скільки людей тоді загинуло, але точно декілька десятків. І це потрібно було зупинити.
Саме це зараз намагається зробити Сирський – щоб у майбутньому уникнути подібних ситуацій. Коли у 92-ій бригаді один батальйон знаходиться тут, а інший – десь за 200 кілометрів. Так підрозділи працюють ефективніше.
Чи краще, коли командири на місцях самі вирішують, що їм робити? Іноді так, іноді ні. Це залежить від того, наскільки конкретні командири володіють ситуацією в даний момент. А вона змінюється щодня.
- А що, на вашу думку, спричинило цей хаос у військах України?
- Це сталося тому, що Залужний дозволяв людям робити те, що їм хочеться. І до певної міри це чудово працювало. Особливо в перші кілька днів...
Не варто забувати, що росіяни «зламали» систему зв'язку українських Збройних сил ввечері 23 лютого 2022 року. Залужний просто не міг зв'язатися з командирами бригад. Тому саме бригадні командири приймали рішення самостійно. І деякі з цих командирів прийняли правильні рішення, а інші – ні. А в деяких випадках зовсім не було бригадних командирів, щоб хоча б щось зробити.
Ви бачили це на прикладі Нової Каховки: її захопили, там зовсім не було українських військ.
Херсон... Це було перше місце, де українці надали серйозного опору російському просуванню з Армянська. Армянськ, власне кажучи, далеко від Херсона, близько 150 кілометрів по дорозі. А між ними нікого не було. Російські війська просто пронеслися так швидко, що знаходячись між Армянськом і Херсоном, українські підрозділи просто дивилися з відкритими ротами: «Ого, росіяни йдуть... Що робити? Добре, давайте за ними». І це було неправильним рішенням – треба було їхати на північ, до Запоріжжя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому так швидко здали південь? Реконструкція подій перших днів війни
Деякі підрозділи так і вчинили, інші ні – і були захоплені в процесі. У таких ситуаціях потрібні командири, які можуть приймати власні рішення. Але у вас є такі битви, як Бахмут минулого року, де вам потрібна дуже жорстка командна структура, інакше не вийде.
- Скільки систем ППО, таких як «Патріот», потрібно Україні, щоб повністю закрити наше небо? А також скільки F-16 (а ви згадали навіть про F-35) нам потрібно, щоб мати перевагу?
- Щодо ППО. Україні не потрібно закривати все небо. Вам треба закрити й захистити конкретні точки на цьому небі: тобто кожне велике місто – у вас, здається, їх близько 22, а також лінію фронту. І для цього потрібно приблизно 50-60 батальйонів – або як ви їх називаєте, дивізіонів – ППО з ракетами «земля-повітря» з діапазоном дії 30-50 кілометрів.
Щодо винищувачів-бомбардувальників. Вам не допоможуть 12 літаків F-16, не допоможуть 24, 36 літаків... Цього занадто мало, це лише початок вирішення проблеми. Вам потрібно не менше сотні. Але щоб отримати 100 літаків F-16, підтримувати їх у робочому стані, тримати 30 з них в бою щодня... Так от, створення такої інфраструктури займе декілька років.
- Дякую вам, Томе, за інтерв'ю.
- Дякую, усього найкращого й будьте обережні – наскільки це можливо.
Тэги: