Відому українську спортсменку-веслувальницю Інну Осипенко-Радомську давно називають вінничанкою, бо саме в Вінниці вона сьогодні проживає з родиною. Проте коріння легендарної неодноразової олімпійської чемпіонки – на Херсонщині, де вона народилася і де до останнього часу проживали її батьки.
Інна з величезною любов'ю згадує про рідний Бериславський район, який сьогодні щоденно потерпає від обстрілів російських військ. Унікальна природа дніпровських плавнів тепер залишається тільки в її спогадах. Війна ледь не забрала життя її батьків, та вже зруйнувала домівку. Як її рідні пережили окупацію, Інна Осипенко-Радомська розповіла нещодавно в інтерв'ю виданню «Спорт 24».
ДОВІДКА. Інна Осипенко-Радомська народилася 20 вересня 1982 року в селі Новорайськ Бериславського району. Українська веслувальниця на байдарках, чемпіонка Олімпійських ігор в Пекіні (2008), срібна медалістка на Олімпійських іграх у Лондоні (2012) у веслуванні на байдарці-одиночці (дистанція 500 і 200 метрів) та бронзова медалістка Олімпійських ігор в Афінах (2004) у складі жіночої четвірки. Також бронзова призерка Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро (2016), де вона представляла Азербайджан. Чемпіонка світу. Заслужений майстер спорту. Експертною комісією Національного Олімпійського комітету її було вибрано найкращою спортсменкою 2010 року в Україні.
«Пів села стерли з лиця землі»
– Ви народилися в Бериславському районі на Херсонщині. Тільки є певні протиріччя щодо самого населеного пункту: Новорайськ чи Ольгівка?
– Фактично я народилася в Херсоні, але перші шість місяців свого життя провела в Новорайську. Тоді наша сім’я переїхала в Ольгівку. Мій батько – родом із Новорайська, а мати – з Ольгівки. Ці села розташовані неподалік.
– У листопаді минулого року їх деокупували ЗСУ. Чи залишаються на Херсонщині ваші родичі?
– Мої батьки провели в Ольгівці майже рік після початку війни. Пів року там жила і сестра з трьома дітьми. Тато з мамою навіть дочекалися ЗСУ. Мама та інші жінки із села сформували своєрідну бригаду, яка готувала їжу для наших воїнів. Хлопці жартували: "Ми багато де були, але так смачно нас ніде не годували". Проте росіяни втекли на лівий берег Дніпра і почали звідти обстрілювати артилерією населені пункти з протилежного боку.
– Ольгівка сильно постраждала?
– Батьки витримали кілька тижнів. Люди почали виїжджати з тамтешніх населених пунктів. Тато з мамою покинули свою вулицю фактично останніми. Досиділися до того, що лягали спати з думкою, що можуть зранку не прокинутися. Прилітало шалено… Мама розповідала про ранковий ритуал: "Очі відкрили, дякувати Богу живі". Ледве виїхали під обстрілами. Зараз ці краї цілодобово обстрілюють і надалі. Ольгівка, Бургунка та Львове – ці три села, що розташовані практично в ряд, надзвичайно сильно понівечені.
– Батьківський дім вцілів?
– Більше немає хати, де я виросла – там колись мешкала моя бабуся. Моя мама утримувала невеличкий магазинчик у селі – туди теж прилетіло. Зрештою, його пограбували орки, ще коли зайшли у село. А кілька днів тому ракета прилетіла у двір до сестри. Яка ситуація з батьківською хатою – невідомо. Не маємо в кого запитати. Людей там майже не залишилося та й зв'язок відсутній – росіяни, коли відступали, зруйнували усю інфраструктуру. Словом, пів села стерли з лиця землі.
– А разом з цим і спогади про ваше дитинство?
– Та не тільки про дитинство. Я щороку їздила в село, брала каяк або сапборд. Останнє літо перед вторгненням провела в Ольгівці разом із сином Борисом. У тих місцях – мальовничі плавні на Дніпрі. Від Каховки, від ГЕС, тягнеться основне русло Дніпра. А поруч простягнувся рукав річки, який зветься Козаком. Там нереально красиво! Плавні мають свій окремий водний світ з озерами та рівчаками. Найкращий час, щоб отримати задоволення від виходу на воду – весна. Зазвичай ці єрики заростають травою, ліліями. Вони дуже красиві, але покривають усю площу води, тому складно проїхати. А навесні річка вільна, можна сповна насолодитися плаванням.
– Звучить дуже красиво.
– Не кажіть. Разом із друзями маю Viber-чат під назвою "Близькі люди". Так от вони приїжджали до мене в Ольгівку і просто закохалися у цю красу. Вирішили зробити такі поїздки традицією. Ми розбивали намети, ночували на березі ріки, плавали на човнах, організовували квести на плавнях… Тепер це все у минулому.
«Шукала в Словаччині українських дітей»
– Зараз я перебуваю у Словаччині. Виїхала з України ще 4 березня минулого року. Взагалі разом зі сім’єю я мешкаю на окраїні Вінниці. Росіяни взялися бомбардувати аеропорт у Гавришівці, що неподалік від нас. Ми багато часу проводили у підвалі. Навіть коли вкладала дітей, то все одно постійно слухала чи не летить нічого над головою. У психологічному плані було нереально важко.
– На виїзді у безпечніше місце наполіг чоловік?
– Так, Дмитро казав, що йому буде набагато спокійніше, якщо я та діти перебуватимуть у безпеці. Друзі з Братислави телефонували майже щодня: "Бери дітей та приїжджай до нас". Наш вінницький дім став своєрідним перевалочним пунктом для знайомих зі сходу України, які прямували за кордон. Ми приймали усіх, давали нічліг та можливість перепочити. І майже кожен з гостей запитував: "Чому ти сидиш? Чому ти не береш дітей та не виїжджаєш?" Четвертого березня я не витримала, сіла в автомобіль та виїхала у Словаччину.
– Підозрюю, вас запрошували не лише туди.
– Запрошень дійсно вистачало, проте Словаччина є комфортною в логістичному плані. Звідси дуже близько до України, я майже щороку тут бувала раніше. Завжди складалося враження, ніби ти вдома. А ще словаки схожі на українців за менталітетом. До того ж практично усю кар'єру я користувалася інвентарем від місцевої фірми Vajda.
– У Братиславі продовжуєте займатися спортом?
– У Словаччині я відкрила для себе дуже красиві місця. Дунай тут надзвичайно мальовничий, зі швидкою течією. Я перебуваю у словацькому веслувальному клубі. Тому я не могла не продовжити заняття улюбленою справою. З тією лише різницею, що виходжу на річку не у звиклій байдарці, а на каяку. Влітку працювала у якості гайда – давала лекції по каякінгу. Власник прокату навіть запровадив акцію – безкоштовні курси каякінгу для українців.
– Зараз маєте у клубі повноцінну тренерську роботу?
– Все почалося з того, що я шукала у Словаччині українських дітей, яких хотіла навчити веслуванню. Розмістила оголошення і з певним хвилюванням чекала. Все ж раніше мені доводилося працювати у якості тренера лише з професійними спортсменами. Сформувала групу з 12 дітей, хоча охочих було набагато більше. Довелося встановити обмеження через ліміт з обладнанням. Почала творчо підходити до занять, подавати усе в ігровій формі. Я не хочу робити з них професійних спортсменів, а лише оздоровити і подарувати хороші емоції. Мене тішить, як батьки розповідають про мотивацію для дітей: "Якщо не зробиш домашнє завдання, то не підеш до Інни на тренування".
Фото: sport24.ua
Тэги: