Чергова історія з Херсона – про життя під щоденними руйнівними обстрілами. Місто живе й працює, люди поспіхом виконують свої справи, як мурахи. Героїчні херсонські мурахи!
Далі – розповідь херсонки про щоденне життя в місті та про життя людей на окупованій території області. Історію опублікувала відома журналістка СТБ родом із Херсонщини Тетяна Висоцька у рубриці #ХерсонськіГолоси, яку вона веде на своїй сторінці у Facebook від початку великої війни.
***
Побувала в доньки й онуків у Польщі, дуже намагалася розслабитись якось та видохнути, але не дуже виходило. Коли з донькою підходили вже до їхнього дому з валізами, я побачила розбиту шибку, затягнуту плівкою. Моє запитання було: «Це після прильоту?». По диких очах доньки зрозуміла, що щось не те спитала.
Поруч з ними в Польщі аеропорт і щопівгодини чути і видно літаки. В мене серце зупинялося і хотілося втиснутися в стіну – це настільки звірячий ліпкий страх, страх, що зараз будуть бомбити. На дитячому майданчику бачила польських підлітків, які співали пісню «Гей, соколе» – це до сліз. На мою українську хустку на голові звертали увагу і посміхалися, але очі сумні були.
Херсончик зустрів обстрілами, але тут спокійніше і все зрозуміло. Це жахливе відчуття, коли ти не можеш розслабитися і лякає тиша. Вже звично, щодня у сутінках, починають летіти і починають збивати дрони та шахеди, чутно прильоти.
Сьогодні одна дівчина розповіла: «Вночі був такий страшний звук, я думала, що авіабомба, а йшла на роботу і побачила, що це всього лише в гаражі прилетіло, три з одного боку і три з іншого, без дахів і машина понівечена стоїть». ВСЬОГО ЛИШЕ - це жах, ДОБРЕ, що не КАБ…
Питаю у знайомого з Садового, як ви? Відповідає: «Все як завжди, опади з градів, ураганів і мої улюблені 155».
Перекличка: Олешки, Генічеськ, Каховка, Костогризове – на всі питання суха відповідь: у нас все добре, і не більш. Я розумію, з окупації лячно щось писати і звісно, що їм недобре.
У знайомих виїжджав брат з окупованого Рибальчого, так на пропускному пункті не хотіли його випускати, казали, щоб ішов воювати за них. Він дуже хворий і якось намагався на це списати, так оці «вояки» казали, будуть кидати копійку – випустити так чи спочатку прострелити коліна. Пронесло.
Поздоровляла нещодавно свою клієнтку (роблю ремонти) з Олешок зі святом. Чудова молода родина, двоє діточок, виїхали ще на початку війни. Вона сказала, нема більше дому, де ви працювали.
В інших знайомих в Олешках заперлися в дім, били людей, забрали останнє і ще сіли за стіл ділити награбоване.
В Генічеську теж прийшли, пограбували, людей врятувало, що були дітки вдома, окупантів, видно, це все ж стримало.
Ще у знайомих прийшли, один з автоматом, а інший по цивільному, ніби побалакати. Дівчина каже, я зі страху вже і з родичами з усіма простилася, а ті кажуть, зачини дітей у ванній, поки ми побалакаємо. На щастя, всі живі-здорові залишилися.
Особисто моє – це більше року їздити не пристібнутою в машині на випадок, якщо прильоти і прийдеться швидко вистрибувати. Більше року ми живемо з відчиненими вхідними дверима на випадок прильотів, щоб швидко до нас могли добратися.
Маємо кріпильний ремінь на випадок обрушення сходів в під'їзді чи якщо через вікно треба буде евакуюватися. Вночі не роздягатися або класти речі буквально під подушку, щоб не залишитися, не дай Бог, роздягнутою на вулиці. Познімати бильця з ліжка і закрити вікна, щоб не порізали уламки скла. Про баклаги з водою біля дверей та тривожну валізу, гадаю, можна й не казати.
Я намагаюсь шукати позитив і в такі складні часи. Після останнього прильоту шахедів наша машина постраждала, була не на ходу і прийшлося пересісти на скутер. Їдемо, мопедно деренчимо, і тут бачу, люди аж здригаються. Кажу чоловіку: Божечки, хоч би живі доїхали і ніхто не кинув цеглину в спину)))) таке життя.
Я займаюся вишивкою і в мене закінчився бісер. Прильоти прильотами, ікону закінчити. Їду в першій-ліпшій маршрутці, а в голові думки стрибають: швидше, швидше їдь, хоч би живою дістатися. Нафіг тобі цей бісер? Як це нафіг?! Там краса така не закінчена лежить! Треба хоч чимось займатися і шукати хоч у чомусь позитив, щоб не збожеволіти.
Купую бісер, а продавець магазинчика розповідає, коли ми ще були в окупації, до нього приходила дівчина і купувала багато жовтої стрічки. Спочатку він не звернув уваги, а потім здогадався, нащо. Жовті стрічечки по місту – це був знак опору. Він побажав її бути обережною і грошей більше не брав за стрічки.
Не можу навіть підібрати слів, наскільки боляче бачити і знати, що твоє улюблене місто просто зносять з лиця землі. Я дуже пишаюся нашими людьми. Тільки-но був приліт, а вже стук-стук, біжать скло збирають, вікна забивають, метушаться, як мурахи.
У вайбері я підписана на районну групу ОСББ, у ній збирають банки, антисептичний розчин, хімічні грілки, роблять окопні свічки і буржуйки для хлопців, пластикові кришки для 3д принтерів, плетуть сітки маскувальні, збирають гроші на мавіки, машинки на пульті управління, купили ультрабук, жіночки в'яжуть пояси та шкарпетки для хлопців, купують плитоноски, розвантаження, турнікети та біноклі. Ну, бо що? Головний скарб України – це люди.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лист з окупованих Олешок: «Я мрію про гарячу ванну – звичайну, банальну гарячу ванну, щоб нарешті зігріти свою змерзлу душу...»
На головній світлині: одна з херсонських маршруток після російського обстрілу восени минулого року. Фото: Фейсбук/Олександр Прокудін
Тэги: