Життя захисника з позивним Херсон обірвалося на 58-му році…
Війну Володимиру Примаченку судилося побачити тричі. Спочатку його, молодого прикордонника, у Радянському Союзі відправили «виконувати інтернаціональний обов’язок» до Афганістану. А роками пізніше досвідченим бійцем, без пафосних прив’язок пішов виганяти ворога вже у своїй країні – у 2014-му та у 2022 роках, пише «Вечірній Київ».
Більшість запам’ятали Володимира як афганця, учасника бойових дій в АТО та начальника київського відділу Міністерства в справах ветеранів. Про те, якою Людиною він був у відносно мирному житті, чим захоплювався та, врешті, як бачив своє життя без війн, розповіли сини Героя – Андрій та Ярослав Примаченки.
АФГАНСЬКА ВІЙНА У 18 РОКІВ
Двоє молодих чоловіків заходять до редакції. Старшому 35 років, молодшому – 17. Обидва схожі на батька. У руках старшого – конверт зі стосиком фотографій Володимира в різні роки. Більшість знімків тільки-но роздруковані: ще пахнуть фарбою.
«Увесь сімейний архів у Херсоні. Однак декілька фото познаходили та можемо показати», – каже старший син Володимира, Андрій Примаченко.
Андрій та Ярослав Примаченки
Їхній батько народився в Кривому Розі в 1965 році. Із самого дитинства займався боксом, неодноразово виступав на змаганнях, взимку улюбленою грою був хокей. Паралельно з тим ходив у музичну школу, навчався грі на баяні, а також самотужки опанував гру на гітарі.
Одразу після навчання в середній школі пішов служити до армії. Про неї синам не розповідав та був проти, щоб діти проходили цю ж школу виживання.
У 18 років юного та недосвідченого Володимира відправили до далекої азійської країни – Афганістану – на війну. Там українець служив як бортовий механік та кулеметник гелікоптера МІ-8.
Володимир Примаченко під час служби в Афганістані
У гірському та жаркому Афганістані Володимир прослужив півтора року. Пізніше, маючи родину та дітей, чоловік не розповідатиме про страшні події тієї марної війни. Згадував лише хороші моменти: яких побратимів мав, як винахідливо вони пристосовувалися до незнайомої країни, як спілкувалися з місцевими тощо.
Проте три роки тому в інтерв’ю для ЗМІ Володимир таки розповів про враження від афганської війни. І вони не були такими приємними, як ті, що згадував у сімейному колі. Тоді чоловік говорив:
«Найгірші враження були, коли втрачали побратимів. Тих хлопців, з якими 5-10 хвилин тому спілкувався. Це були дуже сильні враження для молодих ще хлопців. Це психологічна травма. Була злість!»
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ ТА МИРНЕ ЖИТТЯ
Після війни чоловік розпочав нове життя. Переїхав з Кривого Рогу до Херсона. Пізніше на Майдані Володимира запитають звідки він, і той скаже: «З Херсона». Після того побратими дадуть йому позивний Херсон.
У вже місті-герої Херсоні Примаченко отримав вищу освіту в локальному університеті за спеціальністю «Менеджмент та управління персоналом».
Адаптуватися до цивільного мирного життя молодому чоловікові допомогло кохання. Її звати Олена. За рік стосунки переросли в сімейні. А згодом родина поповнилася двома синами.
«Батьки були завжди разом, вони були єдиним цілим. Разом жили, працювали, дихали. 35 років і 6 днів», – зворушливо каже Андрій.
Володимир та Олена Примаченки
У часи розпаду Радянського Союзу й зростання економічної кризи подружжя Примаченків їздило на заробітки до Європи.
«За кордон вони їздили кілька років підряд, коли я ще був маленьким. Залишали мене на бабусю та дідуся, а самі рушали до різних країн. Втім, коли прийшов час відправляти мене до школи, вони вирішили завершити із заробітками за кордоном та почали працювати в Херсоні», – додає чоловік.
Наприкінці 1990-х родина Примаченків наважилася стати дилерами компанії UMC та одними з перших у місті відкрити магазини з продажу послуг мобільного зв’язку та мобільних телефонів. За словами старшого сина, батько завжди був ідейником, звертав увагу на потреби людей і вмів та любив ризикувати. Так було й з родинним бізнесом, який був прибутковим.
Володимир Примаченко з уловом
Сім’я жила спокійним життям. Майже кожні вихідні Володимир із друзями ходив на рибалку та полювання. Родина чекала на старшого сина з морського рейсу та й гадки не мала, як сильно зміниться їхнє життя…
БОРОТЬБА В РОКИ МАЙДАНУ
За подіями 2013 року Володимир Примаченко уважно слідкував з екрана телевізора.
«У той час я якраз прийшов з рейсу та був вдома. Пам’ятаю, як батько злісно коментував побиття студентів на Майдані Незалежності. Він не розумів, як взагалі так складається, що спецпідрозділ «Беркут», який ніби має захищати людей, дозволяє собі нещадно бити дітей. Він постійно запитував: «Що з цим робити?» – пригадує старший син.
Відповідь пришла наступного дня, коли в новинах Володимир побачив масовий протест українців на вулицях Києва та на Майдані Незалежності.
Тоді, за різними оцінками, на мітинг вийшли від 500 тисяч до 1 мільйона протестувальників. Це вже був Майдан, який ми знаємо та який увійшов в історію.
«Якось мама переказувала татові новини й повідомила що виступав афганець на телебаченні й запрошував усіх на Майдан. Тоді тато не знав, що це був Олег Міхнюк – Герой України, який пізніше загинув на Луганщині. Після того батько нашвидкуруч зібрав речі й купив квиток на найближчий потяг до Києва. Мама намагалася його затримати, але тато сказав: там твориться історія України, і я маю там бути», – переповідає молодший син Ярослав.
Ярослав Примаченко
Третього грудня на Майдані Володимир розпитував, де знаходиться «афганський» намет. А вже вже за кілька днів він, у складі восьмої афганської сотні, у спартанських умовах відстоюватиме європейські інтереси України.
На той час афганцям на Майдані поставили конкретну задачу – бути щитом між протестувальниками й «Беркутом». Утім, чим більше Володимир та його побратими знаходилися на головній площі Києва, тим краще вони розуміли, що в Україні відбувається справжня революція.
Володимир Примаченко під час Майдану
«Тепер уже не батько, а ми спостерігали за подіями на Майдані з екрана телевізора. Усе палає, усе в чорному диму, гарі… Схвильовано дзвонимо татові, щоб дізнатися, як він там. Натомість він не думав, що ми в режимі онлайн бачимо, як розгортаються події, та заспокійливо нам відповів: «У нас все нормально. В наметі п’ємо чай», – з усмішкою згадує Ярослав.
ПІСЛЯ МАЙДАНУ – НА ВІЙНУ
Повернення Володимира з Майдану до сім’ї в Херсон було недовгим. Він волонтером поспішав на схід України. Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», чоловік почав возити теплі речі, спорядження, медикаменти та їжу хлопцям на передову. А вже за місяць він разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього батальйону.
«Я був у рейсі, коли батько мене набрав та повідомив, що йде воювати на схід. Сказав: „Треба хлопцям допомогти“. Матері попросив не казати», – говорить Андрій.
Служба в зоні бойових дій у 2014 році
У липні батальйону «Айдар» була поставлена задача допомогти бійцям однієї з бригад вийти з оточення в Луганському аеропорті, вивезти поранених та власне розблокувати аеропорт. Операцію бійці виконали за кілька днів. Однак Володимир дістав важке поранення і дізнався про звільнення аеропорту вже в шпиталі.
«Ушкодження він отримав через розірваний між двома танками фугас», – кажуть сини. Військових ушпиталили до Харкова, а звідти відправили до Києва.
АКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ У КИЄВІ: ЗАБІГИ, СВЯТА ТА ВОЛОНТЕРСТВО
Після АТО Володимир тривалий час жив у Києві: потрібно було зібрати повний пакет документів, які мали підтвердити його участь в російсько-українській війні.
«Тоді як було (на початку війни, – ред.): ідеш на війну – сів і поїхав. Про те, щоб усе було офіційно оформлено та задокументовано, мало хто переймався. Так було й у батька. Тому, повернувшись із війни, він збирав усі документи, що підтверджували його участь у бойових діях», – пояснює Андрій.
Андрій Примаченко
Питання, які зараз можна вирішити за кілька днів, тоді вирішувалися довго та нервово. З військкомату бійців АТО направляли до інших військових управлінь, а звідси – ще кудись. Фахівців, які б могли оперативно та достовірно проінформувати про перелік потрібних документів та допомогти з їхнім оформленням, на той час не було. Тому Володимир вирішив самотужки займатися цим заради себе та своїх побратимів-добровольців, які теж отримали поранення.
«З палицею, бо кульгав внаслідок поранення, батько поїхав у тил до штабу батальйону з вимогою оформити всі необхідні документи: накази, службові розслідування тощо. Мене це тоді шокувало. Адже щонайменше швидко пересуватися і захистити себе від ворога він би не зміг, через ушкодження ноги. Утім, все одно поїхав», – говорить Андрій.
Благо, все обійшлося і Володимир повернувся до столиці зі стосом документів, які прийняли у військкоматі. А вже згодом до нього почали звертатися побратими, яким була потрібна допомога з оформленням документів.
«Не відмовляв нікому, хто до нього звертався: кожного вислухає, напише перелік необхідних документів, порадить до кого звернутися. Він не міг пройти осторонь… і не хотів», – додає старший син.
У 2015 році Володимиру запропонували посаду в Державній службі в справах ветеранів. А за три роки – очолити київський відділ Міністерства в справах ветеранів України.
Нове Міністерство створювали на зразок «свій до свого», коли ветерани допомагають іншим ветеранам адаптуватися до суспільного життя та працевлаштуватися.
Володимир Примаченко під час роботи в Міністерстві в справах ветеранів України та учасників АТО
Робота Володимиру подобалася. У неї він занурювався максимально.
«Батько допомагав воїнам з лікуванням і психреабілітацією. Про нього казали: «Допомога 24/7». За його сприяння видали два томи книги «Нескорені» (автор Валентина Розуменко), в яких розповідаються історії реальних людей, які пройшли війну. А ще, завдяки його ідеї, в Україні започаткували день Добровольця (14 березня, – ред.) та день Кіборга (16 січня, – ред.). За ініціативи батька створили Консультативну Раду в справах ветеранів війни та сімей загиблих захисників при Президентові України. Крім того, він заснував ГО «Українська асоціація інвалідів АТО», – перелічує Андрій.
Крім того, Володимир був співорганізатором щорічного забігу «Шаную воїнів, біжу за героя України» – із сотнями учасників та тривалими пробіжками по центру Києва. А в цьому році забіг відбувався в різних куточках світу, де тільки є українці.
Цей період життя Володимиру подобався. Чоловік перевіз родину до Києва. Робота й здорове дозвілля з рідними – усе, що було потрібно Герою для спокійного та затишного життя, яке, здавалося, налагоджується…
ВІЙНА ТА СЛУЖБА В ТРО
Як і в більшості українців, ранок 24 лютого в родині Примаченків розпочався швидко та нервово. Дружину та молодшого сина Володимир відправив на захід України. А сам залишився в Києві. Тоді ніхто й не підозрював, що бачаться з батьком востаннє. Усі, окрім Андрія, який тоді був у рейсі.
«Його голос був знервований, а це батькові непритаманно. Він стисло описав напружену ситуацію в місті та наголосив: іде до військкомату», – згадує Андрій.
Проте там Володимиру відмовили в мобілізації: мав другу групу інвалідності внаслідок війни в зоні АТО. Вийшовши звідти, він зібрав побратимів-айдарівців та добровольців і пішов у ТрО м. Києва.
Солдати на тренуванні
«Він був одним з ініціаторів та координатором створення ТрО в одному з районів Києва. Там він був командиром роти. І вже в другій половині дня 24 лютого чоловіки були готові до оборони столиці», – додає він.
Родині подробиці локальної оборони Володимир не розказував. Мовляв, усе закінчиться, сядемо за стіл, і вже тоді розповім, як воно було. Навіть по телефону близькі говорили обережно: практика від 2014 року.
А коли захисники спільними зусиллями витіснили російських найманців з Київщини, айдарівці рушили на схід України. Як колись у 2014 році…
Родині Володимир сказав: «Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди. Хто як не ми це зробить?!»
І він поїхав.
НЕРІВНИЙ БІЙ І МИТТЄВА ЗАГИБЕЛЬ
У середині травня цього року їхня рота укріплювала позиції на Донеччині. Дружину заспокоїв: «Їду ненадовго. Треба нашим допомогти».
Своїми солдатами Герой опікувався, як синами вдома. Одним на пост принесе торбину з водичкою та цукерками, іншим – по ще одній парі шкарпеток на нічне чергування. І таке турботливе відношення проявлялось у всьому. Мудрий, врівноважений та завжди позитивний командир Примаченко Херсон.
«Складно, але ми справимося», – стисло відповідав на повідомлення родини Герой.
Володимир Примаченко на російсько-українській війні
І лише за кілька днів до загибелі старшому сину зізнався: сили нерівні. У ворога багато важкої техніки, якою він безперестанку гатить по позиціях ЗСУ. Утім, найтяжчий бій був попереду.
5 червня Володимир разом із трьома військовими з роти намагалися зупинити ворога на позиції, де стався прорив. Їх почали накривати всім чим можна. Смерті уникнути було неможливо…
Одне з останніх фото Володимира Примаченка на російсько-українській війні
Це сталося під Бахмутом, де ворог дотепер залучає всі свої резерви й контратакує.
«Тієї ночі мені задзвонила знайома. У морі зв’язок переривався, і я не розумів, що конкретно вона говорить. Але чув, що плаче. Я сказав, що перетелефоную, як буде зв’язок. Утім, коли з’явився, набирати не було сенсу: уся стрічка була в батькових фото… Єдине, знаю зі слів побратимів, він загинув миттєво й не відчував болю… Побратим, який опізнавав батька, сказав: від тих травм не мучився…» – зітхає Андрій.
«ВІН НАЧЕ ДОСІ ВОЮЄ. ГЕРОЇ Ж НЕ ВМИРАЮТЬ»
Додому тіло Героя повернули на десятий день. Труну не відкривали – заборонили побратими, оскільки полеглий захисник мав сильні поранення. Зі слів синів, це й на краще. У пам’яті батько залишиться неушкодженим та усміхненим.
«Наче досі воює або на роботі в іншому місті. Герої ж не вмирають…» – додає старший син.
14 червня у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі сотні людей провели Володимира Примаченка в останній земний шлях. Його труна з українським стягом була огорнута квітами. Один за одним знайомі підходили до труни, ставали на коліна та схиляли голови…
Прощання з Володимиром Примаченком
Поховали Героя на Лук’янівському кладовищі, на алеї загиблих воїнів.
Зараз родина вчиться жити по-новому та поступово наповнюється іншими сенсами.
Молодший син Ярослав наступного року має складати іспити в школі та вступати до вищого навчального закладу. А старший у перервах між рейсами зустрічається з побратимами й знайомими батька, аби по частинах зібрати інформацію про останні місяці його життя.
Сьогодні вони разом з усією країною із завмиранням серця чекають дня Перемоги. Щоби зустріти важливу дату так, як мріяв їхній чоловік і батько – Герой України Володимир Примаченко!
Інтерв’ю із синами Героя
Авторські фото: Борис Корпусенко, «Вечірній Київ»
Тэги: