Херсонець та відомий автор “Гривни” Віктор Хмель, якого багато хто знає за творчим псевдонімом Олександр Захаров, на своїй сторінці у Фейсбуці розповідає про життя у Комишанах, в яких він провів весь час окупації правобережжя та вже рік після звільнення рідного селища. Один з останніх його дописів - дорожні замітки - про поїздку на потязі з Херсона до Хмельницького
У жовтні пану Віктору випала нагода відвідати доньку та онучку, які виїхали через херсонські кошмари у вигляді щоденних обстрілів і отримали прихисток на мальовничій Буковині. Там, за відчуттями нашого земляка, як виявилося, тече зовсім інше, мирне і не схоже на наше життя.
“Херсонський вокзал зустрів нас повітряною тривогою та півгодинним сидінням в укритті. Потім була черга на перевірку, формальна бесіда з представниками СБУ та одиночне фото, «на згадку», для тієї самої організації. Потяг, що складався всього з чотирьох вагонів (прямо ретро-склад з перших років залізничного сполучення а-ля 1907 рік), не затримувався в очікуванні і вже через п'ять хвилин поспішив покинути вокзал, - розповідає Віктор Хмель. - Трясучі і вібруючі на стиках вагони забирають мене з дружиною і молодшою донькою подалі від «війни». За вікнами пропливають гнітючі види розрухи: будинки без дахів із закопченими віконними отворами без вікон, спалені війною посадки, вивернуті дерева. Здалеку в посадках видно залишені окопи, бліндажі, що рваними останками виглядають з-під насипної землі, целофану, кинуті, вже нікому не потрібні пожитки і «меблі». Промайнула ділянка, де, мабуть, стояла артилерійська зброя - низький земляний бруствер і гора гільз. Чия зброя - не знаю. Скинуті під укіс іржаві товарні вагони.
Біля самого насипу, дві БМПешки, що вигоріли до тла. Я ніколи не думав, що метал може так вигоріти. Від військової техніки залишилися лише гусениці та трикутник лобової броні. Решта вигоріла, як стара сірникова коробка.
Вздовж каналу рідкісні стовбури тополь і чомусь вони без крон. Між Херсоном і Миколаєвом не залишилося жодної живої посадки - все випалено. Втім, і за Миколаєвом приблизно така сама картина. Місцеві жителі, що пораються на згарищах колишніх посадок, заготовляють дрова на зиму. Невідомо ще, яка буде зима, а з паливом зараз проблеми. Якимось парадоксом промайнуло село з доброю назвою Мирне та зруйнованими війною будинками. Вигоріле, з понівечиними метало-конструкціями, підприємство, машини, що згоріли, ракета, що встромилася у земляний насип.
Втім, життя триває: то тут, то там серед заростей сіро-жовтого бур'яну і неприбраних полів з дрібними чорними соняшниками - зграйки фазанів. Зарослі та необроблені поля Херсонщини додають туги в осінній краєвид.
За Миколаєвом почали зустрічатися вже прибрані поля, на яких у густому пилу працюють трактори. Пил димною хмарою переміщується за вітром і свідчить про те, що давно на цих полях не було дощу. Прямо, як у нас, на Херсонщині. Схоже, ліси, що згоріли, і знищене Каховське море вже зараз катастрофічно впливають на клімат.
Ще сильно впадає у вічі випалена трава на залізничному насипі. Схоже, навіть незважаючи на суворі заборони, що діють у країні, її тут палять спеціально, не замислюючись про близькість полів, посадок і селищ.
На початку сьомого вечора зателефонувала невістка:
- Ви вчасно поїхали, нас знову обстрілюють, уже було сім прильотів до селища. Сидимо у підвалі, напевно, тут і спатимемо…
Приблизно за годину до Жмеринки, може, трохи більше, почувся знайомий звук прильоту. Не стверджуватиму напевно, проте, як мені здається, це був все-таки приліт, принаймні, звук був дуже схожий. Нам, які прожили цей рік під постійними обстрілами, дивною тепер здається тиша, а до прильотів ми давно вже звикли і відзначаємо їх, як щось звичне.
Ніч у поїзді виявилася неспокійною та безсонною. Пролітали зустрічні пасажирські поїзди з шумом і миготінням вогнів освітлених вікон, що асоціюються з реактивними снарядами, які летять. Ця картина змушувала стискатися серце і унеможливлювала сон. Хоча й до цього минулої ночі погано спав, а у поїзді так і не зміг заснути. Донька також не спала, можливо, далося взнаки навантаження минулого дня. Так і сиділи ми за вагонним столиком, тихо розмовляючи до 6 години ранку, коли наш поїзд прийшов до Хмельницького”.
Дійсно, трохи відпочинку втомленим від напруги херсонцям не завадить. Це дійсно рятує, хоча й до мирного життя доводиться звикати. Адже доведеться повертатись… Рідний дім чекає.