Сергій Рибальченко до повномасштабного вторгнення працював завгоспом у готелі «Рішельєвський» у центрі Херсона. 24 лютого 2022 року його розбудила дружина і сказала, що почалася війна. Він все ж таки вирішив поїхати на роботу, щоб законсервувати будівлі готелю, поставити їх на сигналізацію. І з того часу повертався додому лише двічі. Він почав приймати в готелі біженців із найближчих населених пунктів, де вже точилися бої. Пізніше до нього приєдналася дружина Анастасія, пише видання «Ґрати».
Історія готелю нагадує сюжет фільму «Готель Руанда» про те, як жителі столиці Руанди Кігалі ховалися від громадянської війни в одному з готелів. Вийти вони змогли лише після її закінчення.
Впродовж окупації Херсона готель «Рішельєвський» прийняв понад 5 тисяч людей. У певний період там перебувало понад 200 постояльців, хоча будівля розрахована лише на 120. Станом на початок квітня цього року в готелі залишалося близько 40 людей.
Історія готелю, який став хабом для переселенців і працює з першого дня війни, – з уст Сергія Рибальченка та його дружини Анастасії.
«Багато хто пішки йшов по 30-40 кілометрів до сімей. А хтось не дійшов взагалі»
Сергій: 26 лютого [2022 року] почали заїжджати перші люди з Антонівки, яку сильно почали бомбити. Когось у школах, когось у бомбосховищах розміщували, по гуртожитках тощо. Мені зателефонував директор [готелю] і спитав, чи зможемо ми приймати людей. Я сказав, що можемо.
Потім зателефонували з міської адміністрації і також запитали, чи можна розмістити людей і скільки. Кажу, близько 150 людей із речами. Минає година, друга… Ми чекаємо на автобус, але його немає. Передзвонюю, кажуть, що точаться сильні бої в районі Антонівського мосту, люди не можуть вибратися. Хіба хтось самостійно вийшов, пішки якось дійшов до нас. Ішли, як могли.
Сергій та Анастасія Рибальченки. Фото: сторінка Анастасії Рибальченко у Facebook
1 березня, коли російські війська повністю зайшли в місто, в готелі було 32 людей. У переважній більшості – жінки і діти. В однієї сімейної пари дитині було лише кілька тижнів. Найстрашніше, коли нашою досить вузькою вулицею проїхав російський танк. Будівля вся тремтіла. Тоді до багатьох прийшло розуміння, що все погано.
Перший період був дуже важким. Не було запасу продуктів. 24-25 лютого ще працювали деякі магазини. Я подзвонив дружині, щоб вона зробила запас продуктів, які не псуються. Вона весь час ходила щось купувала – то з’явилася інформація, що якийсь зоомагазин відкрили, то ринок почав працювати. Я весь час був у готелі.
Перші два дні я готував для тих, хто приїхав. У людей був сильний стрес, їли погано. У наступні дні жінки, які зголосилися допомагати на кухні, вже між собою домовлялися, хто і коли на всіх готує. Хлопці – їх, щоправда, було небагато – займалися охороною чи фізичними роботами за потреби. Через тиждень робота в готелі була досить злагодженою – був черговий кухар із мешканців.
Вже під час окупації один американський фонд, який до цього привозив нам продукти, оплатив трьох кухарів, які щодня по черзі приходили і готували. Двоє наших мешканців їм допомагали, працювали безплатно. На той момент у готелі було понад сто людей.
У квітні дружина переїхала в готель, займалася розміщенням людей, складала графіки чергувань. Я сам уже не справлявся.
Коли ми приймали людей, то казали їм, що всі тут перебувають не з власної волі, тому треба жити як громада, ставитися один до одного з розумінням і терпінням. Більшість адекватно на це реагувала.
У нас жили сім’ї по 6-9 місяців. Жінка з бабусею, хворою на епілепсію, і чотирма дітьми. Одному – 16 років, решті – по 6 і 7. Ще одна жінка довго жила з трьома дітьми – 8, 12 і 15 років.
На початку березня до нас приїхала машина швидкої допомоги. З неї у прямому розумінні вивалилося аж 18 людей. Це були жінки і діти. Усі брудні, голодні, два тижні до цього вони просиділи в підвалах у селищах Посад-Покровське та Олександрівка. Їх вивіз Червоний Хрест. Там постійно гатили, цих селищ зараз практично немає. А чоловіків росіяни не дозволили вивезти. І багатьом довелося пішки йти по 30-40 кілометрів до своїх сімей. Вони не знали, куди вивезли їхніх дружин і дітей. Траплялися випадки, що по всьому Херсону шукали. А комусь не пощастило, не прийшов взагалі.
Жила у нас сім’я – жінка і троє дітей. Вона щодня просила писати у соцмережах, щоб знайти чоловіка. У липні сусіди зателефонували і розповіли, що знайшли – він не пройшов навіть перший блокпост росіян. Там його і розстріляли.
Одного хлопця на третьому блокпосту зупинили і побили – зламали руку, а потім змусили робити якусь фізичну роботу. За півтора місяця відпустили. Він, на щастя, зміг знайти сім’ю.
«Двоє жінок щодня протягом двох тижнів намагалися виїхати»
Сергій: У готелі за 9 місяців окупації проживало понад 5 тисяч людей. Спочатку, десь у квітні, можна було евакуюватися на підконтрольну Україні територію. Постояльці дзвонили волонтерам, що привозили гуманітарну допомогу в Херсон, а назад везли людей. Це були невеликі автобуси – Спринтери в основному. Росіяни не дозволяли великими возити, їх або завертали назад, або забирали. Спочатку везли в Миколаїв, потім у Давидів Брід, пізніше – у Запоріжжя.
Щасливчики, як ми їх називали, їхали в Запоріжжя чи Миколаїв 6-8 годин, у гірших випадках – 7 діб. Найгірші – не доїжджали взагалі. З ними немає зв’язку досі.
У нас було обов’язкове правило: ті, хто поїхав від нас, повинні були відписатися або зателефонувати після прибуття в Запоріжжя чи Миколаїв, або в інше місто. Щоб ми не хвилювалися. Ми навіть у їхніх кімнатах не прибирали: є ж забобона – поки людина не доїде до місця прибуття… Часто чекали тиждень. Ми сподіваємося, звісно, що у них або телефон забрали, або номер вони втратили… Але тих, хто не зателефонував, – кілька сотень.
Були випадки, коли людям казали залишити техніку. Я сам у травні-червні возив людей на евакуацію і бачив такі ситуації. Хтось залишав техніку в нашому готелі з умовою, що родичі чи знайомі незабаром її заберуть. Іноді люди поверталися – простояли три дні й на блокпосту їх розвернули, росіяни сказали, що вони їм не подобаються. Вони залишалися на кілька днів і знову намагалися виїхати.
Дві жінки у нас жили, вони щодня протягом двох тижнів намагалися виїхати. То на автобус не попадали, то на блокпосту розвертали. Згодом якось виїхали.
Був випадок: ми провели людей о 7 ранку, а вони дзвонять нам через якийсь час і кажуть, що повернуться, але їх буде вже більше. Колона потрапила під обстріл біля блокпоста у бік Миколаєва. Нібито на тому блокпосту не знали, що дозволили евакуацію і почали стріляти. Були поранені й загиблі. Звичайно, ми приймали людей. Поїхало 15, приїхало 50.
Готель на той момент був заповнений приблизно на 180% – мешкало близько 200 людей. Добре, що тоді було тепло й ми зібрали додаткові матраци, подушки, ковдри у місцевих мешканців – давали оголошення в соцмережах, що потребуємо допомоги. Дітей розміщували на ліжках, а дорослих – на підлозі. Так було кілька ночей, а потім усі роз’їхалися.
Увесь наш колектив – це Настя, яка постійно на рецепції, вона приймала людей, розміщувала їх, розповідала про правила, я – займався всім потроху. Також у нас жила жінка-фармацевт, вона допомагала з медикаментами, якщо хтось почував себе погано. Сашко і Максим – ми познайомилися з ними ще в муніципальній варті – охороною займалися. Змінилося дуже багато кухарів – були й ті, хто в запой пішов, і ті, хто попрацював, а потім виїхав.
Згодом до нас прийшов хлопець, він був коком на судні у Маріуполі. Пішки до Бердянська дійшов. Спочатку винаймав квартиру в Херсоні, а коли гроші закінчилися, почав шукати житло. У нього донецька прописка. Товариш зателефонував мені і попросив взяти його на кухню – з 15 червня і досі він у нас.
Донька Сергія Павлюка (головного режисера Херсонського обласного театру, - ред.), який із дружиною та чотирма дітьми також жив у готелі деякий час, фактично ховаючись від російських військових, який із сім’єю зупинився у нас, організувала дитячий садок. Вона після виїзду з Херсона почала вчитися на педагога молодших класів. Ми запрошували до нас і психологів для дітей. Хтось із них, прямо скажу, попіаритися проходив, по-різному було.
Продукти спершу використовували із запасів готелю. Далі жили за рахунок волонтерської допомоги. В середньому на місяць витрачали від 250 до 480 тисяч гривень. І це на харчування людей, засоби гігієни, миючі засоби, медикаменти тощо. Усе, крім комунальних послуг, їх оплату взяли на себе власники готелю.
«У нас не жив жоден солдат»
Анастасія: Комунікація з росіянами в нас у готелі почалася, напевно, десь із травня. Російські військові почали заходити у місто і почували себе господарями. Вони шукали готель, щоб зупинитись. Приходили до нас, щоби заселитися. Ми казали: хлопці, перепрошуємо, у нас жінки і діти, ми не можемо.
Подібні візити стали частішими. Прийшов якось військовий, за поведінкою виглядав досить підготовленим, можливо ФСБшник. Сказав: хочу номер зняти. Я йому теж пояснила, що у нас центр переселенців.
«Значить по-іншому будемо говорити», — сказав, розвернувся і пішов.
У мене істеричний крик: «Сергію!». Сергій вибігає за ним. Військовий став в оборонну стійку і потягнувся за табельним, коли Сергій до нього вийшов. Але Сергій заговорив з ним абсолютно спокійно, і військовий прибрав руку з табельної зброї.
Російські військові в Херсоні. Фото надане Олександром Геращенком
Одного вечора, близько 9 години приїхав спринтер і дві легкові машини. За їхнім виглядом було зрозуміло, що це військові з Кубані — у декого на голові була папаха і шаблі на поясі. Вони шукали готель для заселення. У цей момент на рецепції були діти різного віку, вони грали в настільні ігри, ігри в телефонах і пили чай. Поки з одними ми спілкувалися на рецепції про заселення, інші випитували у дітей, чи випускають їх на вулицю, чи з власної волі вони тут, чи годують їх, чим годують, з батьками вони чи самі. Ми знову пояснили ситуацію, що не можемо поселити… Вони поїхали. Тоді було дуже страшно.
Десь із червня у місті запрацювали деякі готелі, вони приймали рублі і селили солдатів. Ми зібрали список таких готелів і, коли до нас приходили, відправляли їх туди. За весь час існування центру у нас не жив жоден солдат.
Вдруге прийшли двоє ФСБшників із тим самим питанням: чи можна поселитися? Розпитували мене про вмістимість готелю, чи можна списки постояльців, хто привозить гуманітарку і таке інше. Після 40-хвилинної розмови мене аж трусило.
Після цього прийшли представники їхнього «МВС», взяли в усіх мешканців відбитки пальців, відфотографували документи, записали щодо кожного пояснення, чому вони тут перебувають. Після цього прийшли з Міністерства праці та соцполітики Російської Федерації, почали оформляти нашим мешканцям статус ВПО Статус внутрішньо переміщених осіб.
Готель знаходиться в бізнес-центрі, там же і волонтерська організація, з якою ми спілкувалися, вони нам періодично допомагали з продуктами. Якось волонтера вивели з мішком на голові через неправдиву інформацію про зв’язки з українськими спецслужбами. «Випитали» про це у його товариша після 7 днів допитів. Людина готова придумати будь-що, щоб її не катували.
Волонтерську діяльність не забороняли, але за всіма стежили, допитували, у тих, хто займався евакуацією, обшукували будинки родичів. Дехто зник, про них немає інформації й досі. Кому вдавалося втекти, втікали правдами і неправдами через Крим, куди завгодно.
Історій дуже багато, хоча про волонтерів не прийнято говорити, і про їхню долю також.
Сергій: Так, здебільшого зараз нікому не цікаво, що з волонтерами, як вони і що тоді робили, з якими труднощами стикалися. Цікаво, як вони завозили ДРГ і як стрічки з українською символікою вішали. А часто нам доводилося…
Анастасія: …прощатися з життям, зі свободою. Коли твій чоловік сідає в чорну машину, і ти бачиш, що у чувака попереду «калаш», він ним клацає… Ти стоїш на сходах, спостерігаєш і думаєш: якщо він зараз сіпнеться, або повернеться інвалідом, або ти його більше ніколи не побачиш…
Сергій: Це за мною приїжджали. Запитували: «Чому у вас немає російської гуманітарки?». У мене була одна відповідь: «Ви приїжджали разів 5 чи 6, допитували, ніхто нічого не привіз»… Вони вже почали привозити людей, щоби ми їх розміщували. Про нас усі знали…
Двічі я приїжджав до них сам. Казали що «з тобою хочуть поговорити, краще приїдь сам, щоби не відправляли машину». Кілька разів приходили до готелю, був лояльний допит. І ось одного разу за мною приїхала машина.
Найдурніше їхнє питання було: «Навіщо ти це робиш?». Мовляв, ми сюди прийшли, все організуємо, тут будуть центри, людей годуватимуть… «Навіщо це ти робиш?».
Я говорю, ви ще нічого не робили, а я це роблю з 26 лютого. І поки в мене живуть люди, далі цим займатимуся. Ми мали ситуацію, коли росіяни почали евакуювати людей на лівий берег Дніпра, приїхав якийсь здоровий мужик і каже: «Ну, де люди? Ми їх евакуюємо». Я показав на курилку, там було десь десятеро людей. Він їм пропонував щось, умовляв, але вони не погодились. І він поїхав.
Декілька візитів було через донос наших мешканців. Скаржилися, що ми – проукраїнські і не даємо жити тим, хто «за Росію». Вони не соромилися, говорили нам про це особисто. В іншій ситуації я би напевно по-іншому вчинив, але в тій нічого крім як – «Йди звідси», сказати не міг.
У нас жив чоловік із двома доньками зі Снігурівки. Першою до нас поселилася старша дочка. Якось підійшла на рецепцію і розповіла слізну історію про поранену сестру і тата. У дівчинку влучили три уламки, їй зробили операцію в Миколаєві, потім вона пройшла реабілітацію в Одесі. І тато привіз її в Херсон. Через деякий час на День прапора РФ вони всі побігли з російськими прапорами в центр міста, а потім прийшли до нас в готель. Ми культурно попросили їх прибрати це, ми акцентували на тому, що ми – аполітичні і не хочемо, щоб у нас була якась символіка. На той час у нас жила сім’я, у яких російські солдати вбили родичів, а тут хтось приходить із російським прапором. А вони це інтерпретували, що ми їх гнобимо і забороняємо висловлювати їхню думку. Вони писали на нас кілька разів заяви [у комендатуру окупаційної влади міста].
Анастасія: Після деокупації вони орендували квартиру в центрі Херсона, потім «евакуювалися». А зараз переїхали в Москву, ходять по Красній площі.
«На наших очах «перевзулося» багато людей»
Сергій: У день звільнення Херсона 11 листопада 2022 року були справжні сльози радості. Поширилася перша інформація про те, що хтось із мешканців бачив машину з українським прапором, яка проїжджала Бериславським шосе, а потім поїхала до «Білого дому». Спершу подумали, що це провокація росіян – побачити, хто вийде з українським прапором, щоб задавити залишки опору.
За період окупації ми багато чого надивилися. На наших очах «перевзулося» чимало людей – почали працювати на росіян і пропагувати «руський мір».
Хтось говорив, мовляв, росіяни тут так осіли, вкладають гроші, Україна сюди не повернеться. Інші розповідали, яку зарплату їм одразу запропонували, і що тільки ковбасу зараз їдять…
Та повернуся до дня звільнення міста… Ми з Настею поїхали в центр. Побачивши людей у тих машинах, зрозуміли, що це наші. По очах видно, що це не кацапи, сука.
Знайшли свій прапор. Під час окупації замотали його в мій робочий одяг і засунули під поламаний холодильник на складі між купою мотлоху. Причепили прапор на машину і почали їздити містом.
Ми об’їхали 70% міста. Це було справді приголомшливе відео, таких у ютубі дуже багато – на кожному третьому перехресті збиралися люди з прапорами, хтось просто на папері намалював прапор, хтось написав плакат: «Слава Україні! Героям слава!» Здавалося, на вулицю вийшло все місто. Але в той момент у думці пульсувало, що ми зараз радіємо, але з цього моменту нас почнуть бомбити. Так і сталося.
24 грудня [2022 року] нам прилетіло. «Градами» влупили і влучили за кілька метрів від готелю. Декілька снарядів попали в ринок, де було багато людей. Під час одного з наступних обстрілів – 9 січня – уламок пролетів біля мене і влучив у мою машину. Я якраз був біля неї. Він пролетів біля лівого вуха. Це – мій другий день народження.
Після того обстрілу люди, які залишалися у готелі, два дні провели у підвалі. Ми маємо великий підвал, але туди вже ніхто не спускався тривалий час… Іноді добігти до підвалу не було часу – якщо стріляли з «Града», то політ снаряда тривав 45 секунд. Часто ми чули роботу «Града» або свист мін. Тоді бігли під стінку, під дерево, під щось поруч.
Після деокупації роботи не поменшало, хіба що постояльці трохи роз’їхалися. Залишилося близько 15 «старих». Крім того, у нас розмістилися мешканці мікрорайону Острів, де йдуть безперервні бої. Зараз ми також почали розвозити по місту гуманітарну допомогу, допомагати забивати вікна після обстрілів…
За офіційними даними, у Херсоні залишилося близько 60 тисяч людей, до війни було близько 350 тисяч.
Ми багато разів обговорювали з Настею можливість виїхати, вона мене вмовляла. Але я не хочу. Я пропонував їй самій їхати, але вона без мене відмовляється.
Я вважаю, що поки ми можемо тут комусь допомогти, то маємо залишатися. У нас під опікою близько 300 сімей. Ми возимо їм пайки, памперси, засоби гігієни. Хто їм возитиме? До нас звертаються люди, на яких «забили» всі.
У мене якось був випадок: приїхав до однієї жінки похилого віку. У будинку на п’ять під’їздів мешкає близько 60 людей. І жодної – молодшої 50 років. Зайшов в одну квартиру, заніс жінці під 70 років коробку з продуктами, вона сама би не донесла – близько 15 кілограмів важила. Я зайшов у квартиру, помітив, що ремонт робили десь у 90-х. І тут на стіні – плазма, десь 72 сантиметри у діагональ. Набравшись сміливості, питаю, скільки їй довелося накопичувати на телевізор.
«Ні, онуки виїжджали і, щоб у них у квартирі не розмародерили, повісили мені, щоб я охороняла», – каже.
Я від цього був настільки шокований. Тобто онукам вистачило грошей на таку плазму, а на продукти для бабусі – ні. Чому вони її залишили?
Я був у селищі Садове неподалік Херсона. Очманів – побачив двох хаскі, що гуляли вулицею, джек расела. Не розумію, як люди можуть залишити своїх тварин, своїх рідних.
Анастасія: Або інший приклад, коли поїхали, а потім постять фото з пляжу і пишуть нам, мовляв, у мене там бабка не виходить на зв’язок тиждень, з’їздіть подивіться, вона там ще жива?
Чому ми залишаємось? Йдеться про людяність, або ти людина, або ти гівно. Як би ми не намагалися тримати аполітичну позицію, вірячи і чекаючи наших, за будь-якої влади насамперед залишалися людьми, виховували в собі людяність. Зараз ми просто люди, які вважають, що потрібно іншим допомагати, щоб вони не втрачали цієї віри в людяність. От і все.
Вікторія Матола, «Ґрати»
На головній світлині: готель «Рішельєвський» у центрі Херсона до війни. Фото з відкритих джерел
Тэги: