"Страх, що жахіття окупації може повернутися, не дає спокою". Історія мешканки Херсона про виживання в місті

"Нам насправді було дуже важко!", – розповідає 35-ти річна жінка. – Щастя від звільнення рідного міста неймовірне, але дуже обережне. Страх, що жахіття окупації може повернутися, не дає спокою".

З Херсона родина виїжджала під дулами російських танків.

"У нас застигла кров у жилах, думали, що нам кінець", – пригадує Ольга.

Розповідаємо про життя Ольги Лук’яненко в окупації, небезпечний порятунок та патріотичну справу у новому місті в рамках проєкту "Прихисти своїх".

Росіяни почали окупацію Херсона у перший день війни 24 лютого. Буквально за кілька днів полиці магазинів спустошилися. Вмить зникли продукти першої необхідності: яйця, молоко, картопля, капуста та інші овочі. На прилавках красувалася лише "екзотика" – ананаси і грейпфрути. Щоб дістати потрібні харчі, люди виходили з дому мало не вдосвіта та вистоювали у довжелезних чергах по 3-4 години. А над головами в цей час летіли ракети.

"Одного дня стоїмо ми з дітьми в черзі, разом із нами – сотні людей. Раптом – "бах!!!" гучно. Відразу вдруге – "бах!!!". Піднімаємо голови, а прямо над нами ракети летять і розриваються. Будинки вмить почали дрижати, а відлуння вибухів таке, що вуха закладає. Якщо ти в полі стоїш – це один звук, а коли ти між будівлями, то від них відбиває звук дуже гучний. Діти побігли ховатися за машинами на стоянці. При цьому навколо лунало надзвичайне виття від автівок, бо ж на них поспрацьовували сигналізації. Дуже страшно було, дуже. Але люди продовжували стояти в чергах. Тому що треба. Якщо ти зараз не простоїш і не купиш, завтра буде таке ж саме", – розповідає Ольга.

Стояли з дітьми відразу у двох чергах: Ольга з 5-річною донечкою – за молоком, а 10-річний син – неподалік за картоплею:

"Так ми мусили розділятися, бо інакше купити відразу кілька необхідних продуктів просто не встигали. Точно як, у 90-ті роки… Під час тих вибухів над головою якраз купили картоплю, і син помчав із нею додому, а ми з донькою продовжили стояти за молоком. Раптом син телефонує і каже: "Мамо, я так злякався, що розгубив усю картоплю: пакет порвався і картопля по всій дорозі". Бідолашний мій син… Дякувати Богу, йому допомогла жіночка: дала пакет під ту картоплю і все зібрали. Зараз уже ту історію згадуємо сміючись. Але тоді було не до сміху", – ділиться херсонка.

Звісно, ​​ціни відразу підскочили до небес. Спершу – вдвічі-втричі. У Скадовську, де залишився тато Ольги, палка ковбаси на півкіло коштує майже п'ятсот гривень, скумбрія – майже 1000 гривень, солона тюлька – 200-280 гривень.

Окрім щоденних квестів у пошуках харчів, жінка була знесилена і нервовим перенапруженням. Вгамувати щохвилинний страх за життя своє та дітей було нереально.

"Місяць я майже не спала. Здавалося, якщо засну, то чогось не почую і станеться щось жахливе. Пам’ятаю, як навколо Херсона все горіло, коли росіяни підпалили очерет. При цьому пожежні машини туди не пускали. А наш дім – крайній, поруч – дачі з дерев’яними будиночками та парканчиками. Ми розуміли, що це полум’я перекинеться, припарковані машини почнуть вибухати, і невідомо, чи можливо буде врятуватися. Тому я всю ніч бігала кожні 15 хвилин до вікна – дивилася, де те полум'я, чи не підходить до нашого дому", – пригадує сумні події Ольга.

Щодня жінка шукала можливості виїхати разом із дітьми з окупованого Херсона. І от наприкінці березня вони наважилися це зробити разом із подругою та її сином.

"Ми всю машину обклеїли написами "ДІТИ" – і російською мовою, і українською, і якою тільки бажаєте, аби тільки… Ну ви розумієте, – схлипує Ольга. – Порозпихували всі гроші по різних ничках, познімали все золото – бо бували такі випадки, коли росіяни на блокпостах забирали в людей усі коштовності та готівку. Перевіряючи все, навіть дітей облапували".

Крім цього, росіяни не соромилися відверто демонструвати свої мародерські здібності – відбирали у вимушених переселенців навіть їжу. А найбільший попит був на туалетний папір.

"Нас запитували, чи веземо ми консерви, і добровільно-примусово казали: "Дайте нам". Так вони забрали всі пиріжки та котлети, які ми брали в дорогу. Найбільше здивувало, що просили ще туалетний папір – прямо акцентували на ньому увагу", – сміється Ольга Лук’яненко.

Не обійшлося і без погроз та пропаганди. На блокпостах росіяни намагалися переконати українців, що вони принесуть свій "рускій мір" у всі міста України, тому, мовляв, виїджати немає сенсу. А ще – залякували, ніби українські військові будуть стріляти по тих, хто тікає від окупації. Тобто всіляко намагалися втримати людей у захоплених містах.

"На під’їзді до першого українського блокпосту нам назустріч виїхали 6-7 російських танків. Буквально метрів за 100 від нашої машини вони подали нам знак зупинитись, а самі звернули в поле. Ми ж припаркувалися на узбіччі. І от картина: ці танки починають розважатися – кружляти по полю, обганяти один одного наввипередки. Вони всіляко нам демонстрували, що їм весело, класно, круто. І раптом в один момент вони вишиковуються і направляють дула всіх 7 танків на нас…

А ми одні їхали, не в колоні – тобто тільки одна наша машина в полі. І тут у нас застигла кров у жилах. Ми усвідомлювали, що росіяни можуть нас розстріляти просто зараз, просто заради розваги. Бо їм весело. Це тривало кілька хвилин. Але здавалося, – вічність. Нас охопив жах. На щастя, потім вони почали розвертатися, і ми поїхали далі", – переповідає Ольга тремтячим голосом.

Коли вимушені переселенці під'їхали до українського блокпосту, то дізналися, що його щойно обстріляли. Так вони зрозуміли, що ті російські танки, які направляли свої дула на мирних людей, поверталися з чергової злочинної "місії".

"Що було до сліз приємно: щойно ми під'їхали до наших військових, відразу вони дітям дали жменю цукерок. На другому блокпості – пригостили малих бананами. Це було дуже зворушливо і на шаленому контрасті: російські окупанти в нас забирали харчі, а українські захисники годують наших дітей", – розповідає Ольга.

Зараз Ольга Лук’яненко разом із двома дітьми та чоловіком, який на момент вторгнення перебував на роботі в Польщі, знайшли прихисток у Борисполі на Київщині. Облаштуватися допомогли волонтери: дали і постіль, і ковдри з подушками. В новому місті Ольга вже знайшла собі роботу – в соціальній службі. Паралельно займається улюбленою справою: в’яже патріотичні іграшки, які можна придбати в інстаграмі як для себе, так і на подарунки.

"Моє захоплення почалося ще зі школи – в’язала одяг. А 2 роки тому стала займатися амігурумі – це японське мистецтво плетіння іграшок гачком або спицями. До війни в’язала задля власного задоволення та на замовлення. Це були абсолютно різноманітні забавки: від ляльок до улюблених дитячих персонажів. А після повномасштабного вторгнення вирішила створити серію патріотичних іграшок – це зайчики у синьо-жовтих кольорах. Кожен із них оригінальний та єдиний у своєму роді: в когось синє вушко, у когось – штанці, в іншого – окрема своя родзинка. Проте всі вони неповторні, і я їх обожнюю", – захоплено розповідає Ольга Лук’яненко.

Плачучи від щастя вигнанню окупантів із рідного Херсона, родина з нетерпінням чекає на той день, коли можна буде повертатися до улюбленого міста та власної домівки. З особливим трепетом Ольга очікує на звільнення Скадовська – бо лише тоді зможе обійняти рідного батька.