«Російський порядок на фашистський манер». Росіяни майже півроку тримають у полоні заступника голови Пенсійного фонду Херсонщини і чотирьох його родичів

Ізолятор тимчасового тримання, де росіяни утримували і катували херсонців, 25 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У липні російські силовики викрали у Херсоні і катували заступника голови обласного управління Пенсійного фонду України Сергія Барчука. Після окупації він сховав комп’ютери фонду та забрав їх додому. Після зникнення Сергія його родичі знайшли цю техніку і вирішили перевезти в інше місце. Коли вони виносили комп’ютери, їх схопили працівники ФСБ і затримали. В ув’язненні опинився батько Барчука, мачуха, дядько і друг сім’ї. Усіх чотирьох разом із самим Сергієм досі утримують у різних ізоляторах на окупованій частині Херсонської області та в Криму.

Вони передали записки через звільнених співкамерників і розповіли, що утримувалися в жахливих умовах: переповнених камерах з голим бетоном замість ліжок, без душу, прогулянок і нормальної їжі.

«Ґрати» прочитали їхні листи, поговорили з близькими та розповідають, через які жахливі випробування пройшла родина Барчуків за ці півроку. З листами вони передали вірші, які написали в ув’язненні. Ми їх публікуємо мовою оригіналу.

«Ми представляємо російську владу»

Увечері 19 липня 60-річна мешканка Херсона Неля Барчук лежала на ліжку в своїй квартирі. У той день у неї загострилися хронічні болі в спині, і вона важко ходила. Раптом жінка почула шум на сходах і стукіт у двері.

Неля спитала, хто це. Голоси за дверима у відповідь щось говорили про її сина. Що саме — Неля не почула.

До цього син Нелі — 33-річний заступник голови Херсонського обласного управління Пенсійного фонду Сергій Барчук — уже тиждень не виходив із нею на зв’язок. Раніше Сергій жив разом із матір’ю, але у травні переїхав на іншу квартиру. Барчук не повідомив Нелі нову адресу, сказавши, що це небезпечно. 2 березня російські війська окупували Херсон, і Сергій боявся, що його схилятимуть до співпраці.

«У двері стукали і щось говорили про сина, — згадує Неля у телефонній розмові з «Ґратами». — Ну я й відчинила двері. Вони ж говорили про сина, я з ним уже скільки часу не могла зв’язатися».

У коридорі вона побачила чоловіків у балаклавах із пістолетами. Двоє з них були одягнені у цивільний одяг, решта — у військовій формі. Вони відтіснили жінку в кімнату, спитали, де її син і чи є в будинку зброя. Потім почали обшукувати квартиру. У Нелі загострився біль у спині, їй було важко стояти, але люди у формі не дозволяли їй лягти.

«Обшукують і на мене тиснуть. Кажуть про сина, що він такий-сякий, подівся кудись, покинув у злиднях хвору матір і багато всього поганого. Як могли ображали, принижували, намагалися мене налаштувати, що мій син — поганий, щоб я про нього все розповіла. Але я їм також сказала: зброї в мене немає, але я дуже хотіла б, щоб у мене була зброя, щоб я змогла стріляти по тих, хто вривається в чужі будинки зі зброєю, на самотніх жінок нападає, — плаче в трубку Неля. — Не знаю, як мене не вдарили, мабуть, я зовсім погана була. Тільки сказали: ми не бандити, ми представляємо російську владу».

Під час цього діалогу у Нелі різко посилився біль, почало віднімати правий бік тіла, їй стало важко говорити. Силовики перерили всі речі, нічого не знайшли і пішли.

«Того дня я вже нічого не могла робити. А наступного дня підняла на сполох, що син зник, і всі родичі почали його шукати», — розповідає Неля.

Жінка запідозрила, що під час обшуку пережила інсульт. Вона важко говорила, права рука і нога майже не рухалися. Пізніше звернулася до лікарів, які провели обстеження, вирішили, що інсульту не було, але точний діагноз не поставили.

Затримання

Батько Сергія Артем Барчук розлучився з Нелею вже понад 30 років тому і жив окремо. Артем — підприємець, власник фірми «Барс». Компанія володіє магазином у центрі Херсона, де продається посуд і холодильне обладнання.

Бізнес Артема — сімейний. Його друга дружина Лідія Подозерська — комерційна директорка фірми. Брат — Олексій Барчук — партнер по бізнесу, він управляє складом. А його дружина Наталія — головна бухгалтерка фірми.

«Наша родина — дуже дружня. Ми всі спілкуємося, відпочиваємо на дачі. Хороша сім’я, ми всі один за одного переживаємо», — розповідає Наталія Барчук.

Ми розмовляємо по відеозв’язку через месенджер. Поговорити з Наталею особисто зараз складно — вона перебуває в окупованому росіянами селищі Каланчак.

«21 липня батько Сергія Артем Барчук зателефонував нам, ми були з Олексієм на дачі. Сказав: приїжджайте, нам треба допомогти знайти Сергія, — згадує Наталія. — Ще він попросив, щоб я сходила з Нелею в комендатуру написати заяву про зникнення людини. Все таки це перша дружина, Артем сам не хотів, вони вже давно не живуть разом. А сама Неля була не в силах, вона не могла рухатися після обшуку».

Жінки пішли до російської військово-цивільної адміністрації, яка знаходилася в будівлі апеляційного суду в центрі Херсона. Там черговий сказав, що у військових Сергія немає, і їм треба звертатися в поліцію.

Чергова частина з ізолятором тимчасового тримання, де росіяни утримували та катували херсонців, 25 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«Від них я дізналася, що вже існує російська поліція. І все, Нелю відвезли додому, а я пішла в кафе пити чай. Сиджу собі, чекаю, коли за мною заїде чоловік», — розповідає Наталія.

Незабаром чоловік зателефонував їй і сказав, що разом із іншими родичами приїхав у квартиру, в якій у травні оселився Сергій. Житло належало його мачусі — Лідії Подозерській. Там Барчуки виявили близько двадцяти комп’ютерів із інвентарними номерами. Це була техніка із Пенсійного фонду. Родичі чиновника припустили, що Сергій перевіз комп’ютери туди, щоби техніку не вкрали. Про всяк випадок вони вирішили перевезти їх в іншу квартиру на вулиці Чорноморській.

Наталя довго чекала на чоловіка в кафе. Він не відповідав на дзвінки, жінка почала хвилюватися і пішла на Чорноморську. У під’їзді вона побачила багато людей у формі. Один із них виводив її чоловіка на вулицю. Наталія припустила, що російські силовики стежили за квартирою і затримали її рідних, коли ті привезли комп’ютери.

«Я піднімаюсь сходами. А мені кажуть: «А хто ви?». Кажу: «Дружина цього чоловіка». А вони: «А ви знаєте, чим ваш чоловік займається?». Кажу: «Знаю, рибу ловить на дачі. Ми там уже півтора місяці безперервно живемо». А вони: «Ні, він крадені комп’ютери вивозить, подивіться». Я говорю: «Це комп’ютери Пенсійного фонду, вони ж не крадені». А вони так розмову ведуть, мовляв, не умнічайте, а то сядете поряд», — розповідає Наталія.

Лідія Подозерська та Артем Барчук. Фото надане сім’єю Барчуків

Вона попросила людей у формі представитися і повідомити, куди вони везуть її родичів. Ті не відповіли і вигнали Наталю з під’їзду.

«На вулиці я побачила, що в одній із машин у наручниках сидить Ліда, мачуха Сергія. Я говорю: «Лідочка, і ти тут?». А вона каже: «І Сергій тут, у багажнику». Дивлюся, поруч із нею сидить військовий із автоматом. Я питаю: «Він хоч живий?» А він очима показує: живий», — розповідає Наталя.

Росіяни забрали сім’ю Барчуків і їхні автомобілі: Тойоту RAV4 Артема, Кіа Лідії та Рено Логан Олексія. Наталя поскаржилася силовикам, що в машині залишилися її ключі, без яких вона не зайде додому.

«Кажу: зараз комендантська година, забрали чоловіка, забрали машину, де я буду ночувати, як я дістануся. Там був один із наших херсонських колаборантів. Потім я дізналася, що його звуть Сергій Сергійович, раніше він був дільничним. Він підійшов і каже: йдіть у Дніпровський РВВС, я вам винесу ключі. Так я дізналася, куди їх відвезли», — згадує Наталя.

«Він казав, що Україну любить»

Сергій Барчук працював у Пенсійному фонді десять років, відповідав за інформаційні технології: роботу реєстрів і баз даних.

«Відповідальна, працьовита людина. Він професіонал у тій сфері, якою займався», — характеризує колегу у розмові з «Ґратами» в.о. голови Херсонського управління Пенсійного фонду України Роман Кальницький.

Сергій Барчук. Фото надане сім’єю Барчуків

За його словами, офіційно Пенсійний фонд України у Херсонській області працював до 20 квітня. Потім керівництво вирішило перевести співробітників на простій. Працівники закрили офіси і більше не обслуговували населення. Частина колективу поїхала на вільну територію, частина — сиділа вдома.

Наприкінці червня росіяни вирішили створити власний Пенсійний фонд на базі українського і стали зламувати приміщення. На думку Кальницького, росіяни розуміли, що Сергій — цінний кадр, з яким простіше організувати роботу.

Мама чиновника згадує: син усвідомлював, що рано чи пізно військові вийдуть на нього, але категорично не хотів співпрацювати.

«Він казав, що любить Україну. Тут народився, тут вивчився, працював. Ніби цього достатньо, щоб жити в Україні та її підтримувати», — каже вона.

Наприкінці серпня Сергій передав колегам записку через співкамерника, якого випустили з ізолятора. Він написав, що до останнього наглядав за офісом Пенсійного фонду: консультував пенсіонерів, допомагав співробітникам зайти в будівлю і вивозив комп’ютери додому, оскільки вони містили конфіденційну інформацію. Сергій пояснив: він виконував офіційні рекомендації Національного агентства з питань держслужби про те, що керівники підприємств на захоплених територіях мають сховати важливі документи.

Барчук написав, що його затримали біля офісу. Це сталося, коли він помітив, що на дверях будівлі замінили замки і намагався їх зламати. Силовики забрали його в Дніпровський райвідділ поліції, де його допитали працівники ФСБ.

«Поставивши пару формальних питань, працівники почали застосовувати тортури у вигляді побоїв та удушень. Внаслідок цього мені довелося назвати адресу квартири з технікою», — написав Барчук у листі.

Силовики одразу пішли до його квартири, побачили техніку, але забирати не стали. Приблизно через три дні росіяни з мішком на голові привезли Сергія до нього додому. Найімовірніше це сталося у той момент, коли родичі чиновника забрали частину комп’ютерів і повезли на іншу квартиру.

«Частина техніки була вивезена, і вони (силовики — Ґ) почали з’ясовувати, хто і куди вивіз, погрожуючи продовженням тортур», — написав Сергій.

У цей момент у квартиру прийшли його родичі з коробками в руках. Так усі вони опинилися в ізоляторі.

Пізніше мати Сергія ходила на прийом до керівників Пенсійного фонду, створеного окупаційною владою. Жінка хотіла дізнатися, які претензії ті мають до її сина. Її прийняли двоє керівниць фонду — Вікторія Кугук та Тетяна Мала. Обидві раніше працювали в українському Пенсійному фонді і почали співпрацювати з росіянами.

«Я спитала, що вони хочуть від мого сина. А вони кажуть: у нас претензій ніби-то немає. Але він має вийти і працювати в російському пенсійному фонді, а ми вам за це без черги оформимо допомогу російську», — розповідає жінка.

«Ви зараз на цій землі — окупанти»

Загалом в ізолятор потрапили четверо членів родини Барчуків: Сергій, його батько Артем, мачуха Лідія і дядько Олексій. Також силовики забрали друга їхньої родини, кума Олега Самотоя. У день затримання Барчуки зустрілися з ним випадково і попросили допомогти перевезти техніку.

Наступного дня в ізолятор прийшла 56-річна Наталія Барчук — тітка Сергія.

Олексій і Наталія Барчуки. Фото надане сім’єю Барчуків

«Мені сказали: їх сьогодні не відпустять, йдіть. Ще через день мені сказали принести їм теплий одяг. Я говорю: а їх взагалі годують, вони на чому сплять? Мені відповідають: у них є все. Через три дні мені сказали принести їм поїсти. Тобто насправді їх не годували», — згадує Наталя.

Ще через кілька днів їй зателефонувала незнайома жінка, яка нещодавно вийшла з ізолятора. Вона розповіла, що чоловіків Барчуків розподілили у дві невеликі камери площею шість квадратних метрів, у кожній тіснилося від п’яти до восьми людей. Перші дні вони спали на голому бетоні. Лідії там місця не знайшлося і її поселили у коридорі між камерами і приміщенням чергової частини. Першу ніч вона спала на підлозі, на другу їй видали матрац.

«Коридорчик цей прохідний, де ходять міліціонери, — каже Наталя. — Але, як виявилося потім, вона була у найкращому становищі. Тому що наша Лідочка освічена, інтелігентна жінка з двома вищими освітами. У цьому прохідному коридорчику вона своєю поведінкою заслужила на повагу наших колаборантів, чергових. Їй робили послаблення. Вона могла піти у супроводі набрати води. І вона мала вікно, біля якого вона могла читати книги. Їй поставила стільчик. Вдень вона читала на ньому, а вночі спала на матраці».

Наталя приходила до ізолятора двічі на день і приносила рідним їжу. Якось вона побачила, як із воріт ізолятора виїжджає їхній автомобіль із чоловіком у формі за кермом. Як Наталя дізналася згодом, це був начальник райвідділу.

«Я мало під колеса не кидаюся, це ж моя рідна машина! — Згадує Наталя. — Чоловік цей вийшов, каже: Що таке? Я говорю: «Це моя машина, куди ви її везете?». Він відповідає: «На штрафмайданчик». Я говорю: «Тут має бути моє портмоне з картками, сумка з продуктами».

Росіянин дозволив їй пошукати речі, але Наталя нічого не знайшла. Вони розговорилися, і поліцейський сказав, що “це машина злочинців, інакше б вони тут не сиділи”. Наталя заперечила, що вони порушили якісь закони, а лише рятували від мародерів техніку з офісу її племінника.

«Він каже: «Ось бачите, вони вкрали». Я відповідаю: «Чому вкрали, обладнання кому належить?». Він: «Пенсійному фонду». Я говорю: «Пенсійному фонду чого? Який країни, продовжуйте». Він каже: “Народа Херсона”. А я: «Немає такого народу. Обладнання належить Пенсійному фонду України, а Сергій — посадова особа», — переказує розмову Наталія.

Суперечка продовжилася, і Наталія звинуватила поліцейського в тому, що він сам порушує закон і протиправно затримав громадян України.

«Він й інші поліцейські, як почули слово Україна, вхопилися за пістолети. Кричать: “Ми Росія, ви хочете з цим посперечатися?!”. Я говорю: «Ви зараз на цій землі — окупанти». Він каже: “Це ви так думаєте”. А я: «Ні. Ви почитайте у “Вікіпедії”, як називається армія, яка зі зброєю в руках заходить на територію і встановлює порядки незалежно від бажання народу». Він подумав-подумав і каже: “Визволителі”, — розповідає Наталя.

Поруч стояли кілька місцевих, які до окупації працювали в поліції і перейшли на службу до Росії.

«При слові «окупанти» наші місцеві почали усміхатися. Я їх не відбілюю, але так і було, — згадує Наталя. — Я тоді трохи налякалася, думала, мене зараз разом з усіма посадять. Але обійшлося».

«Не хочете підписувати по-доброму, будете по-поганому»

Від російських поліцейських Наталія дізналася, що проти Сергія та інших її родичів відкрита кримінальна справа про крадіжку, організовану групою в особливо великому розмірі. Наталя вимагала зустріч зі слідчим, але їй відмовляли.

«Там лавки не було біля райвідділу. Щоб добитися прийому у слідчого, я взяла килимок для йоги, розстелила на землі і сиділа під деревом у них перед воротами. І така картина: жінка 56 років сидить так. Повз мене поліцейські туди-сюди їздять, питають, чому так. Я кажу: «Я чекаю слідчого, щоб вона мене прийняла». І таким чином я добилася зустрічі. Вона була десятихвилинною, але, тим не менше, вона була», — розповідає Наталя.

Старша слідча у справі Ірина Горбуновська приїхала в Херсон із Криму.

«Зустріч вона почала із запитання: ви за Україну чи за Росію. Але відразу сама й сказала: «Мені все одно, це справи не стосується», — переказує розмову Наталя.

Слідча сказала, що її родичів затримали за крадіжку майна Пенсійного фонду.

«Я говорю: «Пенсійного фонду якої держави?». А вона: “Це не важливо, народу Херсона”. Той факт, що це майно Пенсійного фонду України її взагалі ніби не бентежив, для неї це було неважливо», — розповідає Наталія.

Слідча заявила, що Сергію та його родичам загрожує до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна. Наталя запитала, чи можуть до них допустити адвоката, але поліцейська відмовила, посилаючись на воєнний стан в області.

Сергій Барчук у листі також писав, що його обвинувачують у крадіжці. Він заявив, що не визнає вину і не крав техніку, а виконував посадові інструкції.

Наталія Барчук, Олексій Барчук, Олег Саматой (зліва направо). Фото надане сім’єю Барчуків

У жовтні поліцейські провели обшук у будинку батьків Сергія — Артема Барчука та його дружини Лідії. При цьому була присутня Наталія. За її словами, росіяни знайшли і вилучили гроші їхньої фірми — близько 240 тисяч гривень та 600 доларів. У протоколі вони не вказали вилучену суму.

«Слідча каже: «Потім порахуємо, суму підпишемо». Я кажу: «Я не буду підписувати такий протокол». А вона: «Не хочете по-доброму підписувати, будете по-поганому». Ну, я й підписала. Думаю, яка різниця, все одно вони вже забирають. Підпишу я, не підпишу, що зміниться?» — розповідає Наталя.

Крім грошей, вони вилучили сувенірний значок з написом «Укроп». За словами Наталії, коли його знайшов один із поліцейських, він закричав, що це символіка терористичної організації.

На початку жовтня росіяни перевезли Сергія із Дніпровського райвідділу у Херсонскьке СІЗО. Наталя дізналася про це із записок, які її родичі час від часу передавали через звільнених співкамерників. В одній із них Лідія написала, що поліцейські доручили їй роздавати їжу арештантам і переселили з коридору в кімнату для допитів. Коли там працювали поліцейські, її виводили в інше приміщення.

«Вчора після сніданку відвели в кімнати з кліткою і прикували до батареї. Ледве втрималася, щоб не заплакати, так принизливо, — написала Лідія. — Кілька годин так сиділа, потім попросилася в туалет, розкували і більше не приковували до вечері. Потім вечерю роздала, і знову відправили в кімнату для допитів спати. Світло гасять у всьому райвідділі, так що і не почитаєш. Погано, що з хлопцями спілкування тепер обмежене… Нас уже тиждень не купали, немає їм коли».

Викуп

Згодом Наталя познайомилася із херсонцями, які працювали на росіян у райвідділі. За її словами, ті стали ставитися до її рідних краще: частіше виводили в душ, іноді на подвір’я на прогулянку. За спостереженнями жінки, місцеві колаборанти були людянішими за росіян.

«Місцевих було мало. Наші хлопці ворота відчиняли-зачиняли. Найвищою посадою був дільничний. Ішли працювати, мабуть, бо треба було годувати сім’ї. Якось одного запитую: «Як ти тут опинився?». Бачу по очах і по діях — хороша людина. А він каже, що когось побили з його рідних, бо у Херсоні був безлад. Каже: «Мені запропонували, я пішов, мені здавалося, що я хоча би порядок буду підтримувати», — згадує Наталя.

У жовтні їй зателефонував чоловік із російським акцентом і представився Павлом. Він сказав, що раніше працював у російських «органах держбезпеки», але випадково потрапив в ізолятор і сидів в одній камері з її рідними. Він сказав, що може домовитися про викуп усіх арештантів. Павло повідомив, що росіяни хочуть по дві тисячі доларів за людину. Наталя погодилася і передала передоплату — дві тисячі доларів та сто тисяч рублів.

«Він сказав, що гроші треба передавати тільки через нього, вони самі бояться. Три дні він розповідав мені, що документи вже оформлюють, що начальник райвідділу повинен підписати їх у свого начальника. Потім казав, що начальник поліції поїхав у Генічеськ. Потім він сказав, що сам поїхав у Генічеськ. А потім просто зник і все», — зітхає Наталя.

Павло більше їй не дзвонив і не відповідав на дзвінки. Наталя не знає, хто він і чи справді домовлявся про викуп, чи був просто шахраєм.

У середині жовтня Росія оголосила про евакуацію окупаційної адміністрації з Херсона на лівий берег Дніпра. У цей час поліцейські взяли в арештованих Барчуків відбитки пальців і відвезли в лікарню на флюорографію. Так Наталя запідозрила, що її рідних збираються також евакуювати.

20 жовтня вона вчергове прийшла у відділок і там їй сказали, що її родичів немає у СІЗО — їх відвезли в місто Олешки на протилежний берег Дніпра. Вона вийшла з будівлі, зупинилася і заплакала.

«Поліцейські виходили і кажуть: «Ідіть звідси, тут вітер, ви застудитесь, ви вже нікому не допоможете», — згадує жінка. — Я відповіла: «Почекайте, я прийду до тями. Ви відвезли моїх рідних і не кажете, куди». А виявляється, їм просто треба було виїхати моєю машиною. Мабуть, десь залишився шматочок совісті, вони мене соромилися. Я коли відійшла за ріг, побачила, як начальник райвідділу із товаришами по службі поїхали на моїй машині. Більше їх не було. Наступного дня райвідділ був порожнім».

«У нас тут леді. Хочеш леді?»

26 жовтня Наталя перепливла Дніпро на поромі і прийшла шукати родичів до Олешківського райвідділу поліції. Вона назвала черговому прізвища рідних, але той сказав, що таких у них немає.

«Я називаю прізвища і голосно питаю: «Де вони? Куди ви їх поділи?». Повз проходив чоловік, він представився заступником начальника цього райвідділу, я не запам’ятала прізвище. Він мене завів у кабінет, спитав, хто я. Я представилася, і він відповів: “Так, вони у нас були”. Він наказав черговому сказати, куди їх відвезли», — розповідає Наталя.

Так вона дізналася, що Сергія відвезли в Крим, у СІЗО Сімферополя. Його батько, дядько і друг родини Олег Самотой потрапили в ізолятор у селищі Каланчак поряд з адміністративним кордоном із Кримом. А Лідію відвезли в селище Чаплинка по сусідству.

Лідія Подозерська. Фото надане сім’єю Барчуків

Того дня російські військові без попередження закрили переправу з лівого берега на правий, і Наталя не могла потрапити додому. За її словами, люди на річковому вокзалі підняли скандал, і росіяни через півдня таки виділили їм пором. Серед пасажирів вона випадково познайомилася з жінкою з Чаплинки, яка ненадовго їхала в Херсон і збиралася назад у своє селище. Наталя заплатила їй, щоб та приносила передачі для Лідії.

Незабаром через арештанта, що звільнився, Лідія передала цій жінці лист для Наталії. Вона детально описала, як її перевозили з Херсона в Чаплинку, та про умови утримання у новому ізоляторі. Ми публікуємо лист повністю в перекладі з російської.

«Дівчатка мої дорогі!

Бідолашні ви, бідолашні. Скільки вам доводиться переносити через нас! Скільки у вас мужності і стійкості!

Наташенька, я вчора твій голос чула, коли ти з черговим по телефону розмовляла. Навіть заплакала трохи. Хоч плакати стала, бо не могла до цього зовсім. І, здається, я зовсім не втратила надію, що мене колись відпустять. Як у хлопців, не знаю. Єдине, що лякає, щоб ще гіршого не було.

В Олешках був просто морок: брудна одиночка, закрита наглухо, вікно розбите, холодно й темно. Води не було, тільки пляшки у камері, туалет смердючий і маленький. Годували раз на добу, зовсім трохи. А потім нас, як худобу, насипом вивозили автобусом у Каланчак солдати. Це був просто жах! Руки стягнули будівельною стяжкою (у мене досі сліди на руках). Голови в автобусі мають бути нагнуті, в автобусі задуха. Солдати кричать, що поб’ють того, хто голову підніме.

Я взагалі не знаю, як доїхала до Каланчака. Там нас до стіни всіх поставили, зігнутих вдвоє і впертих у стіну головами. А потім хлопців по шість чоловік бігом і вдвоє зігнутих пачками в камери, а мене знову в автобус запхали (видно мені місця в тій в’язниці не було) і повезли в Чаплинку.

Гадостей наслухалася, хоч голову не підводила. Один такий каже: «У нас тут леді. Хочеш леді?» А той: «Ні, гидую». Пощастило. Їхніх людей 10 було в автобусі.

У Чаплинці при прийомі обізвали бандерівкою, кишені вивернули, все з них викинули, всі шнурки-гумки відрізали і в камеру при дєжуркє. А там уже мужик. Щоправда нормальний. Першу ніч так удвох і ночували. Він на нарах, я під нарами, на скатці з килимків і спального мішка. Мені хоч її віддали, ногами затоптану. А сумку забрали на перевірку і не віддали. Наступного дня я стала просити, щоб якісь речі забрати, хоч би постільну білизну і засоби гігієни. Мене (добрий черговий був) відвели в гараж, а там і торба валяється, і куртка, і штани, з яких гумку відрізали.

Із сумки буквально все забрали. Туалетний папір, вологі серветки, шампунь, ліхтарики, навіть тарілку, книги і кросворди. Повністю всі продукти зникли. Я розплакалася, говорю, як же так? А мені кажуть: сумку собаки розтягли. Виявляється, вони її біля сміттєвих баків викинули.

Добре, що цей черговий був нормальний, сказав розберуться. Повернули тонометр, принесли туалетний папір, повернули вологі серветки, миску і книги. Шампунь зник. Продукти, сказали, роздали нужденним. Ага.

Кавові стіки роздали, коли навіть голий окріп не давали. Особливо прикро за коробку цукерок — мені на День народження подарували…

Ну а потім налагодилося потихеньку. Я хоч би не в підвалі, як решта. У підвалі ні води, ні туалету. А тут хоч туалет є, але ним рідко користуюся, щоб не забився. Води у крані немає, але у раковині працює злив. Так що є можливість випрати труси і шкарпетки.

На вулицю виводять двічі на день, несистемно в туалет (переповнений біо або вуличний переповнений також) і води набрати. Це 5-7 хвилин. Руки за спину, голову вниз. А так все гаразд. У камері досить тепло, годують вже двічі на день. Уже сплю на нарі, але на підлозі було чомусь зручніше і тепліше. Вчора відпустили останню дівчинку, і тепер я сама. Але хоч поговорити була можливість усі ці дні, а то дуже погано одній…»

Каланчак

Невдовзі Наталя Барчук переїхала в Каланчак і зняла там квартиру, щоб допомагати чоловікові, його брату та їхньому куму.

«Мої сиділи тут, можливо, без документів, без грошей, без нічого. Я сподіваюся, що їх випустять. Ось випустять, а далі вони де? На окупованій території без документів і грошей. Для мене це жах. Це мої близькі люди. Я не могла так їх кинути», — пояснює вона.

У Каланчаку двох Барчуків та їхнього друга тримали у двох різних камерах в ізоляторі місцевого райвідділу поліції. Від звільненого арештанта вона дізналася, що силовики б’ють усіх, хто сюди потрапляє.

«Коли їх привозять до райвідділу, їх усіх б’ють, така у них практика. Виховують, щоб вони добре поводилися», — зітхає жінка.

За її спостереженнями, всього у Каланчацькому райвідділі було близько 30-40 людей. Наталія скаржиться, що ізолятор не розрахований на таку кількість арештантів, і поліцейські не могли нормально забезпечити їхнє утримання. У камерах розміром 4 квадратні метри сиділо по 8 людей.

«Я одному росіянину якось сказала: навіть покійнику дають два метри в землі. Як можна напхати людей так, що вони по черзі сплять у камері. Це що таке?” — обурюється Наталя.

Вона дізналася, що в камері цілодобово горіло світло, і щоб відпочити, арештанти насували шапки на очі.

Щодня Наталя приносила їжу не лише своїм близьким, а й усім їхнім співкамерникам.

«У нашу камеру, де сидів чоловік, ніхто більше їжу не носив. І я, якщо пекла пиріжки, пекла на цю камеру і на ту. Люди мені тут у Каланчаку допомагали: приносили картоплю, капусту, муку, — розповідає вона. — Відносила їм їжу і блукала навколо цього райвідділа у надії. Може я побачу слідчого, раптом, вона приїде. Можливо, начальника ізолятора, і я з ним поговорю. Бо коли просиш чергового, їх не викликають. А якщо зустрінеш їх на вулиці, вони зупиняються і розмовляють. Коли очі в очі кажеш, вони розуміють».

Новий етап

Якось Наталі пощастило зустріти біля райвідділу начальника ізолятора і поговорити. Вона сказала, що може допомагати не лише своїм родичам, а й іншим арештантам.

«Кажу: «Може комусь одяг потрібний, комусь ліки треба, у когось, припустимо, немає рушника». Я ж не знаю, з яких місць їх забирали. Він на мене подивився, як на дурну. Але подумав і сказав: Терміново одному херсонцю потрібен інгалятор, він астматик. Я купила і відразу віддала. І кажу: «Скажіть черговому, нехай зробить список, що треба, а я по можливості допоможу хлопцям». Адже мені весь час здається, якщо мої ні в чому не винні, то й інші можуть сидіти ні за що, наприклад, за татуювання, яке їм не сподобалося», — міркує Наталя.

Через два дні начальник виніс їй список ліків, а черговий попросив принести одяг одному з арештантів. Його затримали в Херсоні ще влітку, і з того часу він ходив у шортах.

Нещодавно Наталя дізналася, що в її близьких в ізоляторі взяли відбитки пальців і сфотографували. Жінку це насторожило — те саме відбувалося перед тим, як їх вивезли з Херсона. Незабаром її побоювання підтвердилися: вона підстерегла біля райвідділу начальника ізолятора, і той сказав, що Барчуків збираються перевозити.

«Він каже, що нема справ на них, вони десь загубилися. Де і чому, він не знає. І каже: «Якщо справи не знайдуться, їх будуть перевозити, бо в їхньому ізоляторі не можна тримати більше двох місяців без документів», — розповідає жінка.

Вона підозрює, що поліцейські, які забрали їхні машини в Херсоні, спеціально загубили матеріали справи, щоб залишитися безкарними.

21 грудня Наталія принесла передачу до ізолятора, але посилку не прийняли. Черговий сказав, що Барчуків видвезли, ймовірно, в ізолятор у селі Чонгар на кордоні з Кримом. Жінку шокувала ця новина — вона сподівалася, що її рідних скоро відпустять. Наразі Наталя намагається зібратися з силами, щоб переїхати ближче до Чонгара і там знову допомагати рідним, чим може. Що на них чекає, і скільки вони перебуватимуть в ув’язненні, вона не знає.

«Ніхто нічого не пояснює. Усі намагаються зняти з себе відповідальність, як начальник ізолятора в Каланчаку — немає справ, отже, я тримати їх тут не буду. Ставляться до них як до речей на зберіганні. Привезли, кинули і тримають незрозуміло чому», — бідкається жінка.

Її племінник Сергій Барчук — зараз у СІЗО Сімферополя. Наталя вважає, що він і був головною ціллю росіян. А решту вони взяли, щоб сфабрикувати справу за тяжкою статтею про крадіжку, вчиненою групою осіб, залякати Сергія і схилити до співпраці.

У Херсоні на повернення Сергія чекає його мама Неля. Вона ще до кінця не відновився після обшуку: говорить уривчасто й іноді насилу підбирає слова. Вона краще відчуває і може рухати правою ногою і рукою, але не може довго ходити і піднімати більше двох кілограмів.

Вона дивується, чому росіяни настільки жорстоко повелися з її сином і родичами.

«Як можна людей тримати на голій підлозі? Вони ж не засуджені. Та хай навіть засуджені, але ж вони також люди. Хоч якийсь тапчан сколотити, невже так важко було? Мій син такі муки прийняв! Його катували, хоч він не бандит, не вбивця, не ґвалтівник, — жаліється Неля. — Коли вони прийшли сюди, обіцяли, що буде закон і порядок. Ось ми його й здобули — російський закон і порядок на фашистський манер».

Олексій Арунян, «Ґрати»

Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News

Коли загояться воєнні рани Кінбурна?

Будівельні матеріали для порятунку житла в Херсоні ‒ безкоштовні

«Зернова ініціатива»: чому обсяги експорту української агропродукції знижуються

«Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди». Історія Героя з позивним Херсон

Бізнес у тимчасово окупованому Мелітополі: гастролі підприємців з РФ та способи наживи місцевих зрадників