Марина Поліщук
Ця страшна історія сталася під час окупації правобережної частини Херсонщини у 2022 році. Жительці Херсона вдалося вивезти свого знесиленого 3-річного племінника до Одеси. Його матір на очах у маленького сина російські нелюди зґвалтували та вбили. На обличчі дитини вони гасили недопалки…
Чоловік закатованої жінки та батько хлопчика – військовослужбовець. Трагічну історію родини з Херсонщини розповіло «Суспільне».
В інтересах слідства та задля безпеки героїв публікації їхні імена та обличчя приховані.
– Як ви дізналися про те, що сталось?
– 20 червня 2022 року, окупований Херсон. Я отримала повідомлення, що в будинок моєї невістки ламають двері. Зранку я поїхала туди й знайшла її вбитою, закатованою. Поряд була дитина, теж закатована, із зашморгом на шиї. Я зняла зашморг, намагалася його відкачати. У мене вийшло. І я вивезла його до Одеси.
– Це сім’я вашого брата?
– Так. Вони з моєю покійною невісткою кохали одне одного, вона хотіла другу дитину, у них були плани. Вона хотіла усе й одразу, вона хотіла родину, хотіла дітей. Хотіла будинок. Все в будинку. В неї все було.
– Де був брат на той момент?
– На війні.
– З якого року він воював?
– З 2014-го.
– Як ви гадаєте, люди які увірвались, вони знали куди йшли?
– Напевно, вважаю, що так.
– Чому вона не поїхала з сином зі свого містечка до вас у Херсон?
– На той момент був дуже великий ризик, що вона загине на першому блокпості разом з дитиною. Вона боялася. Я казала їй, приїжджай, або давай я приїду за вами. Але вона боялась і за дитину, і за мене. І вона все одно загинула вдома.
– Чи були свідки того, що сталося?
– Ніхто не чув, хоча це було літо. Я думаю, кричала дитина, кричала вона. Вікна були відчинені, навіть розбиті. Я думаю, сусіди чули, але свідків немає. Коли все почалось, вона написала чоловіку, моєму брату, а він написав мені. Але зв’язку не було, бо орки його вимкнули в Херсоні. І я могла отримати повідомлення лише після комендантської години вийшовши до магазину, який роздавав вай-фай. Це була 7 ранку, я отримала повідомлення й одразу поїхала до них. Десь через годину я вже була там і знайшла їх в такому стані. Я зателефонувала йому і кричала йому в трубку що сталося… В нього шок був, звичайно, він кричав там, на тому кінці.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сексуальне насильство й катування: ООН фіксує нові докази звірств окупантів на Херсонщині
– І він був на війні вже в той момент?
– Так. І я вимушена була відправити йому фото. Він сказав мені, щоб я все зняла, бо це може бути потрібно для слідства.
– Як вона померла?
– Під тортурами вона померла. Вона була дуже побита, зґвалтована і з зашморгом на шиї.
– І це все бачив її син?
– Дитина бачила, бо дитину теж катували. Він дуже сильно був побитий, недопалки тушили йому в обличчя і теж був зашморг на шиї. Йому зараз чотири з половиною, а тоді йому було три рочки… Коли це сталося, і я повідомила телефоном, мені сказали, що треба зайти знову до кімнати. Вдихнути глибоко, заспокоїтись і зробити знімки та відео для слідства, щоб можна було відкрити справу.
– Треба неймовірна мужність для цього.
– Навіть занадто, це було для мене занадто, але мені довелось зайти… я їх відправила і зі свого телефону. Потім я їх видалила, стерла все в телефоні, абсолютно всю інформацію. Ще був її телефон. Там теж я все стерла всю інформацію і заховала всі документи, їх не знайшли.
– Чи було якесь розслідування місцевої влади?
– Вони приїхали: місцева влада, головний лікар лікарні, начальник гарнізону їхнього та намагались якесь розслідування своє проводити. Дуже відношення таке було до дитини, негарне. Казали, дитина недорозвинена. З дитини годину тому зняли зашморг і він називає дитину “недорозвинутою”. Його кидає в сторони – так. Дитина постраждала, у нього була клінічна смерть, який він має бути? Він не говорить – так, “він не говорить”, він не може, бо він побитий.
– Ви одразу виїхали після того, що сталося?
– Ні. Ми чекали, поки заживуть на обличчі дитини і на шиї, візуальні сліди, щоб нас не ідентифікували. А те, що не встигло зажити, за два з половиною тижні ми маскували. Я не мала говорити, я не мала плакати – я не могла виплакати своє горе. Для мене то була особиста втрата. Ця дівчинка була мені дорога. Вона була мені як донька. І для мене це особисте горе. Я не мала змоги горювати, на руках була дитина. Я мала триматися, бо я знала, що мені за кермо і поїздка буде дуже важка. І так і сталося, вона була надто важка.
– Як вам вдалось виїхати з окупації?
– Це було жахливо, ми в дорозі були три доби. Від Херсона до Одеси ми проїхали 850 км, в обхід через блокпости. Їх було біля 30. І я чула у свою адресу від однієї жінки, вона мені кричала, що “тебе розстріляють на першому ж блокпості”. І я їх рахувала коли ми їхали. Перший – проїхали, на мосту Антонівському, другий, третій, сімнадцятий… Ми доїхали до Василівки. Ми простояли в черзі, яка була 18 кілометрів. Навіть люди вмирали, там було дуже спекотно. Хворі люди, епілептик помер, жінка лежача після інсульту померла не витримала.
Це була така напруга.. вона була в повітрі. Люди просто виїжджали, а ми їхали з секретом. Я вивозила дитину, яку ледь не вбили. І я вивозила її як свою дитину. Тобто в нас були підробні документи. І на одному з блокпостів, вже після Василівки, перед сірою зоною нас зупинили. І один іншому каже: “Этих в расход”. А інший йому відповів: “Та ні, мені сьогодні досить”. А той сказав йому: “А мені нормально”. А інший каже: “Та ні, нехай на наступному вже блокпості, хай там порадіють”.
Я бачила тіла, я не бачила, що з ними сталося, але я бачила тіла. Я бачила їх не чітко, вони були на відстані від мене, але я розуміла, що то люди, четверо. Я була за кермом всі три доби в мене паралізувало праву ногу, я тиснула на педаль лівою. Я була в важкому стані. В мене був дуже високий цукор, майже 30, тиск за 200. Я була в критичному стані, але я мала вести машину. Я обіцяла, що я довезу пасажирів живими, і я це зробила.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Херсонщині російські окупанти ґвалтували жінок віком від 19 до 83 років – Комісія ООН
– У вас цукровий діабет?
– Так, важка форма.
– Коли ви були в окупації, у вас був інсулін?
– Ні, не було, весь цей час, тому я була в такому стані.
– По вас, напевно, було видно, що ви нервуєте?
– Ні, зовні я була спокійна, але тіло реагувало по-своєму. А зовні я зберігала спокій, я навіть їм посміхалась просто в обличчя.
– Як те, що з вами сталося відобразилась на дитині? Як він відреагував?
– Спочатку він був некерований, він дуже сильно плакав, кричав ночами, годинами. Я намагалась його заспокоїти. Він не міг їсти, бо травмований був. Він не міг говорити, перестав говорити взагалі. І зараз ми займаємось тим, щоб навчити його заново говорити. І я думаю, нам вдається. Багато спеціалістів доклали зусиль до цього. Іноді в мене опускаються руки і я думаю, що я не справляюсь, але мобілізую всі свої сили і продовжую. Я вважаю, що це боротьба. Я борюся не з ним, а з тим його станом, щоб вивести його на нормальний рівень і щоб дитина могла через півтора року піти до школи. І судячи з того моменту, коли я його забрала, яким він був, і який він зараз – то це можливо.
– Як ви особисто тримаєтесь зараз?
– Треба навчитись жити з цим, навчитись пережити це горе. Це те, що ми не можемо змінити. І просто треба навчитись з цим жити. Я лише зараз можу говорити про це без розпачу і без сліз. Ще пів року тому я не могла говорити без сліз, я плакала. Коли його питають про маму, він каже: “Мами нема”. Він знає. Один раз він показав на небо ввечері і сказав: “Мама на небі”. Рекомендації: обіймати його частіше, більше любові давати йому і хвалити. Ми це робимо, і я, і моя донька.
На фото: херсонка та її врятований племінник, з хлопчиком в Одесі займаються спеціалісти. Фото та відео: Суспільне Одеса
Дарина Лапіна
