Народжені в окупації

"Четвертий день війни. Я народила. Пологи пройшли добре. Поки я народжувала, мені здалося, що війна закінчилася і все знову як раніше. Але ні…Тільки-но наступала ніч, сидячи в палаті, ми чули, як щось десь вибухає. А потім звук сирени – і ми йдемо в укриття. Дітки плакали, а матусі були втомлені та налякані. Цей жах не передати словами», – згадує херсонка Наталія Полторак.

Як це – народжувати дитину, знаючи, що прямо зараз окупанти організовують чергову провокацію в місті? Як це – дарувати життя маленькій людині, знаючи, що за вікнами ходять російські загарбники?

Для когось це страшенний сон, але для жителів Херсонщини – болюча реальність. Ми зібрали історії трьох жінок, які дарували життя своїм діткам у підвалах та під звуки обстрілів. Кожна історія особлива, кожна пронизана війною та болем…

Попри бажання не згадувати той страшний період, херсонки Наталія, Анастасія та жителька Херсонщини Мія погодилися поговорити з нами і поділилися своїми переживаннями.

24 лютого Наталія Полторак зустріла на 39 тижні вагітності. Цей день мав бути одним з найщасливіших у житті, адже з Польщі повертався коханий чоловік та мама. Натомість щастя у цей день так і не сталося: рідні в цей день не змогли добратися. Тоді єдиним міцним плечем для вагітної дівчини та її сестри стали бабуся з дідусем.

"Нас забрали дідусь і бабуся до себе додому в Зеленівку (передмістя Херсона – ред.). Там у них є підвал, в якому можна ховатися. Саме той підвал бабуся вже давно готувала на випадок війни. Чомусь вона відчувала, що так буде. Ми там були два дні. Періодично сиділи то в будинку, то в підвалі. Чоловік і мама приїхали до нас через Миколаїв, і був шанс поїхати до Кривого Рогу. Але я вирішила залишитися і народжувати у лікарні, де вже знали мою історію вагітності, бо пологи могли бути ускладненими. Ми не могли далі залишатися у бабусі в підвалі, бо я боялася народити в підвалі без лікарів», – згадує Наталія.

Попри те, що у мережі ширилася інформація про розстріляні росіянами автівки, родина поїхала до Херсона. У місті ситуація була не кращою і там знову доводилося сидіти у підвалі багатоповерхівки. Останньою краплею для Наталі стала інформацію про розстріляну одногрупницю. І через кілька хвилин після чергової порції негативу вона відчула перші перейми.

"Я зателефонувала до лікаря у Херсонський міський перинатальний центр і повідомила йому про це. Ми викликали швидку і за 30 хвилин вона приїхала. Не було ще таких проблем з викликами, як потім. Як тільки я потрапила в лікарню, до самих пологів я забула про війну. Я думала про дитину і про все те, що думають жінки, коли народжують в мирний час», – ділиться емоціями дівчина.

Справжнім заспокійливим для дівчини був чоловік, який підтримував її під час переймів, пологів та після. І разом було не так страшно. Натомість, як тільки вибухи ставали дужчими, ні Наталія, ні інші жінки їх не ігнорували і бігли ховатися в укриття.

"Народила я 27 числа зранку і вже ввечері ми пішли до сховища, бо були сильні вибухи. В палатах дуже великі вікна і ліжечко дитини стоїть прямо біля нього і немає можливості його кудись переставити. Ночами я не спала взагалі, хоча доця, навпаки, спала багато і дуже міцно. Я постійно читала новини і налаштовувала себе, що коли будуть вибухи, треба схопити дитину, розбудити чоловіка і вибігти до коридору. В ці моменти я більше думала про те, що потрібно ховати малюка хоча б за дві стіни, доки нас не заберуть лікарі до сховища. Це так страшно – сидіти і дивитися на цих маленьких діток і розуміти, що ми – дорослі – не можемо їх захистити», – каже херсонка.

У перші дні вторгнення у пологовому була і їжа, і медикаменти. Тоді Наталія з чоловіком думали, що лікарня – надійне укриття і окупанти не стрілятимуть по медзакладах. Як же вони помилялися… Це ми вже бачимо зараз, адже від медзакладів у Херсоні мало що лишилося.

"У лікарні ми залишалися до 4 березня. Ми впевнені були, що тут окупанти нас не чіпатимуть, що тут безпечно. Першого березня була спроба виписки. Ми викликали таксі і поки забирали бебі-бокс та спускалися з речами, почались вибухи і автоматні черги. Водій таксі сказав, що не буде чекати, і просто поїхав. Нас залишили ще на три дні в пологовому. Потім місто окупували повністю, і люди не знали, чи можна виходити на вулицю, в які години. Єдиний варіант – ми подзвонили товаришу і попросили, щоб він забрав. На власний страх та ризик він приїхав за нами», – згадує дівчина.

А після виписки з пологового почалося найскладніше: черги у магазини, хвилювання, куди прилетить наступного разу і чи не увірвуться військові до квартири. Через постійний стрес у Наталії майже не було молока. Тоді вони просто бігали містом, аби знайти бодай якусь суміш, що підійде маленькій Мірочці.

"Дитину виносили на свіже повітря кожного дня, без візочка, на руках. Намагалися це зробити, поки немає вибухів. Кожну ніч я погано спала знов-таки через вибухи. Як тільки їх чула, будила всіх – і ми бігли до коридору. І так кожну страшну ніч. Ми боялися, що в місті не буде продуктів, ліків. Як тоді людям жити? А як бути з малою дитиною? Це жахливо просто», – каже херсонка.

Розуміючи, що ситуація стає тільки складнішою, родина Наталії Полторак вирішила: треба евакуюватися. Начитались інформації у телеграм-каналах і вирушили в дорогу. Було страшно, були обстріли, але родина розуміла: назад дороги немає, адже яке буде життя у Херсоні і чи буде воно взагалі? Ніхто не знав.

"Ми виїхали з окупації 6-го квітня. Не знали, чи доїдемо. Виїжджали через Снігурівку. Їхали до Кривого Рогу 15 годин. Дорога була дуже складна. Десь на половині шляху стояли в черзі і почали чути вибухи. Було страшно і за себе, і за Мирославу. Хотіли повернутися, але не ризикнули. Нам пощастило, що Мирослава була весь час у гарному настрої і не плакала. Ми проїхали всі пости окупантів і опинилися на підконтрольній території», – згадує Наталія.

Першим прихистком для дівчини з дитиною став Кривий Ріг, а зараз вони перебувають у Польщі. Дівчина мріє повернутися додому, аби бути поряд зі своїми рідними.

"До прямої загрози, що в місті на лінії фронту може «прилетіти» (і снаряд чи ракета від росіян не розбирає – новонароджена це дитина, її мати чи, можливо, старенька бабуся) в окупації додаються звичайні побутові проблеми. Це і відсутність суміші для підгодовування немовлят, дитячої та жіночої гігієни, і навіть брак свіжого повітря. І не тільки тому, що на прогулянку з дитиною виходити в Херсоні страшно, а й через регулярні загорання як промислових підприємств та житлових будинків, так і цілих екосистем. Адже окупанти весь рік підпалювали дніпровські плавні.

Серед тих, хто пережив вагітною весь жах окупації та народив під триколором, і жителька Херсонщини Мія. Дівчина і наразі залишається на території, де панують російські загарбники. Тому ми не вказуємо місце перебування та її справжнє ім’я.

"Про те, що я вагітна, дізналася у січні. Тоді вирішила поїхати до батьків, щоб сповістити їм радісну новину. Через певні обставини я змушена була затриматися у батьків. Тому і те жахливе 24 лютого я зустріла з ними. Я була на другому місяці вагітності. Коли сиділа з мамою у підвалі, то думала, що це кінець. Більш як два місяці ми просто не розуміли, що відбувається. Щодня були напоготові спускатися в підвал. Банкомати й магазини люди спустошили ще до початку березня. Почалася масова паніка. Я б не сказала, що ми всі плакали. Ми просто були у ступорі, наче життя стало на паузу», – пригадує дівчина.

У цей час, як ніколи, дівчині дуже хотілося смачненького. Адже малюк зростав і потребував вітамінів, магазини стояли порожні, а грошей майже не було.

"Інколи вагітною доводилося вистоювати з шостої ранку біля магазину, щоб отримати пів буханки хліба. Я пам’ятаю, прийшла додому, у нас ще пів баночки майонезу лишалось. Тоді намастила хліб майонезом, порізала помідори, і для мене це так смачно було, я була така щаслива, не передати, що от хліб є! А потім хотілося апельсина, натомість я візьму з полиці банку з варенням та їм. Хочеться чогось рибного — знову беру ложкою варення. Мама суп зварила — я їм та уявляю, що це та їжа, яку хочеться», – каже пані Мія.

Вже у серпні дівчина переїхала в Нову Каховку, бо розуміла, що в місті є пологовий і тут вона має народити свого сина. Коли у дівчини почалися перейми, то єдине, про що вона переймалася – аби не було прильотів у лікарню. Адже вже тоді у Новій Каховці були активні обстріли.

"Свого сина Данила я народила 26 серпня. Пологи були дуже складні. Я втратила багато крові. Мене зашивали 2,5 годин. Чоловік був поруч весь час, підтримував. Я була дуже слабка, але спокійна, бо знала, що мене тримає за руку людина, якій довіряю. У день появи нашого сина було тихо, а ось наступного дня були і відльоти, і прильоти. Спуститися у сховище ми не встигали. Тому просто стояли в коридорі, дотримувалися правил двох стін. Було дуже гучно і страшно», – каже дівчина.

Лікарі розуміли, що довгий час дівчина після втрати крові не зможе сидіти та стояти. Тому прийняли рішення зробити їй ліжко у коридорі на підлозі. Тож, як тільки лунали вибухи, дівчина там лягала і чекала завершення обстрілів.

"Так у пологовому я пробула три дні. Та не відчувала себе безпечно. Скоріше хотіла додому до мами. Я як щось відчувала…. Коли ми виходили з лікарні, 200 метрів від нас був приліт. Тут без слів… одні сльози, мені було так страшно. У першу чергу хвилювалася за сина, бо все, що він повинен чути – мої колискові, а не вибухи та постріли. Перший місяць було важко і морально, і фізично. Син багато не спав, прокидався і плакав. Можливо, все це через хвилювання, діти все відчувають», – додає молода матуся.

Коли жити в окупації стало зовсім нестерпно, Мія разом з чоловіком та дитиною вирішили евакуюватися. Дорога була важкою через окупований Крим та росію, але потрапити до Естонії їм так і не вдалося.

"У жовтні маленькому було 2 місяці і ми все ж вирішили їхати. Завдяки волонтерам ми назбирали необхідну суму, знайшли перевізника і поїхали. Ми перетнули окупований Крим, росію. Нам залишалася тільки Білорусь та Литва – і ми вже були б у друзів в Естонії. Але не судилося, бо у сина було російське свідоцтво про народження. Українське отримати було неможливо. А нас попереджали: якщо у батьків українські документи, а у дитини – російські, то шансу на те, що випустять – майже немає. Нас не пропустили на кордоні з Білоруссю. Та дорога обійшлася нам дорогою ціною, бо мій син просто весь час плакав. Я ніколи не чула такого і ніяк не могла заспокоїти його. Моє серце з кожною хвилиною його істерики все більше й більше боліло», – згадує вона.

Наразі сім’я повернулася до свого села на Херсонщині. Дівчина каже, що хоче виїхати з родиною того дня, коли село звільнять. Адже бачить, що деокуповану Херсонщину регулярно обстрілюють.

"Через спілкування із Мією ми вийшли на дуже складну проблему: діти, які були народжені в окупованому Херсоні з травня по жовтень 2022 року, отримували російське свідоцтво про народження. У цей час українські документи отримати було просто неможливо. Така сама ситуація складається й нині на лівобережній частині досі окупованої Херсонщини. Як бути і що з цим робити? Ми шукали відповіді на ці запитання.

Поки одні херсонці масово вантажили речі в автівки і виїжджали з міста, вагітна на 33 тижні Анастасія Веслополова прийняла рішення залишатися у рідному місті і народжувати зі своїми лікарями. З нами ділиться: думки про виїзд були, але ніхто не знав, яка ситуація на дорогах, що в головах у російських військових. А ось життям ще ненародженої двійні ризикувати не хотілося.

"Ми просто переїхали з чоловіком до його мами. Вона живе поряд з Херсонською обласною клінічною лікарнею. Я відчувала, що мій емоційний стан не найкращий для вагітної дівчини, намагалася налаштовуватися на позитив, але не виходило. Я дуже боялася, що перейми або пологи будуть вночі… У мене щодо цього був великий страх. Вночі найбільше ми чули вибухи, тож це було б додатковим стресом. А не хотілося завдавати шкоди своїм малюкам», – каже пані Анастасія.

Ніхто не готувався до війни і не думав, що звичайні пігулки, підгузки чи пелюшки у Херсоні буде настільки складно знайти. Наша героїня планувала пакувати сумку в лікарню вже ближче до пологового, але сталося не так як гадалося.

"Ми збирали все вже напередодні пологів. Так, знайти дитячий одяг та речі було майже неможливо. Магазини були або зачинені, або порожні. Рятували мене різні чати херсонців. Саме у таких чатах матусі публікували інформацію, де можна купити все для дитини, або віддавали те, що у них було зайве, непотрібне. Так ми зв’язувалися і забирали у різних людей, що ми потребували. Я дуже вдячна людям за це», – згадує херсонка.

Березень… У Херсоні вже панували окупанти. Тоді жителі міста вперше зіштовхнулися з тим, що «швидка» може не приїхати вночі на виклик, адже діє комендантська година. Та і вдень було страшно їздити.

"Я вирішила, що краще прийти до лікарні заздалегідь. Краще вже бути під наглядом лікарів, адже у мене двійня. Я досі дякую Богу, що тоді в обласній лікарні залишилися медики, що вони в такий складний час приймали пологи. Разом з ними ми і в сховищі сиділи півтори години, коли почалися обстріли. Мене ще дуже здивувало те, що у сховищі було все необхідне, там все обладнали для породіль. Тож, якщо б перейми почалися у сховищі, то я знала, що отримаю належний догляд і все буде нормально. У цьому плані я була спокійна», – каже Анастасія.

Двох синочків херсонка народила 25 березня 2022 року. Назвали їх Дмитро та Олексій. На щастя, малюки не бували у сховищах пологового відділення. За тиждень перебування у лікарні ситуація була більш-менш спокійною та і поряд з коханим чоловіком молода матуся відчувала себе спокійніше.

«Стрес був постійно. Наше грудне вигодовування тривало недовго – два місяці. Молока у мене було дуже мало. На їх двох не вистачало. Доводилося догодовувати сумішами. Це теж було не просто, адже майже нічого не було в магазинах. Але мене знову ж таки рятували групи, чати херсонців. Так і виживали в окупації», – додає молода матуся.

Ситуація у Херсоні ставала тільки гіршою: постійні обшуки, зникнення людей та перевірки у квартирах. Тоді родина вирішила їхати. І обрали для себе шлях через Крим до Данії. У дорозі вони з малими дітьми були майже три тижні.

«Було морально складно. Я розуміла, що не повинна нервувати, але боляче дивитися на те, що зробили з нашою Херсонщиною. Нам пощастило, що малюки майже весь час спали. Поводили себе дуже добре. Єдине – важко було постійно їх годувати. Але ми все витримали і зараз знаходимося у безпеці», – завершує нашу розмову херсонка.

Попри постійні обстріли, масову евакуацію жителів Херсонщини в інші регіони України та країни світу, в Херсоні за 2022 рік народилося 2 355 маленьких українців. Про це нам повідомила директорка департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації Тетяна Карчевич. Якщо порівнювати з 2021 роком, то різниця колосальна – на понад 4 000 дітей менше.

Також у департаменті наголошують, що 264 дитини народилися за листопад-грудень 2022 року, вже у звільненому від окупантів Херсоні. Якщо проаналізувати статистику, то все ж більша частина – близько 80% новонароджених херсонців у 2022 році – вимушені були з’являтися на світ тоді, коли в місті панували російські загарбники.

Як все відбувалося у пологових, коли в місті літали ракети та ганяли на автівках окупанти, знають і місцеві лікарі. Саме вони ночували у медичних закладах по три-п’ять, а то і 10 діб, аби не залишати породіль без нагляду і за потреби надати їм кваліфіковану допомогу.

Серед тих, хто не злякався вторгнення і залишився вірним своїй роботі, – головний експерт Департаменту здоров’я з акушерства та гінекології Юрій Герман. У той час, як окупанти обстрілювали наші населені пункти та вбивали людей, пан Юрій разом з колегами працювали у відділенні акушерства Херсонської обласної клінічної лікарні. Вони допомогли з’явитися на світ майже 400 немовлятам.

"Коли я приїхав на роботу 24 лютого, ми одразу розуміли, що ситуація складна. І щоб не ризикувати життям вагітних та новонароджених, ми приймаємо рішення спустити все з п’ятого поверху на нижній та у сховище. Ми розуміли: якщо почнуть масово обстрілювати місто, то вагітним, мамам з дітьми буде простіше пройти в укриття з першого поверху. Це буде куди швидше, ніж з п’ятого. І справді, у перші дні вторгнення всі жінки та персонал спускалися у сховище. В одній кімнаті знаходилися вагітні, породіллі, дітки, які народилися раніше терміну. Також були дві жінки з переймами, які мали ось-ось народити. Були і матусі з двійнятами», – каже лікар.

Народити у сховищі лікарні – частина труднощів, що спіткала жінок Херсонщини. А ось як після цих пологів з малою дитиною дістатися додому – це був ще той страшний квест. Особливо, якщо це жительки лівобережжя Херсонщини.

"Так, жінки прилаштувалися. Вони домовлялися з рідними, що скористаються послугами річного транспорту і зможуть дістатися до Голої Пристані чи Олешок. Приблизно знали, коли мають прибути. Тож приходили на набережну з дітьми і там вже сідали у човни. На лівому березі їх зустрічали рідні. Так у нас добиралися додому породіллі зі Скадовська, Чаплинки, Каховки», – ділиться акушер-гінеколог.

А тих, хто через обстріли та комендантську годину не міг дістатися до пологового, доводилося консультувати телефоном. Лікарі розповідали, що надавали покрокову інструкцію, інколи навіть казали, як правильно перерізати пуповину. За 38 років роботи в пологовому лікар бачив багато чого, але щоб жінки були настільки позитивно налаштовані на пологи, коли за вікном чути вибухи, – це було для нього чимось нереальним.

"Найбільше мене дивувало те, як трималися жінки. Жодна з них не панікувала, нашому персоналу не доводилося їх заспокоювати. Вони, навпаки, мене підтримували. Жінки всі думали, як уберегти та захистити свою дитину. Вони були налаштовані на процес. Тоді я вчергове переконався, які українки сильні!» – додає пан Юрій.

Якщо народження дитини в окупації залежало від матусі та лікарів, то ось з реєстрацією було куди складніше. Під час спілкування наші героїні не приховували, ще в лютому та березні це було можливо зробити, а далі або через знайомих, або на підконтрольній території України.

"Так, нам вдалося отримати документ для Мирослави. Але я вважаю, що нам пощастило. Бо тоді ще не чіпали наші РАЦСи. Ми звернулися в той РАЦС, що знаходиться на вулиці Перекопська, і там нам зробили свідоцтво українського зразка. Система працювала, але слабо, тому довелося довше чекати, але все ж документ видали», – каже херсонка Наталія Полторак.

А ось синам херсонки Анастасії Веслополової українське свідоцтво про народження допомогли отримати знайомі. Дівчина вважає це справжньою вдачею. Натомість всі подробиці нам не розкриває.

У Міністерстві юстиції України неодноразово наголошували: якщо ваша дитина народилася на тимчасово непідконтрольній українській владі території, ви все ж можете оформити українське свідоцтво про народження малюка.

За правилами, підставами для проведення державної реєстрації народження є медичний висновок про народження. Він має бути сформований в Реєстрі медичних висновків електронної системи охорони здоров’я відповідно до Порядку формування та видачі медичних висновків про народження. А також медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о).

"На період дії воєнного стану на території України деякі лікарі можуть не мати можливості заповнити медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о). У такому випадку він зобов’язаний на кожний випадок народження живої дитини виписати довідку довільної форми у двох примірниках без проставляння печатки. Довідка обов’язково повинна містити таку інформацію: найменування медзакладу, прізвище, власне ім’я та по батькові (за наявності) медичного працівника та жінки, яка народила дитину. Також дату народження (число, місяць, рік), стать новонародженого та місце народження. Обов’язково – назва населеного пункту, в якому видана довідка, підпис медичного працівника та дату видачі довідки», – запевняють в Міністерстві юстиції України.

З питання державної реєстрації народження батьки дитини можуть звернутися до будь-якого відділу державної реєстрації актів цивільного стану, розташованого на території, підконтрольній українській владі. Але обов’язково треба мати при собі один з варіантів довідок, про які ми зазначали раніше.

"Заяву про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, можуть подати батьки або один з них, їх представники, члени сім’ї, опікуни, піклувальники, особа, яка утримує та виховує дитину. Заява подається до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника», – додають в юстиції.

Автор: команда «Херсон плюс»