«Нам зверху хтось постійно допомагав, якісь вищі сили» – розповідь жителя Станіславської ОТГ про партизанську роботу під боком у ворога

«Нам зверху хтось постійно допомагав, якісь вищі сили» – розповідь жителя Станіславської ОТГ про партизанську роботу під боком у ворога
Фото ілюстративне
Автор: Марина Поліщук 22 Ноября 2022 18:30

Звільнена Станіславська громада Херсонщини пишається своїми героями – хлопцями із села Широка Балка.

Увесь період окупації, починаючи з другої половини березня і до визволення 10 листопада, двоє братів не покидали рідного дому. Вони пильно стежили за всіма пересуваннями окупантів і передавали інформацію Збройним силам України. Завдяки їм, було дуже багато успішних влучань по техніці та скупченням ворога. Не обійшлося, на жаль, без полону, тортур і знущань – росіяни жорстоко били хлопців, погрожували вбивством, одному з братів прострелили ногу. Але, дякувати Богу та ЗСУ, хлопці дочекалися звільнення рідного села та всієї правобережної Херсонщини. Віддячити за їхню мужність до Широкої Балки приїздив керівник оборони Миколаєва - генерал Дмитро Марченко.

Про те, як діяли партизани в тилу ворога в Станіславській громаді, виданню «Телеграф» розповів один із братів – 23-річний Олексій. Проте, за його словами, про деякі речі волів би забути.

«Росгвардія не воювала на передовій, вона воювала з людьми»

- Коли почалась війна, ми з братом вирішили, що треба допомагати армії, — розповідає Олексій. — Військкомати не могли прийняти всіх, а в мене ще й була певна травма. Але треба було щось робити. Спочатку ми полювали на колони росіян за територією нашої громади. Вони їздили в обхід, тому ми шукали росіян в полях, робили фотографії, корегували вогонь.

Росіяни намагались пробитись до Миколаєва. А ми передавали туди всю інформацію для наших військових. Таким чином багато їхньої техніки просто не змогла дійти до міста, згоріла. Через це росіяни почали шукати інший шлях, вже через нашу громаду. Вони її фактично захопили. Десь на четвертий день окупації вони приїхали забирати мене і брата. З нами ще був наш 18-річний друг.

Хтось з колаборантів зробив на нас донос. Нас забрали та влаштували допит. Питали, на кого ми працюємо, чи давали нам зброю, як ми зв’язуємось із ЗСУ. Але ми знали, чого очікувати, і заздалегідь проговорили всі можливі відповіді. Потім нас повезли в Херсонську ОДА, на перших порах вони всіх туди возили. Там нас хотіли розстріляти, але щось пішло не так. Нас відпустили.

Просто вони не змогли нічого дізнатись, в нас ще й не було військового минулого. Дуже боявсь за брата — в нього на всю спину татуювання герба України та на руці строфи з українського гімну. Але нам дуже пощастило, що вони підняли футболку та куртку тільки до половини й нічого не побачили. Нас відпустили, але під нагляд. Сказали, що будуть приїжджати та перевіряти, чи ми вдома.

В окупації були такі речі, про які й згадувати не хочеться. Вони знущались зі стареньких, навіть з 80-річного дідуся! Якщо він казав те, що думає, отримував прикладом в обличчя. Або могли кинути його на всю ніч в холодний окоп, щоб "подумав над поведінкою".

Знущались з дітей. Наприклад, брали хлопця, йому 16 років, одягали на голову шолом і били металевою табуреткою, поки він знепритомніє. Часто це робили на очах в батьків. В них немає нічого людського.

Кошмарила Росгвардія. Вони не воювали на передовій, воювали з людьми. Вони ж були першими, хто втікав, коли відбувалось щось зовсім близько. Чим далі, тим жорстокіші групи приїжджали. Були з "ДНР", але там 80% з промитими мізками. Невеликий відсоток був тих, кого зібрали по зупинках ледь не в капцях, вони не йшли воювати. Але як тільки вони наважувались йти здаватись в полон, якась "криса" їх здавала і в той же день їх розстрілювали свої ж.

Жінок в нас не ґвалтували тільки тому, що знайшлись такі, що не були проти взяти їх всіх на себе. У нас навіть весілля тут були, наші жінки потім йшли до них в окоп. Вони потім і виїхали зі своїми росіянами.

«Наші воїни відпрацьовували чітко по тих місцях, які ми давали»

– Ми тим часом шукали шляхи, як зробити так, аби окупанти горіли в пеклі, але самим не потрапити до їхніх рук, — продовжує Олексій. — Ми — родина фермерів, в нас є поля, техніка. Всі місця в полях, де у росіян були позиції, артилерія, ми знаходили, фотографували та відправляли нашим. Ми удавали, що йдемо працювати в поле. Могли наштовхнутись прямо на їхні позиції, але починали клеїти дурня. Вони у відповідь погрожували, що почнуть стріляти. Але ми все одно продовжували потім збирати інформацію.

Це відбувалось протягом шести місяців, поки наші хлопці не розбили багато їхніх позицій артилерією. В селі весь час діяла й інша група. Вони теж шукали місця дислокації росіян — де ті ховають техніку в селі, БК (боєкомплект. — ред.). Відправляти інформацію було важко, тому що були проблеми зі зв’язком. Спочатку ще працював український Інтернет, потім окупанти це все відключили. А на російському Інтернеті було страшно щось робити.

Доводилось шукати місця, де є наш Інтернет. І робили ми це ночами, переважно у Станіславі. Це було дуже небезпечно, тому ми намагались зібрати більше інформації та одразу її відправити. Наші воїни потім відпрацьовували по позиціях росіян, чітко по тих місцях, які ми давали. Знищили багато БК, піхоти. Працювали мінометами, HIMARS.

Як тільки наші по них відпрацьовували, одразу приїжджала Росгвардія, щоб залякувати всіх, хто був призовного віку. Навіть тих, кому було по 16-17 років. Вони забирали їх і привозили в підвал школи в Станіславі. Влаштовували допити. Вони відбувались просто: росіяни пили за столом, потім комусь в голову щось стукне, він бере металічну табуретку, якою можна бити, і йде допитувати якогось хлопця. Про нас з братом не знав майже ніхто, і це рятувало. Але коли ми потрапляли на допити з нашими місцевими, то ті кивали на нас. Але вибити з нас росіяни нічого не могли. Якщо хтось проколовся, його відвозили одразу до Херсона, і ніхто не знав, куди саме. Якщо ти витримував всі знущання, то вони відпускали. Але треба було приходити до них і відмічатись кожного ранку, що ти на місці.

Коли останній раз добряче накрили село, ми зрозуміли, що знову прийдуть нас забирати, та вирішили вночі виходити до наших. Страшно було за маму, їй доводилось бачити, як нас били.

Ми обговорили дорогу, взяли звичайний старий прилад нічного бачення і пішли. Коли нам залишався з кілометр до позицій наших хлопців в полі, ми наштовхнулись на російській пункт спостереження. Ми їх не бачили, вони сиділи в бліндажі. Коли ми підповзли, з бліндажу виліз російській солдат з тепловізором. Крикнув нам: лежати. Вони по рації передали своїм, що спіймали нас. Поки лежали, солдат їхній зробив перший постріл над головами, а другий — мені в ногу.

З нами на той момент вже не було нічого, окрім пустих телефонів з фото наших дітей.

Вони наказали повзти до них. Почали нас бити, знущатись. Потім прийшов їхній командир, спитав, чому ми тут та чому вночі. Ми йому відповіли, що ми хочемо до своїх родин. Що через Василівку не пускають. Почали розповідати їм брехню, яку заздалегідь підготували. Командир сказав своїм солдатам принести джгут, тому що в мене відкрилась сильна кровотеча. Я перетягнув ногу джгутом, попросив дві дощечки та зафіксував хоч якось ногу. Вони закинули мене на ноші та понесли до себе на позиції.

Брата одразу відвели в сторону і прив’язали до дерева. Почали бити палицею. Почувся постріл. Мене сказали: ми застрелили твого брата. А я кажу: ні, я чую його голос. Знову постріл. Я удав, що мені сумно, хоча чув голос брата, якого били. Командир знову спитав: куди ви йшли. Я розповів ту саму історію. Він знов до брата. Через пів години повернувся і каже: в мене теж є родина, тому ти поїдеш, документи потім отримаєш. Приїхав КамАЗ і забрав мене, а брата окремо. Мене відвезли до них в госпіталь в Широку Балку. Брата забрала Росгвардія, допитували добу. Він стояв на одному й тому ж.

Знову пощастило йому з татуюваннями, вони не знімали повністю одяг. Напевно, нам зверху хтось постійно допомагав, якісь вищі сили. Якби побачили герб, брат додому не повернувся б. Через добу його, всього синього, відпустили додому пішки. Там таких хлопців ще пів села було. Росіяни все хотіли дізнатись, хто їх бомбить, хто корегує. В нас усіх завжди була відмовка, що наші бачать їх через супутник.

«Росіяни втікали на чому могли, крали трактори, причепи»

– Десь через тиждень, як брата відпустили, росіяни почали виїжджати з села, — згадує Олексій. — Основний склад, Росгвардія, ФСБ. Вони полишили нашу громаду. Але тоді ще не переправлялись на лівий берег. Втікали на чому могли, бо не було техніки. Вони крали трактори, причепи. Кухонні ножі, родинні прикраси. Шкода, що не можна було це знімати.

Місяць я пролежав в лікарні. Мою ногу збирали до купи. Потім до лікарні прийшли орки та наказали, щоб всі виписалися. Я повернувся додому, але ми вже нічим не могли допомогти нашим: я поламаний, брата нікуди не випускають. Тому ми просто чекали місяць. А потім зайшли наші, 28-а бригада. Ми навіть спочатку не розуміли, що це дійсно сталось. За звичкою видаляли все з телефону, а щоб говорити з рідними, забирались на дах.

На третій день, як наше село деокупували, приїхав генерал Дмитро Марченко. Він забрав мене, ми об’їхали всіх інших хлопців, хто брав участь у спротиві. А потім він мене привіз в лікарню Миколаєва, взяв лікування моє повністю на себе. Мені дуже ніяково, адже я не служив, а мені такий подарунок.

Цього тижня в мене буде операція. Лікарі кажуть, що пройшло надто багато часу. Вони з чого змогли зробили апарат Єлізарова. Ногу врятували, хоча в ній багато осколків, кістки всі роздроблені, не зростаються. Тому хочуть вставити імплант. Батько, коли мене побачив, вперше в житті розплакався.

В мене є донька, вона народилась вже після лютого, є дружина, яку я відправив на вільну Україну. Я ще не бачив доньку, руській мір "звільнив" мене від цієї можливості. Але я скоро приїду, сподіваюсь, побачу її.

А так, все що мені потрібно, дістану собі сам. Мене так виховували. Я не звик до уваги, мені соромно брати та соромно просити. Мені головне — стати на ноги.

Приєднуйтеся до нас:

День 282. 2 грудня. Що обговорюють херсонці в соцмережах

Троє загиблих та сім поранених через обстріли на Херсонщині 1 грудня