На воді, але без води. Як Миколаїв живе без звичного водопостачання та намагається його відновити

Поки більшість водогону перебуває на окупованій території, відремонтувати його неможливо. ТЕКСТИ з’ясовували, чи вдалося за три місяці налагодити альтернативне водопостачання і як планують розв’язувати ситуацію в довгостроковій перспективі.

ПЕРЕБИТИЙ ВОДОГІН

12 квітня в деяких районах Миколаєва зникла вода. Місцеві мешканці ще тоді припустили, що це може бути пов’язано з бойовими діями.

«Наш мер попередив, що водопостачання може зникнути. Нам говорили, що Херсонську область, через яку проходить водогін, окуповано й там точаться бойові дії. Багато містян – і я, й усі мої знайомі – мали запас води. Тож поки влада організовувала розвезення питної води містом, люди користувалися своїми запасами», – розповідає місцева жителька Лариса.

«Мене слухали й казали: “Так зрозуміло, Сєнкевич – песиміст, починає розповідати історії, все буде гаразд». Сьогодні маємо те що маємо», – сказав міський голова Олександр Сєнкевич на одному зі стрімів.

Спочатку в «Миколаївводоканалі» пояснювали перебої необхідністю перевести насоси, залучені до подачі води, на резервні лінії електропостачання. Насоси перевели на резерв, але 13 квітня воду так і не дали. Увечері цього самого дня міський голова повідомив, що для усунення проблем потрібен щонайменше ще один день, максимум – 15 число. Проте незабаром стало зрозуміло, що проблема серйозніша. Під час обстеження траси виявили пошкодження внаслідок потрапляння ракети на території, яка перебуває в зоні активних бойових дій.

Після того, як водопостачання зникло, водоканал, бізнес і волонтери почали доставляти воду машинами до житлових районів. Лікарні й деякі інші комунальні установи ще раніше було під’єднано до власних свердловин. Проте багато мешканців певний час змушені були збирати дощову воду або набирати її для технічних потреб прямо з річки.

«За графіком у певні точки по місту приїжджали великі вантажівки по 16 кубів води. І там містяни, вистоявши чергу, могли набрати воду безплатно. Деякі муніципальні заклади, як-от лікарні й дитячі садочки, мали свої свердловини, тож постійно були забезпеченими водою. І з цих свердловин могли набрати собі воду всі громадяни», – пояснює Дмитро Давиденко, координатор волонтерського центру «ДОФ» (від назви «Дім офіцерів та флоту» – ред.).

Літнім і маломобільним людям допомагали волонтери – вони адресно доставляли баклажки з водою під двері. Такі проєкти тривають і досі – наприклад, для сімей з маленькими дітьми.

Про те, коли й куди під’їжджатимуть машини з водою, миколаївці дізнавалися з офіційних каналів інформування місцевої влади у фейсбуку й телеграмі. Заяви про місця та час роздавання води публікували в місцевих інтернет-ЗМІ, на публічних сторінках представників місцевої влади, у спільнотах місцевих у соцмережах. Паралельно почали розконсервовувати й бурити нові свердловини. Частиною з них також опікуються благодійні організації, бізнес і волонтери. Хоча машин і свердловин щотижня стає більше, на величезне місто їх усе одно недостатньо, багатьом доводиться йти по питну воду за кілька кварталів.

Через певний час вода в кранах усе ж з’явилася. Водозабір організували з Південного Бугу й зі свердловин (детальніше про те, як це відбувається, нижче).

«Душ приймати в цій воді мені доволі некомфортно, я грію собі воду, яку набираю з бочок. Водою з крана змиваю туалет і перу речі. Хоча вода дуже солона, у нас удома вона нормального кольору. Мабуть, тому, що ми поміняли труби у водопроводі на пластикові. А в сусідів із залізними трубами тече вода жовтуватого кольору, адже солона вода їх “роз’їдає” й несе іржу. Тому цю воду не можна використовувати в машинці та бойлері – вона шкодить техніці. Тому одяг я перу руками в цій воді. А потім такі речі, як спідню й постільну білизну, я ще додатково споліскую очищеною водою», – розповідає Лариса.

«Зараз я використовую воду трьох видів. Перший – це бутильована вода із супермаркетів, яка, до речі, завжди була в продажу. Наша родина використовує її для пиття та приготування їжі. Другий тип – чиста вода з точок, де можна набирати. Ми нею полощемо їжу та щось миємо – коротше, використовуємо для всього, для чого не хочеться брати солону воду. Ну й безпосередньо вода з крана – для душу та прання», – розповідає місцевий житель Андрій.

ДОВГИЙ ШЛЯХ ВОДИ В МІСТО

До гострої фази війни впродовж понад 40 років Миколаїв споживав воду з Дніпра. Фізично точка водозабору розташована в Херсонській області, на 10 км вище за течією Дніпра від Херсону, неподалік села Микільське. Звідти ламаним маршрутом на понад 70 км тягнуться дві нитки труб діаметром майже 1,5 м кожна. Вода йде на очисні споруди в селі Галицинове. Водночас перепад висот на шляху становить до 80 м. Сьогодні 80% маршруту проходить територією окупованої Херсонщини.

Місце забору має стратегічне значення – воно перебуває нижче за течією від Каховського водосховища. Останнє відіграє роль «відстійника» для води, яка прийшла з Києва, Черкас, Дніпра та інших міст вище за течією. До того ж ця точка вище від гирла Інгульця – індустріально забрудненої річки, яка несе свої води з Кривбасу. Як наслідок, за словами місцевих чиновників, мешканці Миколаєва отримували кращу воду, ніж жителі інших міст на Дніпрі вище від Херсона. А після очищення миколаївці могли пити воду просто з-під крана.

Чому Миколаїв не міг брати воду з ближчих водойм, якими місто оточене з трьох боків? Причина – високий рівень забрудненості, з яким наявні міські очисні споруди просто не впораються. Обласний центр розташований у гирлах одразу двох річок – Інгулу й Південного Бугу. Вода в обох має підвищений вміст солей і важких металів. Ба більше, з Дніпровсько-Бузького лиману, де Південний Буг і Дніпро впадають у Чорне море, вітряна погода може домішувати солону воду до прісної, яку несе в море Буг, кажуть учені. А це істотно ускладнює процес очищення.

Окремі райони міста, куди не дотягувалася мережа основного водогону, отримували технічну воду зі свердловин (через особливості ґрунту вживати її в їжу також не можна, питну воду в ці райони доставляють). На території міста їх було кілька, законсервованих з кінця 1980-х років.

Проблеми з водогоном із Херсонщини були й раніше. Передусім говорили про зношеність і самих труб, і насосних систем, які качають воду на величезну відстань. Першу нитку проклали в 1976 році. Труби сталеві, вони відслужили своє понад 20 років тому.

До того ж частина водогону лежить просто у ґрунтових водах, тому іржавіння пришвидшується. За останні роки місцеві ЗМІ згадують великий порив у травні 2018 року. Також періодично стаються інциденти з інфраструктурою водогону: користуючись протяжністю труби, зловмисники регулярно крали бетонні плити «інспекторської дороги» – маршруту для спецтехніки вздовж усієї протяжності системи з Херсонської області аж до Миколаєва.

ЯК ЗМІШУЮТЬ ВОДУ В ТРУБАХ

Щоб повернути в крани миколаївців хоча б технічну воду, ухвалили рішення екстрено заповнити систему водою з Південного Бугу, а потім поступово заміщувати її водою зі свердловин – розконсервували частину радянських і почали бурити нові.

«Критично важливо було подати в систему хоч якусь воду. Окрім санітарно-побутових причин (щоб люди не ходили в туалет на вулицю), потрібно було також забезпечити систему пожежогасіння, що є одним з пріоритетних завдань у місті, яке постійно перебуває під обстрілами», – пояснює президент Асоціації «Укрводоканалекологія» Дмитро Новицький.

Одразу закачати в систему лише питну воду зі свердловин було неможливо. Після того, як трубу на Херсонщині перебили, система повністю зневоднилася, і щоб її наповнити, потрібно було закачати 150 тис. куб. м води. Натомість свердловини дають не більш ніж 5-10, максимум 20 тис. кубів на день. У нормальному режимі місто споживало близько 80 тис. кубів щоденно. Тобто без води з Бугу систему ще довго не заповнили б. Проте навіть хлорована, ця вода не придатна для пиття і приготування їжі.

Третього травня Кабмін виділив 56 млн грн на відновлення водопостачання в Миколаєві. Гроші направили на буріння нових свердловин та організацію закачування води з Південного Бугу в систему. Ця технічна вода в кранах частини мешканців з’явилася 9 травня, а 16 травня водопостачання за графіком відновили в усьому місті. Тоді ж Сєнкевич заявив, що питної води у водогоні не буде «ще як мінімум два місяці».

«Нині ми готуємо презентацію окремих чотирьох водозаборів з окремими системами очищення води до рівня питної», – додав він.

«Зазвичай такі проєкти реалізують рік-півтора, але зараз багато процесів спрощено, можна запроєктувати за 3-4 місяці. Це має бути цілий завод, який забезпечуватиме очищення, тиск і необхідні обсяги. Це буде повністю нова система, яка має зняти питання залежності від труби з Херсону. Однак з погляду безпеки найкраще, щоб дві системи функціонували паралельно», – каже Новицький.

Очищення ускладнено тим, що бузька вода значно жорсткіша й солоніша за дніпровську. У лабораторії водоканалу кажуть: у «новій» воді, яку закачують у водогін з Бугу, міститься багато сульфатів і хлоридів.

«Жорсткість цієї води оцінюють у 22-23 мілімолі на кубічний дециметр, а в дніпровській воді цей показник був значно нижчим – 3,5-4 мілімолі. Вміст хлоридів у дніпровській воді був до 40 мг на кубічний дециметр, а в південнобузькій — 2900-3300 мг», – ішлося в повідомленні водоканалу наприкінці травня.

Наявні системи можуть лише змінити органолептику (кольоровість, каламутність води, її запах) та мікробіологію (прибрати кишкову паличку, зменшити кількість мікробів). Для решти потрібне додаткове очищення – зворотний осмос, який прибирає всі солі.

«Друзі, я не знаю, коли буде нормальна вода, до якої ви звикли, тобто питна. Я не можу сказати, коли це станеться. Не думаю, що швидко. Місцева влада працює разом з Мінрегіоном для розв’язання проблеми», – заявив Сєнкевич 1 червня.

«Цю проблему можна розв’язати впродовж двох місяців», – за тиждень додав Віталій Кім.

Проте вже сьогодні в місцевій владі визнають, що найкращим варіантом було б повернутися до водопостачання з Дніпра після деокупації Херсонщини.

«Станом на квітень було викопано 12-16 свердловин. Можливо, стільки само викопали й у травні, й у червні. Але ця кількість не співмірна з потребами Миколаєва. Тобто доведеться на кожному перехресті викопувати величезну промислову свердловину, що коштуватиме дуже дорого. Потрібно буде викопати ці свердловини, на кожну поставити мотори, постійно витрачати електроенергію на обслуговування – це все нераціонально з економічної точки зору й займе дуже багато часу, поки викопають достатньо свердловин, щоб наповнити водогін», – каже Давиденко.

Утім, навіть після деокупації водоканалу доведеться витратити не менш ніж місяць, щоб полагодити трубу, адже вона величезна. Певний час також знадобиться на розмінування. Тож на відновлення водопостачання з Дніпра через Херсонську область найближчим часом сподіватися не доводиться.

ЯК ЗАБЕЗПЕЧИТИ МІСТА ВОДОЮ

Ситуація в Миколаєві змусила багатьох причетних чиновників, бізнес та експертів задуматися над тим, як організовано водопостачання в інших містах і чи є в них план дій на випадок схожої ситуації. Приміром, у складній ситуації також був Чернігів, де воду постачають зі свердловин, проте коли насосну станцію пошкодили російські снаряди, місто теж лишилося без води.

«Один з варіантів – обов’язкова наявність у містах системи розвезення питної та технічної води, водовозів, резервуарів, резервних свердловин, генераторів для їхньої роботи, пропрацьованих маршрутів доставлення з сусідніх регіонів, точок роздачі, системи оповіщення про це. Також водою мають бути автономно забезпечені бомбосховища й лікарні», – каже Новицький.

Відповідати за це має місцева влада. Проте наявність у неї додаткових бюджетів на такі проєкти – під великим питанням. Так само відкритою залишається проблема забезпечення самих водоканалів: на сході в них зменшилася кількість споживачів, на заході – збільшилася, але водночас експлуатаційні витрати, а також витрати на ремонти від пошкоджень – лише зростають. Тож імовірно, що ближче до осені міста й комунальники інтенсивніше просуватимуть ідею підвищити тарифи, зокрема й на воду.