Марина Поліщук
Скадовський краєзнавчий музей розпочав роботу зі збору спогадів жителів Скадовської громади та Скадовська про життя в окупації, виїзд і життя за межами дому. Далі – розповідь викладачки музичної школи.
Першою своїми спогадами, які залишаться в архівах музею, поділилася Галина Іванівна Яремкевич – викладачка музично-теоретичних дисциплін, заступниця директора Скадовської дитячої школи мистецтв. Розмова опублікована в соцмережі на сторінці місцевого видання «Скадовська палітра».
Галина Яремкевич у рідній школі мистецтв у Скадовську. Фото довоєнного часу: фейсбук/Галина Яремкевич
Далі – пряма мова.
«Дома переважно мовчали. Найбільше молилися»
24 лютого, в день початку війни, мені подзвонили родичі й сказали, що мій син вже їде з Німеччини, щоб вступити до глав ЗСУ.
Відтоді моє життя розділилося на «до» і «після». Я не думала, що це буде надовго. Я думала, що він приїде і просто не встигне вступити до ЗСУ. Що війна закінчиться. Тим більше нам говорили тоді – 3 дні. Я думала, через три дні ми переможемо, або весь світ просто вступиться за нас і за три дні вже буде все нормально. Потім сказали – 9 днів, потім 15…
Я спочатку дуже тішилася, що Скадовськ не в окупації, а в облозі. А потім вони (російські окупанти, – ред.) заїхали, це було страшно, але ми все одно не планували виїжджати.
Головним нашим заняттям тоді – піти зранку в «АТБ», вистояти у величезній черзі, бо завезуть якісь продукти. Які продукти – ніхто не знав, усі просто стояли. Що завезуть, залишки з українських складів, – те й брали. Гроші втратили всяку цінність, та й не було вже грошей.
Дома переважно мовчали. Найбільше молилися. Ви знаєте, я за ті дні стільки молилася, скільки за все життя, напевно, не молилася. Це була єдина опція, яка була нам доступна на той час.
«Я зрозуміла, що це вже дійсно окупація»
Коли вони (російські окупанти, – ред.) заїжджали, було дуже тяжко. Тато жив в західній стороні міста, біля посадки, і вони заїжджали окружною дорогою, що веде з Голої Пристані. Я саме була в тата, коли вони почали гуркотіти своїми машинами. Машини, до речі, дуже старі були.
І от вони їхали, а я стояла біля вікна, рахувала кожну машину й просто плакала. Їх там було – як бруду, вони сиділи всі в машинах, із замотаними обличчями, тільки очі було видно. Зверху кулеметник, і от я рахувала: одна вантажівка, друга вантажівка, третя вантажівка, далі пушка…
Страшно. Я таке бачила на картинках про Першу світову війну. Потім поїхала польова кухня, далі санітарна машина. Я коли до 30 дорахувала – уже збилася з рахунку, тож просто стояла, і з кожною машиною в мене скочувалися сльози з очей. У кінці я вже просто ридала, я зрозуміла, що це вже дійсно окупація, їх багато. Це був страшний момент.
Відчуття дому під час окупації змінилося. Дома не рятували стіни чомусь. От не рятували.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сотні викрадених людей: у Скадовській громаді розслідують 395 проваджень щодо воєнних злочинів окупантів
Тоді почали брати наших людей на підвагу. І ми вже одне одному передавали, що взяли того, взяли того, відпустили в жахливому стані, того побили, того тримають, катують. Усі знають прізвища одне одного, і ти розумієш, що сьогодні-завтра можуть прийти за тобою. Тому ми боялися навіть у рідних стінах.
«Рішення про виїзд прийшло, коли в місті повісили триколор»
А потім одного разу пішов мій чоловік до магазину й приніс, от як зараз пам’ятаю, пляшку дорогого коньяку та червону рибу. А я питаю: а що це ми вже стали так гарно жити, що можемо собі таке дозволити? А він каже – так більше нічого немає. Я зрозуміла, що це вже край.
Покликали сусідку, вона розповіла, що в місті вже повісили трикольорову ганчірку. Я зрозуміла, що я більше не зможу піти в місто – на нашу площу, де майорів наш прапор, а тепер висить ця ганчірка. І тоді я сказала чоловікові: ти як хочеш, а я буду їхати. Він мене підтримав. Отак було прийнято рішення – воно ніби й назрівало, але прийшло спонтанно. От вони повісили – і я вирішила, що я більше не можу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Скадовськ сьогодні: військова база замість курортів та імітація медичної допомоги населенню
Я тут же подзвонила перевізникам, сума була велика за виїзд. Дуже велика. Але не мала нічого проти, тому що перевізники теж ризикували, наражалися на обстріл. Наш виїзд був дуже тяжкий.
Найбільше шкода було тата. Мама померла за рік до війни, тато залишився вдівцем. На той час йому було 87 років. Я сказала йому, що ми через два місяці будемо вдома, щоб він потерпів. Залишила йому своїх собаку, кота, і ми виїхали.
Речей із собою майже не брали – маленьку сумочку і плед, щоб у дорозі ноги вкривати. Ну й ноутбук, звичайно, тому що наша школа тоді ще працювала онлайн, я ще з Києва проводила уроки. Ноутбук замотала в плед, зверху наложила цукерок: якщо перевірятимуть сумки, можливо, вони їх просто заберуть і далі не полізуть. Познімала з себе всі прикраси, кульчики, обручку – все зняла, залишила там, на всякий випадок, ну я ж знала, що ми повернемося.
«Ми просто стояли й дивилися, що відбувається»
Дорога була дуже важкою. Ми їхали до Одеси. Виїхали зранку, десь годині о шостій, їхали дорогами по полях. Страшно було, що машини тягнулися уздовж 20 кілометрів – одна за одною. Кожна машина повна, мінімум четверо людей сидить. А ще автобуси.
Був один страшний момент, коли ми виїхали на Антонівський міст. Я звикла, що він рівний, красивий, там Дніпро, якийсь такий урочистий, що хочеться співати. А тут я побачила його – понівечений, весь у ритвинах. А збоку стоїть техніка, обгоріла. Мертвих я не бачила там, але я бачила танки обгорілі, вантажівки…
Поїхали далі. І наш водій вирішив обігнати інші машини неправильно, порушивши правила. Він якось обігнав так по боковій смузі, і тут я навіть не зрозуміла що – вдарив по гальмах, нас зупинили.
Зупинив російський військовий, у формі, як потім виявилося, він був з Донбасу. Сказав усім вийти з машини, ми вийшли. У нього був автомат і пістолет. Він почав махати перед нами зброєю, кричати: я вас зараз тут усіх перестріляю. Я запитала: за що? Він сказав: за те, що ви бомбили Донбас. Я сказала, що не була там ніколи. Ну, такі, як ти, бомбили, – каже.
Ми стояли на витяжку, він у будь-яку мить міг нас розстріляти. У машину зайти він не дозволив, тож ми просто стояли й дивилися, що відбувається.
А назустріч нам, на нашу територію, їхали машини, які возили гуманітарку. Орки зупиняли ці машини й пакетами носили цю гуманітарку до себе. Там були медикаменти, їжа. Пакети були досить повні – як завжди, наші волонтери стараються набити повністю. Вони носили їх до себе в автобус. Оці орки брали своїми брудними лапами нашу чисту гуманітарку, яку люди від чистого серця давали скадовчанам, і не тільки.
А потім їхав якийсь автобус, я так розумію, у ньому були церковні люди, тому що там був священник. Вони їх зупинили й почали роздягати хлопців – шукали татуювання. Найменшому було, напевно, років 14. Від 14 до 18 років. Вони роздягали, перевіряли їх, це було досить грубо.
І ще було страшно на блокпостах дивитися їм в очі. Я не могла підняти очі. Вони зупиняли нас, казали «Добрий день», а я не могла підняти очі, тому що якщо я підніму, він побачить в моїх очах таку ненависть! Я не могла її приховати.
«З Одеси їхали в повній темряві»
Спочатку ми приїхали в Миколаїв. І перший блокпост, наші хлопці зайшли й сказали: «Добрий день, слава Україні!» Тут почалося щось неймовірне. Ми повискакували з машини, цілували хлопців, обіймали, цілували землю, ми плакали. Це було невимовне щастя.
Потім приїхали в Одесу. Перше, що вразило – на кожному будинку висів жовто-блакитний прапор. Це в Одесі, яку москалі завжди вважали своєю.
Далі нам потрібно було дістатися Києва. Потяги з Одеси відправлялися без оголошення і в повній темряві, тому що вже бомбили. Люди просто самі шукали колію, шукали поїзд, ніхто не оголошував, ніхто не вмикав освітлення. Усі просто мовчки заходили у вагони, і темний поїзд рушав у Київ.
Ну в Києві теж плакали, тому що побачили дітей: сина молодшого, невістку, онука. Але це вже були сльози полегшення, що ми повернулися.
Ми виїхали зі Скадовська 16 квітня. Цього року було рівно 4 роки, як я на 2 місяці покинула рідне місто.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зі Скадовська через Мелітополь, РФ та Білорусь: історія виїзду з окупації 17-річної дівчини
«Тато дуже хотів дожити до перемоги»
У Києві поміняли вже четвертий тимчасовий дім. Спочатку були в молодшого сина, він теж зараз у ЗСУ. У мене два сини в ЗСУ.
До Києва ми приїхали напередодні Великодня. Чоловік каже – треба ж скупитися, щоб посвятити кошик. Ми пішли на ринок.
У Скадовську під час окупації ціни підняли дуже сильно, причому свої ж підняли, скадовчани. Удвічі, утричі попіднімали ціни, причому не дозволяли розраховуватися через термінал. Але було тяжко, і гроші втратили всяку цінність. Я купувала пляшку олії за 400 гривень, але вона мені була потрібна.
А в Києві ціни нам здалися дуже дешевими, порівняно зі скадовськими. І от пішли ми на базар, думаємо, що купити. Бачимо – дуже гарний такий кусок сала, копченого, домашнього. Запитала в чоловіка, який продавав, скільки ж коштує. Він каже нам ціну, а я своєму чоловікові тихенько кажу: слухай, у нас би за таку ціну руки обірвали, не те що цей кусок – усе сало б зараз купили.
А продавець: стоп, стоп, а ви звідки? Та ми з Херсонщини, з окупованої частини. Він бере це сало й кладе нам у сумку. Ми хочемо дати йому гроші, а він – ні, я все життя мріяв допомогти, забирайте це сало, це ваше. Привітав нас із Паскою, і ми вже від нього буквально втекли, тому що він намагався нам ще загрузити всього. Це було дуже зворушливо.
Мені вдалося перевезти до Києва свого тата – настав такий час, що я зрозуміла, що це надовго. На жаль, тата вже немає, він помер в Києві, дуже хотів дожити до перемоги, це його тримало до 90 років.
«Після поранення синові допомагає музика»
Дуже шкодую, що не забрала зі Скадовська фотографії. Мене позбавили мого минулого, у мене немає фотографій мами, тата, маленьких дітей, моїх фотографій. Я не можу зробити історію своєї сім’ї.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від номерних знаків з «ВТ» до прикрас із кавунами: як переселенці з Херсонщини бережуть пам’ять про дім
Мій старший син Дмитро отримав тяжке поранення у 2023 році. Переніс кілька операцій на правій руці. Зараз має інвалідність, він є військовим пенсіонером, але продовжує служити в ЗСУ. Він може демобілізуватися, та він цього не хоче.
Оскільки я викладач школи мистецтв, і все життя моє і моєї родини пов’язане з музикою. Так-от, у сина тяга до музики настільки велика, що він продовжує грати лівою рукою, а правою підіграє собі. Як він це робить, мені дуже важко уявити. У нього після поранення пальці на руці не гнуться.
Але він знайшов десь у розбитій школі фортепіано. Він сідає за фортепіано й грає. І музика йому приносить задоволення, лікує його рани.
Відео Галини Яремкевич: фейсбук/Скадовська палітра
Нехай це буде рекламою для майбутніх поколінь – яке величезне значення має музика, яка лікує душу. Навіть солдати з безнадійною правою рукою спілкуються з високим мистецтвом і тим самим лікують свої рани, які принесла війна.
***
«Мені сниться Скадовськ, і я прокидаюся щасливою. Але мені сниться довоєнний Скадовськ. Про те, що там відбувається зараз, я намагаюся не думати. Але я впевнена, що ми обов’язково повернемося. Я знаю це», – зазначила Галина Яремкевич.
Головна фото довоєнного часу: travels.in.ua
Дарина Лапіна
