«Люди дійсно вірили, що мирним мітингом змусять "орків" піти». Монолог херсонського режисера Сергія Павлюка

«Люди дійсно вірили, що мирним мітингом змусять
Автор: Вікторія Матола, graty.me 29 Декабря 2022 09:45

Головний режисер Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк – про акції протесту в Херсоні, допити, переховування в готелі, комунікацію з російським куратором, виїзд та повернення додому після звільнення міста – у монолозі для видання «Ґрати».

Сергій Павлюк закликав місцевих мешканців вийти на першу акцію протесту проти російської окупації 5 березня. Побачивши величезний натовп людей у той день, він вирішив поговорити з росіянами — щоб вони не стріляли в мирних людей. Тоді він потрапив на перший допит. Пізніше ходив на ще три такі розмови. У квартирі його сім’ї росіяни провели обшук, а неподалік будинку, де певний час перебували його дружина на п’ятеро дітей, влучив снаряд.

У другій половині квітня він з рідними виїхав із окупації. Павлюку вдалося навіть вивезти український прапор, який він підібрав біля стели Героям Небесної Сотні у Херсоні. Після звільнення міста він привіз його додому. 

«У мене не було думки про виїзд із міста»

23 лютого відбулась моя прем’єра — постановка вистави «Вічність і один день» сербського письменника Милорада Павича. Ввечері я хотів побути наодинці. У нас є невеликий будинок за 6 кілометрів від Чорнобаївки. Він — недобудований, облаштована одна кімната і кухня. 

Після прем’єри я туди приїхав, жінка залишила мені «прем’єрні» голубці — традиція у нас така. Я розпалив собі ватру в садку і сидів, відпочивав. Останні слова, які почув того вечора — таксист мене вітав зі святом. Я йому подякував, питаю: це про мою прем’єру? Він каже: «Ні, я вас вітаю з 23 фєвраля». Мене аж перекосило, я цього не святкую.

Уранці я прокинувся. Подзвонила донька і сказала, що почалась війна. Перший приліт був в аеропорт у Чорнобаївці. Так для нас все і почалося.

Швидко зібрався і поїхав забирати дружину з дітьми. Привіз у будинок. Думав, що там буде безпечніше, бо військових об’єктів поряд немає. 

Одразу побіг зняти готівку — три черги простояв до банкоматів, гроші всюди закінчилися. У місті, звісно, вже була паніка, всі заправки — заповнені автомобілями, свою також не зміг заправити.

На той момент у мене не було думки про виїзд з міста. Важко пояснити, але я про це тоді не думав.


Наслідки обстрілу Херсона. Фото надане Павлюком

24 лютого ми були, як і всі, в очікуванні, — що відбуватиметься. 25-го вони (російські війська — Ґ) вже були на Антонівському мосту, починалися бої, вже було голосно. У місто «орки» не заходили до 2 березня, вони “летіли” по окружній в напрямку Миколаєва, а Херсон оминали. 

Мій майбутній зять сидів у Зеленівці і з даху повідомляв ЗСУ про рух російських військ. Невеликі загони наших ЗСУ намагалися їх зупинити, але супротив був недостатнім. Тобто вони майже безперешкодно через Антонівський міст з лівого берега не просто в’їжджали, а «влітали» на українську територію. І тільки 1 березня почали наближатися до Херсона — зі сторони Білозерки. Якраз там неподалік — наш будиночок. Найстрашніше було, коли 1 березня у двір водоканалу — за 250-300 метрів — прилетіло кілька снарядів. Ми з сусідом бігали тушити пожежу. Тоді я зрозумів, що сховатися ніде неможливо. 

Сидіти весь час вдома було дуже важко, тому я виходив у місто — уже з 25 лютого. Вже тоді набирали муніципальну варту, декілька моїх акторів там були, і я до них приєднався. 

Із наступного дня брав участь у чергуванні, ми ловили мародерів — вдень і вночі. Правда, це тривало недовго — через кілька днів мене попросили не бродити вулицями, тому що я дуже «здоровий» і бородатий, мовляв, лякаю людей (посміхається — Ґ). Тоді я зайнявся гуманітарною допомогою — ще з кількома знайомими відшукував склади, скуплявся, формував пакети з товарами і розвозив людям. 


Гуманітарна допомога, яку збирали активісти для херсонців. Фото надане Павлюком

Крім того, почав ходити по місту і стрімити — показувати, що Херсон — це Україна, тому що почали незрозумілі журналісти з Києва говорити у прямому ефірі, мовляв, нічого дивного не буде, якщо Херсон здасться, бо там — багато російськомовних. Не пам’ятаю прізвища цього журналіста, та й згадувати не хочу. Він потім вибачився, але було пізно, такі висловлювання — дуже принизливі для херсонців. Тож із 27 лютого я почав стрімити.

2 березня «орки» зайшли в Херсон, буквально за два кілометра від мого будинку в парку полягла тероборона — близько 30 хлопців. Зранку вони вийшли зустріти російську колону з коктейлями Молотова і автоматами Калашникова. Їх всіх убили. Це була трагедія — бачити і чути все це, але не мати змоги допомогти… 

Так окупували Херсон. 

Продуктів у місті вже тоді було мало, всі магазини — закриті, склади — також. Муніципальна варта зловила тоді мародерів, що проникли в центральне «Сільпо» — в ЦУМі. Ми зв’язалися через Червоний хрест з менеджером і попросили роздати людям продукти, щоб і решту не покрали. За п’ять годин вивезли все, розпакували і роздали у різні мікрорайони міста. Працювала тоді величезна команда. 

Місто сильно не обстрілювали. Одразу після окупації «орки» каталися на танках по вулиці Ушакова, а 3 березня обстріляли будівлю СБУ і поліції. 

Із 24 лютого ні поліції, ні СБУ у місті не було. Сформована була в перші дні тероборона, але її одразу розформували — забрали автомати і розігнали додому, тому що офіцерський склад також втік. Херсон був фактично зданий. Причину ніхто не знає, думаю, будуть розбиратися потім. 

Того ж 3 березня я гуляв по місту і біля стели Героїв Небесної сотні знайшов український прапор — його хтось зірвав і кинув у калюжу. Я його забрав і потім вивіз із окупації. 

Поширилося повідомлення, що в місто планують привезти гуманітарну допомогу для зйомки відео, як вони нас рятують… Наступного дня (4 березня) в обід зник мобільний зв’язок, і я зрозумів, що щось відбувається. Добрався до центру хвилин за сорок і прибіг майже на закінчення мінімітингу — від’їжджали колона з буквою «Z» і гуманітарною допомогою. Я хотів пострімити і попросив хлопця, що поряд говорив по телефону, «роздати» інтернет — у нього був. На відео я сказав, що був мінімітинг і завтра збираємося на десяту годину. Хто має бажання прийти і сказати «оркам», що вони — поци, — можуть прийти. Поки я йшов додому, це відео стало «вірусним». Його показували на всіх каналах. Тоді я зрозумів, що прийде чимало людей. 

Я попросив хлопців з муніципальної варти допомогти стримувати народ, щоб не було провокацій. Я був і на Помаранчевій революції, і на Революції Гідності. Я знаю, що таке провокації і як їх влаштовують. Українці — дуже кльові, але наївні, і приходять навіть на мітинги під час війни, та ще й з дітьми. Під час першого мітингу було дуже багато дітей. Люди дійсно вірили, що мирним мітингом змусять «орків» піти. 

Я категорично проти мирних мітингів, ніколи не бачив сенсу в них. Єдиний сенс у мітингу 5 березня — показати, що Херсон — український. Разом з тим, для мене був важливий більш прагматичний момент. Люди десять днів на той момент сиділи у підвалах. У нас у театрі в бомбосховищі було 70 сімей. Постійні вибухи, бої… Відсутність інформації й окупація. Людям було дуже страшно. Була необхідність викричатися… Я про це й «оркам» казав — дайте можливість людям викричатися, і вони підуть додому. 

Аби показати позицію Херсона, достатньо було трьох акцій протесту, а далі, ми розуміли, що буде дуже небезпечно. Так і відбулось — уже 21 березня мітинг розігнали, і була перша кров.

«Це була довга і нудотна система допиту — класична»

Та повернуся до першої акції — 5 березня. Вранці — о дев’ятій ранку — мене забрали хлопці з муніципальної варти. О пів на десяту я вийшов на площу Свободи і побачив, як збираються люди. Це було неймовірно — така сильна єдність херсонців проти спільного ворога — Росії. Усвідомлення, що Росія нам не потрібна.

Я перейшов дорогу — там стояли озброєні «орки». Спитав, хто старший, мені показали. Я підійшов і сказав: «Зараз відбудеться мирна акція, я дуже попросив би не вестися на провокації, не стріляти у мирних людей. Ми вийшли мирно».

Як же це було наївно! Я досі пам’ятаю широко відкриті очі цього капітана, але буквально через секунду мене взяли під руки і відвели під ОДА. Там хвилин 15 чекали, поки мене передадуть в «інші руки» — в цей час говорили з цим капітаном. Про життя, про те, що вони прийшли рятувати нас від «бандерівців», що ми винуваті в тому, що їх заразили коронавірусом, що вони мріють створити СРСР номер два, десь тут НАТО є і так далі. Така розмова була — як з методички. Я нічого не говорив, у цьому не було сенсу. 

До нас підійшов майор. Спочатку він скаржився, що вбили його одного чи двох братів, на що я сказав, що це ж ви до нас прийшли… Мене завели всередину і почався допит. Питання на кшталт: ви працюєте на СБУ, мітинг організувало СБУ, явки і паролі, ми будемо вас допитувати у підвалі і так далі. На що я сказав, що цей мітинг — це волевиявлення нашого народу, ми так звикли робити, ми це робимо 30 років, тому єдине моє прохання не стріляти у людей, тому що можливі провокації. Це була довга і нудотна система допиту — класична. 

Один військовий дуже нервував. Я дивився йому в очі, а вони цього вочевидь не люблять. Він взагалі себе вів дуже зухвало, я був спокійний, впевнений, що правий. Тому допит відбувся з погрозами підвалом і кількома ударами.

Раптом я почув перші постріли на вулиці, і тоді мене взяли під руки, пинком під зад — викинули на вулицю, щоб я біг до натовпу і заспокоював. Але перед цим якась жінка, що була поряд, почала істерити, що я знімаю її на телефон. Тоді у мене знову забрали телефон і паспорт. І вигнали. 

Коли вибіг на вулицю, побачив, що хлопці з муніципальної варти стримують натовп, але люди після пострілів шаленіли. Вся площа Свободи — до кінотеатру «Україна» була заповнена людьми, вони скандували: «Геть фашистів», посилали їх на три букви і так далі. 

Цей момент сміливості викликає повагу, але небезпека наростала. Коли стоять озброєні люди, а натовп наближається все ближче, агресивно кричить, то є загроза, що хтось може почати стріляти. Я так само радісно з ними кричав, як і закликав прийти на мітинг. Але коли усвідомлюєш, що людей можуть убити і на твоїх руках буде кров, — це страшно. Та хлопці справлялися, ми стримували натовп, було дуже багато дрібних провокаторів, нетверезих, але на щастя, все обійшлося.

Один із учасників мітингу попросив сфотографувати його. Я запам’ятав, що він дав мені старий мобільний телефон. Давно такого не бачив. З другої спроби я зробив фото. Забираючи телефон, він сказав польською: «Дзенькую бардзо». Старенький поляк, мабуть, турист, — подумав я. 

У масках люди вже не ходили, хоча ковідом таки хворіли тоді — я сам пролежав два тижні перед війною. Але я помітив у натовпі кількох людей у масках таки. Далі розкажу, чому важливий цей момент.

Мітинг тривав уже дві години, люди були надто накручені, тому треба було їх забирати з площі. І тоді я виліз на стелу Героям Небесної сотні і запропонував йти всім до пам’ятника Вічному вогню — влаштувати так звану Ходу єдності. І така традиція збереглася і під час наступних мітингів.


Мітинг проти окупації в Херсоні, березень 2022 року. Фото: Олександр Корняков

Натовп пішов, але залишилась купка мордоворотів, серед яких був так званий журналіст Тарасов. Він кричав до людей, щоб ті поверталися і билися з москалями. Пізніше було опубліковане відео нібито його допиту, де він назвав мене головним організатором акцій.

Мені здається, що він також причетний до того, що хлопців з тероборони розстріляли росіяни, коли заходили в місто. Він стрімив постійно, розказував, що відбувається. Фактично це — людина Стремоусова. На відео (у березні Стремоусов інсценував допит «українського активіста», - ред.), схоже, допит проводить сам Стремоусов. По голосу можна впізнати. Він говорить українською.

Після того, як завершився мітинг, я знову пішов до капітана — забрати паспорт і телефон. Знову чекав — говорив з тим дідом, що і раніше. Він вже мені розказував про онуків — контакт був налагоджений. І замість завченої методички він вже сказав фразу: «Мы все с вами заложники ситуации» або «О, я вижу вы — классный человек, с вами интересно говорить».

Потім мене знову передали в «інші руки». Завели вже в інший кабінет, там був «старший», я називав його «комендантом. І майже годину мені «полоскали» мозок — розпитували знову про співпрацю з СБУ, дорікали ніби я прийшов піаритись, хайпувати. Потім сказали: «Ти ж розумієш, якщо не ми, то тебе вб’ють, давай ми твою сім’ю вивеземо в Крим». І так далі.

Питали, хто був на мітингу. Кажу: бачив херсонців. Питали, чи були з Миколаєва люди. Я кажу: «Не знаю, як відрізнити херсонця від миколаївця». «А из-за границы кто-то был?» Кажу: нікого. Я вів себе дуже спокійно, вони вивчали мене, а я — їх. Я уважно чув, що вони кажуть і бачив реакцію. І помітив, як мене намагаються підловити. «А поляк?» — неочікувано запитують… Тобто такий численний мітинг і вони знали про поляка…

Тих людей, яких я бачив у масках у натовпі, потім помітив серед тих, хто заходив у будівлю переді мною. Думаю, ми дуже наївні, якщо думаємо, що воюємо зі «чмошниками». У Херсоні була спецура, і коли мене виводили після другого допиту, я запитав одного, звідки він, той відповів: «Звідусіль, я двадцять п’ять років воюю». Це — дослівно. Тобто це були бойовики-професіонали, вони не стріляли тільки тому, що у них не було такої команди. І неважливо, що викрикував натовп. 

Я впевнений, що нам дозволили провести ці мітинги, щоб знайти найактивніших. Ми ж — які молодці — один одного знімали і викладали фото, відео у фейсбук. По суті допомагали їм робити їхню роботу. Нас ідентифікувати було дуже легко.

На першому допиті я принципово говорив українською, на другому мене попросили російською. І от вони мене довго розпитували, допитували, натякали і потім відпустили. Попросили залишити контакти, щоб зі мною зв’язатися, віддали телефон і паспорт, а павербанк не віддали… 

Я повернувся додому. Всі вже, звісно, перехвилювалися.

«Якщо знайшли квартиру, зрозуміло, що будинок також знайдуть»

Наступні мітинги були схожі: багато людей, провокатори, зокрема цей Тарасов, який розкачував публіку… І от 7 березня Тарасова викрали, а 8-го опублікували відео, де він називає мене. Тоді ми вже домовилися не проводити мітингів. Але люди все одно приходили. 

Хлопці з муніципальної варти заборонили мені виходити на вулицю, щоб не ризикувати. 9 березня вранці за мною заїхали волонтери — ми планували поїхати закупити продуктів. І біля магазину на вулиці Донецькій, де я проживаю, ми побачили групу захвату. Я подумав, що вони йдуть за мною. Я дуже злякався за сім’ю. Ми швидко по іншій вулиці повернулися додому, розбудили дітей і, як вони були — в трусиках і піжамах, — понесли до сусідів. Згодом виявилося, що на нашій вулиці були архіви СБУ. А потім я дізнався, що за 500 метрів від нашого дому — ліцей, де росіяни окопалися. Таке от безпечне місце я вибрав для сім’ї.


Сім’я Павлюка — у коридорі квартири. Фото надане Павлюком

16 березня в чаті муніципальної варти, де завжди писали, як «орки» пересуваються по місту, з’явилася інформація, що зайшли в під’їзд, де наша квартира. Я зрозумів, що це — за мною. Через хвилину жінка зайшла до мене в сльозах і сказала, що дзвонили сусіди — ламають двері нашої квартири. Позабирали дитячі комп’ютери, техніку, розбили телевізор, забрали мої п’єси. Сусіди одразу ж, як вони вийшли, знайшли електрика і заварили двері. Більше в квартирі я з тих пір не був. Але якщо знайшли квартиру, зрозуміло, що будинок також знайдуть. 

Я зателефонував другу — Сергію Рибальченку. Він працює в готелі «Рішельєвський» у центрі міста, він там створив хаб для допомоги місцевим мешканцям під час окупації. Ми разом були у муніципальній варті. Він сказав, щоб я перевіз сім’ю в готель. Хлопці з муніципальної варти допомогли це зробити. Мене повезли іншою машиною і дорогою. Зустрілися всі вже в готелі.

Це було 16 березня, а 19-го до мене приїхав мій колишній актор, Санітар називали його, і каже: «Тут такое дело…» Я питаю, що сталось: «Ти мене здав?» «Получается, что да», — каже. Він сказав, що «орки» мене чекають, хочуть поговорити. Я поговорив з хлопцями з муніципальної варти і вирішили, що треба таки йти [на допит]. 


Машини ФСБ у Херсоні біля будинку Павлюка. Фото надане Павлюком

Мене підвезли до будівлі СБУ, це вже був третій допит. І ті самі питання: ти працюєш на СБУ, ти — організатор мітингів, твоя аватарка в фейсбуці… Я спокійно відповідав, що входжу до муніципальної варти, що ходив на мітинги, щоб стримувати натовп і так далі. Десь хвилин 40 допитували. У підсумку питаю: що мені зробити — поміняти аватарку? Добре. Не ходити на мітинги? Добре. Не спілкуватися з журналістами? Добре. На цьому і відпустили. Хоча я знав, що це — не кінець.

Через тиждень знову прийшов цей актор. Знову — на допит. Вже не в СБУ, а в будівлі ОДА. Вже було двоє. Вони ставлять одні і ті ж питання, а потім, напевно, звіряють відповіді. Мені пощастило, що маю добру пам’ять. Тому часто відповідав, що вже про це розказував і точно вказував дату попереднього допиту. Знову пропонували співпрацю. Кажу, це — неможливо, в українському законодавстві є стаття в кримінальному кодексі щодо співпраці з окупантами. 

Іноді я маніпулював фактами. От вони кажуть: ви співпрацюєте з СБУ. Я кажу: ну, людина, яка працює з СБУ, прийшла би до вас 5 березня перед мітингом з паспортом в телефоном? І один з них каже: «Подождите, так это вы были?» Кажу, так. «У нас о вас легенды ходят», — каже.

Паралельно були історії, як хлопців з муніципальної варти викрадали. Один, що був біля мене під час першого мітингу, зник, його повернули ще через три дні, він був побитий, його викинули з автомобіля біля Дніпра, поставили пістолет до скроні і спитали: «Що ти хочеш?» Він сказав, що хоче жити, і його залишили — сіли в машину і поїхали. Він пішки дійшов до Херсона. Я бачився з ним потім. Він і далі приходив працювати в муніципальній варті.

Дуже багато історій було про зникнення людей. У того актора Санітара був куратор з позивним Спартак. Часом ми через нього дізнавалися про зниклих. 

«Я бы хотел вам помочь в деоккупации Херсона»

Я жив у готелі з сім’єю майже місяць. Пройшло два тижні після останнього допиту. І якось вранці у фейсбуці знову почали розганяти тему, що я — організатор мітингів, що я працюю на Книгу — директора театру, і взагалі всі мітинги — мої постановки. Найсмішніше, що це також писав місцевий журналіст. Це, до речі, його дружина кричала, що я її фотографую. І за це в мене забрали телефон, і я отримав пендель під зад після першого допиту. Яка земля кругла…

Через кілька годин викрадають одного хлопця з муніципальної варти. Згодом — відпускають, і він каже, що росіяни поставили йому умову — завтра я з Санітаром маємо прийти до ОДА. Наступного дня ми туди прийшли, але нікого не було. Ми підійшли і запитали офіцера, чи нас не викликали. Він запитав, хто викликав. Ми пояснили. Це були, за розповіддю того хлопця, люди в цивільному одязі. Цей військовий ще постібався з нас, мовляв, у цивільному — то дуже серйозні люди. Стійте і ждіть. Ми зрозуміли, що то були люди Стремоусова. 

До кінця березня ще було кілька мітингів, вже біля пам’ятника Шевченку, але 21-го вже почали розганяти. Наступний планувався на 3 квітня, і в той день я вирішив прогулятися. Пішов до кінотеатру «Україна», моросив дощ, я запалив люльку. Постояв буквально дві-три хвилини, і дзвонить Санітар. А він тоді в Крим поїхав. І каже дослівно: «Миколайович, уйобуйте оттуда». Мене двічі просити не треба, починаю йти. Питаю, що сталось, він показує скрін переписки зі Спартаком: «Якого хера Павлюк там знаходиться? Я знаю, де він знаходиться, він біля ОДА, ми заборонили туди йти». Але мені ніхто не забороняв… Видно, забороняли Санітару, а він мені не передав.

Я дійшов до базару, повернув до театру і знав, що за мною може бути хвіст. Мене доганяє мужичок і каже: «Здравствуйте, знаєте, мітинг вже не тут, а біля Шевченка». Я відповів, що знаю. А він каже, що хотів би мені допомогти. В чому допомогти? І тут цей дурачок робить страшну помилку. Він каже: «Я бы хотел вам помочь в деоккупации Херсона». «В чому хочете допомогти?» — перепитую. А він: «В деоккупации, освободить Херсон». «Знаєте, рідненький, ЗСУ прийде і рано чи пізно звільнить», — кажу. А він тоді: «Так что, я наверное пойду?» Кажу, ідіть.

Це обличчя з карими очима і шрамом на лівій скроні я запам’ятаю на все життя. Такий тупий агент. В Херсоні так не говорять. Тому його легко можна було розкусити.


Повідомлення куратора із ФСБ. Скріншот наданий Павлюком

Я відійшов від нього, підлітає джип з хлопцями з муніципальної варти: «Миколайович, в машину!» Ми покружляли, щоб хвоста не було, і мене завезли в готель. І все, знову тиша. Після 3 квітня моє прізвище не згадувалось, ніхто мене на допити не викликав. 

Пізніше Санітар повернувся і прийшов в готель — я сидів на вахті, слідкував за камерами. Він паралельно почав «бізнесом» займатися — возити якісь товари з Криму. Запитав про Книгу. Його викрали 23 березня, але згодом відпустили, і він виїхав з Херсона. Мене на допиті про нього також питали, я збрехав, що не знаю, де він. Думаю, було видно, що брешу. Росіяни питали, чому театр не відкривається.

«Дуже важливо, щоб працював. В Ленінграді ж театри працювали під час війни», — казали. 

Після Маріуполя для «орків» Херсон був афішою чистоти і порядку. Вони знищили Маріуполь, а про Херсон казали: «Видите, мы же город не бомбим». А театр, як виявилось, — один із методів впливу на людей, типу бачите, якщо театр працює, значить все добре. Я казав, що акторів немає, що роз’їхались, що ми не готові відкритись. 

І от Санітар щось розказує, і каже: «Я вспомнил, я же позавчера был в ОДА, меня Спартак вызывал и спрашивал, Книга же уехал и не согласиться ли Павлюк возглавить театр. Я ему говорю, Павлюк не согласится, а я соглашусь». Я кажу: «Ти що охринів? Два дні назад піднімалось моє прізвище, і ти мені не сказав?» А він: «Ой, Миколайович, не зайобуйте». Після чого він отримав піздюліну і вилетів з будки охоронця.

Тоді я зрозумів, що мене у спокої не залишать. Я ж думав, що на допитах розповів, що я — просто українець і все. Але виявилось, що ні…

Покликав дружину і сказав, що сім’я має виїхати, та й кума наша збиралася. І ми так спланували, що в понеділок сім’я виїжджає, а я залишаюся. Я був впевнений, що не їду. Мені всі телефонували і вмовляли. Ми раніше не думали про виїзд, бо було чимало історій, що колони розстрілювали. 

У суботу я поїхав до свого будинку. Я там посадив картоплю, помідори… Там було добре — весь час чути вибухи, і так набагато спокійніше, ніж сидіти в центрі в готелі, де дуже тихо. Я уявляв, як сім’я виїде, а я тут буду далі партизанити і сумувати за родиною. 

Я написав своїм друзям — братам Капрановим. Вони кілька разів пропонували допомогу, якщо будемо їхати з міста. Вони мені писали, мовляв, не геройствуй, не займайся хернею. У суботу ввечері знову написали, Віталік нагадав, що в червні у мене запланована постановка в опереті в Києві. А я, чесно кажучи, забув, у мене була домовленість ставити мюзикл за Багряним «Тигролови».

І тут я зрозумів, що можу збирати гроші не в Херсоні (тоді я вже допомагав людям, що заїжджали в готель; це була моя вдячність за те, що нашу сім’ю прихистили). Я поговорив з дружиною і в понеділок, 18 квітня, ми виїхали в напрямку Снігурівки. Кума передумала їхати і потім виїхала з міста аж із сьомої спроби. Є багато страшних історій, дізнавшись які, я виню себе в тому, що ставив під загрозу свою сім’ю. 

На наше щастя, у день виїзду лив дощ і росіяни перевіряли лише документи. Дорога була складною. Нашу машину — «сіданчик» — заносило на бездоріжжя, заливало глиною. Дружина за кермом. Після Миколаєва нас було восьмеро в авто. 

Напряглись ми перед останнім блокпостом у Снігурівці, де стояли чуваки з собакою і білим списком в руках. Тоді був повний огляд нас і авто. Я ще вивозив той прапор, який підібрав біля стели Героям Небесної сотні. Мого товариша з Херсона за прапор катували три дні. Нам пощастило. Перевірили і відпустили. Коли ми доїхали до Баштанки — були неймовірні емоції бачити великий український прапор.

І тепер — після звільнення Херсона я хочу туди поїхати, як тільки зможу — треба повернути прапор, та й гуманітарною допомогою я далі займаюся, хоч і дистанційно. Дружина з дітьми поки залишиться на Київщині, брати Капранови готові прийняти їх до закінчення війни. 


Розбите вікно у квартирі Павлюка. Фото надане Павлюком

Зараз є, звісно, загроза того, що «орки» можуть зробити з Херсона другий Маріуполь. Ми звільнили Херсон, але війна поки не закінчилася. Не пора розслаблятися. 

Але все буде добре — це моя мантра.

***

Після цієї розмови Сергій Павлюк з’їздив у звільнений Херсон — привіз прапор до стели Героям Небесної Сотні. Правда, там уже висів український прапор. Режисер також побував у своїй квартирі. Поряд із будинком влучила ракета, тому чимало вікон були розбиті, у тому числі одне вікно в квартирі Павлюка. 

Приєднуйтеся до нас:

Примусова паспортизація на тимчасово окупованому півдні йде шаленими темпами

Спроби загарбників запустити поштове та транспортне сполучення на окупованій Херсонщині не мають успіху

«Грабували, худобу розстрілювали, корів тягали БТРом по селу»: жителі Благодатного про російську окупацію

Пологи в бомбосховищі, під обстрілами, по телефону. Як під час окупації Херсона працювало обласне пологове відділення

День 350. 8 лютого. Що обговорюють херсонці у соцмережах