Марина Поліщук
Кілька місяців тому до України повернули одного із вихованців Олешківського інтернату, яких окупанти депортували аж у Пензу. Як це вдалося – далі.
Ідеться про Олександра Данильчука, який до повномасштабного вторгнення РФ жив в Олешківському будинку-інтернаті для дітей з особливостями розвитку. Історію депортації хлопця і трьох дівчат «Гривна» розповідала в статті «Окупанти повторно «евакуювали» вихованців інтернату з лівобережної Херсонщини».
Олександр Данильчук і троє дівчат з Олешківського інтернату, яких окупанти вивезли до Пензи, 2023 рік. Фото з окупаційних джерел
Нагадаємо, що вихованців інтернату окупанти вивезли спочатку в Дніпряни Каховського району, потім – у Стрілкове Генічеського району, а у 2023 році перемістили аж до російської Пензи, нібито для «додаткової реабілітації та медичної допомоги».
Через пів року після депортації команді The Reckoning Project (TRP, міжнародна команда журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів) вдалося поспілкуватися з Олександром. Хлопець розповів, що їхати до Росії він не хотів, фактично це було насильне переміщення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ти звикнеш до нас»: окупанти депортували вихованця Олешківського інтернату до Пензи і тримають там проти його волі
Розлука з родиною
Увесь цей час хлопця шукав і намагався повернути житель Херсонщини В’ячеслав Щирський – фактичний названий батько для кількох вихованців інтернату, зокрема й Олександра Данильчука, пише «Українська правда. Життя».
У 2019 році в селі Дар’ївка організація TruPromise за підтримки американських благодійників-баптистів побудувала інклюзивний будинок для молоді з інвалідністю під назвою «Дім Стефана». В’ячеслава Щирського, який багато років служив пастором Церкви євангельських християн-баптистів в сусідньому селі, разом із дружиною запросили його очолити. Будинок міг розмістити до 13 осіб з інвалідністю. Жив там і Олександр Данильчук, але оскільки він формально залишався під опікою інтернату, то часто перебував і в Олешках. Там його й застала окупація.
А В’ячеслав Щирський з родиною – трьома власними дітьми та трьома підопічними з інвалідністю – змушені були виїхати спочатку до Одеси, а потім до Румунії.
Олександр Данильчук (у центрі) з друзями біля каміна в «Домі Стефана» в Дар’ївці, останнє мирне Різдво перед російським вторгненням, 2021 рік. Фото з особистого архіву В’ячеслава Щирського
Дівчат не відпустили
У Росії Олександра визнали дієздатним і видали російські документи, українських він не мав жодних. Крім того, йому та трьом дівчатам у Пензі нав’язували розповіді про «велику Росію» та залякували, що в Україні їх нібито помістять до психіатричної лікарні.
Тим часом В’ячеслав намагався розібратися в природі правового колапсу зі статусом дорослої людини з інвалідністю, яку депортували під час збройного конфлікту, щоб повернути вихованців. Чоловік хотів забрати не лише хлопця, але й дівчат, навіть облаштував для них окрему кімнату в будинку в Румунії.
Однак російська сторона ставилася до цієї ідеї прохолодно. В’ячеславу росіяни говорили, що Олександра віддадуть, але не в Україну, а в Румунію, а от дівчата мають залишитися в РФ.
В’ячеслав Щирський, 2025 рік. Фото: TRP
Процес тривав протягом багатьох місяців – росіяни свідомо затягували його. То говорили, що роблять для хлопця російський закордонний паспорт і на це їм не вистачає грошей, то – нібито Олександр передумав повертатися.
Одного разу до хлопця навідались російські силовики, намагалися спровокувати. Йому влаштовували допити, питали, чи переводить він кошти ЗСУ та з ким спілкується. Потім знайшли в контактах номер телефона В’ячеслава Щирського й змусили Олександра зателефонувати йому, записуючи на диктофон. Хлопця змусили запитати, як вийти на Збройні сили України. Але В’ячеслав не піддався на цю провокацію.
Повернення в Україну
У середині серпня 2025 року мобільний хлопця перестав отримувати повідомлення. Тиша тривала близько двох тижнів, каже В’ячеслав. З’ясувалося, у цей час росіяни готували Олександра на повернення: ізолювали від світу, проводили допити з представниками ФСБ, а потім відвезли до посольства Катару.
Згодом разом із кількома українськими родинами його доставили до Москви, звідти літаком – до Мінська, а вже звідти автобусами перевезли до Києва. Олександра Данильчука розмістили в будинку-інтернаті в Білій Церкві. Тут уперше майже за 4 роки вони зустрілися з В’ячеславом.
В’ячеслав та Олександр прогулюються в Білій Церкві, де вони вперше зустрілися після розлуки, жовтень 2025 року. Фото: TRP
«Ми були трохи шоковані, коли дізналися, що в Саші з собою лише російські паспорт та військовий квиток. Насамперед кинулися терміново відновлювати йому всі документи», – зазначила пані Алла, директорка закладу, де наразі тимчасово розмістили хлопця.
За словами В’ячеслава, в Україні Олександр наразі також дієздатний, і для його виїзду за кордон лишилося пройти військово-лікарську комісію. Поки ці процедури тривають, чоловік змушений курсувати між Румунією та Білою Церквою. Він вірить, що вже на початку 2026 року Сашко нарешті зможе повернутися в родину.
На головній світлині: Олександр Данильчук в Україні, 2025 рік. Фото: TRP
Ян Ярчук
