Ян Ярчук
«А Одеса гуляє..». За роки повномасштабної війни ця фраза стала одним із найпоширеніших наративів про місто. Та чи дійсно це справа лише в Одесі? Чи може це про уособлення різного досвіду однієї війни, який дедалі частіше породжує взаємне нерозуміння між українцями?
Подібні докори, мовляв, «там війни немає», за роки повномасштабної війни лунали на адресу різних міст. У 2022 році багато говорили про Львів, згодом – про Закарпаття. Втім, останніми роками чи не найбільше таких дискусій точиться саме навколо Одеси. І щоразу вони розгораються після відео з переповненого пляжу, вечірньої Аркадії, де миттєво з’являються коментарі: «Люди гинуть, а тут відпочивають», «Танці на кістках».
Cкиншот з відео з соцмереж. Літо 2026. Одеса, Аркадія
Про те, чому такі кадри викликають негатив, влучно написав житель Херсонщини Юрій Погребний:
«Дивлюсь я на все, що відбувається навколо: в Одесі люди відпочивають біля моря під звук тривоги, в Херсоні орківський fpv-дрон безкарно ганяє по базару торговця фруктами, в Сумах, Дніпрі, Харкові, Миколаєві, Запоріжжі атаки КАБів і «шахедів», а у Києві – кадровий водевіль і нові заяви. Шкода мені всіх нас».
Саме цей контраст реальностей нерідко стає причиною взаємного нерозуміння. Адже для когось відео з пляжу чи концерту – болюче нагадування про те, що його реальність зовсім інша. Через це емоції часто переростають у взаємні докори. Водночас ті, хто, попри війну, дозволяє собі жити далі, нерідко бояться стикнутися з осудом за викладене фото з кавою та мають почуттям провини за те, що відпочивають.
Cкиншоти з відео з соцмереж. Літо 2026. Одеса, Аркадія
На ці теми «Гривна» поспілкувалася з жителями Одеси, переселенцями з Херсонщини.
«Не плутайте силу духу з байдужістю»
Чому саме Одеса найчастіше опиняється в центрі таких суперечок? Причина, здається, очевидна. Море, пляжі, вечірки – саме такі кадри найчастіше потрапляють у соцмережі.
Втім, кілька секунд відео не здатні показати повної картини, говорять одесити. Так, інтенсивність російських атак на Одесу не можна порівнювати з Херсоном, Запоріжжям, Сумами чи Харковом, які щодня потерпають від дронів, артилерії та авіаударів. Однак це не означає, що війна оминає місто або що його жителі не відчувають її наслідків.
Самі одесити кажуть, що найбільше їх зачіпає саме узагальнення. Наприклад, вони наголошують: далеко не всі люди, яких бачать на пляжах чи в Аркадії, – місцеві жителі. Влітку місто традиційно приймає гостей із різних регіонів України.
Ось лише кілька характерних коментарів, які ми знайшли у соцмережах:
«Війна, а Одеса гуляє» або «В Одесі війни немає». Туристи ж самі і гуляють, одесити сидять вдома або на роботі в основному».
***
«95% тих, хто гуляє в Аркадії, слухає музику — це туристи, бо одесити працюють».
***
«Не треба розповідати казки, що у нас тут «життя кипить», музика гримить і всі гуляють. Так, у клубах є люди, але переважно це приїжджі. Нам не до танців – у нас волонтерство, робота, тривоги, допомога своїм. Живу біля моря, але сама роками не була на пляжі. Не тому, що не люблю, а тому, що не до того. Ми, одесити, вміємо посміхатися крізь сльози. Але не плутайте силу духу з байдужістю».
Схожої думки дотримується й одеситка Єлизавета. Вона каже, що про місто часто судять, не бачачи повсякденного життя людей. За її словами, важливо пам’ятати: працюючі кафе, ресторани чи інші заклади – це також робочі місця для місцевих жителів.
«Мені, як одеситці, на початку повномасштабного вторгнення було дуже образливо читати такі дописи про своє місто. Тут теж війна, тут теж обстріли, тут теж гинуть люди. Гуляють однаково по всіх містах. Ще кілька місяців тому у прифронтових Слов’янську та Краматорську також працювали кав’ярні. Але коли показують лише одну сторону, складається враження, що нічого іншого не існує. Так, цього року в Одесі багато туристів. Багато військових приїжджають із родинами хоча б на кілька днів відпочинку, попри небезпеку. Крім того, туристичний сезон – це робота для місцевих і можливість заробити на життя», – говорить дівчина у коментарі «Гривні».
І водночас вона додає:
«Але все має бути без фанатизму. Війна нікуди не зникла».
«70 кілометрів – і ніби інше життя»
Втім, як і йшлося на початку, ця історія не лише про Одесу. Про різкий контраст між містами України «Гривні» розповіли й переселенці з Херсонщини, які нині живуть у Миколаєві, Львові. Їхні розповіді показують: подібні дискусії виникають не через конкретне місто, а через те, що люди опиняються в зовсім різних реаліях. І важливо, що це не завжди про хейт, а швидше про ностальгію за нормальним життям у тих містах, де наразі цього немає.
Жителька Миколаєва Олеся розповідає, що до неї на вихідні нерідко приїжджають подруги з Херсона:
«Кожного разу чую одну й ту саму фразу: «Лише 70 кілометрів від Херсона – і ніби інше життя, точніше, є нормальне життя». Вони кажуть це без заздрощів чи образи. Просто констатують факт і… з радістю поринають у миколаївське життя. Звичайні речі – шопінг, театр, кафе. Вони приїжджають саме відпочити, розслабитися, хоч трохи відволіктися. І я їх у цьому підтримую, бо той стрес, у якому вони живуть щодня, лікується спокоєм і простими ритуалами, які були частиною мирного життя».
Водночас вона зізнається, що її дивує, наскільки легко люди засуджують незнайомців лише за фотографіями чи відео в соцмережах.
«Одні плачуть – інші скачуть». Читаю такі коментарі у соцмережах під постом про якісь концерт чи особисте свято, на яке люди прийшли у красивому вбранні, тримають у руках келихи, мають щасливий вигляд. Майже завжди під такий пост прийде хтось незнайомий, щоб нагадати, що у країні війна, що стільки горя… Бісить. Чи знає той коментатор, чи коментатора про долю людини, яку засуджує? Чи знає, через що довелось чи доводиться проходити тим, хто посміхається на фото? Звичайно, що ні, але це не заважає засуджувати», – говорить Олеся.
Вона вважає, що навіть під час війни людям потрібні моменти, які допомагають відновлюватися.
«Моя думка: й під час війни треба жити, шукати позитив, не зациклюватися на власних проблемах та втратах, болях. Проблеми самі нас знайдуть, ракети чи дрони можуть прилетіти у будь-який момент, а от гарний настрій, приємні емоції – це те, що дає сили триматись, як кажуть, не поїхати кукухою», – говорить жінка.
Водночас переселенка з Херсонщини Валерія, яка нині живе у Львові, каже, що вже давно майже не показує своє життя в соцмережах. Причина – страх нарватися на хейт.
«Я давно перестала викладати щось особисте. Не хочу натрапляти на хейт. Не хочу, щоб хтось обговорював мою відпустку чи каву в популярній кав’ярні. Люди часто не знають нічого про чуже життя, але готові вилити свій негатив. Тому моє життя – лише у телефоні, у галереї. Без зайвих очей і чужих оцінок», – розповідає жінка.
«Хотілося кричати: ви не бачите, що відбувається?»
Втім, ставлення до таких ситуацій може змінюватися з часом. Особливо тоді, коли людина сама проходить через досвід втрат, окупації чи вимушеного переїзду.
Яскравий приклад цього – історія переселенки з Херсонщини Маргарити. У коментарі «Гривні» вона зізнається: на початку повномасштабної війни болісно сприймала кадри, коли люди в інших містах продовжували жити звичним життям, поки її рідний Херсон переживав окупацію та обстріли. Але згодом вона зрозуміла: бажання жити далі не означає байдужості до війни чи чужого болю.
«Від Херсона до Одеси – близько двохсот кілометрів. Але тоді здавалося, ніби це два різні світи», – згадує Маргарита свій перший приїзд до Одеси у 2022 році.
За її словами, тоді контраст між містами був настільки сильним, що викликав роздратування й нерозуміння:
«Мене дратувало буквально все. Люди сиділи в кафе, сміялися, гуляли, засмагали на пляжі. Це була середина вересня 2022 року. У мене ж була апатія до всього. Мені хотілося кричати: «Ви не бачите, що відбувається? Як ви можете?». Здавалося несправедливим, що десь життя триває, поки вдома люди живуть у страху…».
Сьогодні, проживши в Одесі вже кілька років, вона говорить, що дивиться на це зовсім інакше:
«Так, мене й досі можуть дратувати гучна музика чи вечірки в Аркадії. Але тепер я бачу не лише це, а картину повністю. Я бачу місто, яке стало домом для тисяч переселенців, де досі працюють гуманітарні центри для допомоги ВПО, хоча в більшості міст вони давно закрилися, волонтери щодня допомагають військовим, проходять акції на підтримку військовополонених і благодійні збори. Просто про це рідше говорять і ще рідше показують у соцмережах. Саме тому багатьом здається, що Одеса лише гуляє, але це не так, далеко не так».
Маргарита зізнається, що найважче їй було дозволити собі жити далі:
«Мене дуже довго мучило відчуття провини, що я просто живу своє життя і дозволяю собі якісь маленькі радощі. Одного разу я навіть запитала хлопця, який служить: тебе не тригерить, що я ходжу на пляж, у театр чи ще десь? Він відповів: «А для чого тоді я тут?». Після цих слів я багато переосмислила. Я не перестала переживати за Херсон. Мені болить кожен обстріл, кожна новина про загиблих. Але зрозуміла, що іншого життя в мене не буде. Якщо весь час казати собі «потім», можна так його і не прожити. Але звісно потрібно відчувати міру».
Почуття провини і чому воно не повинно зупиняти життя
Історії наших співрозмовників об’єднує один момент, про який так чи інакше говорили майже всі, – почуття провини. Хтось має почуття провини за те, що дозволяє собі відпочити, хтось перестав ділитися особистими моментами в соцмережах через страх осуду.
Психологи пояснюють: такі емоції під час війни є природними. І виникає почуття провини за відпочинок часто через внутрішній конфлікт між думками «мені важко» і «комусь зараз ще важче». До цього додається ще й страх осуду з боку інших людей.
Тому фахівці, наголошують, що дозволити собі відпочити – це не означає закривати очі на війну чи біль, а означає дати собі шанс не зламатися.
Насправді наратив «Війна, а Одеса гуляє» є значно ширшим за одне місто. Він оголив те, що українці проживають одну й ту саму війну в зовсім різних реальностях.
Чи здатна людина, яка ніколи не жила під щоденними обстрілами, до кінця зрозуміти того, хто живе в Херсоні? І чи здатен херсонець, який щодня чує над собою російські FPV-дрони, без болю дивитися на переповнений пляж в Одесі? Однозначної відповіді на ці запитання, мабуть, немає.
Та історії наших співрозмовників показують: коли ми починаємо мірятися тим, кому болить більше, ми лише віддаляємося одне від одного. Бо ця війна торкнулася кожного українця, але не однаково. І саме визнання того, що наш досвід може бути різним, – це, можливо, перший крок до взаємного розуміння.
Фото: Одеса 29.07.2026, Libkos / інстаграм
Марина Поліщук
