Про те, як російські військові окупували село Дудчани на Херсонщині, розповіла його староста Алла Торчанська.
Алла Торчанська — староста села Дудчани Бериславського району. Дудчани розташовані на березі Каховського водосховища, на мальовничій правобережній Херсонщині. Згідно з даними із відкритих джерел, 10 березня 2022 року Дудчани опинилися в окупації. Упродовж останніх тижнів назву цього села ми постійно чуємо у новинах із фронту — на початку жовтня Дудчани звільнили Збройні сили України, повідомляє «Громадське радіо».
Алла Торчанська провела в окупації понад 4 місяці. Це її перша розмова з медіа про пережите в окупації.
«13 березня вперше з’явилися російські військові. Вони приїхали, почали окопуватися і почали шукати мене. Це була неділя. Я розуміла, що якщо я зараз не приїду на роботу у сільську раду, то вони мене будуть шукати вдома. А там діти. І ми всі дуже перелякані, бо абсолютно не розуміли, чого від них очікувати. Тому я залишила чоловіка вдома з дітьми і поїхала. Зі мною ще був друг. Він вирішив мене підтримати, бо самій мені було дуже страшно і я не розуміла, куди я їду і чи повернуся взагалі.
Коли ми приїхали, почекали 5 хвилин і до сільради під’їхала «газелька», з неї повискакували купа російських військових, всі з автоматами. Підбігли, запитали, хто головний, я сказала, що я і ми пройшли до мого місця роботи. Зайшли в кабінет і вони почали мені розповідати, що тут буде тепер Росія. У кабінеті було дуже багато людей, всі з автоматами.
Вони представилися, що вони з так званої «ДНР». Насправді було дуже страшно, тому що я не знала, що відповідати так, щоб мене тут одразу й не пристрелили. Тому переважно я мовчала. Вони, певно, зрозуміли, що я в шоці, тому спершу не дуже тисли. Просто сказали, що приїжджатимуть часто, а у моєму селі стоятимуть блокпости. І, відповідно, у нас буде зовсім інше життя», — розповідає Алла.
Так для села Дудчани почалися будні життя в окупації. Росіяни наказали людям ходити на роботу попри те, що за кілька десятків кілометрів від села тривали бойові дії. Алла Торчанська і працівники сільради почали щодня виходити на свої робочі місця. Час від часу окупанти приїздили втрутитися.
«Дуже часто головний командир росіян сував носа у місцеве самоврядування: «Ви маєте поприбирати, ви маєте вийти на суботники, ви маєте не сидіти, фермери мають почати роботи в полях». Він був зациклений на тому, що наше життя має продовжуватися і що ми не повинні чекати чогось від України, і що все має швидко закінчитися. Говорив, що ще два-три дні, чи тиждень і Київ впаде, і вже не буде бойових дій. Говорив, що людям нема чого боятися, що вони прийшли з миром. На людей, які говорили, що це не так і нам їхня присутність тут не потрібна, вони реагували дуже агресивно.
Взагалі перші кілька тижнів все було дуже агресивно. Були крики і погрози: «Я кину гранату тобі в кабінет, якщо будеш багато говорити». Ситуація була дуже напружена. Потім ми здогадалися, що їхній командир вживає наркотики і тому у нього постійно змінюється настрій, то він говорив спокійно, то кричить, кидається меблями, штовхався, намагався вдарити. Потім він завів звичку приїжджати до мене додому вночі і стукати у вікна. І мені довелося навіть на якийсь час переїхати в інше місце, щоб ніхто не приїжджав серед ночі будити і змушувати відповідати на якісь запитання».
Командир «ДНРівців» хотів знати, де люди, яких вони хотіли заарештувати, де колишні АТОвці, де військові. Десь у травні командира «ДНР» заарештували свої ж за вживання наркотиків, зґвалтування і продаж гуманітарки. До Алли приїхала російська військова поліція і запевнила, що цього чоловіка можна більше не боятися. Але інші росіяни нікуди не зникли.
«Отже, коли його вже не стало, нам стало трохи спокійніше. Але тоді, я так розумію, вже почалися перші звільнення населених пунктів у Херсонській області і ситуація почала вже дещо виходити з-під контролю російських військових. І вони зрозуміли, що ніхто їм тут не радий, ніхто з квітами не зустрів, а ще й намагаються прогнати. А місцеві жителі у цьому активно сприяють. І тоді почалися масові рейди і перевірки.
Ближче до літа перевірки почастішали, вони стали агресивнішими, як і військові. Кілька разів до мене приїздила Росгвардія, оточувала будинок і вивертала все всередині. Я не знаю, що вони шукали, можливо докази причетності до спецслужб чи розвідки. Переривали мої телефони, ноутбуки, дітей зачиняли в кімнаті і запитували, де тато з мамою ховають зброю. А моїм дітям 9 і 3 роки, тобто вони взагалі не розуміли, що росіяни від них хочуть.
Мені вони неодноразово говорили, що я є осередком «зла» в селі, тому що, наприклад, не дозволяю святкувати 9 травня, або що я змусила людей познімати таблички з адресами будинків, щоб росіяни не могли орієнтуватися. А ще вони мені говорили, що люди в моєму селі дуже раді росіянам, але це я не дозволяю їм виявляти свою радість і тому мене тут не повинно бути», — розповідає Алла.
В окупації сільська рада Дудчан всіляко намагалася допомогти людям. Алла Торчанська та її колеги робили довідки, які від цивільних вимагали окупанти, щоб ті могли виїхати.
«І потрібно було допомагати людям у контексті того, що сільська рада, ми з дівчатами, видавали людям документи, які давали їм можливість виїхати з села. Був такий порядок, що у людей на блокпостах перевіряли документи, а у людей по селах на транспортні засоби часто офіційних документів немає. Люди часто їздять з техпаспортом, у якому автівка офіційно зареєстрована на іншу людину. З такими документами не завжди пропускали російські блокпости. Але вони говорили, що якщо ваша сільська рада дасть довідку про те, що дійсно авто належить саме вам, то ми вас пропустимо. І ми сиділи з дівчатами і просто робили такі довідки, які насправді не мають жодної юридичної сили, які з погляду українського законодавства абсолютно нікчемні. Але для того, щоб люди могли покинути окуповану територію, ми це робили і таким чином допомагали їм виїхати.
Також ми робили довідки для людей, які не мали з собою паспорта. У нас в селі були ті, хто приїхав у гості до батьків, а їх застала війна. А ще були люди, які не мали прописки в селі. Коли російські військові проводили рейди і не бачили в паспорті місцевої прописки, вони починали ставити запитання. Щоб цих запитань не було від росіян, ми робили довідки про те, що ці люди дійсно тут проживають, але просто не мають прописки.
Тож поки була можливість і потреба працювати, щоб допомогти максимальній кількості людей, хто хотів виїхати, ми працювали і ходили на роботу».
Сільська рада Дудчан до 24 лютого. Фото: Fecebook-сторінка Алли Торчанської
Але одного дня в село Дудчани заїхало ще більше російських солдатів. Вони розташувалися в школі, спортзалі і сільраді. Працювати далі було неможливо і Алла почала готуватися виїздити.
«26 червня рано вранці нас розбудив черговий обшук. Це була Росгвардія чи ФСБ, я не розбиралася, а вони не представлялися. Вони поводилися агресивно, оточили двір, зайшли в хату, де спали діти. Їхній командир запитав, скільки часу мені потрібно, щоб виїхати з села і не повертатися. Я запитала, чому він виганяє мене з мого будинку, на що він відповів, що ми (разом з людьми, яких він теж привіз до мого двору) є групою, яка працює на українську розвідку і СБУ й здаємо їхні позиції. Це все говорилося з криками, брязканням автоматів, матами, погрозами розстріляти. Я сказала, що мені на збори потрібен тиждень. Він дав мені 5 хвилин. Я зрозуміла, що розмовляти вже немає про що, пішла розбудила дітей, деякі вже зібрані речі ми покидали в багажник, сіли в машину і зібралися їхати.
Але не все було так просто. Вони хотіли відвезти нас на північ, до Осокорівки, де пролягала лінія фронту. Те, що в машині діти його геть не турбувало. Так ми простояли деякий час, слухаючи погрози. Потім вони вивезли двох наших чоловіків у лісосмугу й на наших очах імітували, що зараз їх розстріляють. Пройшло ще трохи часу і, можливо, все це була психологічна гра, щоб нас зламати, але командир відвів мене в сторону і сказав, що у мене є кілька днів, щоб визначитися: або лишитися і працювати на них, або поїхати. «Але зроби так, щоб я більше до тебе ніколи не приїжджав», — сказав він».
Через два дні Алла виїхала. Їхати їй довелося через окупований Крим. На блокпостах у бік підконтрольної Україні території її пропускати не хотіли. Далі — через Росію до Грузії, звідти — в Польщу. Добиралися приблизно два тижні. Весь цей час емоцій і думок майже не було. «Я дуже довго терпіла і стримувала свої емоції», — каже Алла Торчанська.
«Перше відчуття безпеки прийшло на грузинському кордоні. Ми дуже боялися, що щось буде не так і нас не випустять. Коли ми вже виїхали і минули кордон, прийшло полегшення. Можна було вільно користуватися телефоном, вільно спілкуватися, вільно ходити вулицями. Це були неймовірні відчуття. Але заглиблюватися у свої відчуття я не хотіла, тому що мене насправді ще не відпустили флешбеки Криму 2014 року. Я боялася, що якщо накладу на ці почуття біль від окупації другої домівки, то вже не зможу з цим впоратися.
Був один вечір у Грузії, коли я замовляла квитки до Кракова і у мене щось не виходило. І тоді був перший зрив. Мене накрило, я почала себе жаліти, були сльози, істерика і я зрозуміла, що не можу зупинитися. Я намагалася якось себе опанувати, бо розуміла, що нічого не вийде, якщо я продовжу перебувати в такому стані».
Алла намагається і надалі стримувати емоції. Треба жити в нових реаліях, вірити у Збройні сили України і чекати на деокупацію — це зараз її рецепт.
«Я намагалася бути постійно в роботі і не давала собі права розслабитися, подумати про себе, бо так мені зараз легше. Коли тобі болить і ти починаєш себе жаліти, треба перемкнутися на тих, кому ще гірше. І так можна вижити», — каже Алла.
Коли ми записували цю розмову, село Дудчани на Херсонщині було звільнене тільки наполовину. Алла каже, що люди з окупованої частини бачили ту, яка звільнена, але не могли туди потрапити через постійні обстріли. Водночас у сільради Дудчан з’явилося дуже багато роботи, бо на звільнену частину треба було доставляти гуманітарну допомогу, потреба в якій дуже і дуже велика.
Найбільше Аллу ранить, коли сторонні люди говорять, що в окупації залишилися одні колаборанти. Адже вона як ніхто знає — це не так.
«Дуже ранить, коли говорять, що на окупованих територіях залишилися самі зрадники. Дуже ранить, коли говорять, що всі представники влади, які залишилися в окупації, співпрацюють з росіянами. Дуже ранить, коли говорять, що Херсонщина — це проросійський регіон і херсонці раді тому, що відбувається і що, можливо, не потрібно звільняти ці території, бо люди там були проросійськи налаштовані. Це говорять люди, які не знають, що насправді там відбувалося.
Так, можливо на минулих виборах у регіоні була підтримка партій, які на той час вважалися проросійськими. Але це не означає, що ці люди хочуть жити в Росії й хочуть до її складу, коли вона прийшла захоплювати території насильно. Херсонці показали, що вони дуже патріотичні. Я вважаю, що вони герої і вони по сьогодні чинять супротив. Я переконана, що коли Збройні сили звільнять всю Херсонську область, то там побачать Бучу в кубі.
Тому коли говорять про те, що на окупованих територіях всі зрадники, вони просто не бачили, що відбувається у тих населених пунктах, куди заходять Збройні сили України. Якби вони це побачили, я думаю, що вони б наступного разу подумали, чи говорити такі речі, чи ні. Коли люди просто виповзають зі своїх підвалів, падають у ноги військовим і починають плакати так, що ті навіть не можуть стримати сліз. Це треба просто бачити».
Алла обурюється, коли їй роздають поради, що вона, як представниця влади мала виїхати в перший же день. Каже, що в лютому і березні ніхто не знав, як правильно — рятувати себе чи лишитися і допомагати людям. Їй часто говорять слова, які дуже ранять.
«Деякі люди можуть сказати таке, що дуже ранить. Наприклад, що можливо варто залишити ці території під контролем Росії, аби тільки не було війни. Таке я чула і це дуже боляче. Тому що я розумію і бачила на власні очі, як люди страждають від окупації. Як страждають від однієї тільки думки, що вони опинилися за ґратами, що в них відібрали волю, свободу слова і «звільнили», як кажуть росіяни, від їхнього чудового життя.
Дуже неприємно, коли хтось свій власний спокій хоче проміняти на долі інших людей. Також дуже неприємно чути, що можливо після того, що відбулося мені варто почати життя спочатку. Але я більше не можу починати своє життя спочатку. У мене всередині все розбите, зруйноване і склеїти це дуже важко. Тому давати мені такі поради не варто. Я спробую відремонтувати те, що всередині і все одно… воно ніколи не пройде».
У цій історії поки немає закінчення. Херсонщина ще не звільнена. Алла Торчанська ще не повернулася додому. Єдине, що залишається — вірити, що це станеться. Вірити у Збройні сили України, допомагати їм щосили. А поки чекаємо, треба бути дуже уважними і обережними з тим, що говоримо людям, які пережили окупацію і тимчасово втратили дім.
Тэги: