“Херсонщина – це Україна!” – гасло, підтверджене кожним днем окупації

Автор: Лариса Жарких, «Шерифи для нових громад»

Херсонський політолог і краєзнавець Дементій Білий залишався в місті впродовж усієї окупації, спостерігав за діями окупантів і пересічних херсонців. Бачив, як окупація зміцнила, згуртувала та проявила людей.

Політолог мав різні причини не виїздити з міста. Карколомно стрімкий наступ росіян позбавив можливості організувати евакуацію, і чоловік, як і багато інших херсонців, спочатку виїхати просто не зміг.

«Ніхто не міг уявити, що Херсон окупують так швидко і все буде так стрімко відбуватися, це було зовсім несподівано, — згадує Дементій Білий початок повномасштабного вторгнення. — Вже в перший день, 24 лютого, в обід російські війська були на Антонівському мосту. Моя донька з онуками виїжджала наступного дня, трохи випереджаючи російські танки, вони встигли виїхати буквально попереду російської колони. Багато людей, і я також, виїхати просто не змогли».

З часом з’являлося багато інших мотивів, як от необхідність доглядати за родичами, але найголовніша причина, яка тримала багатьох людей в окупованому Херсоні, — небажання віддавати рідну землю окупантам:

«Коли наприкінці березня — у квітні-травні люди стали масово покидати Херсон, ставив собі просте запитання: чому я повинен виїжджати? Херсон — це Україна, і якщо всі покинуть його, то що? Залишимо місто росіянам?»

До того ж на багатьох блокпостах окупанти мали списки ворогів російської влади та проводили так звані “фільтрації”. Про те, що він є у таких списках, Дементій Білий знав достеменно, отже, фільтрацію міг не пройти.

Всі дії окупантів мали дуже серйозну загрозу для українців. Щоби убезпечити себе, Дементію, як і багатьом херсонцям, доводилося бути обережним, дотримуватися методик конспірації. Перш за все, намагався зрозуміти логіку ворога, аналізуючи повідомлення окупантської влади. Також допомагали життєвий досвід і знання літератури.

«Я дуже часто застосував, знання добуті з роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», — ділиться Дементій Білий, філолог за першою освітою. — Солженіцин детально описав особливості діяльності НКВС, а російська ФСБ працює за стандартами НКВС, нічого в них не змінилося. Письменник проаналізував все: як і де відбуваються арешти, як проводять свої репресивні кампанії, кого і як хапають. Перші тижні було важко втямити, а далі все стало зрозумілим».

Чоловік жив у різних помешканнях, уникав блокпостів, не користувався маршрутками, які проїжджали повз блокпости, ходив дворами. І головне — аналізував, кого зараз затримують. Коли зрозумів, що його от-от можуть схопити, почався наш наступ, і росіянам вже було не до арештів. Отже, потрібно було просто перечекати.

Небезпека небезпекою, але на акції протесту Дементій Білий виходив. Був на всіх важливих мітингах і зізнається, що перший раз було дуже страшно зважитися:

«Розумів, що окупанти з автоматами, зі зброєю, для них життя людини взагалі нічого не варте. Ми зібралися з друзями й пішли, йшли через все місто і коли наближалися до центру, побачив, що звідусіль, з усіх вуличок йдуть люди — невеличкими групками, поодинці. Але йдуть. Я зрозумів, куди вони йдуть — на площу Свободи. І коли я почув автоматні постріли (перед початком, коли було не дуже багато людей, окупанти почали стріляти), від цього ми лише пришвидшили крок. Ці люди були неймовірні...»

Політолог віддає належне режисеру Сергію Павлюку, який зміг першим сказати запальне слово, закликав у соцмережах йти на спротив. І цей заклик підхопили всі. Люди виходили на площу. Коли мітинг тільки збирався, російські вояки намагалися захопити найбільш активних, але їх відбили. Згадує Дементій Білий перелякані очі окупантів, коли перед ними скандувало море людей. Згадує 13 березня, коли мітингувальники йшли вулицею Перекопською, а назустріч виїхала колона росіян. Окупанти почали стріляти, показувати гранати, але херсонці дивилися на них і кричали: «Руський солдат — фашистський окупант». Показником було і те, коли проходили повз слідчий ізолятор, ув’язнені кричали з камер: «Слава Україні!» Згадує про те, як потрапив під газову атаку 27 квітня під час мітингу на площі Свободи — у той день, коли натовп розігнали (попри те, що хвиля мітингів закінчилася в березні, люди до початку травня намагалися виходити на акції протесту навіть невеличкими групами). Як чоловіку перебило ногу вибухом гранати, як намагалися його витягнути. Згадує, як потім запрацювала репресивна машина ФСБ, як росіяни шукали активістів, організаторів мітингів, і було багато затримань.

Найважчим періодом для себе політолог визначив середину травня. Як і більшість українців, він слухав військових експертів, «2-3 тижні» Арестовича спочатку психологічно підтримували, і була надія, що в середині травня відбудеться перелом. Коли цього не сталося, прийшло розуміння, що саме зараз Україна переживає найтяжчі моменти. Цей час Дементій Білий називає найкритичнішим, найважчим у психологічному плані.

Найголовнішою проблемою окупації він вважає збереження життя та гідності. Перебуваючи у тенетах «руського міра», українці були позбавлені невіднятного права на життя. Кожного могли схопити, побити, обшукати, полонити, вбити. Про дотримання законів і права на адвоката взагалі не йшлося. Виходячи на вулицю, люди не знали, чи повернуться, тому кожен вихід з дому для більшості супроводжувався попередніми заходами безпеки — телефони залишали вдома або «чистили», намагаючись приховати інформацію.

Неможливо не відзначити й погіршення рівня життя за окупантів — неякісні російські продукти за високою ціною. Але ж більшість фактично харчувалися своїм — херсонськими овочами, ягодами, фруктами.

«Овочі коштували дуже дешево, — розповідає Дементій Білий. — Це було трагедією для наших фермерів, але це допомагало людям вижити. Дуже допоміг Херсонський маслосирзавод, який відкрив мережу своїх магазинів. Багато херсонців намагалися купувати українське. Наприклад, я запитував, звідкіля продукт, і якщо це були Мелітополь чи Бердянськ — я брав, бо це була підтримка наших».

І все ж найтяжчим викликом окупації політолог називає відсутність інформації:

«Ми живемо в інформаційному суспільстві, і коли ми не можемо отримувати інформацію — об’єктивну, з різних джерел, — то вважаю, що це один із проявів тортур. Це було дуже важко, коли немає інформації — я зрозумів, що інформація — це життя».

Окупанти вимикали інтернет, український мобільний зв’язок — спочатку на кілька днів, потім на тиждень, потім назавжди. Перебувати в інформаційному вакуумі, який супроводжували чутки та російська пропаганда, було нестерпно. Російсько-окупантське телебачення дивитися було взагалі неможливо, а от російське радіо Дементій Білий слухати намагався — звісно, не заради правдивої інформації, а щоб аналізувати почуте. Він з друзями навіть склав довідничок, де у висловлюваннях російських пропагандистів або різних новинах намагалися «побачити» справжній сенс, «розгадати», що означає те чи інше слово, уявити, що насправді відбувається в країні.

Справжнім полегшенням було повернення домашнього інтернету. Попри те, що багато патріотично налаштованих херсонців засуджувало провайдерів, які вимушені були переналаштувати свої канали на роботу «через Крим», Дементій Білий каже: то було єдиним можливим «вікном» у світ справжньої, реальної інформації.

«Я дуже вдячний «Скайнету» — каже політолог, — Я знаю, ця фірма зараз переживає дуже непрості часи. Нехай її засновники пройдуть перевірку в СБУ, якщо це потрібно, але я маю сказати, що «Скайнет» влітку реально нам всім дуже допоміг. У мене вдома був постійний інтернет, і я міг знати все, що відбувається. Я постійно писав про ситуацію в Херсонській області для різних видань, у першу чергу для іноземних, співпрацював з естонською газетою, давав коментарі журналістам із Норвегії, Грузії, Канади. Цей інтернет плюс VPN давали можливість знати все, що відбувається, і це підтримувало нас».

Коли в листопаді росіяни остаточно вимкнули інтернет і зв’язок, це було важко, але люди вже чекали на визволення міста, і це надавало сили триматися.

Викликів окупації було багато, але окремо Дементій Білий каже про відчуття несвободи:

«Тяжко дихалося. Коли нас звільнили 11 листопада, фізично відчув, що навіть повітря змінилося, мені стало легко дихати на фізичному рівні. Перші кілька днів я не міг надихатися. От що таке вільна Україна та окупація. Зараз я до цього звик, але перші дні це було неймовірне щастя — просто вільно дихати».

«Не знаю, як для інших, а для мене це був серйозний виклик — виклик довіри, — зізнається активіст. – На загальному рівні була довіра до херсонців. Я знав, що все буде гаразд, бо більшість містян проукраїнські — у чергах, в крамницях, у натовпі, на ринку. Я знав. Які б інциденти не трапилися, поруч завжди проукраїнськи налаштовані люди, вони допоможуть. Це найголовніша довіра».

Окупанти проводили різні кампанії з приборкання проукраїнської Херсонщини, і всі вони буксували. Однак з часом окупантська машина запрацювала ефективніше, і багато людей стало переходити на інший бік, щоби вижити. Та й електоральні проросійські настрої 10% херсонців нікуди ж не поділися. Пан Дементій каже, що йому розповідали багато випадків доносів, коли наших активістів здавали і сусіди, і колеги по роботі.

«Це знання неприємно впливало, — розповідає політолог. — Ти починав не довіряти конкретним людям. Спочатку дивився, чи не змінився він. Коли заводили на вулиці розмову зі знайомим, якого давно не бачили та трошки сумнівалися в ньому, намагалися проявити, хто перед тобою — вже ворог чи друг. Але на загальному рівні рятували довіра і віра в те, що Херсон — це Україна, що більшість херсонців — це українці».

Однак конспірацією не нехтували. Перевірені друзі, що довіряли один одному як собі, розуміли: якщо потраплять на підвал, можуть не витримати допитів і катувань. Тому визначили для себе стоп-слово, звичайне, не підозріле. Якщо хтось вимовить його при телефонній розмові — то буде знак, що він у катівні або що його «розкололи». Тож виникала і такого роду недовіра, викликана тим, що окупанти ламали людей, тиск і репресії впливали на свідомість.

Попри всі застережні заходи, при зустрічі зі своїми, перевіреними людьми, вони одразу переходили на українську мову, яка стала маркером «свій-чужий», і тихенько віталися: «Слава Україні!»

Дементій Білий вважає, що у цей час випробувань проявилися згуртованість і стійкість громад — два неймовірних ключових явища, за якими він спостерігав весь час окупації. Це і те, як чоловіки, особливо ті, хто був у першій хвилі резерву, із найперших днів «штурмували» військкомати. І те, як звичайні люди, які ніколи раніше не тримали зброї в руках, ставали на захист рідного міста та вступали в бій з окупантами. І те, як весь Херсон приносив одяг, ліки, медикаменти для перших поранених біля Антонівського мосту, як люди йшли на станцію переливання крові здавати кров. І те, як шукали по всьому місту ворожі мітки.

Але найсправжніша згуртованість народилася вже під час окупації, у найстрашніші часи, коли на кожен виклик одразу виникала громадська ініціатива, вважає політолог. З’явилися перші мародери — одразу люди згуртувалися, створили Муніципальну варту, яка зупинила хвилю крадіжок. Зникла їжа — і хліб почали роздавати безплатно. Та що там хліб, браконьєри, «рибна мафія», привозили рибу на ринки та просто роздавали її людям. Немає ліків — люди в групах об’єднувалися, допомагали, відгукувалися. Хтось допомагав дізнатися, чи є орки в конкретному місці, хтось шукав російські збройні установки та передавав їхні координати, хтось писав по місту проукраїнські написи...

«Звичайні люди не чекали влади, не чекали депутатів, а проявили дуже високий рівень згуртованості, відкликаючись на кожну проблему, — вважає активіст. — Кожен робив те, що міг. Це був суцільний прояв проукраїнськості. Не просто згуртувалися навколо проблем, але згуртовувалися патріотично, по-українськи. Не просто розв'язати проблему, а вирішити та дочекатися наших».

Сам пан Дементій, маючи зв’язки з вільною частиною України, збирав і передавав колегам відомості про людей, які потерпали (безробітних, соціально незахищених), і вони отримували на картки гроші. Також разом із товаришами фіксував воєнні злочини й передавав інформацію фахівцям, вони провели аналіз екологічних проблем, викликаних окупацією — влітку зробили ґрунтовну доповідь на цю тему.

А ще розповідає про приклад згуртованості, який він не тільки спостерігав, а й перебував у центрі ситуації. Останні дні окупації вони з товаришами, очікуючи вуличних боїв, вирішили перечекати у безпечному місці. Знайшли гарний будиночок партнерки з громадського сектору, там зібрався невеликий колектив людей...

«Це героїчна історія, — продовжує розповідь політолог. — Голова “Культурного центру Україна-Литва” Наталя Бімбірайте, наша колега і друг, в перші дні визволення Херсона поїхала з Тернополя через всю Україну, привезла нам генератор, дві каністри бензину й необхідне мастило від литовської партнерської організації AID for Southern Ukraine. Ми поставили генератор — і до нас приходили люди з вулиці заряджати телефони, павербанки — все, що можна було зарядити. Ми всі разом користувалися цією допомогою. Оце найяскравіша ілюстрація того, що відбувалося – це надзвичайно високий рівень жертовності — для колег, для друзів».

Дементій Білий вважає, що українці взагалі й херсонці зокрема платять неймовірну ціну для підтвердження своєї українськості.

«Все, що відбулось і зараз відбувається з Херсонщиною — це найжахливіша трагедія, травми людей, травми нашого краю, — вважає політолог. — За останні сто років - це третя катастрофа з Херсоном. Перша розпочалась у 1918-1919 роках і закінчилась у 1922 році. До речі, сто років тому, у 1922 році був страшний голод у нас, населення Херсона зменшилося наполовину. Потім Друга світова війна і зараз ця непоправна трагедія залишає по собі травми, недовіру, реакцію на гучні звуки. Я думаю, у більшості з нас посттравматичний синдром».

Попри все активіст вважає, що останній рік зцементував український народ, людей різних національностей. Навіть серед тих 10% проросійськи налаштованих українців були цікаві переродження. Звісно, частина з них передбачувано залишилася орієнтованою на росію, але часом коли ті, від кого очікувалася підтримка окупантів, відмовлялися визнавати окупацію Херсонщини росією, вони були за Україну.

«Якщо говорити відсторонено, об’єктивно, то ми бачимо, як зараз у нас відбулось народження української суб’єктності, — вважає політолог. — Вже ніхто в жодній частині України не скаже, що це зросійщений південь, де живуть колаборанти й сепаратисти. Всі побачили, що Херсон і Херсонщина, Запоріжчина — це Україна. Наші військові під натиском ворога в боях відступили, але більшість населення виходила на протести не тільки в Херсоні, а й у багатьох містах і селах Херсонщини, Запорізької області, Мелітополі. Яким би не був зросійщений Генічеськ — і там проходили мітинги й демонстрації. Каланчак, Чаплинка, Нова Каховка, Скадовськ, Берислав, Каховка, Гола Пристань, Новотроїцьк, Білозерка, багато сіл... Окупація показала, що у нас чітко проявився український Південь».