От як буває...
Ти просто п'єш каву після кіношки, в якомусь дурному сучасному торговому центрі.
Здається, в ньому навіть особливого нічого нема.
Метал та пластик, рекламні банери, типовий набір з торговельних точок, общепіту та розваг.
Просто найближче місце, де можна повести дитину на мультик, й потім, не витрачаючи зайвого часу, купити все на борщ...
А потім дивишся на фотки й плачеш.
Бо та клята Фабрика згоріла.
Не було в ній, здається, ні архітектурної краси, ні культурної цінності, ні взагалі хоч чогось, що можна пред'явити світовій спільноті як значну втрату.
Але ти плачеш.
Тому що от ті мультики з дитиною, от ті суші й кава з друзями й з коханими - це виявляється, була огромна й щаслива частина твого життя, яка втрачена.
Не хочу скарбниць світової культури.
Хочу Марвел в Мультиплексі. От тому самому.
Хочу латте з куском торта "Херсон" (((
***
Найдужче мені хочеться після вчорашнього умисного та кривавого удару по Одесі, — це щоб Служба безпеки України якнайшвидше виявила колаборантів та зрадників, які власне здали локацію і знали про можливе перебування непросто військових, але й ключових для Національна гвардія України та ГУНП осіб. Одещина і українці мають знати прізвища та обличчя зрадників.
Одеській області давно пора було зайнятися самоочищенням і активною роботою щодо виявлення агентурних мереж.
А одеським колаборантам і ждунам хочу нагадати переглянути фотографії Авдіївки, Бахмута і Херсона - КАБи чи балістика не вибирають куди прилітати, а зрадників і колаборантів не люблять ніде і ніхто .
На вашому лобі і в особовій справі і так завжди буде написано — склонєн к ізмєнє.
Мій невимовний біль ці дні разом з Одесою.
***
Спекотний ранок на Самарщині)
Гуглила відстань до тих НПЗ). Горі, горі ясно
***
Минув ще один жахливий для нашої країни тиждень. Але ж ми встоїмо, правда? Вшановуючи пам'ять загиблих, ми побудуємо найкращу в світі державу? Державу, в якій верховенство отримають Свобода, Воля, Довіра, Прийняття і Розвиток!
Влада, що підтримує і якій ми довіряємо, згуртовані, щасливі і натхненні люди, відновлені міста і сильна економіка.
Вірю в наше найкраще майбутнє!
***
Згадую травень 2021 року. Я в Маріуполі на фестивалі. Відсилаю фото і відео в Херсон міському голові та пишу в смс, як захоплююсь неймовірною атмосферою міста, площею і парком біля театру, чистими вулицями, фонтанами. Восени цього ж року ми з театром веземо в Маріуполь дві свої вистави і, повернувшись додому, актори довго діляться враженнями та захопленням від Маріуполя. Ніхто навіть подумати не може, що всього за кілька місяців це місто і його жителі одними з перших відчують на собі «любов брата», який методично та цілеспрямовано буде знищувати все живе і побудоване навколо. А 16 березня весь світ стане свідком страшної трагедії, коли на Донецький драматичний театр в Маріуполі скинуть бомбу…і сотні людей, які знайшли прихисток у будівлі, загинуть під завалами. Не врятує надпис ДІТИ на площі перед театром, не відгукнеться БОГ на молитви жінок, які в останній надії на нього притискатимуть до грудей своїх дітей. Ми не забудемо ці злочини і мільйони, витрачені росією на спроби їх приховати та спростувати, не допоможуть. Памʼятатимемо ми! Памʼятатимуть покоління після нас!
***
Обговорюємо села, їх мешканців і гауляйтерів Каховського району. І сходимося в думці, що Роза (та яка Люксємбург, відома також як село Федорівка) - це ж наш український Твін Пікс.
Причому, що до війни, що зараз. Сподіваюсь, колись про це село знімуть фільм, або серіал.
Роза - наш портал у потойбіччя.
***
«Плюси» довели мене до сліз», - сказала я по телефону подружці, вийшовши з презентації проєкту «Хоробрі серця».
Але це сльози від гордості за людей, які живуть поруч з нами, в одному місті, в одній країні.
Військовий, який збив російський гелікоптер у небі Київщини, зробивши свій перший бойовий постріл. Цивільні на Херсонщині, які рятували поранених військових, ризикуючи власним життям…
Таких історій багато… і їх розкажуть у проєкті «Хоробрі серця» на каналі «1+1 Україна».
***
Фейсбук нагадав, 2 роки тому. Это был очень страшный день. За городом шли бои. Близко. Постоянный взрывы не давали расслабиться. Мы не могли решиться выйти гулять.. а вдруг они зайдут в город. Хз...шо от них ожидать.
Простроили маршрут. Подумали куда прятаться если шо. Ленка сказала, что у неё есть ключи от квартиры в которой большой подвал. И главное рядом с площадкой. Решились. Пошли.
На площадке было очень много знакомых с Фейсбука. Мы все смотрели друг на друга с вопросом...что делать?...каждый взрыв возвращал нас в реальность.
После этого дня я наблюдала через Фейсбук как по очереди все выезжали
....с каждым приходом своих ставало меньше. Приходили новые люди...люди с сел чьи дома разбили и они от безысходности заезжали в город.
Тэги: