До нас у гості завітав Роман Бондарчук — український режисер, сценарист. Арт-директор кінофестивалю”Docudays UA”. У 2017 році увійшов у ТОП-100 людей культури України за версією часопису “Новое время”. У 2016 році його документальна стрічка «Українські шерифи» була висунута від України на премію “Оскар”. У Херсоні Роман відомий своєю документальною кінострічкою “Dixieland” про складну історію дитячого джазового колективу. Трохи більше року тому відбувся повнометражний ігровий режисерський дебют Бондарчука - спільна робота з Німеччиною та Монако - драмедійний фільм “Вулкан”. Картина отримала багато нагород, ви, як режисер, були відзначені Національною премією ім. Т. Шевченко і загалом більшість західних критиків позитивно відгукнулася про вашу роботу.
- У картині “Вулкан” дуже живі і алегоричні образи. Як вони народжувалися?
- Мій метод роботи - завжди йти від реальної історії, реальної людини. І так сталося, що у Бериславському районі є родичі по лінії моєї мами, у самому Бериславі - родичі по лінії моєї дружини і ми знали якісь сімейні легенди, а потім у процесі роботи ми зустрічали нових, незнайомих людей, збирали їхні історії. Ми почали знімати там документальний фільм і накопичили байки, які потім склали в сценарій. І, власне, образи ми знімали з місцевих жителів - у нас тільки двоє професійних акторів знімалося і ще двох людей ми привезли з Києва, а всі інші - це місцеві жителі. Через це такі яскраві образи. Для мене це важливий момент, щоб нічого особливо туди не привносити, а навпаки вбудовуватись у ту реальність.
- Якби ви порівнювали себе із персонажами стрічки “Вулкан”, хто б відображав вас найкраще?
- Очевидно, що я ближчий, мабуть, до Лукаса (ред. - головний герой картини “Вулкан”), бо я досліджував так само ті місця і якісь речі для мене ставали дивовижними відкриттями, як ті ж міражі у степу. Насправді люди кажуть, що вони повертаються, бо вирубуються лісопосадки і міраж - це якась оптична ілюзія, коли багато степу, багато сонця. Ми довго думали саме над тим яким має бути міраж і у нас спочатку була ідея про вершників у полі, потім, коли почалася війна, ці вершники були перемішані з АТОшниками і воїнами з різних часів, які ніби-то існують усі одночасно. А потім ми зайшли в один із будинків культури і побачили таку вже вицвілу фотографію, де був хор у блакитних костюмах і мені здалося, що це набагато цікавіше за воїнів, бо пісня - це щось найважливіше, раніше пісня була способом передачі інформації. Я вирішив, що це буде наш міраж.
- Це, насправді, дуже цікавий момент, бо на Херсонщині такі народні хори вимирають і лише поодиноко існують у віддалених районах на власних ініціативах місцевих жителів. Проте, нажаль, в основному такі ансамблі складаються із таких жіночок у віці і вже скоро може так статися, що вони зникнуть взагалі.
Після перегляду “Вулкану” у мене був досить важкий настрій - так зачепили подекуди реалістичні сцени. Але є кілька незрозумілих моментів. Наприклад, як вдалося викопати яму у полі соняхів так, щоб вивезти багато кубометрів землі, не зачепивши ці самі соняхи? Адже у кадрі не було ані кучі землі, ані слідів від техніки, що вивозила її.
- Це не якісь складні речі. Насправді це просто робиться. Спочатку ми привезли екскаватор, він там кілька разів копнув і сказав: “Я більше не можу”, бо у них там земля така специфічна, здається, називається “білоглазка” - там багато камінців і ковш не бере їх. Я почав кричати екскаваторнику: “Поїхали на сусіднє поле!”. Ми поїхали на сусіднє поле, почали там копати. І ми так бігали від поля до поля, а потім він каже: “Вона тут всюди!” і поїхав. Я запитую у місцевих: “А як тут копають могили?”, Мені розповіли, що є бригада, 5 чоловік, які вручну кірками, якимись штиковими лопатами працюють. Я попросив їх покликати. Приїхали такі дядьки на мотоциклах, запитали наскільки глибока потрібна яма. Я сказав, що не знаю, ми привеземо актора і поки він з неї зможе вибиратись, поки будемо копати. Вони сказали: “Нам треба порадитись, ми завжди все вирішуємо разом”. Вони відійшли в посадку і хвилин 15 до нас долітали звуки: “Ну, ти шо? ...а ти? А я як ти!” Зрештою, вони погодилися і копали і в дощ, і у сонце і, власне, дуже відповідально зробили свою справу, а самі соняхи ми потім просто встромили у землю навколо.
- Момент із ложкою, що прилипає до лоба особисто мені також відомий з дитинства. Напочатку головному герою Лукасу не вдається такий трюк, а потім, коли він освоївся, ми бачимо, що і він збагнув цю “науку”. Не знаю чому, але так справді роблять місцеві жителі. Хто у вас в оточенні пов'язаний із цим моментом? Можливо так робив дід або хтось із тих, хто надихнув вас на створення персонажів картини?
- Мій дід так робив, клеїв цю ложку до лоба. Це такий маркер “свій-чужий”. Якщо людина у цьому контексті. у цій культурі, вона обов'язково знає як це робити. Сергій, який грав Лукаса, він з Одещини. І у нього ця ложка теж одразу клеїлася до лоба, він все одразу зрозумів без слів - можливо тому, що він теж з Півдня, А у Центрі (ред. - мається на увазі Центральна Україна) люди не розуміють як це. Я ще ставив експеримент, коли ти глибоко у роботі, проблемах, турботах, вона не клеїться. Якщо твоя свідомість чиста, вона прилипає. Це якийсь магнетизм.
- Де і як ви збираєте міфи?
- Зі спілкування з людьми. От до вас прийшов. позбирати ваші редакційні історії. Це ж дуже складно придумати, ти живеш у своєму власному ритмі: дім, робота - це такі точки, із яких важко скласти чиєсь іще життя. Дуже допомагають у цьому роботи із документальним фільмом, бо коли ти працюєш із ним, історій накопичується так багато, що вони туди просто не можуть увійти усі, багато залишається для ігрового фільму. Потім ти це вихлюпнув і залишився без історій, без ідей і йдеш далі за спілкуванням.
- “Вулкан” - це перший ваш ігровий фільм. Наступна робота буде ігровою чи документальною?
- Цей поділ він досить умовний і ця грань стирається. І в ігровому кіно є елементи коли багато знімають фільмів без сценарію, коли актори не знають що від них хоче режисер і ці сцени знімають доти, доки вони не вирішуються імпровізаційно. А у документальному кіно вигадують якісь діалоги, які необхідно обіграти, щоб додати ефектності чи драматизму. Я думаю, мине скількись там років і ці жанри буде дуже складно розрізнити. Мені подобається чергувати - знімати після документального ігрове кіно. В ігровому ти віддаєш, а у документальному - отримуєш.
- От ви кажете про акторську імпровізацію, А при цьому у вас у останній картині майже немає професійних акторів. Наскільки можливо імпровізувати з людьми, які перший раз знімаються у кіно?
- У нас дядю Вову грає Віктор Жданов, зірка фільму “Кіборги”, це високого плану актор. Марушка - теж актриса, яка грає у театрі і має професійну освіту. Що стосується імпровізацій - ми багато проговорюємо діалоги, просто сидячи за столом і часто вони змінюються, бо знаходиться якась органіка, притаманна цій людині, або змінюються слова, бо людина їх у своєму запасі не використовує. Тобто, спочатку ми приходимо до якоїсь форми, сидячи за столом, а потім вже репетируємо з камерами. Тут теж є якась частина імпровізації і я люблю вмикати камеру раніше і вимикати її пізніше, бо у цих моментах, коли не зрозуміло що робити, часто народжується якась історія, яку неможливо передбачити. Тобто я чекаю від природи якихось подарунків.
- Мабуть історія вас як режисера - це мрія багатьох херсонських хлопців. Наскільки просто було вибитися із Херсона до Києва і стати відомим режисером?
- Зараз це складно виміряти, але так сталося, що спочатку я дуже цікавився газетою і фотографією. Здається у 9-му класі я майже перестав ходити до школи і допомагав на якихось початках у цій газеті (ред. - розмова відбувається у приміщенні редакції газети “Гривна”) і добряче занурився у журналістське життя. Це виглядало дуже романтично і не було схоже на ту пострадянську школу, де все було заточено на те, щоб ти просто відбув якийсь час, списав завдання і пошвидше його здав. Потім була студія “Тотем”, яка тоді тільки створилась і ми видавали молодіжну газету, робили експериментальні фільми, відеоарт… тобто, це була дуже цікава спільнота і я не можу сказати, що це були зусилля. Тоді це виглядало як дуже інтенсивне навчання, бо навколо були дуже цікаві люди і я просто потрапив у середовище, яке було значно дорослішим, цікавішим, ніж я. А потім я вступив до Карпенко-Карого (прим. - Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого) у майстерню Юрія Герасимовича Іллєнка. Нас було пятеро на курсі і це теж був новий, інший і цікавий досвід виживання у Києві, бо доводилося шукати різні роботи, щоб можна було просто функціонувати і одночасно вивчати якісь фільми й книги.
- Хтось із ваших друзів з “Тотему” пішов розвиватись у цьому напрямкуу і чи підтримуєте із ними стосунки?
- Загалом спілкуємося у Фейсбуці, інколи зустрічаємось. Я бачу, що вони багато роблять цікавих проектів. Мені здається, що багато людей із Херсона, які зараз на національному рівні працюють в сфері культури, вони так чи інакше були пов'язані з “Тотемом”, бо це був якийсь вузол, може хаб чи трамплін. Якесь місце, де людям “повертають голову у правильному напрямі”, прививають критичне мислення… Я пам'ятаю день, коли я зрозумів, що все має композицію. Якось ми двома камерами знімали Забалку із Максом Афанасьєвим для якогось документального фільму, потім прийшли в монтажну і передивлялись матеріал. Це були одні й ті самі місця, але у нього все було скопмпоновано, а у мене - ні. І мені цього досвіду було достатньо, аби зрозуміти, що у будь-якому матеріалі можна знайти композицію - і в слові, і в зображенні, в усьому.
- Ви зараз на Херсонщині просто відвідуєте родичів чи працюєте над новим сценарієм?
- Мені хочеться зробити сценарій про редакцію газети. Я ще не дуже уявляю, як він буде виглядати, але у мене є робоча фабула про практиканта, який потрапляє у газету і пізнає усі нюанси роботи, знайомиться з відділами, більш досвідченими журналістами. Щоб це було і весело, й сумно і навіть місцями страшно, і передавало стан цього місця і теперішній час. Я спілкуюся з усіма, кого тут знаю і спілкуюся із новими людьми, бо я пам'ятаю як працювали редакції на початку “нульових” років, а зараз додався інтернет і з'явилися нові медіа.
- Збираєте матеріали тільки у Херсоні чи, можливо, у Києві, інших містах, можливо, у районних газетах?
- Я сьогодні був у Бериславі, познайомився там з газетою “Маяк”, дізнався, які у них відбуваються там події. Районні газети - це теж дуже цікаво, у них інше життя. Вони на місцях дуже затребувані - у них немає конкурентів. Часто у їхніх читачів немає доступу до Інтернету. Вони друкують все - хто народився, хто помер - для них це важливо. Це й привітання, і історії де жителя покусав собака і це розслідують, реагують на цю собаку. Це якесь інше життя, воно відрізняється від обласного, але воно дуже цікаве і я думаю, цей матеріал теж може знадобитись у сценарії.
- Коли можна чекати нову картину?
- Зараз складно прогнозувати, ми готуємо сценарій, який пишемо за підтримки “Українського культурного фонду”, а далі буде видно. Я думаю, не раніше, ніж наступного літа, а то й через два роки.
- Чи є вже у нової картини про редакцію мораль?
- Оскільки сценарій не готовий, у нього немає моралі. Я взагалі не люблю мати відповіді заздалегідь. Через це я дуже відкрито спілкуюся з людьми і намагаюсь відчути їх особисту мораль, їх правду, бо у різних людей вона інколи буває полярна. Не пам'ятаю хто сказав, але є така гарна фраза, що мистецтво не має моралі. Воно має бути нахабним, якщо потрібно - аморальним. Я хотів би, щоб сценарій був більше смішний. ніж драматичний. бо мені здається, що драми вистачає у нашому житті.
Дякує вам за цікаву бесіду і чекатимемо на ваші нові фільми.
