«Тільки я не хочу, щоб ця стаття була про мене» - нечасто інтерв’ю починаються саме з таких слів. Але така вже вона, мама Лєна – херсонська волонтерка Олена Железньова, яка звикла завжди спершу думати про інших. Вона разом із сусідками готує смачнючі домашні страви для воїнів ЗСУ на Херсонському напрямку. Та ще й сама розвозить обіди бійцям на позиції. Траплялося, що під час таких поїздок на власному авто волонтерка попадала під ворожий обстріл. Але пані Олену це не зупиняє, адже вона переконана, що хлопцям на позиціях дуже потрібна турбота й підтримка. Саме через це військові й називають її мамою. А вони – її діти: Тьоми та Антошки...
Хто вона – ця жінка, поруч з якою леви українського війська можуть дозволити собі душевний перепочинок і на мить знову стати дітьми? Читайте в ексклюзивному матеріалі «Гривни».
Олена Железньова родом із Вінниччини. Спочатку навчалася в Козятинській школі-інтернаті, а потім її перевели до аналогічного закладу в місті Тульчин. У Херсоні пані Олена оселилася в 1992 році завдяки друзям, які прихистили жінку, коли та вирішила піти від першого чоловіка.
Олена Железньова у волонтерському штабі в Кривому Розі.
«Перший чоловік не дуже добрий був. За два з половиною роки спільного життя я 5 разів в реанімації лежала. Я вирішила піти від нього. У Херсоні в мене були друзі, вони мені запропонували допомогу, тому так вийшло, що я стала жити в Херсоні», - розповідає Олена Железньова.
Справжнім коханням для пані Олени став її другий чоловік – херсонець, моряк Юрій. Пара в щасливому шлюбі вже 28 років. Разом вони виховали трьох синів. Разом побудували будинок мрії та виростили фруктовий сад. Однак не встигли обжитися в новому будинку на лівому березі Дніпра, як за декілька місяців почалася велика війна. Нині від їхнього дому залишилися самі руїни.
«О 4:52 Я ПРОКИНУЛАСЯ ВІД ВЕЛИКОГО ГУЛУ»
За словами Олени Железньової, уже незадовго до початку повномасштабного вторгнення в неї з’явилося тривожне передчуття. Уперше жінка відчула його, коли проводжала чоловіка-моряка в черговий рейс.
«Чоловік пішов у рейс 15 січня, за місяць до початку війни. І от стоїмо ми в Одесі на вокзалі. І я ж багато років з ним живу, і ми вже пережили ті часи, коли при прощаннях стоїмо й плачемо. Але того разу я подивилася йому в очі й сказала: «У мене таке передчуття, що я тебе більше ніколи в житті не побачу», - згадує Олена. Добре, що це передчуття виявилось хибним і пара все ж зустрілась, проте перш ніж це сталось, пані Олені довелось пройти чимало випробувань…
20 лютого 2022 року з квартири в Херсоні жінка поїхала на лівий берег – до їхнього нового будинку, в який сім’я заселилася перед новорічними святами. Там займалася деревами в садку, поралася на ділянці. За роботою не помітила, як затрималась на декілька днів. 23 лютого лягала спати з думкою, що наступного дня повернеться до Херсона. Однак свого повернення до рідного міста жінці довелося чекати майже рік.
«О 4:52 я прокинулася від великого гулу… Я виходжу надвір і бачу – летять вертольоти з червоними зірками. Я ще тоді не знала, чиї це вертольоти, не знала, що то рашистські, – але я знала, що це військові. І всі летіли в бік Антонівського мосту. А потім я почула вибухи. І я розумію, що почалася війна…» - згадує жінка.
Оговтавшись від шоку, через декілька днів Олена спробувала виїхати з лівого берега, однак на російському блокпосту вимушена була розвернутись і їхати назад. За її словами, окупанти нікого не пропускали, а коли одна жінка з дитиною спробувала прорватися, росіяни відкрили вогонь по натовпу... Тоді почалася паніка, люди кинулися врізнобіч, рятуючи свої життя. А пані Олена поїхала назад до свого будинку.
Саме в окупації на лівобережжі пані Олена почала волонтерити. Вона згадує, що після декількох тижнів окупації в її населеному пункті проблемою було купити навіть хліба. Тому вона почала його пекти сама й роздавати сусідам, у тому числі з малими дітьми.
Пізніше пані Олена через знайомих зв’язалася з волонтерами в соцмережах і запропонувала свою допомогу, зокрема пересилала гроші на збори ЗСУ.
У свою херсонську квартиру Олена Железньова повернулася 4 лютого 2023 року.
За словами жінки, за майже рік окупації вона декілька разів зазнавала фізичного насилля від російських загарбників. Побої, знущання, імітація розстрілу – те, про що наважилася згадати пані Олена в розмові, попри нестерпний душевний біль, який несуть ці жахливі спогади.
«І ОТАК ВСЕ РОЗРОСЛОСЯ ДО 97 ЛЮДЕЙ»
Ідея готувати гарячі обіди з’явилася після теракту російських військових на Каховській ГЕС. Коли росіяни підірвали дамбу водосховища, Олена вже перебувала в Херсоні. Від перших днів трагедії жінка почала волонтерити: разом із подругами вони варили гарячі обіди, смажили пиріжки та годували учасників рятувальної операції в місті.
«Спецвійська, поліція, рятувальники – така купа людей була задіяна в цій рятувальній операції. І це я тільки на одній локації стояла, а я уявляю скільки їх було. Я побачила, що хлопці наморені, голодні, і зрозуміла, що на бутербродах вони довго не протягнуть. Тоді підключила свою знайому Іру Яхніс. Що з продуктів в неї було, що я докупила – і так почали варити в здорових каструлях. 17 днів годували хлопців, поки тривала рятувальна операція. За день бувало до 119 людей! Це не одна каструля борщу чи супу, – посміхається. – Ще вирішили пиріжки їм смажити. У нас різні були: і з рисом, і з зеленню, і з сиром. Це все спасибі моїм дівчатам-сусідкам, ми разом усе робили! Ірина Гриценко і Лариса Мах ліпили ці пиріжки. Аня Кисельова та Ірина Яхніс – смажили», – розповідає Олена Железньова.
Пані Олена разом із подругою-волонтеркою Іриною Гриценко.
Однак після закінчення рятувальної операції з ліквідації наслідків підриву Каховської ГЕС пані Олена продовжила готувати обіди, але тепер – для військових Херсонського напрямку на позиціях.
«Дзвонить мені знайома й каже: «Ти можеш погодувати сімох хлопців-військових, так шкода їх, одну сухом’ятку їдять, а ти ж борщі варила для рятувальників». Ну чого ж не можу? Я наварила борщу, ми з чоловіком (він на той час приїхав у Херсон з рейсу) знайшли в сусідів термос п’ятилітровий, і поїхали.
Привозимо їсти їм день, два, а тоді військові кажуть: «А ви можете трошки далі проїхати? Там ще троє хлопців». Я поїхала й нагодувала ще й тих трьох. Через декілька днів мені знов говорять – а ви можете ще й туди буквально три кілометри, там у хлопців ні світла, ні води – їх там п’ятеро. Я поїхала й до них.
І отак все це розрослося до 97 людей. Зараз я годую 40 хлопців. Бо багато хто поїхав на навчання, та зараз уже повертаються. Це вже скоро буде рік, як я їх годую», – розповідає пані Олена.
«ХОТІЛИ ПОРАДУВАТИ ЇХ СМАКОЛИКАМИ НА СВЯТА»
Те, з яким теплом пані Олена розказує про військових, дійсно нагадує розповідь матері про своїх синів. Привозячи на позиції обіди для хлопців, жінка старається потурбуватися про найменшу деталь. Історія про хліб – тому доказ.
«Якось помітила, що хліб не їдять. От привезу хліб різаний в упаковці, покладу й кажу: «Хлопці, беріть скільки хочете». Але вони пообідають, а хліб лишається. Потім я зрозуміла – вони соромляться брати, бо руки брудні від роботи. Десь би в окопах вони би брали, а в мене соромились. І я почала їм окремо пакувати в пакетики по декілька шматків хліба. І бачу – все, хліб з’їдається весь. Але мені все одно завжди здається, що вони не наїдаються. Тому я стараюсь їм ще щось цікаве придумати», – розповіла волонтерка.
.jpg)
Військовий медик Сергій надягає пані Олені шеврон із позивним.
Щоби підтримати військових, подарувати їм часточку домашнього затишку, на свята пані Олена з подругами готує спеціальне меню.
«Приєдналися до мене дві сусідки перед Новим роком – Тетяна Гавриляк та Ірина Десенко. Вони зі мною вже 5-й місяць. Вони мені в усьому допомагають. І от перед святами ми почали думати, що би такого зробити для хлопців. Хотіли порадувати їх якимись смаколиками. Ми тоді із сусідами по будинку склались і накупили продуктів. Ми їм (військовим, – авт.) робили й відбивні, й оселедець під шубою, й олів’є. На Святвечір також декілька салатів було, але не пісні, а з м’ясом, бо хлопців треба годувати добре. Сусіди накидали грошей, і в мене були кошти, то й зробили», – розповіла Олена Железньова.
Нещодавно до обласної влади звернулися військові, які боронять нашу землю на Херсонському напрямку, із проханням відзначити пані Олену. На фото – перший заступник голови Херсонської облради Юрій Соболевський вручає Олені Железньовій почесну грамоту за особисту участь та системну підтримку ЗСУ в Херсонській області. Світлина зі сторінки Юрія Соболевського в соцмережі.
Грізних та мужніх бійців української армії пані Олена називає, наче власних дітей, просто: Тьома, Антошка. Останній отримав на горіхи за те, що не хотів мастити обвітрені до крові губи гігієнічною помадою.
«Приїду, а в нього губи обвітрені. Я кажу, зараз підзатильників надаю – я ж тобі помаду гігієнічну дала, чого не користуєшся? А він: «Та що я буду помадою мазатись?», а я пояснюю, що вона ж гігієнічна, губи рожеві не стануть, – посміхається. – Антошка звати цього хлопчика».
А в іншого бійця були проблеми зі взуттям.
«Була така проблема – великі розміри взуття. У мене є Артем з медичної бригади. Приїжджає, значить, а надворі зима, холод, мокро, а він у літніх кросівках у сіточку. А я кажу: «Тьома, синок, а що це в тебе за взуття?». Тоді він і розповів, хоч і соромився, що в нього 47-й розмір, а взуття зимове в нього – 46-го. Я за допомогою волонтерки Марини Клюйко з Києва знайшла йому взуття.
А пізніше виявилося, що в нас таких «47-х розмірів» – 5 чоловіків! Ну так, не врахували, що в нас такі хлопці богатирі. Тоді волонтерка Алла Фарващук із Хмельницького нам допомагала шити окремо взуття 47-го розміру.
Багато волонтерів допомагають, от також Анна Бондаренко – волонтерка з Херсона, зараз вона в Києві, але також дуже нам допомагає».
«І ТЬОТЯ ЛЄНОЧКА, І МАМА ЛЄНА, ІНКОЛИ ЩЕ КЛИЧУТЬ ПАНІ КІПІШ»
За турботу воїни ЗСУ називають волонтерку мамою, а за її нестримний норов також дали їй позивний.
«Ой, називають по-різному: і тьотя Лєночка, і мама Лєна, інколи ще кличуть пані Кіпіш – це дали мені такий позивний.
Хлопці часто пропонують перейти до них на службу вже офіційно. А я кажу: «Хлопці, я б із задоволенням, бо це статус – бути частиною української армії. Але хіба я зможу тоді стільки для вас зробити? Я ж буду прив’язана до наказу, дисципліни. А так ви мамі Лєні сказали – і я зробила». От скоро знову буду дві автівки гнати для військових, вони стоять у Польщі», – розповідає Олена Железньова.
За словами жінки, вони разом із чоловіком Юрієм намагаються всіляко підтримати нашу армію. Як каже пані Олена: «Зарплата моряка – є з чого волонтерити». Так вони шукали й привозили із закордону до затопленого Херсона двигуни для човнів військових. А бойовим медикам купили й передали автівку.
%20(3).jpg)
Пані Олена та її чоловік Юрій із військовими медиками Херсонського напрямку.
«Хлопці – медики військові, Сашко й Сергій. Їм потрібен був апарат медичний для припікання ран, щоб у поранених не було великих крововтрат. Прижають ці хлопці на «жигулях» до мене, а двері машини прив’язані ганчіркою. Я їм кошти передала, і вони купили апарат цей. Але їхня машина мене так вразила! Я за неї чоловіку розповіла. А він узяв і купив їм машину в Німеччині. Коли він з рейсу списався, ми разом її забрали й привезли хлопцям», – розповідає волонтерка.
Пані Олена наголошує, що її чоловік, попри хвилювання за дружину, підгримує її абсолютно в усьому, за що жінка йому надзвичайно вдячна.
«Мій чоловік 4 місяці їздив зі мною годувати хлопців, поки в черговий рейс не пішов. Хлопці зараз досі просять, щоб я набрала його поспілкуватися. «А як там дядь Юра?» - питають.
Юра дуже хвилюється за мене, але він розуміє, що мене не можна зупинити. Діти дуже просять виїхати. Та чоловік їм якось сказав: «Я маму не розумів, поки не побував у Херсоні. Я теж хочу в Херсон».
Олена та Юрій на узбережжі Чорного моря в Лазурному незадовго до початку повномасштабного вторгнення.
Він офіційно виїхав на роботу, бо медкомісія визнала його обмежено придатним. Через травму, яку отримав ще в дитинстві, стояв на медичному обліку довгі роки. Зараз також у рейсі, але рветься додому, у Херсон. Приїде в листопаді», – розповідає пані Олена.
Та поки чоловіка немає поруч, пані Олена все одно відчуває підтримку від десятків інших волонтерів, з якими вона познайомилась і здружилась за останні роки. Під час інтерв’ю вона декілька разів повторила, що їй дуже важливо, аби стаття була не про неї, а про необхідність беззаперечної підтримки українських військових.
«Сваритися будемо після перемоги, а зараз ми маємо стати одним цілим, стати надійним тилом для наших бійців. Кожен мусить допомагати як може, і пам’ятати, як важко хлопцям виборювати мир для нас усіх», – радить усім нам мама Лєна.
А мама поганого не порадить.
На головній світлині: Олена Железньова годує бійців на Херсонському напрямку. Усі фото в тексті – з особистого архіву пані Олени.
Тэги: