Протягом 10 років війни й 2,5 років повномасштабної війни будні цивільних українців наповнені контрастами: зараз ти п’єш каву в кафе, а через хвилину твоє місто здригається від прильоту російської ракети.
Одеситка Ганна Генова на своїй сторінці у фейсбук поділилася цим невидимим балансом між страхом і звичайністю, між болем втрат і життям.
На допис її надихнула російська ракетна атака на Одесу 13 серпня.
«Ракетна атака застала на вулиці в центрі міста. Заклало у вухах, розболілася голова, тілом пройшлося відлуння вибухової хвилі, але все це дрібниці порівняно з тими людьми, які постраждали й зазнали поранень. Люди за столиками на літніх терасах поводилися спокійно: більшість полізла в телефони перевіряти, що сталося і чи є повторні пуски, хтось пішов у найближчий паркінг, але більшість лишилася на місці. За кілька хвилин по тому, якби на місто хтось глянув згори, то ні за що б не здогадався, що щойно тут був ракетний удар, і лиш дим над місцем влучання підказав би: щось трапилося».
Також жінка розповіла, як іноземці реагують на те, що українці не просто не здалися, а вчаться жити, попри війну, щоденні російські атаки та удари по рідним містах.
Далі публікуємо допис Ганни Генової дослівно:
«Знаєш, мої друзі-іноземці, коли я їхала до батьків в Україну, були шоковані і казали, що я неймовірно смілива і трохи ненормальна. Потім вони писали мені постійно, мовляв, ну що там? Вони були впевнені, що я цілодобово сиджу в підвалі під обстрілами і їм запліснявілі сухарі з водою. Потім вони побачили мої фото з рідними в кавʼярні, в парку, біля моря. І почали натякати, може, у вас там ніякої війни й немає? Щось у вас там підозріло гарно, людно, всі добре одягнуті й ходять вулицями, ніби нічого не відбувається, - ми теж сидимо на літній терасі і розмовляємо про те, як люди в інших країнах сприймають наше життя.
Я відчуваю те саме. Іноземці з острахом дивляться на нас, співчувають, хочуть тобі щось купити чи подарувати і часто уточнюють: у вас точно є продукти харчування? І коли дізнаються, що їх, може, більше, ніж у них, не розуміють. А як же війна? А як же неодмінний голод, руїни, закіптюжені підвали і лахміття замість одягу? І потім приходить сумнів: а, може, ніякої війни й немає...?
Так, у ХХІ столітті важко зрозуміти, як це може бути. Сьогодні ти живеш у своїй затишній квартирі, виходиш на онлайн-зустрічі з колегами й партнерами за кордоном, купуєш модний одяг українських виробників, ходиш з друзями на каву й гуляєш узбережжям. Водночас у цей самісінький же час ти пригинаєшся від вибухів, ти не спиш ночами під час атак, ти сидиш на підлозі, закривши руками вуха, щоб не чути смертельне дзижчання «шахеда», ти чуєш звуки влучань, які безпомилково відрізняєш від «виходів», ти чуєш крики людей з сусіднього будинку, куди влучила смерть, і ти розумієш, що ти можеш стати наступною будь-якої миті.
Розумієш. Ти просто живеш. Зараз, у цю секунду. На перший погляд, ти живеш, ніби нічого не відбувається. Наступної миті ти можеш уже не жити або жити, але з пораненнями, або жити, але вже без затишної квартири. Вже наступної миті може не стати когось із тих людей, які є твоїм світом. Ти відчуваєш страх утрати постійно, без перерв на сон і каву. Ти живеш у вічному страху втратити найдорожчих. Ти ненавидиш телефон, але щоранку починаєш день з того, що читаєш, хто загинув за цю ніч. А потім ідеш варити каву і вмикаєш ноутбук, щоб почати новий робочий день. Плануєш вечір і навіть завтрашній день, але ти ніколи – ніколи – не забуваєш, що твій світ може зруйнуватися раніше, ніж ти допʼєш ранкову каву, – намагаюся пояснити людині, яка тягнеться мене обійняти і намагається зрозуміти.
Вона не зрозуміє. І я б не зрозуміла на її місці. Це неможливо осягнути здоровій людині. Але хоча б не сумнівайтеся в нашому горі, будь ласка. Життя існує посеред смерті. Ми це точно знаємо. І ми його живемо».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кохання під час війни, відстань та емоційні гойдалки: історії двох одеських пар
Під дописом з’явилося з десяток коментарів. Своїми думками щодо життя під час війни поділилися й інші жителі Одеси, Києва, Харкова тощо.
Вікторія: «Я от думаю, що в Одесі ще можна жити, а з Харкова я б втекла. Але насправді, може, в Харкові я б звикла до того, як в Харкові, і жила б так само. Неможливо весь час сидіти в підвалах при кожній тривозі... А жити коли? Працювати? Ідеш в магазин - тут тривога, і куди подітися? Тому якось звикли до ненормального і живемо так».
Оксана: «Моя Саша вчора ввечері на чергову тривогу: «Мам, ця тривога мені вже як рідна. Кожного дня одне й те ж саме». І продовжує лежати і читати, бо «то ж не пуск на нас, а просто активність ворожої авіації». І що я їй скажу, якщо вона не гірше за мене читає Ванька та відрізняє, коли варто йти в коридор, а коли ні?».
Наталія: «Те, про що я думаю вже тиждень, після останнього прильоту балістики по Києву. От я сиджу, дивлюсь фільм, а через хвилину мене може не бути. І все. Ця одночасність не вкладається навіть мене в голові, що ж говорити про людей, які не мають такого досвіду».
Юлія: «Я теж так вважала з самого дитинства, що під час війни люди не живуть, а сидять по підвалах і їдять, що прийдеться. А тепер знаю, що життя продовжується і під час війни. Головне, треба навчитися жити тут і зараз і цінувати те, що є».
Тетяна: «Я регулярно собі спробую нагадати, що той стан, в якому ми вимушені жити, те ставлення до небезпеки – не нормальні, бо психіка адаптовується і межі нормальності «розсуває», щоб людина могла функціонувати».
Фото ілюстративне, freepik
Тэги: