Контрнаступ ЗСУ на Херсонському напрямку, який українська армія реалізувала восени 2022 року, був би неможливий без звільнення сіл Потьомкіне, Князівка та Ольгине (села входять до Високопільської громади Бериславського району). Закріпившись на цих позиціях, селище Високопілля опинилося в так званій «підкові», і на початку вересня росіяни вивели свої війська з цього населеного пункту буквально за ніч. А майже за місяць після цього Збройним силам України вдалося обвалити російську лінію оборони й просунутися на 30 кілометрів з півночі на південь області.
Жителі Ольгиного та Князівки, одних зі найбільш зруйнованих сіл, розповіли журналісту «Радіо Свобода», як вони пережили окупацію, і що по собі лишили російські війська.
Зруйнований від мінометних та артилерійських обстрілів будинок у селі Князівка
Через те що російська армія міцно трималася за сформовану лінію фронту, поблизу Високопілля навколишні села практично знищені повністю. Журналістам вдалося побувати в Ольгиному та Князівці якраз перед контрнаступом ЗСУ. У ці населені пункти тоді ще діставала російська артилерія.
У селі Князівка ми познайомилися з подружжям Маслових, коли чоловік з дружиною розбирали завали. До повномасштабного вторгнення у родини був гарний будинок, сім’я займалася обробітком землі, тримала господарство. Тепер їхня садиба з усім майном перетворилася на згарище.
Подружжя Маслових біля свого зруйнованого будинку в селі Князівка
«Я завжди говорив, що якщо дах знесуть, то все дурниця, головне, щоб хата не згоріла. Якщо будинок не згорить, то його ще можна відновити. А коли в нас усе згоріло, а стіни розвалилися – його треба просто вигорнути бульдозером і все будувати з нуля», – розповів нам Ігор Маслов, житель Князівки.
Ігор Маслов, житель Князівки
Родина Маслових пережила окупацію. Російські військові виселили сім’ю з дому, і їм довелося жити по сусідству. У будинку Маслових російські військові облаштували пункт зв’язку. ЗСУ вирахували точку та ліквідували її.
«Оце ж вони звідкись акумулятор притягнули, під’єднували до нього радіостанцію. Наші хлопці як ударили, то якраз у цей акумулятор і попали. Все розлетілося, ще й рація десь тут валялась. Тут же ж і «бурята» засмажило. Калюжа крові була величезна. Росіяни його зачепили й потягнули через город, а я із сусіднього двору за цим усім спостерігав, як вони втікали звідси. Реально, як вони втікали, я бачив», – каже чоловік.
Зруйнований будинок родини Маслових у Князівці
На момент нашого візиту в Князівці ніхто постійно не проживав – люди приїжджали лише ремонтувати будинки чи розбирати завали. Електрика, газопостачання в селі відсутні.
Ще в одному з дворів ми познайомилися з місцевим жителем Костянтином Трушком. Він на кілька днів приїхав до садиби, щоб захистити стріху від дощу. Після влучання міни пів даху залишилося без шиферу, частина стелі впала – чоловік намагався хоч якось полагодити й накрити будівлю, аби вберегти її від дощу.
Костянтин Трушко, житель Князівки
Нашу увагу привернула його кепка з написом «Янукович – наш президент 2010». Нічого суперечливого в цьому чоловік не вбачає. Каже, що йому байдуже, що носити, аби зручно було.
«Ну тут ще ж, бачите, ще Крим є. Тут є Крим? Є! Ну а чого тоді? Це так просто одягнув», – сміючись, пояснив Костянтин Трушко.
Костянтин Трушко показує свою кепку з написом «Янукович – наш президент 2010»
Чоловік нарікає, що багато років тяжко працював, щоб облаштувати будинок. Але російське вторгнення зруйнувало всі його зусилля та працю.
«Двічі їздив до Польщі на заробітки. Тяжко працював, гроші заробляв. Хату утеплили, ремонт зробили, воду провів, санвузол облаштували, душова кабіна є, пральна машина автомат – готувалися до старості», – зазначив Костянтин Трушко.
Посічений осколками будинок Костянтина Трушка в Князівці
До сусіднього села Ольгине через безперервні обстріли наша знімальна група змогла потрапити лише з третього разу – коли небо затягло хмарами, моросив дощ і російській артилерії було складно проводити аеророзвідку й коригувати вогонь. Бої за Ольгине були дуже тяжкими, адже його звільнення відкрило ЗСУ шлях до оточення Високопілля. Російські військові це розуміли, і саме тому відступили з Високопілля.
Військовий супровід по селу нам забезпечував боєць 96-го батальйону з позивним Ялта. Ми з ним уже раніше зустрічалися. Познайомилися, коли в серпні 2022 року готували матеріал про звільнення села Іванівка.
Боєць Ялта показує бійниці, які облаштували російські військові в одному з будинків у селі Ольгине
Ялта каже, що в селі не залишилося жодної вцілілої будівлі, артилерійські дуелі перетворили цей населений пункт на суцільні руїни. Один із прикладів, на що перетворилося село – це будинок бірюзового кольору з чотирикутними зірками на воротах. Тут, каже, був розміщений російський командний пункт. Лише цю точку російські військові обороняли два дні.
Зруйнований будинок, де, як розповідає Ялта, російські військові розміщували свій командний пункт у селі Ольгине
«Тут два хороші, глибокі підвали, де вони переховувалися від артобстрілів. А їхні вогневі позиції були в глибині двору. Вони пробили в стінах діри й використовували їх як бійниці. Російських військових, які тут опинилися в оточенні, наступного дня на БМДхах ще й намагалися звільнити їхні співслужбовці. Але вони нарвалися не на тих хлопців, наші колеги їм дали такого прочухана, що вони лише забрали своїх убитих», – розповів нам боєць Ялта.
Боєць Ялта у дворі будинку, де, каже, російські військові облаштували свій командний пункт
На момент нашого візиту в Ольгиному проживало шестеро місцевих жителів. Нам вдалося познайомитися з двома з них – Мариною Серединовою та Наталею Трентинець.
Марина Серединова та Наталя Трентинець, жительки села Ольгине
Марина та Наталя кажуть, що раніше були подругами – тепер як сестри. Їхні власні будинки розбиті повністю. Живуть у сусідніх, які хоч і трохи краще вціліли, але сюди теж прилітають російські міни.
«Ось снаряд влучив у веранду літньої кухні. Я саме там сиділа й читала на кріслі, як тільки чую – ба-бах. Я залетіла аж під газову плиту. Розплющила очі – все темно, нічого не бачу, скрізь уламки. Хотіла лише вийти на вулицю, як знову летить снаряд, тільки вже на будинок, я знову туди залетіла. Вікна всі посипалися, не могла збагнути, що й до чого», – розповіла нам Наталя Трентинець про один з останніх обстрілів.
Зруйнований дах будинку, де проживають Марина Серединова та Наталя Трентинець
Садибу, в якій зараз живуть подруги, важко назвати нормальною. Даху немає, у стелі стирчить хвостовик від міни, а на городі – нерозірвані снаряди. Жодних комунікацій у селі вже немає. Зв’язок із зовнішнім світом жінки тримають через радіо, яке ледве ловить сигнал, але кажуть: головне, що воно працює на батарейках.
Хвостовик від міни, який застряг у стелі будинку, де проживають Марина Серединова та Наталя Трентинець
Будні жінок проходять по догляду за господарством, напувають худобу, що вижила.
«Корів усіх повідпускали. Вони приходять сюди попити води, часто поранені. А в селі дуже багато їх уже вбитих. Вони приходять сюди, і ми їх по черзі пускаємо, одночасно по чотири корови пускаємо. А потім знову відпускаємо їх на волю. Вони щовечора сюди приходять», – розповіла Наталя Трентинець.
Вбиті внаслідок обстрілів корови в селі Ольгине
Недовго нам вдалося поспілкуватися, як Ольгине знову почали накривати російські міни. Їм передував проліт дрона, який ми почули в небі. Після першого «приходу» жінки люб’язно запросили нас сховатися в їхньому підвалі.
Наталя Трентинець спускається до підвалу під час російського обстрілу в селі Ольгине
Вже у підвалі Марина нам розповіла історію, як уперше побачила українських військових після визволення села. Серед них був і той самий Ялта, про якого ми згадували раніше.
«Я їхала вправлятися, воду накачувать, і йде мені назустріч солдат. Я зупинилася, і солдат заговорив до мене українською мовою, і я зрозуміла, що це наші зайшли, наші українські солдати. Ми, звісно, обіймалися і цілувалися на радощах», – витираючи сльози, згадує Марина Серединова.
Марина Серединова та Наталя Трентинець у підвалі запалюють гасову лампу під час російського обстрілу
«Добрий день, хлопці – сказала жінка. І в очах у неї було таке запитання: «А ви – хто? Ви – українці чи росіяни?». Я їй сказав, що ми – українці, а вона каже: «Правда?» – Кажу їй: «Дійсно, так». І вона заплакала, обійняла мене. І каже: в оцьому домі був їхній штаб», – переповідає нам цю історію зі свого боку боєць Ялта.
Марина розповідає, що російські солдати робили в селі все що хотіли. Грабували будинки, відбирали майно й забирали худобу.
«Вони заходили в двір, що хотіли забирали, продукти забирали, поросят стріляли й забирали. Стріляли з автоматів у поросят і телят. У мене було 50 поросят, 9 телят і 6 корів, це мої особисто. А вони приїжджали й забирали їх, коли хотіли. А останнім часом вони лише «ляшки» обрізали, а все інше викидали. Я ж їм кажу: «Хлопці, це ж мої домашні, я ж за ними доглядаю». – А вони відповідають: «Хіба на них написано, що вони ваші?» – що хотіли, те й робили», – розповіла нам Марина Серединова.
Марина Серединова, жителька Ольгиного
Марина та Наталя пережили страшну російську окупацію, але навіть тепер, незважаючи на небезпеку та важкі умови життя, їхати з Ольгиного не збираються. У своїх зусиллях бачать шляхетну місію.
«Був мирний час, ми постійно людям пасли корів, у нас гарні пасовища тут були. Якось дружно жили. Діти бігали, на роликах каталися, сміялися, на скакалках стрибали – було весело. А тепер ми немов якась дика худоба в тундрі. Немає навіть з ким пожартувати чи посміятися. Ми намагаємося зберегти худобу, може, односельці приїдуть та й заберуть своїх корів, бичків, телят. Може, пам’ятатимуть, що колись були такі дві жінки – Наталя та Марина», – поділилася Наталя Трентинець.
Тэги: